Текст. Лінгвістичні категорії тексту

Практичне заняття № 1

Текстознавство

План

Теоретична частина. Спираючись на самостійно підібраний короткий текст, який ілюструватиме теоретичні положення, навчитися за 4-6 хв. усно, без конспекта розповідати про кожну з основних ознак тексту, з’ясовувати лінгвістичне поняття тексту.

1. Поняття тексту.

2. Цілісність тексту.

3. Зв’язність тексту. Види та засоби зв’язку.

4. Дискретність тексту.

5. Інші текстові категорії (2-3).

П рактична частина. Аналіз лінгвістичної структури (і тематичної, семантичної структур, які нею виражені) тексту Людмили Кучеренко "До чиїх рук потрапить "Горгона"?".

Кожен студент має скопіювати текст, вклеїти копію в зошит, дати розгорнуті письмові відповіді на запитання 2, 3, 10 і виконати завдання 1, 4-9.

1. З’ясувати за "Словником іншомовних слів" за ред. О. С. Мельничука значення слова "Горгона".

2. Визначити, з якою мікротемо ю (підтемою) і з якими частинами тексту пов’язаний заголовок тексту. Які функції заголовка?

3. Яка головна думка тексту? Як ідея пов’язана з постійною рубрикою "ноу-хау" газети "Дзеркало тижня"?

4. Підібрати заколовок до кожного ССЦ тексту. Наприклад, І ССЦ – "Патент № 37091".

5. Встановити, із скількох речень і яких за будовою (простих, складносудрядних, складнопідрядних, безсполучникових) складається кожне ССЦ. З’ясувати види зв’язку між реченнями в ССЦ. Виписати засоби зв’язку.

6. Встановити види зв’язку між ССЦ, виписати засоби зв’язку між ними.

7. Визначити лексичні засоби, які повтоюються (виписати у тих формах, у яких вони використані в тексті).

8. Чи є синтаксичні структури, які повторюються. Які це структури?

9. Накреслити схему "Тематичні і семантичні зв’язки між ССЦ тексту "До чиїх рук потрапить "Горгона"?": позначивши прямокутниками і пронумерувавши ССЦ, стрілками, дугами позначити тематичні, семантичні зв’язки між ними (не тільки між сусідніми ССЦ тексту, але й між тими, які розміщені на відстані одне від одного).

10. Чи можна виділити об’єднання ССЦ у тексті (фрагменти)? Які саме?

Література

1. Лекції № 1, 2

1. Загнітко А. П. Особливості конструювання тексту // Український синтаксис: У 2 ч. — К., 1996. — Ч. 2. — С. 162

2. Лосева Л. Как строится текст. — М., 1980. — С. 17.

3. Синиця І. Лексичний повтор як засіб реалізації семантичної зв'язності тексту // Мовознавство. — 1994. — № 6. — С. 56.

4. Солганик Г. Я. Стилистика текста. – М.: Флинта; Наука, 2007. – С. 5‑65; 154‑172;202‑211.

5. Шевченко Н. В. Основы лингвистики текста: Учебное пособие. – М.: Пиор-издат, 2003. – 160 с.

6. Шулик Р. Т. Рівні прагматичного впливу синтаксичних засобів // Журналістика, філологія та медіаосвіта. – Т. 2. / Зб. наук. доповідей конференції "Журналістика, філологія та медіаосвіта". – Полтава: Освіта, 2009. – С. 414–418.

Практичне заняття № 2

Текст і дискурс

1. Поняття дискурсу як процесу спілкування в певній сфері суспільного життя. Види суспільних дискурсів. Зразки різних текстів (як мінімум – трьох) одного виду суспільного

дискурсу.

2. Текст як дискурс. Публіцистичний твір і комунікативний намір. На прикладі невеликого публіцистичного тексту (вказати точні дані видання, текст з якого відібраний) у певному суспільному дискурсі (визначити його) показати, як журналістський твір впливає на читача. Проаналізувати умови створення впливового твору та конкретні засоби впливу різних мовних рівнів.

3. Змістово-фактуальна, підтекстова та концептуальна інформація в публіцистичному творі. На конкретному прикладі невеликого за обсягом журналістського тексту (вказати автора, видання, число публікації, сторінку, на якій текст поданий) показати, як визначається комунікативний намір автора тексту.

4. Мовні засоби формування підтексту. Поняття прагмеми (викладати матеріал без конспекта).

5. Методика визначення підтексту (на прикладі самостійно відібраного невеликого за обсягом публіцистичного чи художнього тексту).

6. Укласти рекомендації для слухача школи молодого журналіста про те, як потрібно аналізувати журналістський текст.

7. Написати невеликий власний публіцистичний текст (попередньо чітко визначити жанр) на актуальну тему.

Література

1. Лекції 1, 2 за темою "Текст як дискурс і текст у дискурсі".

2. Колшанский Г. В. Коммуникативная функция и структура языка. – М.: Наука, 1984. – С. 36‑37 (174 с.).

1. Мединська А. В. Цілісність поетичного тексту і концепт // Філологічні студії.‑ 2004. – № 4 (28). – Луцьк. – С. 450 – 460.
2. Мединська А. В. Поетична метафора в аспекті ментальної діяльності комунікантів // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки. – Луцьк: РВВ "Вежа" Волин. держ ун-ту ім. Лесі Українки, 2004. – № 12. – 22 с.

5. Телия В. Н.. Коннотативный аспект семантики номинативных единиц. – М.: Наука, 1986. – 144 с. – С. 15

Лекція 3.ТЕКСТ ЯК ДИСКУРС І ТЕКСТ У ДИСКУРСІ

(комунікативний аналіз тексту)

1. Текст як дискурс.

2. Висловлення. Тема і рема у висловленні.

3. Поняття підтексту.

Текст як дискурс. У попередній лекції ми розглядали текст як одиницю лінгвістичного аналізу, визначили основні категорії (ознаки) тексту з погляду лінгвістики тексту та теорії тексту. Сьогодні ми почнемо розгляд тексту як засобу і результату комунікації, з погляду комунікативної лінгвістики, прагматики, семіотики.

Ознаками, які характеризують текст як результат і засіб комунікації, тобто як дискурс, є комунікативна, тематична і структурна єдність.

Тематична єдність охоплює когнітивно-ментальну, психологічну категорію концепт тексту (підпорядкованість конкретних поглядів на все про що йдеться, загальному погляду на реалію, про яку йдеться в цілісному тексті), на смисл змістово-структурних елементів тексту і логіку їх представлення, послідовності у процесі розгортання тексту.

Комунікативна єдність визначається комунікативною цілеспрямованістю тексту – комунікативним чи комунікативно-естетичним впливом, ефектом. Будь-який текст повинен впливати на реципієнта. Комунікативний вплив спричиняє ментально-вербальну (формування почуттів, думок, переконань, світогляду) або фізичну (дія, вчинок) реакції, естетичний – ментально-емоційну реакцію. Цей поділ упливів умовний, але необхідний для конкретного аналізу.

Структурна єдність – це конкретно-знакове вираження комунікативної цілеспрямованості, прагматики тексту засобами усіх рівнів мовної структури, починаючи від синтаксичного і закінчуючи фонемним.

Основними категоріями комунікації є мовленнєвий акт, мовленнєвий жанр і дискурс. Термін дискурс (франц. discours – мовлення) використовується у різних значеннях. Для нас з огляду на те, що ми вивчаємо текст як результат мовної діяльності та текстотворення, найважливіші два значення. Перше: мисленнєво-мовленнєва діяльність мовця, зумовлена пізнанням, і спрямована на світоглядний і/чи естетичний вплив, доповнення чи зміну уявлень слухача/читача про реалії світу чи їх зв’язок (текст як дискурс).

Друге. Живий комунікативний процес у всіх ланках суспільства, який складається з різноманітних текстів і формує мовця – текстотворця (дискурс як процес текстотворення).

Первинною структурною одиницею тексту як цілісного мовленнєвого утворення є речення. А первинною складовою дискурсу є мовленнєвий акт – висловлення. Це актуалізоване речення. Тобто речення, яке розглядається як сформована мовцем для впливу на читача/слухача одиниця мовлення у певній ситуації спілкування. Найперше, мовець виділяє у висловленні відоме співрозмовникам (тема) і нове у повідомленні (рема). Наприклад, Учора в інституті філології і журналістики відбувся День здоров’я. (Усе речення – рема, відповідь на запитання "Які виховні заходи відбуваються в університеті?). День здоров’я був учора. (День здоров’я – тема; був учора – рема; відповідь на запитання " Коли був День здоров’я?", прямий порядок слів, спочатку тема, далі рема). Учора відбувся День здоров’я (відбувся День здоров’я – тема; учора – рема (відповідь на запитання "Коли відбувся День здоров’я?", інверсія, актуальна інформація (нове у повідомленні, рема) у висловленні виділена за допомогою порушення прямого порядку слів у реченні. (Але ж і дивний захід: День здоров’я, ніби всі інші дні в році – дні хвороби. Може, зберегти традицію але назвати інакше?).

Визначити дане (тема) і нове (рема) у повідомленні (мовленнєвий жанр) не так уже й важко. Значно складніше визначити вплив такого ось висловлення: "Неможливо любити не лише клерків-хапуг, а й непідкупних патріотів, які розуміють patria як стару діву у вишиванці й незатасканому вінку або як гідроцефала з налитими кров’ю очима при слові "москаль" або "жид" (з есе "Маргінальна моя Україна" Олександра Кривенка, ПІК, № 18, 8‑15 травня 2003). року). Починається дискурс висловленням "Не люблю нинішню Україну". І концепт (головна думка) дискурсу така: усім потрібно будувати нову Україну, яку можна буде любити.

Давайте спробуємо з’ясувати мовленнєвий вплив записаного висловлення.

З’ясовується, чого саме не любить мовець у сучасній йому Україні.

Клерки-хапуги (осуджуються чиновники-хабарники); непідкупні патріоти (передається іронічне ставлення до вияву патріотизму за допомогою незмінних старих зовнішніх атрибутів – елементів національного костюма, які давно не носилися і раптом з’явилася нагода їх провітрити; та саркастичне ставлення до

тих, хто хворобливо, по-середньовічному ненавидить росіян і євреїв, які віками живуть в Україні поруч з українцями). Читач має або прийняти погляди мовця, або не погодитися з ними, але вплив здійснюється. Наскільки він сильний на кожного з вас, визначайте самі.

А чим він зумовлений? Мовними засобами, використаними у мовленні.

3.Поняття підтексту. Функція впливу мовних засобів тісно пов’язана з поняттям підтексту. Це поняття є одним з основних при комунікативному підході до вивчення тексту. Ось як визначає підтекст Ілля Романович Гальперін: "Підтекст – це вербально не виражена, прихована інформація, яка виявляється в процесі читання (слухання) тексту на фоні основної змістово-фактуальної інформації завдяки здатності мовних одиниць породжувати асоціативні (зв’язки із ситуаціями, в яких ці слова використовуються) і конототивні (додаткові) значення" [Гальперин И. Р. Текст как объект лингвистического исследования.‑ М.: Наука, 1981]. Вивчення підтексту передбачає зосередження на імпліцитно (приховано) вираженій інформації, на тих мовних засобах, що є маркерами (сигналами) імплікації (приховування) інформації.

Цей підхід до вивчення складових тексту став можливим з урахуванням досягнень комунікативної лінгвістики. Кожен текст, з погляду цієї дисципліни, ‑ це ряд мовленнєвих дій, зумовлених актуальними для мовця факторами, в яких реалізується комунікативний намір. Актуальні фактори – це передумови мовлення в конкретній ситуації спілкування. Наприклад, відзначення річниці голодомору, вибори, посівна кампанія чи День учителя.

Впливову силу висловлення в комунікативній лінгвістиці називають іллокуцією. (Колшанский Г. В. Коммуникативная функция и структура языка. – М.: Наука, 1984. – С. 36‑37 (174 с.). Через іллокуцію можна виявити мовленнєвий намір кожного висловлення – його інтенцію. Інтенція всіх висловлень підпорядковується комунікативному наміру. Терміном, що називає відповідне комунікативному наміру поняття в стилістиці художнього твору є головна думка (ідея). Ідея передається естетичними (образотворчими) значеннями лінгвістичних одиниць художнього тексту. У публіцистичному творі комунікативний намір тісно пов’язаний із його жанром.

Розуміння підтексту, чи, правильніше сказати, творення підтексту у свідомості читача, це суб’єктивний за формою процес, що залежить від багатьох інтрамовних (внутрішньомовних) та екстрамовних (зовнішніх за відношенням до мови) факторів. До інтралінгвістичних передусім треба віднести конототивне (прагматичне) значення мовних одиниць. Екстралінгвістичні фактори формування підтексту: життєвий і мовний досвід читача, фонові знання читача (знання про час, події й об’єкти, які описуються). Передумовами формування підтексту є змістово-фактуальна інформація (інформація, яка передається до допомогою словникових значень використаних одиниць), комунікативний намір, який на підсвідомому рівні формується в читача за допомогою конототивних значень тих же мовних одиниць, мовний і мовленнєвий досвід (знання мови, її стилів, знання різних ситуацій спілкування, уявлення про використання мовних засобів в різних мовленнєвих жанрах) і фонові знання читача. Оскільки кожен із факторів, пов’язаних із читачем, може мати різний характер, існують думки про множинність підтекстів і нескінченність глибини розуміння тексту. Тлумачення тексту, наближене до адекватного, авторського, можливе, якщо той, хто текст аналізує, за знаннями і досвідом відповідає авторові тексту.

Тема. Текст як дискурс і текст у дискурсі.

Лекція № 4

Методика визначення підтекстової інформації.

1.Мовленнєвий вплив мовного засобу і додаткове значення, цим впливом зумовлене.

2.Семантико-стилістичні особливості сигналів імплікованої інформації.

Література

1. Телия Виктория Николаевна. Коннотативный аспект семантики номинативных единиц. – М.: Наука, 1986. – 144 с. – С. 15.

У результаті взаємодії контекстної інформації та всієї стилістичної інформації, пов’язаної з конкретним мовним знаком, відбувається актуалізація певного конототивного (додаткового) значення чи значень, за допомогою якого здійснюється мовленнєвий вплив. Усвідомлення сутності мовленнєвого впливу, тобто причинного зв’язку між появою конототивного значення у мовного знака і тим зовнішнім фактором, який викликав появу цього значення, і є визначенням, з’ясуванням підтексту. Назвати передумову вживання певної одиниці тексту з якимось додатковим значенням – це й значить з’ясувати підтекст.

Наприклад, у коротесенькому вірші Василя Слапчука

Сільська жінка

вагітна містом,

яке відбере

у неї сина. (Укол годинниковою стрілкою, с. 27). Вірш входить до першої книги "Черевики Ван Гога" (бідність, Ван Гог ходив босий) йдеться про відношення між містом і селом в Україні. Маркерами імплікації (засобами приховування змісту, смислу) підтексту є розгорнена метафора, що складає увесь вірш, епітет сільська, який входить до цієї метафори, образ міста, яким нібито вагітна жінка (елемент фантастичний), образ сина, якого місто має відібрати, форма доконаного виду майбутнього часу дієслова-присудка відбере (модальність невідворотності). Названі мовні засоби є важливими з погляду передачі основної думки. Міркування із з’ясування причини їх використання. Жінка не може бути насправді вагітна містом. Вона, звичайно, народить сина. Але місто, де умови життя кращі, ніж у селі, приваблює до себе молодь. Та й батьки-селяни, розуміючи, що в місті жити легше і є перспектива одержати багато професій, реалізувати здібності, відпускають дітей від себе. Судження, у яких вербалізується підтекст – риса національної культури. Село в Україні занедбане. Умови життя на селі значно гірші, важчі, ніж у місті. І немає надії на позитивні зміни (відбере!). Причиною видозміни мовних засобів сільська, місто, син, вагітна, містом, відбере є комунікативний намір – показати безперспективність українського села; а результатом цієї видозміни є конотація – "особливий комплексний компонент значення, що надає слову чи іншій мовній сутності, більшій за протяжністю, ніж слово, експресивну значущість""Конотація, ‑ пише В. М. Телія, ‑ це продукт історичного розвитку значень слів і виразів, що просувається в цьому поступальному русі не тільки за розвитком свідомості людини в процесі пізнання нею дійсності, але ще й за тими відомостями, які асоціативно супроводжують знання про світ і які імпліцитно виражаються в тексті, а конотація, вбираючи їх в себе у вигляді внутрішньої форми, експлікує з тим, щоб підготувати відповідний прагматичний (експресивний) ефект (с. 18). Науковцями встановлено ряд семантико-стилістичних особливостей, притаманність хоча б однієї з яких визначає експресивну конотацію лінгвістичної одиниці в тексті.

Методика визначення підтекстової інформації (експлікація, вербалізація імпліцитної, утаємниченої інформації, яка формується засобами тексту в свідомості читача, ця інформація об’єктивна, але спеціально не виражена окремими висловленнями-реченнями). Ми її вербалізуємо.

Іллокуція – впливова сила мовлення. Вплив здійснюється на підсвідомість, пробуджуються в нашому мозку центри, які зберігають інформацію, пов’язану із словами, словосполученнями, синтаксичними конструкціями, ужитими в тексті, встановлюються між ними зв’язки, яких, можливо, раніше не було, ми із себе видобуваємо ту додаткову інформацію, ту конотацію, яку запланував автор, подаючи висловлення за висловленням, утворюючи образи, компонуючи їх згідно із своїм досвідом, зі своєю думкою, сформованою в результаті цього досвіду. Розуміння підтексту, чи, правильніше сказати, творення підтексту – це суб’єктивний за формою процес, що залежить від читача як особистості, великою мірою від мовного аспекту особистості.

Семантико-стилістичні особливості сигналів імплікованої інформації. Мовні засоби, які володіють ілокутивною силою, здатністю пробуджувати певні мозкові центри, викликати із підсвідомості у свідомість (за Франком – у світлу свідомість) певну інформацію, яка в нас зберігається, ‑ це прагмеми, це мовні одиниці різних рівнів, які або мають прагматичне значення, або набувають його в тексті. Особливості використання мовних засобів усіх рівнів добре описані в стилістиці української мови, потрібно лише під іншим кутом зору поглянути на ті ж засоби, які ми звикли аналізувати на прикладі чужого мовлення (письменників в основному). Треба поглянути на конкретну мету їх використання у спілкуванні, у висловленнях як вчинках, акціях, діях на адресанта, на його мозок, на його розум, емоційно-вольову сферу.

Передусім, це 1) тропи: порівняння, епітети, гіперболи, алегорії, персоніфікації, гіперболи, метафори. Вони порушують автоматизм сприйняття інформації, примушують думку працювати, щоб зрозуміти, яка істинна, логічна, об’єктивна інформація передається завдяки порушенню лексичних, граматичних чи інших норм. Саме з порушенням мовної норми, традиції, узусу пов’язується мовна образність; далі до списку прагмем маємо віднести

2) емоційно забарвлені слова. Передусім, це слова, які позначають емоції, почуття – кохання, милий, підло, ненавидіти, відраза (різні частини мови); а також такі, у яких емоційне забарвлення виникає за допомогою використання словотвірних засобів‑ суфіксів, префіксів: гарнесенько, загребущі, хлопчик. Емоції тісно пов’язані з оцінкою (добре – погано, "+", "‑", позитивна –негативна, пейоративна ‑ меліоративна);

3) оцінні засоби – це також прагмеми:

Чесний – "+", позитивна оцінка, добре;

Брехун, підлабузник – "‑", погано, негативна оцінка;

Смачний "+", гіркий, кислий – "‑"; мазохізм – погано (знущання над самим собою, як фізичне, так і моральне;

Люди-вовки "погано" (хижаки); це не гієни – вовки (градація);

4) мовні засоби, які передають інтенсивність прояву ознаки, дії:

Білий-білий; дуже блідий; гине, гине; прешвидко; надзвичайно, неможливо любити;

5) засоби вираження наказовості, заборони, дозволу, вказівки тощо (волюнтативні): потурбуймося, давайте працювати, подивіться, виконай, нехай бояться, не треба нічого вигадувати, уявіть собі;

6) засоби вираження контактності: звертання, етикетні формули (привітання, прощання, формули вибачення; формули вираження почуттів – освідчення в коханні, приязні, зізнання в ненависті, в несприйнятті, присяга тощо; Привіт! Вибачаюся, кохаю, люблю, ти мила, ненавиджу тебе.

7) засоби чужої мови, елементи соціальних і територіальних діалектів (просторіччя, вульгаризми, жаргонізми, арготизми; професіоналізми, наприклад, patria у нашому тексті, або незатасканому);

8) функціонально забарвлені елементи: розмовні слова і синтаксичні конструкції, наукова термінологія, канцеляризми (елементи ділового стилю); газетні штампи, політична термінологія (у нашому тексті: гідроцефал, хлоп’ята (це ще й звертання з семантичним компонентом фамільярності) тощо.

На прикладі записаної на попередній лекції фразу, яка становить абзац з погляду архітектоніки тексту "Маргінальна моя Україна": "Неможливо любити…"

Контекст. Це другий абзац тексту есе, у якому їх 16. Назва статті "Маргінальна моя Україна". Є передмова. У цій статті, як ніколи, боюся залишитися незрозумілим. Тому спробую детально розшифрувати спрощену символіку асоціації. Хай друкують ті, хто вміє читати між рядками. Хай зрозуміють ті, хто звик трактувати друковане слово як остаточну істину. Тут написано не одкровення, попри всю одкровенність, а лише передчуття правди.

Після підзаголовка – автор: Олександр Кривенко. І названо газету і дату першої публікації статті Post-ПОСТУП (написано у травні 1993 року).

Багато висловлень подібно починаються (можна говорити про перифрази: один зміст, по-різному виражений: Не люблю нинішню Україну;, Неможливо любити…; Годі любити…; Я не можу любити… Любити міфічну Україну легко у стані юнацького максималізму… І остання прозова строфа:

" Хлопчаки, які волають "Україна для українців!" нагадують мені дідуся на дискотеці. Люди з молодою кров’ю мислять інакше – "Світ для України!". "Зрівняємось з вами, хлоп’ята", ‑ думаю я, дивлячись на американців чи німців. Маємо вже досить маргінальної, забиченої, вузьколобої України. Я люблю іншу."

Отже, в цілому йдеться про емоційне переживання ситуації в Україні на початку 90-х рр., про те, що мовець не любить, ненавидить дуже багато українських реалій, які свідчать про її відсталість, окраїнність у світі, який у своєму розвитку пішов далеко вперед, а любить лише майбутню Україну, яка стане рівною іншим державам завдяки молодим людям, які побудують нову країну.

Одне з явищ, які найбільше дратують автора статті, ‑ це "непідкупні патріоти". Про нього і йдеться у висловленні. Здавалось би, любов до батьківщини треба оцінити позитивно. Неможливо любити – дане, тема, все інше – рема, нове, актуальне. Зміст виражається прагматичною синтаксичною структурою. Це складнопідрядне речення з підрядною означальною частиною і чотирма рядами однорідних членів речення. Головна частина ‑ односкладне безособове (інфінітивне) речення, у якому мовець прагне зосередити увагу читачів тільки на групі предиката (присудка), який позначає почуття, і актантів-об’єктів (група присудка) нелюбові, навіть ненависті. Цих об’єктів два (структура з однорідними членами речення – теж синтаксична прагмема, а для їх переліку використаний ще підсилювальний складений сполучник не лише, а й. Підрядна означальна частина доповнює зі сполучним словом які (вказує ще раз на другий об’єкт нелюбові і характеризує цей другий об’єкт, використовуючи два поширені емоціогенні порівняння, до складу цих порівнянь входить емоціогенний же фразеологізм і ряди однорідних членів. Для створення образів непідкупних патріотів автор не скупиться на емоціогенні мовні засоби, для нього це важливо. Патріотизм старих борців за незалежність (ймовірно, це так – наші фонові знання) молода людина сприймає як анахронізм, не може її зрозуміти і прийняти. Іншомовне слово patria замість "батьківщина" свідчить про відчуженість того об’єкта, фантома, який люблять непідкупні патріоти, і реалій, які не сприймаються як об’єкт, достойний любові. Оскільки патріоти - переважно старі люди, то й об’єкт їх почуття стара діва (викликає почуття зневаги і співчуття – залишилась безплідною, нікому не потрібною, дивакуватою, ще й у вишиванці (на той час етнографізм, застарілий одяг) та в незатасканому вінку (просторіччя, росіянізм, ознака суржика) (не використовувався, а тепер, стара діва у вінку (одягали як оберіг лише молоді дівчата – фонові знання). Використане порівняння ‑ алегорія України, яка не збулася як держава у 20-і та 50-і роки ХХ ст., а саме її продовжують любити непідкупні патріоти. Ще більше зневаги в другому порівнянні-алегорії – Україна порівнюється з гідроцефалом (термін медичний, означає водянку голови, захворювання, за якого збільшується голова) – знову почуття відрази, зневаги, можливо, і співчуття хворому; з налитими кров’ю очима (фразеологізм) – патологічна злість, ненависть (при слові "москаль" або "жид"‑ розмовно-просторічні слова, у стилістичному значенні яких відчутні семантичні компоненти ворожості, негативної оцінки) – автором засуджується таке ставлення до людей інших національностей, засуджується націоналізм як ідеологія в новій багатонаціональній державі. Клерків-хапуг – прагмема, негативна оцінка чиновників: з одного боку вони нікчемні прислужники (клерк‑ стилістичний, розмовний синонім до слова чиновник з оцінним значенням зневаги), а з другого – хапуги (негативна оцінка, засудження хабарництва). Одне висловлення. а мовна одиниця, якою воно виражене – складна синтаксична прагмема, у якій що не слово – то прагмема, то неприйняття сучасних українських реалій. Мабуть, ще не вся підтекстова інформація, яка запланована автором, як він сам сказав, між рядками, нами вербалізована. Потрібно дуже добре знати усю мовну систему, особливо лексику і синтаксис, стилістику, добре знати світ, у якому живеш, прагнути зрозуміти мовлення інших у зв’язку з їх концептуальною картиною світу.

З погляду лінгвістики тексту, текст – послідовність ССЦ і речень в ССЦ.

Тема. Текст як дискурс і текст у дискурсі.

Лекція 5

Текст у дискурсі

План

1. Текст у дискурсі.

2. Інтертекст й інтертекстуальність.

3. Інформаційний світ. Інфосфера.

4. Основні функції тексту як конкретної знакової системи.

5. Гіпертекст.

Література

1. Агеев Владимир. Семиотика. – М.: Изд-во "Весь мир", 2002.‑ С. 82‑94; 137‑147.

2. Лотман Ю. М. Три функции текста // Лотман Ю. М. Семиосфера.‑ С.‑ Петербург: "Искусство‑ СПб". – С. 155‑ 163.

3. Семиотика / Антология. – М.: "Академ. Проект", "Деловая книга", 2001. – С. 36‑40.

4. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст./ За ред. Марії Зубрицької. – Львів: Центр гуманіст. Досліджень Львівськ. Нац. Ун-ту, 2001. – С. 790 – 791.

1. Текст у дискурсі.

З погляду аналізу дискурсу, комунікативної лігвістики – послідовність мовленнєвий дій у комунікативному акті, послідовність висловлень-мікротекстів чи послідовність висловлень у мікротексті, кожне з яких має іллокуцію, володіє впливовою силою, чинить, справляє свій особливий вплив на свідомість чи підсвідомість адресанта, а всі вони вкупі спрямовані на реалізацію комунікативного наміру‑ інтенції (мети цілого дискурсу). Дискурс‑ це взаємодія комунікантів у комунікації, але коли ми маємо справу з текстом-дискурсом-монологом, то не маємо інтеракцій (відповідей, мовної дії чи протидії у відповідь, ми лише визначаємо дію, яку чинить кожне висловлення в окремому мікродискурсі, що збігається з НЄ, чи цілісному дискурсі-тексті.

Текст-дискурс – це зв’язна послідовність мовленнєвих дій, це таке об’ємне (off line) розширення змісту, за якого виявляється й актуалізується парадигматичний аспект змісту, встановлюються семантичні, значення взаємовідношення і класифікації об’єктів світу. Текст-дискурс, зокрема, наприклад, дискурс роману, з цього погляду, це концептуальна картина світу, яка створюється, включно з ідеологією персонажів, об’єднань персонажів, симпатіями й антипатіями, відношеннями до інших романів, до всіх текстів, які в цей час створені, в цілому.

Поняття дискурс уперше вжив бельгійський лінгвіст Е. Бюіссанс, який включив до соссюрівського протиставлення мови і мовлення (Фердінанд де Соссюр) (lange – parole) новий елемент (lange – discourse ‑ parole), де мова – мовна система, дискурс – планування мовних дій, інтенції і наміри в спілкуванні, планування результатів мовних дій, а мовлення – знакова реалізація мовної взаємодії.

Пригадаймо друге визначення дискурсу, яке ми записали.

Французька школа дискурсу досліджує проблему обміну між кількома типами дискурсу. Наприклад, М. Анджено окреслює соціальний дискурс, "усе, що сказане чи написане у цій державі чи в цьому суспільстві, загальні системи, репертуар тем, правила висловлювання, які в цьому суспільстві організовують здатність сказаності – здатність розповідати чи аргументувати, і забезпечує поділ дискурсивної практики". Досліджуючи взаємозв’язки між різними видами текстів (літературними, політичними, науковими, релігійними, журналістськими) дискурсивний аналіз застосовує і розвиває категорію інтертекстуальності (Антологія світової літ-крит. Думки ХХ ст.), с. 790 – 791).

2. Інтертекст й інтертекстуальність.

Терміни інтертекст й інтертекстуальність уперше були вжиті в роботах дослідниці французького модернізму Юлії Кристевої (з 1967 р.). Класичні визначення цих термінів сформулював Ролан Барт "Кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більщ чи менш впізнаваних формах: тексти попередньої культури і тексти навколишньої культури. Кожний текст становить собою нову тканину, зіткану зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т.д. – усі вони поглинуті текстом і змішані в ньому, оскільки завжди до тексту й навколо нього існує мова. Як необхідну передумову для будь-якого тексту, інтертекстуальність не можна звести до проблеми джерел і впливів, вона становить спільне поле анонімних формул, походження яких рідко можна віднайти, несвідомих чи автоматичних цитат, які подаються без лапок. (Барт Ролан. Текст// Універсальна енциклопедія. – Т. 15 Р, 1973, с. 78.). Автор тексту взаємодіє через створюваний ним текст з іншими текстами, їх авторами, загалом з іншими людьми. "Ми назвемо інтертекстуальністю, ‑ писала Юлія Кристева, ‑ цю текстуальну інтер-акцію (між-дію, взаємодію), яка відбувається всередині окремого тексту. Для суб’єкта пізнання інтертекстуальність – це поняття, яке буде ознакою того способу, яким текст прочитує історію і вписується в неї" (Крістева. Революція в поетичний мові: авангард у кінці 19 ст. Париж, 1974, с. 443).

Це визначення продовжує І. П. Ільїн: "Під впливом теоретиків структуралізму і постструктуралізму (у галузі літературознавства передусім Жака Дерріди та інших), які відстоюють панмовний характер мислення, свідомість людини була ототожнена з письмовим текстом ніби як єдиним більш або менш достовірним способом його фіксації. Урешті-решт як текст стало розглядатися все: література, культура, суспільство, історія, сама людина".

Положення, за яким історія і суспільство є тим, що може бути "прочитано" як текст, потягло за собою сприйняття людської культури як єдиного "інтертексту", який у свою чергу є ніби підтекстом будь-якого тексту, що з’являється.

Впровадження поняття інтертекстуальності має неочікувані наслідки. І. П. Ільїн пророче зазначив, що автор будь-якого тексту, художнього чи будь-якого іншого, "перетворюється" (за Ю. Кристевою) у порожній простір проекції інтертекстуальної гри", чи, інакше (за М. Бютору): "Не існує індивідуального твору. Твір індивіда становить собою своєрідний вузлик, який утворюється всередині культурної тканини, в лоно якої він почувається не просто зануреним, але саме утвореним у ньому (лоні). Індивід за своїм походженням тільки елемент цієї культурної тканини" (Ильин И. П. Интертекстуальность, с. 216, 220).

У європейській християнській культурі текст розглядається як найвище свідоме втілення авторської індивідуальності, французи поставили "індивідуальність" під запитання. Це питання є одночасто й етичною, і семіотичною проблемою. Етична проблема аналогічна з проблемою пересадки органів тіла від однієї людини іншій.

3. Інформаційний світ. Інфосфера.

1991 року у Москві видрукувана книга І. Б. Новика та А. Ш. Абдуллаєва "Введение в информационный мир". У ній викладається "концепція інформації як об’єктивної сутності, яка об’єднує в собі матеріальне (фізичне) й ідеальне, чи структуру і функцію, у тісному зв’язку, а "фізична реальність визначається уже як інформаційна реальність, чи як інформаційний світ". Р. С. Гиляровский, И. С. Туров, А. И. Черный. Москва, 1996. Книга "Инфосфера: Информационные структуры, системы и процессы в науке и обществе" (одразу й визначення, що це таке) – уперше використаний термін інфосфера (від ноосфера – термін В. Вернадського і Тейяра де Шардена).

4. Основні функції тексту як конкретної знакової системи.

Ми з вами вже ретельно розглянули комунікативну одиницю нижчого рівня – висловлення. Текст – комунікативна одиниця вищого рівня, переважно це цілісний мовленнєвий твір. Комунікативність тексту – це ступінь його зверненості до читача, це той напрямок, за яким він входить у соціальний дискурс.

У ІІ половині ХХ століття мовознавці, які вивчали текст як конкретну знакову систему (тобто представники семіотичного підходу до тексту) стали більше уваги приділяти проблемі "смисл-текст", з’явилося багато праць, у назвах яких ці два слова (смисл і текст) стоять поряд. У зв’язку з цим треба згадати таких видатних лінгвістів і літературознавців, як Роман Осипович Якобсон (1896‑ 1982), Михайло Михайлович Бахтін (1895‑ 1975) та Юрій Михайлович Лотман (1922 – 1993).

У Юрія Михайловича Лотмана є стаття "Три функции текста" (Семиосфера, ‑ Санкт-Петербург: Иск-во‑СПБ.‑ 704 с. – С. 155 – 163).

Переповім вам її, а хто зацікавиться, може прочитати оригінал у книзі "Семиосфера".

Текст як упорядкований згідно з правилами мови набір знаків можна тлумачити як деяку конструкцію, створену кимось для передачі іншому чи іншим своїх уявлень про предметну сферу. Лотман називає цю конструкцію "смислопороджувальним механізмом з трьома основними функціями: комунікативною (текст є "технічним пакуванням повідомлення", в якому зацікавлений реципієнт, адресат), креативною ("кожна система, яка має ряд семіотичних, знакових можливостей, не тільки передає готові повідомлення, але генерує нові") і збереження пам’яті ("текст – не тільки генератор нових смислів, але й конденсатор культурної пам’яті").

Схема. Комунікативна функція тексту

Когнітивна сфера того, Когнітивна сфера того,

хто передає повідомлення Предмет, Нове хто сприймає повідомлення

явище знання

Думка, ідея кодування текст декодування думка

Передавач, використовуючи засоби певної знакової системи, кодує повідомлення, яке відображає його уявлення про деяке явище чи предмет. Цьому передує ідея, думка, ментальна модель явища. Текст – це відображення ментальної моделі першого комуніканта (ментальний: мисленнєво-почуттєво-чуттєвий). Другий комунікант (чи комуніканти) декодує його (згідно з правилами, закладеними в мові), осмислює результат, тобто порівнює чужу ментальну модель того явища, про яке йдеться, зі своєю і погоджується чи не погоджується з іншою моделлю. Якщо на думку другого комуніканта з чужими уявленнями можна погодитися, то в його ментальну модель вносяться зміни, доповнення чи створюється нова модель. Чи відповідає смисл, виявлений у тексті одержувачем, смислу, вкладеному в текст відправником? Якщо оцінювати якість семіотичної системи тільки за адекватністю смислу, вкладеному текст, тому смислу, який сприйняв через текст одержувач, то, як написав Лотман, "доведеться визнати, що всі природні мовні структури влаштовані достатньо погано". Для повної ідентичності "потрібні умови, в реальній ситуації просто недосяжні: для цього необхідно, щоб адресант і адресат користувалися зовсім ідентичними кодами, тобто фактично щоб вони в семіотичному відношенні становили ніби подвоєну одну і ту саму особистість". Щоб передане й отримане повідомлення максимально відповідали одне одному, найкраще підходить штучна, спрощена мова, без надмірностей, повторюваності, характерної для природної мови. Тому в середині кожної літературної мови у світі витворився офіційно-діловий стиль, основною вимогою у формуванні якого була точність, уникнення двозначності при створенні текстів документів.

5. Гіпертекст – новий спосіб письмової комунікації ГТ.

Термін гіпертекст зараз дуже поширений, хоча єдиного, прийнятного для всіх визначення цього терміна немає. Більшість визначень ґрунтується або на переліку відмінностей гіпертексту від звичайного тексту (наприклад: "пов’язані між собою не в порядку послідовності фрагменти тексту чи іншої інформації", "неодномірна писемність" і навіть таке тлумачення: "текст, який виходить за рамки звичайного"), або на зіставленні з відомими технологіями обробки даних ("система керування асоціативною інформацією", "система, що дає можливість поєднувати дані асоціативними зв’язками", "система для структурування знань" і т.п.

Визначення М. М. Суботіна ("Новая информационная технология: создание и обработка гипертекстов.‑ М., 1992). Гіпертекст – це форма організації текстового матеріалу, за якої його одиниці представлені не в лінійній послідовності, а як система явно вказаних можливих переходів,зв’язків між ними. Йдучи за цими зв’язками, можна читати матеріал у будь‑якому порядку, створювати різні лінійні тексти (рукопис, книга, електронне видання).

А. В. Полікахін, А. Ю. Савін "Гипертекст: сущность, состояние, проблемы, перспективы.‑ М., 1993.

"Гіпертекст – це інформаційний масив, на якому задані й автоматично підтримуються зв’язки між виділеними елементами".

Типовий приклад гіпертексту – текст Біблії. У книгах Старого і Нового заповітів є багато перехресних покликань на так звані "паралельні місця". Система зв’язків між фрагментами тексту має складну структуру і включає не тільки "прямі" зв’язки – зв’язки між фрагментами тексту, які описують один і той же епізод або відносяться до якогось факту, але й "непрямі" – зв’язки між фрагментами, які доповнюють, пояснюють один одного.

Ще один приклад – енциклопедія, в її статтях часто якимось способом виділяються слова, які відсилають читача до інших статей (як правило, ці слова є заголовками відповідних статей). Переходи на інші фрагменти тексту чи на ілюстрації можуть здійснюватися за вказівками типу: "див. також статтю..", "Див. малюнок, таблицю", різні виноски, покликання на джерело інформації. Фрагменти чи статті, на які покликаються, теж можуть мати посилання на інші фрагменти й статті, так на тексті енциклопедії задається розгалужена семантична сітка, у вузлах її знаходяться статті, окремі фрагменти, ілюстрації тощо. Енциклопедія – зразок книжкового видання, у якому напрямок читання не задається, її текст можна назвати нелінійним.

Дж. Конклін, автор багатьох статей про гіпертекст, вважає гіпертекстом звичайну картотеку, яку автор укладає в процесі своєї роботи над власною книгою, типовою формою нелінійного тексту. Відомості, які записуються на окремих картках, можуть бути впорядковані, вибудувані в якусь ієрархічну систему багатьма способами завдяки існуванню явних і неявних зв’язків між ними.

Бельгійський соціолог і документаліст Поль Отле та його сподвижник Анрі Лафонтен на Міжнародному конгресі з бібліографії та документації у 1998 році в доповіді "Сучасний стан бібліографічних проблем і систематичної організації документів" висловили геніальну думку про необхідність упорядкування системи наукової комунікації та висунули положення, в якому, по суті, йшлося про гіпертекстову технологію "Засобами організації наукової роботи є книга і особливо її сучасна форма – журнал. Розвиток науки пішов так далеко, що єдино правильним, таким, що відповідає дійсності підходом буде розглядати всі книги, всі журнальні статті, всі офіційні звіти як томи, розділи, параграфи єдиної великої книги, універсальної книги, велетенської енциклопедії, складеної зі всього, що було надруковано".

У 1934 р. Поль Отле писав: "Кожна людина зможе прочитати здалеку спроектований на його персональний екран уривок, поширений чи звужений до обсягу необхідного предмета. Так, сидячи у своєму кріслі, кожен зможе споглядати весь світ чи окремі його частини".

Перше теоретичне обґрунтування використання ідеї гіпертексту чи створення автоматизованих інформаційних систем було здійснено Ванневаром Бушем (не плутати з Джорджами Бушами) у статті "Як ми можемо думати" (1945). Автор у цій статті описав гіпотетичний технічний пристрій Memex (початкові склади слів memory extender – поширювач пам’яті), який би дозволив людині долати інформаційне перевантаження. Цей пристрій мав би забезпечувати:

‑ формування і збереження безпосередньо на робочому місці дослідника великих інформаційних масивів різноманітної інформації;

‑ можливість структурування цієї інформації відповідно до особистих поглядів дослідника на проблему;

‑ можливість установлення зв’язків між окремими документами в процесі їх перегляду з метою використання їх у майбутньому для швидкого пошуку необхідної інформації (пригадайте ярлики на робочому столі: мій комп’ютер, диск такий-то, папка така-то).

Такий пристрій мав би функціонувати за принципом роботи свідомості людини ‑ на основі асоціативних зв’язків.

Проект Memex за життя Буша не було реалізовано.

Ця система відповідає сучасним уявленням про природу та призначення гіпертексту.

Зацікавлення ідеями Буша зросло в 60-х рр. ХХ століття з появою персональних комп’ютерів. Розвиток гіпертекстової технології пов’язаний з іменами Дага Енгельбарта і Т. Нельсона.

Енгельбарт винайшов пристрій "миша" і показав переваги віконного інтерфейса в роботі з комп’ютером, запропонував сій проект комп’ютерної системи в статті "Концептуальна основа для розширення людського інтелекту".

У 1968 р. під керівництвом Дага Енгельбарта була створена автоматична система для збереження й обробки технічної документації, яка дотепер використовується у ВВС США.

У кінці 80-х рр.. у зв’язку з появою і широким поширенням комп’ютерів нового покоління знову зріс інтерес до проблем гіпертексту.

1989 р. – пік популярності гіпертексту. Якісний стрибок у розвитку технології гіпертексту відбувся у 90-х рр.. у зв’язку з розвитком глобальної комп’ютерної сітки Інтернет, яка дає можливість пов’язати воєдино велику кількість комп’ютерних баз даних, розподілених по всьому світу (20 жовтня 2009 року – 40 років заснування Інтернету, жовтень 1969).

Текстознавство, 26-ВС, 27-Ж

Дата добавления: 2014-01-07