VІ.Розрізняють також поняття “пряме інвестиційне підприємство” та “іноземна пряма інвестиція”

Класифікація інвестицій.

І. Розрізняють валові та чисті інвестиції.

Валові інвестиції (ВІ) – це сукупний обсяг інвестицій за конкретний період, спрямованих на будівництво, придбання засобів праці і приріст товарно-матеріальних цінностей.

Чисті інвестиції (ЧІ) – це сума нових інвестицій, зменшена на суму амортизаційних відрахувань (А) за деякий період часу.

Динаміка показника чистих інвестицій відображає економічне становище підприємства. Наприклад, якщо сума ЧІ<0, тобто ВІ>0, тобто ВІ>А, то випуск продукції на фірмі зростає, оскільки виробничий потенціал підприємства розширюється.

ІІ. За об’єктами вкладання засобів інвестиції поділяються на реальні та фінансові.

Реальні інвестиції – це вкладання грошових коштів у реальні активи (матеріальні і нематеріальні). Вкладання засобів у нематеріальні реальні активи, пов’язані з НТП, називають інноваційними інвестиціями.

Фінансові інвестиції – це вкладання грошових коштів у різні фінансові активи, передусім у цінні папери для придбання прав на участь у діяльності інших фірм, боргових прав тощо.

ІІІ. За характером участі в інвестуванні бувають прямі та непрямі інвестиції.

Прямі інвестиції – це безпосередня участь інвестора у виборі об’єкта інвестування і вкладанні коштів.

Непрямі інвестиції – це опосередкована участь у виборі об’єкта інвестування і вкладання коштів іншими способами (фінансовими посередниками). Інвестор купує цінні папери фінансових посередників, наприклад, інвестиційні сертифікати інвестиційних компаній.

ІV. Є також короткотермінові і довготермінові інвестиції.

Короткотермінові інвестиції – це вкладення капіталу на період не більше одного року.

Довготермінові інвестиції – це вкладання капіталу на період понад один рік. У практиці великих інвестиційних компаній довготермінові інвестиції деталізують так:

а) до двох років;

б) від двох до трьох років;

в) від трьох до п’яти років;

г) понад п’ять років.

V. За формою власності інвестиції поділяються на приватні, державні, іноземні та спільні.

Приватні інвестиції – це вкладання коштів які роблять громадяни та приватні підприємства.

Державні інвестиції – це вкладання капіталу яке провадять центральні та місцеві органи влади й управління бюджетних, позабюджетних фондів і запозичених коштів.

Іноземні інвестиції – це вкладання капіталу іноземних громадян, юридичних осіб і держав.

Спільні інвестиції – це вкладання юридичних осіб та громадян країни та іноземних держав.

Пряме інвестиційне підприємство – це акціонерне чи неакціонерне підприємство, у якому іноземний інвестор є власником не менше 10% звичайних акцій або їхнього еквівалента в неакціонерному підприємстві, або ж має право голосу в акціонерному підприємстві.

Іноземна пряма інвестиція – вкладення капіталу, яке передбачає контроль інвестора над закордонними підприємствами чи компаніями.

VІІ. Економісти розділяють також інвестиції з огляду на спрямованість дій, виділяючи чотири їхні види: нетто-інвестицій, екстенсивні інвестиції, реінвестиції, брутто-інвестиції.

Нетто-інвестиції – це інвестиції на заснування проекту (початкові інвестиції).

Екстенсивні інвестиції – це інвестиції на розширення (збільшення) виробничого потенціалу.

Реінвестиції – повторні інвестиції за рахунок використання прибутку, отриманого від первинного вкладення капіталу.

Брутто-інвестиції – це нетто-інвестиції плюс реінвестиції.

По своєму кінцевому призначенню інвестиції можна розділити на:

– інвестиції у фізичні активи, тобто в основні фонди й оборотні кошти;
– інвестиції в людський капітал (персонал);
– інвестиції в нематеріальні активи, до яких належить інтелектуальна власність: патенти, ліцензії, товарні знаки й т.д.

Процес вкладення названих вище цінностей (тобто інвестицій) називається інвестиційною діяльністю, яка передбачає:

- державне інвестування, здійснюване органами влади та управління за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами і установами за рахунок власних і позичкових коштів;

- інвестування, здійснене громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, громадським та релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності;

- іноземне інвестування, здійснюване іноземними громадянами, юридичними особами і державами;

- спільне інвестування, здійснюване юридичними та фізичними особами як України так і закордонних держав.

Практика господарювання свідчить, що основою економічного зростання будь-якої країни є внутрішні інвестиції. Головним внутрішнім інвестором в Україні залишаються самі підприємницькі структури. Основними елементами власних інвестиційних ресурсів є амортизаційні відрахування і прибуток. Збільшення внутрішніх інвестицій залежить від умов, які забезпечує держава для їх залучення, але не менша роль відводиться самим підприємствам, від ефективності функціонування яких залежать інвестиційні можливості держави.

Державна інвестиційна політика – це діяльність держави щодо регулювання інвестиційної діяльності з метою реалізації цілей економічної, науково-технічної та соціальної політики; комплекс економічних, організаційно-правових та інших заходів держави, спрямованих на створення сприятливого інвестиційного клімату, структурну перебудову, підвищення ефективності національної економіки.

Основні фактори, що визначають та впливають на інвестиційну політику держави:

1) рівень розвитку економіки в цілому;

2) структура економіки та завдання щодо її удосконалення;

3) стан основних виробничих фондів, ефективність їх використання;

4) рівень науково-технічного розвитку країни;

5) фінансові можливості, тип та ефективність державного управління;

6) ступінь розвитку інститутів ринкової інфраструктури.

Державне регулювання інвестиційної діяльності включає:

- пряме управління інвестиціями;

- регулювання умов інвестиційної діяльності (опосередковане управління);

- контроль за законністю здійснення інвестиційної діяльності всіма учасниками та інвесторами.

Пряме управління інвестиціями здійснюється загальнодержавними та місцевими органами виконавчої влади. Воно передбачає:

- прогнозування, планування та програмування розвитку національної економіки, її окремих елементів;

- формування бюджету, передбачення у ньому обсягів державного фінансування;

- планування централізованих державних засобів;

- розміщення держконтрактів і контроль за їх виконанням;

- визначення умов реалізації інвестиційних проектів та їхню експертизу;

- проведення інвестиційної діяльності (інвестування бюджетних, позабюджетних та інших коштів, призначених для цих цілей).

Дата добавления: 2014-01-07