Регулювання умов інвестиційної діяльності (вплив на приватні інвестиційні рішення) здійснюється за допомогою макро-, мікроекономічних та інституційних інструментів

Макроекономічні важелі визначають загальноекономічний клімат інвестицій (ставка відсотку, рівень інфляції, темпи розвитку, розмір дефіциту державного бюджету, способи його фінансування, зовнішньоекономічний режим тощо).

Мікроекономічні інструменти – це засоби впливу держави на окремі галузі, сфери або окремі складові інвестицій (податкові ставки, норми амортизації, пільгові кредити, гарантії і т. ін.).

Інституційні інструменти дають можливість узгодити дії інвесторів і створюють умови для проведення інвестиційної діяльності у найоптимальнішому режимі (макроекономічне прогнозування, планування та програмування, інформаційні системи, а також державні органи інвестиційної політики, об'єднання підприємців тощо).

У проблемі регулювання інвестиційного процесу ключовим є питання про бюджетне фінансування в загальному обсязі інвестицій. Саме державні інвестиції у структурі бюджету значною мірою впливають на його виконання та рівень дефіциту.

Скорочення державних інвестицій та збільшення частки вкладень підприємств за рахунок власних фондів призводить до зменшення державної підтримки малорентабельних інвестиційних галузей.

Прийняття рішення про бюджетні інвестиції ґрунтується на визначенні пріоритетів розвитку національної економіки, які передусім пов’язані зі стабілізацією економіки, розв’язанням довгострокових завдань, структурною перебудовою економіки, підвищенням рівня життя населення. Міністерство економіки України визначає пріоритетні напрямки здійснення інвестицій у розвиток народного господарства, обґрунтовує необхідні підрахунки, а ВРУ затверджує обсяги державних інвестицій як складову основних напрямків економічного і соціального розвитку країни. Пріоритетні об’єкти інвестуються за двома формами – у вигляді бюджетних асигнувань та державного контракту.

В цілому, особливості інвестиційної політики в Україні визначаються ситуацією, що склалася в інвестиційному комплексі і характеризується низькими темпами оновлення виробничого апарату; зниженням інвестиційної активності суб’єктів господарської діяльності; різким зниженням частки нагромадження, яка в масштабах національної економіки не перевищує 16% національного доходу; витратним характером економіки та неефективною структурою національного виробництва; дефіцитом обігових засобів; скороченням бюджетного фінансування інвестиційної діяльності.

Заходи держави, спрямовані на активізацію інвестиційного процесу:

1. Створення сприятливого інвестиційного клімату для власних та іноземних інвесторів (ефективна бюджетно-податкова, облікова, кредитно-грошова, зовнішньоекономічна, амортизаційна політика).

2. Формування податкової системи, сприятливої для інвестиційної діяльності суб'єктів господарювання.

3. Переорієнтація інвестицій у реальний сектор та пріоритетні галузі економіки.

4. Підтримка приватних інвестицій у житлове будівництво через надання довгострокових пільгових кредитів для покриття частини витрат інвестора.

5. Формування та розвиток інвестиційного ринку, заохочення конкуренції.

6. Розширення джерел фінансування інвестицій (способів їх залучення).

7. Збереження національного інтелектуального потенціалу – збільшення інвестицій в науку, освіту, перепідготовку кадрів.

8. Заохочення іноземного капіталу на тендерній основі – створення правової бази (гарантування прав власності, довгострокова оренда на землю) та механізму концесій.

- Підвищення рентабельності підприємств і можливостей самофінансування.

- Створення галузевих та міжгалузевих фондів амортизації на основі економічно обґрунтованих нормативів амортизаційних відрахувань.

- Випуск цінних паперів під конкретні проекти для широкого залучення коштів підприємств та населення.

- Залучення коштів позабюджетних та інноваційних фондів, страхових компаній, комерційних банків, внутрішніх інвестиційних позик.

- Залучення коштів громадян, у тому числі шляхом компенсації втрат грошових заощаджень, їх конвертації в інвестиційні цінні папери або прямі інвестиції у малі підприємства.

- Удосконалення механізму гарантій збереження внесків населення у фінансово-кредитних установах, отримання сталих відсоткових доходів, запровадження інших заходів щодо посилення довіри населення до комерційних банків.

- Репатріація капіталів (стимулювання повернення з-за кордону українського капіталу).

- Використання іноземних інвестицій, кредитних ліній та кредитів міжнародних фінансових організацій тощо.

Інвестиційний проект – це планування, аналіз та освоєння інвестицій (здійснення інвестиційної діяльності).

Проектний аналіз – зіставлення витрат на інвестиційний проект та вигоди від його реалізації.

Близько 80% всіх інвестицій складають реальні інвестиції, спрямовані на розширене відтворення основних фондів виробничого та невиробничого призначення, які отримали назву к апітальних вкладень. Під капітальними вкладеннями розуміють витрати трудових, матеріальних ресурсів і коштів на створення, розширення, реконструкцію й технічне переозброєння основних фондів, а також на пов'язані з ними зміни оборотних коштів.
Характерні риси інвестицій і капітальних вкладень: великий розмір; досить тривалий строк освоєння; ризик. Основними складовими капіталовкладень є:

- витрати на будівельно-монтажні роботи (на будівельні матеріали, використання будівельної техніки тощо);

- витрати на придбання різних видів устаткування, машин, механізмів, інструментів та монтаж устаткування (ліфтів);

- витрати на проектно-дослідну діяльність (розробку техніко економічного обґрунтування доцільності нового будівництва, розробку проектно-кошторисної документації).

В державному регулюванні розглядають галузеву, територіальну, відтворювальну та технологічну структури капіталовкладень.

Галузева структура означає розподіл капітальних вкладень за основними галузями економіки. Вона вважається прогресивною, якщо абсолютно й відносно збільшуються капіталовкладення у розвиток провідних галузей, які сприяють науково-технічному прогресу. До таких насамперед належать машинобудування, точне приладобудування, хімічна промисловість, розвиток комп'ютерних технологій тощо. Меншу частку займають такі галузі: житлове господарство, транспорт і зв'язок, будівництво об'єктів виробничої та невиробничої сфер, сільське господарство. Стан галузевої структури капітальних вкладень визначає темпи науково-технічного прогресу, ефективність функціонування економіки.

Територіальна структура характеризує розподіл капіталовкладень за економічними регіонами і залежить від низки чинників: стану інвестиційного клімату в регіоні, послідовності ринкових перетворень, рівня економічного розвитку, наявності природних ресурсів, стану виробничої та фінансової інфраструктур.

Відтворювальна структура капіталовкладень характеризується співвідношенням витрат на підтримку діючих виробничих потужностей, модернізацію, технічне переозброєння та реконструкцію підприємств, на розширення діючих і будівництво нових об'єктів. Ефективною вважається така відтворювальна структура, в якій переважає частка капіталовкладень на модернізацію, технічне переозброєння та реконструкцію діючих підприємств, тобто структура з високою часткою витрат на устаткування, що сприяє зменшенню капіталомісткості продукції та зростанню фондовіддачі. Відтворювальна структура впливає на технологічну.

Реконструкція означає повне або часткове переобладнання виробництва, яке супроводжується заміною устаткування, автоматизацією виробництва. Тобто це не тільки просте відтворення основних засобів, а й відновлення їх на більш високій технологічній основі. Під час реконструкції можуть розширюватися окремі будови і споруди виробничого призначення, якщо нове високотехнологічне устаткування не розміщується у старих приміщеннях, а також може здійснюватися будівництво нових споруд виробничого призначення замість тих, що ліквідуються.

Технічне переозброєння – це комплекс заходів щодо підвищення до сучасних вимог технологічного рівня виробництва шляхом оновлення та приросту устаткування. Технічне переозброєння впливає лише на активну частину основних засобів і, на відміну від реконструкції, не потребує додаткового розширення виробничих площ. Метою технічного переозброєння є інтенсифікація виробництва, збільшення виробничих потужностей, забезпечення зростання продуктивності праці та ресурсозбереження.

Між реконструкцією та технічним переозброєнням існує багато спільного відносно кінцевих цілей, складу робіт. Однак суттєва відміна між ними полягає в тому, що реконструкція за своїми масштабами охоплює значно більший обсяг робіт, пов'язаних із переобладнанням діючих і будівництвом нових об'єктів, комунікацій. Щодо технічного переозброєння, то воно означає насамперед упровадження прогресивних технологій з мінімумом будівельно-монтажних робіт. Саме тому частка будівельно-монтажних робіт у процесі технічного переозброєння не перевищує 10 % від загального обсягу капіталовкладень, тоді як під час реконструкції ця частка досягає 50-60 %.

Модернізація здійснюється під час капітального ремонту і полягає в удосконаленні тільки техніки, устаткування, засобів праці.

Розширення діючих підприємств охоплює будівництво додаткових виробництв.

Технологічна структура капіталовкладень – це співвідношення витрат на будівельно-монтажні роботи, придбання устаткування, інструментів, інвентарю. Прогресивні зрушення в технологічній структурі оцінюються зіставленням у динаміці (порівняно з попереднім або базовим періодом) часток витрат на устаткування або на будівельно-монтажні роботи у загальному обсязі капіталовкладень. Ефективність технологічної структури визначається переважаючою часткою витрат на устаткування і зменшенням частки витрат на будівельно-монтажні роботи. Технологічна структура капіталовкладень має вирішальне значення для ефективного функціонування економіки. Відтворювальна та технологічна структури аналізуються за територіальною ознакою та по галузях.

Оскільки ефективність використання капіталовкладень значною мірою залежить від прогресивності їх технологічної структури, виникає необхідність аналізу чинників, що визначають цю структуру.

Суттєво впливає на технологічну структуру галузева структура капіталовкладень. Відносне збільшення асигнувань у галузі з традиційно високими частками витрат на устаткування (машинобудування, приладобудування, легка, харчова промисловість) зумовлює зростання активної частки вкладень і покращання технологічної структури. І навпаки, розширення асигнувань у такі галузі, як паливно-енергетичний комплекс, хімічна промисловість, чорна металургія, в яких частка витрат на устаткування значно менша (близько 40 %), призводить до погіршання технологічної структури капіталовкладень.

На технологічну структуру також впливає розподіл капіталовкладень між виробничою та невиробничою сферою, оскільки у виробничих вкладеннях частка будівельно-монтажних робіт нижча, ніж у невиробничих. Тому технологічна структура може погіршуватися за умови збільшення асигнувань у будівництво невиробничих об'єктів соціально-культурної сфери, а також розширення нового будівництва у разі подорожчання будівельно-монтажних робіт.

Ефективність капіталовкладень. При обґрунтуванні обсягів інвестицій та їх розподілу обчислюють показники загальної та порівняльної економічної ефективності. Перші характеризують віддачу капітальних вкладень залежно від рівня, на якому вони обчислюються.

Економічний ефект – це результат здійснення інвестицій (капітальних вкладень). Економічний ефект може виражатися у вигляді економії від зниження собівартості продукції, у приросту прибутку або національного доходу.

Економічна ефективність – це економічний ефект, що припадає на одну гривню інвестицій (капітальних вкладень), які забезпечили цей ефект.
Розрізняють абсолютну (загальну) і порівняльну (відносну) економічну ефективність.

Абсолютна (загальна) економічна ефективність визначається як відношення економічного ефекту до всієї суми капітальних вкладень, що викликали цей ефект. Зокрема, для промислових новобудов абсолютна економічна ефективність може бути визначена в такий спосіб

де Е р– розрахунковий коефіцієнт економічної ефективності (абсолютна економічна ефективність);

– оптова ціна й собівартість одиниці продукції

-го виду, грвн.;

– обсяг випуску продукції

-го виду, шт.; H i – річна ставка відрахувань у бюджет з урахуванням діючих пільг для продукції

-го виду (у частках одиниці); m – кількість видів продукції; ДО – сумарні капітальні вкладення, грн. Ефективність капітальних вкладень досягається за умови, якщо розрахунковий коефіцієнт ефективності Е р більше або дорівнює нормативному коефіцієнту ефективності Е н, тобто Е р>= Ен. Як нормативний коефіцієнт ефективності Е н часто використовують або сформований у галузі рівень рентабельності, або процентну ставку по банківських вкладах.

Порівняльна економічна ефективність визначається при виборі найкращого варіанта капітальних вкладень. Якщо при рівності капітальних вкладень один з варіантів забезпечує найбільше зниження поточних витрат виробництва (собівартості), то цей варіант буде найбільш вигідним. При рівній собівартості ефективним зізнається варіант, для здійснення якого потрібні менші капітальні вкладення. Найчастіше порівнювані варіанти відрізняються не тільки сумами капітальних вкладень, але й собівартістю продукції, тому для вибору найбільш ефективного варіанта доводиться розраховувати ряд показників порівняльної економічної ефективності.
Показники порівняльної економічної ефективності.

1. Наведені витрати на одиницю продукції (Зпр i) для i-го варіанта капітальних вкладень визначаються так:

де Сi – собівартість одиниці продукції при реалізації i-го варіанта капітальних вкладень, руб.; Е н – нормативний коефіцієнт ефективності; Куд i – питомі капітальні вкладення по i-му варіанті, грн.

де К i – капітальні вкладення по i-му варіанті, грн.; Ni – випуску продукції по i-му варіанті в натуральному вираженні, шт.

У деяких випадках розраховують наведені витрати на річний випуск продукції

З прi = Сгод i + Е н * К i, (11.7.)
де Сгод i – собівартість річного обсягу випуску продукції по i-му варіанті, грн. Найбільш ефективним вважається той варіант, при якому забезпечується мінімальна величина наведених витрат.

2. Умовно-річна економія (Еум) визначається наступним чином:
Еум = (З1 - З2) N 2, (11.8.)

де З1,З2 – собівартість одиниці продукції по базовому й впроваджуваному варіантах, грн.; N 2– річний випуск продукції по впроваджуваному варіанті, шт.

У деяких випадках умовно-річну економію визначають у такий спосіб:

де П1, П2 – прибуток від реалізації одиниці продукції по базовому й впроваджуваному варіантах, грн.

3. Річний економічний ефект (Ер) показує загальну економію річних витрат по порівнюваних варіантах з урахуванням величин капітальних вкладень.

Ер = [(З1 + Ен Куд1) – (З2 + Ен Куд2)] N 2 = (Зпр1 –Зпр2) N 2 (11.10.)

Ер = (З1 – З2) N2 – Ен (ДО2 -ДО1) = Эуг – Ен (ДО2 -ДО1) = Эуг-Ен DК, (11.11.)

де DК = ДО2 - ДО1 – додаткові капітальні вкладення в порівнянні з базовим варіантом.

Впроваджуваний варіант може бути визнаний ефективним, якщо виконується умова Эг >=0.4.

Розрахунковий коефіцієнт ефективності (Е р) - показник, що характеризує економію, що доводиться на одну гривню додаткових капітальних вкладень:

де ДО1, ДО2 – капітальні вкладення по базовому й впроваджуваному варіантах, грн.; Куд1, До уд2 – питомі капітальні вкладення по базовому й впроваджуваному варіантам, грн. Впроваджуваний варіант визнається більше вигідним за умови, якщо

5. Розрахунковий строк окупності (Т р) – це період, протягом якого додаткові капітальні вкладення окупаються в результаті одержання умовно-річної економії:

Впроваджуваний варіант визнається більше вигідним за умови, якщо Т р<= Т н, де Т н = 1/ Ен.

3. Облік фактору часу в розрахунках ефективності капітальних вкладень. Порівнювані варіанти можуть розрізнятися по строках реалізації й розподілу витрат по роках усередині цього строку. У подібних випадках необхідно різночасні витрати привести до порівнянного виду. Із цією метою використається коефіцієнт приведення (дисконтування)

де

– коефіцієнт приведення (дисконтування); Е – норматив приведення або ставка дисконту (найчастіше як ставка дисконту використовують нормативний коефіцієнт ефективності Е н); t – число років, що відокремлює витрати й результати даного року від початку розрахункового року. Щоб привести величину капітальних вкладень до початкового року, треба розділити її на

Тоді капітальні вкладення, наведені до моменту початки будівництва, визначаються так:

де К t – капітальні вкладення, здійснювані в t-м року; Т – часовий період розрахунку.

4. Ефективність інвестиційних проектів. Оцінка ефективності здійснюється з використанням наступних показників:

NPV (Net Present Value) – чистий дисконтований дохід (ЧДД)* обумовлений як сума поточних ефектів за весь розрахунковий період, наведена до початкового року, або як перевищення інтегральних результатів над інтегральними витратами.

де Rt – результати (дохід, виторг від реалізації продукції) в t-м року; З t – витрати, здійснювані в t-м року. Витрати З t містять у собі інвестиції, зроблені в t-м року (З1 t) і поточні витрати З2 t. У поточні витрати З2 t включають: витрати на сировину й матеріали, паливо, електроенергію, заробітну плату з відрахуваннями на соціальні потреби, амортизацію й інші видатки.

Якщо NPV < 0, то проект неефективний. Чим NPV більше, тим ефективніше проект.

Якщо IR < 1 – проект не ефективний. Якщо IR>= 1, то проект рентабельний.

IRR (Internal Rate of Return) – внутрішня норма прибутковості (ВНД)** являє собою ту норму дисконту е, при якій величина NPV дорівнює 0. Іншими словами, IRR є рішенням рівняння.

Розрахована величина норми прибутковості рівняється з необхідної інвестором величиною норми прибутковості на капітал.
Якщо IRR дорівнює або більше необхідної норми прибутковості (IRR >= Е ), то проект уважається ефективним.

IRR – найбільш популярний показник оцінки інвестиційних проектів, тому що він не залежить від ставки дисконту, обраної для розрахунків, певною мірою, довільно.

Строк окупності інвестицій (Payback Period PBP) – це строк, за який можна повернути інвестовані в проект кошти, тобто це період часу починаючи з якого первісні вкладення й інші витрати, пов’язані з інвестиційним проектом, покриваються сумарними результатами від його здійснення.

* Також використовуються інші назви: чиста поточна вартість (ЧПВ), чиста наведена вартість (ЧНВ), чиста сучасна вартість (ЧСВ), чиста дійсна вартість (ЧДВ), чистий наведений ефект (ЧНЕ), інтегральний ефект.

** Інші назви: індекс рентабельності, індекс прибутковості, показник прибутковості, Profitability Index (PI), benefit cost ratio або Present Value Index.

*** Інші назви: внутрішній коефіцієнт прибутковості (ВКП), внутрішня швидкість обороту (використовується в Excel), внутрішня ставка доходу, внутрішня норма окупності, внутрішня норма прибутку, норма рентабельності.

Результати (доходи) і витрати, пов’язані зі здійсненням проекту, можна обчислювати з дисконтуванням або без нього, а також з урахуванням інфляції. Відповідно, вийде три різних строки окупності. Строк окупності рекомендується визначати з використанням дисконтування.

ГЛАВА 12. ПРОГРАМУВАННЯ ТА ПРОГНОЗУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ 12.1. Суть соціально-економічної стратегії країни 12.2. Макроекономічне прогнозування та його принципи 12.3. Планування соціально-економічного розвитку 12.1. Суть соціально-економічної стратегії країни Стратегія держави - це детальний всебічний комплексний план, спрямований на втілення цілей держави. Сама суть державного регулювання національної економіки потребує налагодженого механізму формування цілей, тому ієрархія цілей державного регулювання будується за принципом пріоритетів, потреб та інтересів суспільства. Пріоритетні напрямки визначаються за допомогою експериментальних методів на основі встановлених критеріїв ефективності, швидкості одержання позитивних результатів, мінімізації витрат. Ієрархія цілей здійснюється за допомогою їхнього розміщення в порядку зниження пріоритетів. В економічній теорії й практиці встановлено такі принципи розроблення цілей державного регулювання національної економіки: - відповідність конкретних цілей сутності конституціонального устрою держави й генеральній меті діяльності держави; - практична необхідність реалізації і її обґрунтування; - досягнення гармонічного формування цілей, що передбачає їхні взаємозв'язок і взаємообумовленість; - запобігання конфлікту, зумовленого різними цілями; - інформаційне забезпечення державної політики пріоритетів з метою забезпечення довіри людей до діяльності держави. Стратегічна мета є центральною визначальною. Стратегічні цілі складаються з тактичних, тому що тактика визначає цілі й методи, форми й способи діяльності, які найбільше відповідають конкретним обставинам у певний момент часу й забезпечують досягнення стратегічних цілей. Стратегічна мета національної економіки України в умовах трансформації спрямована на об'єднання механізмів ринкового саморегулювання й державного регулювання, на побудову соціально-орієнтованої ринкової економіки. Таким чином, вона відображає загальносвітову тенденцію руху до постіндустріального суспільства, що має бути здійснено безконфліктним шляхом. Рух у такому напрямку й досягнення цієї стратегічної мети мають забезпечити перехід національної економіки від "людини для економіки" до "економіки для людини". Цілі соціально орієнтованої економіки: 1. Побудова громадянського суспільства, що здійснюється за допомогою соціальної політики. 2. Створення постіндустріального, технічного й технологічного образу виробництва й відповідної йому структури економіки за допомогою виробничої політики. 3. Створення багатоукладної економіки, але при цьому формування ринкової держави й системи регулювання економікою (економічна політика держави). 4. Становлення нової соціальної структури, досягнення сучасного рівня життя населення, а також формування так званого "середнього класу" через соціально-економічну структурну політику. 5. Формування механізмів боротьби з авторитаризмом, адмініструванням, бюрократизмом і корупцією за допомогою механізму проведення демократичної політики. 6. Розвиток міжнародних економічних, політичних, культурних і гуманітарних зв'язків через механізм зовнішньої політики. Механізм формування стратегічних і тактичних цілей держави є складним і багатогранним процесом, що логічно починається з абстрактного суспільного передбачення, прямує до конкретного прогнозування, а далі - до макроекономічного планування й програмування. Одним з основних елементів державного регулювання національної економіки є економічне прогнозування. Прогноз - науково обґрунтоване судження або передбачення можливого стану об'єкта в майбутньому, можливих шляхів і строків його досягнення. Економічне прогнозування - це науково обґрунтоване передбачення напрямку розвитку окремих економічних явищ і процесів на різних рівнях економічної системи. Джерелами прогнозування є: - накопичені знання й досвід щодо розвитку економічних процесів (емпіричні й теоретичні знання про закони розвитку економічних процесів); - статистична й фактична інформація про об'єкт прогнозування; - економіко-математичні моделі. Існують такі способи прогнозування: - експериментальний, що здійснюється шляхом опитування фахівців щодо об'єкта прогнозування; - екстраполяції - збір інформації про розвиток об'єкта в минулому й перенесення закономірностей його розвитку на майбутнє; - моделювання, яке базується на побудові моделей об'єкта відповідно до очікуваних змін його стану. До форм наукового прогнозування відносять: ♦ гіпотезу - наукове прогнозування на рівні загальної теорії, тобто якісні характеристики досліджуваного об'єкта, що відображують загальні закономірності його розвитку; ♦ прогноз - більш достовірне й більш повне наукове передбачення, тому що базується не тільки на якісних, але й на кількісних оцінках, має ймовірний або варіантний характер; ♦ план, що характеризується більш високим рівнем вірогідності, тому що містить постановку конкретного завдання й способи його виконання. Прогноз визначають як науково обґрунтовану варіантну гіпотезу про можливий стан об'єкта в майбутньому залежно від характеру прогнозного фону, а також як гіпотезу щодо строків і способів досягнення намічених цілей. На основі цього всі прогнози можна класифікувати на дві великі групи: "А" - базові прогнози: демографічні, прогнози природних ресурсів, НТП, екологічні, зовнішньоекономічні, зовнішньо- й внутрішньополітичні; "Б" - соціально-економічні прогнози: економічного зростання, сукупного попиту, галузевої структури, рівня інфляції, зайнятості населення й ін. Прогнози поділяють також на активні й пасивні (залежно від можливих впливів на процеси соціально-економічного розвитку національної економіки). Залежно від ступеня ймовірності передбачуваних явищ прогнози поділяють на варіантні й інваріантні (тобто наводять тільки один варіант розвитку явища). За способом подання інформації прогнози класифікують на крапкові й інтервальні. Наприклад, у прогнозований період ВНП зросте на 5% - крапковий прогноз, інтервальний - у прогнозований період ВНП збільшиться на 5 - 7%. За масштабом прогнози поділяють на такі: o мікропрогноз - прогноз розвитку окремого підприємства; o галузевий - прогноз розвитку однієї галузі; o макропрогноз - прогноз розвитку національної економіки; o суперпрогноз - прогноз розвитку всієї світової економіки. За часовим критерієм прогнози бувають такими: o оперативним (до одного місяця); o короткостроковим (до одного року), який є основою для складання державного бюджету; o середньостроковим (три - п'ять років); o довгостроковим (більше семи років). Два останні прогнози є основою для формування соціально-економічної стратегії. За об'єктами прогнозування виділяють прогнози: o природних ресурсів; o трудових ресурсів; o інвестицій; o науково-технічний; o соціальний; o зайнятості й ін. За функціональними ознаками розрізняють: - пошуковий прогноз, що базується на умовному перенесенні на майбутнє тенденцій розвитку об'єктів, які сформувалися в минулому й діють у теперішньому часі. Він не залежить від факторів, здатних змінити ці тенденції. Мета цього прогнозу -з'ясувати, як будуть розвиватися події в майбутньому при збереженні існуючих тенденцій; - нормативний прогноз, який на відміну від пошукового розробляється на основі заданих цілей і передбачає визначення способів і строків їхнього досягнення.

12.2. Макроекономічне прогнозування та його принципи Макроекономічне прогнозування - це виявлення і аналіз закономірностей і тенденцій розвитку національної економіки, передбачення змінень і створення наукової бази для економічної політики й державного регулювання національної економіки. Основні принципи макроекономічного прогнозування: 1. Принцип наукової обґрунтованості, який передбачає, що прогнозування: - базується на системних знаннях про закономірності розвитку економіки; - ураховує реалії економічного, політичного й соціального життя країни, вітчизняний і світовий досвід; - використовує систему нових методик і методів. 2. Принцип системності й цілісності, за допомогою якого національну економіку розглядають, з одного боку, як єдиний об'єкт, а з іншого - як сукупність самостійних напрямків (блоків) прогнозування. 3. Принцип адекватності, який використовують як теоретичну модель, що має досить точно й повно відображати реальні процеси національної економіки. 4. Принцип багатоваріантності (альтернативності), який передбачає розроблення не одного, а декількох (як мінімум трьох) варіантів майбутнього розвитку національної економіки, іншими словами, прогноз має кілька сценаріїв. Як правило, розробляють такі варіанти (сценарії) прогнозу: - песимістичний, що відображає нижню межу можливого розвитку національної економіки (при домінуванні негативних факторів розвитку); - оптимістичний, що показує можливу верхню межу розвитку національної економіки (при домінуванні позитивних факторів); - оптимально-реалістичний, що окреслює найбільш імовірну траєкторію майбутнього розвитку. 5. Принцип рентабельності (ефективності), який полягає у визначенні вартості аналітичної підготовки прогнозу і його результативності, рівноваги економіки й ефективності, якості й своєчасності. Прогноз має бути точним, повним, реальним. Його правило - мінімізація вхідних даних за їхньою аналітичною значущістю й максиміза-ція вихідних даних. 6. Принцип гласності, що полягає в доступності для суспільства, тому що прогнозуючі документи та цілі, що містяться в них, пріоритети, показники розвитку є для суб'єктів підприємницької діяльності орієнтирами при плануванні власної виробничої діяльності. За допомогою макроекономічного прогнозування вирішують такі задачі: - теоретико-пізнавальні - вивчення й аналіз розвитку національної економіки, передбачення змінень у майбутньому; - практичні (управлінські) - можливість прийняття (на основі інформації про розвиток об'єкта) рішень щодо вдосконалення господарювання. За допомогою макроекономічного прогнозування реалізують такі функції: o виконують науковий аналіз розвитку національної економіки; o оцінюють об'єкт прогнозування на основі вибраних альтернатив; o підготовляють рекомендації для прийняття оптимальних рішень урядовими структурами; o оцінюють можливі наслідки ухвалених рішень. Науковий аналіз соціально-економічних, науково-технічних процесів і тенденцій розвитку національної економіки передбачає з'ясування вихідного рівня найважливіших проблем і факторів, виявлення тенденцій і закономірностей, які будуть визначати подальший розвиток економіки. Стадії наукового аналізу об'єкта прогнозування: 1. Ретроспектива - дослідження історії розвитку об'єкта прогнозування для його систематизованого опису, що містить етапи: - визначення джерел прогнозної інформації; - збір, охоронність та оброблення інформації; - з'ясування і уточнення кількісних та якісних характеристик об'єкта прогнозування, методів виміру й подання інформації. 2. Діагноз - визначення нинішнього стану об'єкта прогнозування (науковий опис основних характерних ознак), для чого слід виконати: - аналіз цього об'єкта, що є основою прогнозованої моделі; - розроблення моделі прогнозування; - вибір адекватного методу прогнозування. 3. Перспектива - розроблення самого прогнозу (за даними діагнозу складається прогноз розвитку національної економіки), що містить такі етапи: - верифікацію (оцінювання вірогідності, точності й обґрунтованості прогнозу); - синтез (систематизацію окремих прогнозів); - оцінювання повноти інформації, уточнення; - коректування прогнозованої моделі відповідно до нової інформації, що надходить. Оцінювання об'єкта прогнозування на основі вибраних альтернатив реалізує принцип багатоваріантності: розроблення декількох варіантів майбутнього розвитку, їх аналіз і порівняння за певними категоріями (мінімізацією витрат, максимізацією результату, часовому критерію, політичними, зовнішньоекономічними факторами й ін.). При оцінюванні враховуються два аспекти: детермінантності (обмеженості) й невизначеності (ймовірного розвитку у випадку можливої дії невідомих факторів). Підготовка рекомендацій для прийняття адекватних управлінських рішень - це формування макроекономічного прогнозу, який передбачає розроблення відповідних рекомендацій і пропозицій щодо набору й характеру конкретних заходів державного впливу (обґрунтування напрямків соціально-економічного розвитку, форм, методів та інструментів державного регулювання економіки для урядових структур). Оцінювання можливих наслідків ухвалених рішень полягає в тому, що запропоновані рекомендації слід супроводжувати передбаченими результатами майбутнього державного втручання (невтручання) в економічне життя суспільства.