Введение. Рис. 2 . Значення управлінських навичок для різних груп керівників

Ланки

Середньої

Управління

Ланки

Вищої

Управління

Управління

низової ланки

Рис. 2. Значення управлінських навичок для різних груп керівників

1.3 Основні функції менеджменту

Ще на початку ХХ століття французький підприємець Анрі Файоль висловив припущення, що всі менеджери виконують п’ять функцій управління: планування, організацію, керівництво, координацію та контроль. Функціями менеджменту називають основні види діяльності управлінського персоналу, до яких відносяться планування, організація, керівництво, мотивація та контроль.

Нижче ми розглянемо п’ять функцій управління, оскільки в останніх підручниках дослідники частіше використовують термін «керівництво» замість терміну «мотивація». Як ви переконаєтеся самі, функція керівництва є трохи ширшим поняттям, хоча й включає стимулювання підлеглих поряд з іншими видами управлінської діяльності. Під стимулюванням переважно розуміють зовнішнє спонукання людини до праці на основі виявлення та використання її особистих потреб (в такому випадку мотивація може розглядатися як внутрішнє спонукання людиною себе самої до діяльності).

Планування (planning) – процес визначення цілей, розробки стратегії, складання планів координації різних видів діяльності.

Організація (organizing) – визначення задач, які необхідно виконати та осіб, що будуть їх виконувати; групування завдань, створення структури звітності та визначення рівня прийняття організаційних рішень.

Керівництво (leading) – включає стимулювання підлеглих, спрямування їх дій, вибір найефективніших каналів взаємозв’язку та розв’язання конфліктів у колективі.

Мотивація (motivating) – спонукання себе та інших людей до діяльності на основі виявлення та задоволення фізіологічних або психологічних потреб.

Контроль (controlling) – встановлення стандартів, спостереження за ходом робіт з тим, щоб вони виконувалися у відповідності з планом, а також усунення істотних відхилень від стандарту.

Деякі дослідники виділяють такі функції як планування, організація, стимулювання та контроль, однак принципових відмінностей у порівнянні з наведеним вище такий підхід не має.

У реальному світі сутність процесу управління є набагато більш складною, ніж проста реалізація зазначених вище управлінських функцій. Процес управління (management process) – комплекс поточних та різноманітних видів діяльності, якими займаються менеджери, здійснюючи планування, організацію, керівництво та контроль.

У теорії управління та в суспільстві панівними є уявлення про те, що успіх або невдача організації тісно пов’язані з роботою управлінського персоналу. Ця точка зору має назву – уявлення про всемогутній менеджмент (omnipotent view of management). Інша, протилежна точка зору, більш відома як уявлення про символічний менеджмент, вважає, що менеджери здійснюють лише обмежений вплив на результати діяльності організації.

1.4 Історія розвитку управлінської думки у світі

Розвиток управління як наукової дисципліни не являло собою серію послідовних кроків вперед. Скоріше, це було кілька підходів, що часто збігалися, а розвиток наукових знань відбувався за принципом спіралі, коли на основі існуючих знань генерувалися нові, які й доповнювали останні. Об'єктами управління виступали техніка і люди. Отже, успіхи в теорії управління завжди залежали від успіхів в інших, зв'язаних з управлінням областях, таких як математика, інженерні науки, психологія, соціологія й антропологія. У міру того, як розвивалися ці області знання, дослідники в області управління, теоретики і практики, дізнавалися усе більше про фактори, що впливають на успіх організації. Ці знання допомагали фахівцям зрозуміти, чому деякі більш ранні теорії іноді не витримували перевірки практикою, і знаходити нові підходи до управління.

Підходи до управління. До дійсного часу відомі чотири найважливіших підходи, що внесли істотний вклад у розвиток теорії і практики управління. Підхід з позицій виділення різних шкіл у керуванні укладає в собі фактично чотири різних підходи. Тут управління розглядається з чотирьох різних точок зору. Це школи наукового управління, адміністративного управління, людських відносин і науки про поведінку, а також науки управління, або кількісних методів.

Процесний підхід розглядає управління як безперервну серію взаємозалежних управлінських функцій.

У системному підході підкреслюється, що керівники повинні розглядати організацію як сукупність взаємозалежних елементів, таких як люди, структура, задачі і технологія, які орієнтовані на досягнення різних цілей в умовах мінливого зовнішнього середовища.

Ситуаційний підхід концентрується на тому, що придатність різних методів управління визначається ситуацією. Оскільки існує таке різноманіття факторів як у самій організації, так і в навколишньому середовищі, то не може бути єдиного «найкращого» способу керувати організацією. Найефективнішим методом у конкретній ситуації є метод, який найбільше відповідає даній ситуації.

Школа наукового управління (1885 —1920) Наукове управління (scientific management) найбільше тісно зв'язане з роботами Ф.У. Тейлора, Франка і Лілії Ґілбрет, Генрі Ґантта. Ці творці школи наукового управління були переконані, що використовуючи спостереження, виміри, логіку й аналіз можна удосконалити багато операцій ручної праці, домогтися їх більш ефективного виконання. Першою фазою методології наукового управління був аналіз змісту роботи і визначення її основних компонентів. Тейлор, наприклад, скрупульозно заміряв кількість залізної руди і вугілля, що людина може підняти на лопатах різного розміру. Ґілбрети винайшли прилад і назвали його мікрохронометром. Вони використовували його в сполученні з кінокамерою для того, щоб точно визначити, які рухи виконуються при визначених операціях і скільки часу займає кожне з них. Наукове управління не зневажало людським фактором. Важливим внеском цієї школи було систематичне використання стимулювання з метою зацікавити працівників у збільшенні продуктивності й обсягу виробництва. Передбачалася також можливість надання перерв у роботі, так що кількість часу, відведена на виконання визначених завдань була реалістичною і справедливо встановленою. Це надавало керівництву можливість встановити нормування праці – тобто визначити ту кількість продукції (виробіток), яку працівник мав зробити протягом певного періоду часу. Ключовим елементом у даному підході було те, що люди, що робили більше, винагороджувалися більше. Автори робіт з наукового управління також визнавали важливість відбору людей за фізичними й інтелектуальними якостями, які б відповідали виконуваній ними роботі, а також підкреслювали необхідність професійного навчання працівників.

Адміністративна школа (класична) (1920 —1950). Автори, що вважаються творцями школи адміністративного управління, більш відомої як класична школа, мали безпосередній досвід роботи керівниками вищої ланки управління у великому бізнесі. Класичною цю школу називають тому, що її внесок у розвиток науки управління був настільки визначальним, що використовується й досі. Анрі Файоль, з ім'ям якого пов'язують виникнення самої школи і якого ще називають батьком менеджменту, керував великою французькою компанією з видобутку вугілля. Макс Вебер був відомим німецьким соціологом, який розробив теорію раціональної бюрократії, Ральф Девіс був інженером та одним з керівників компанії «Дженерал Моторс», Диндалл Урвік був консультантом з питань управління у Англії. Отже, їхньою головною турботою була ефективність у більш широкому змісті слова — стосовно до роботи всієї організації.

Метою класичної школи було створення універсальних принципів управління. При цьому вона виходила з ідеї, що застосування на практиці цих принципів безсумнівно приведе організацію до успіху. Ці принципи стосувалися двох основних аспектів. Першим з них була розробка раціональної системи управління організацією. Визначаючи основні функції бізнесу, теоретики -«класики» були впевнені у тому, що можуть визначити кращий спосіб поділу організації на функціональні складові і покращити управління нею. Такими функціональними блоками визначені були фінанси, виробництво (операції) і маркетинг. З цим було тісно пов'язане і визначення основних функцій управління. Головний внесок Файоля в теорію управління полягав у тому, що він розглянув управління як універсальний процес, що складається з декількох взаємозалежних функцій, таких як планування й організація. Друга категорія класичних принципів стосувалася побудови структури організації і управління працівниками (це знайшло відображення у сформульованих «принципах управління»).

Неокласична школа. Неокласична школа (буквально «нова класична») власне об’єднує дві школи, близькі за напрямками проведених досліджень, а отримане знання про психологію управління широко застосовується в сучасних організаціях й розвивається в наукових дослідженнях. Школа людських відносин (1930—1950). Двох вчених — Мері Паркер Фоллетт і Елтона Мейо можна назвати найбільшими авторитетами в розвитку школи людських відносин того часу. Е.Мейо виявив, що чітко розроблені робочі операції і висока заробітна плата не завжди призводять до високої продуктивності праці, як вважали представники школи наукового управління. Сили, які виникають в ході взаємодії між людьми, можуть перевершити і часто перевершують зусилля керівника. Іноді працівники реагували набагато сильніше на тиск своїх колег по групі, ніж на загрозу покарання з боку керівництва і на матеріальне заохочення. Більш пізні дослідження, проведені Абрахамом Маслоу й іншими психологами, допомогли зрозуміти причини цього явища. Мотивами вчинків людей, на думку Маслоу, є, в основному, не економічні сили, як вважали прихильники і послідовники школи наукового управління, а різні потреби, які можуть бути лише частково і побічно задоволені за допомогою грошей. Ґрунтуючись на цих висновках, дослідники психологічної школи вважали, що, якщо керівництво піклується про своїх працівників, то і рівень задоволеності працівників повинен зростати, що призведе до підвищення продуктивності. Вони рекомендували використовувати прийоми управління людськими відносинами, які включають більш ефективні дії безпосередніх начальників, консультації з працівниками і надання останнім більш широких можливостей спілкування на роботі.

Школа поведінкових наук значно відійшла від школи людських відносин, коли остання зосередилася насамперед на методах налагодження міжособистісних відносин. Нова школа, навпаки, прагнула більшою мірою допомогти працівнику усвідомити своїх власні можливості на основі застосування концепцій поведінкових наук щодо побудови і управління організаціями. Загалом, основною метою цієї школи було підвищення ефективності організації за рахунок підвищення ефективності її людських ресурсів. Серед найбільш визначних фігур більш пізнього періоду розвитку поведінкового напрямку можна згадати Ренсіса Лайкерта, Дугласа МакГрегора та Фредеріка Ґерцберга.

Наука управління або кількісний підхід (management science) (1950 — по теперішній час). За своєю суттю, дослідження операцій — це застосування методів наукового дослідження до операційних проблем організації. Після постановки проблеми група фахівців з дослідження операцій розробляє модель ситуації. Модель — це форма уявлення реальності. Звичайно модель спрощує реальність або представляє її абстрактно. Моделі полегшують розуміння складностей реальності. Дорожня мапа (карта), наприклад, полегшує можливість побачити просторові співвідношення на місцевості. Без такої моделі було б набагато складніше добратися до місця призначення. Довелося б покладатися на метод проб і помилок. Так само моделі, розроблені в дослідженнях операцій, спрощують складні проблеми, скорочуючи число досліджуваних змінних до керованої кількості.

Після створення моделі, змінним задаються кількісні значення. Це дозволяє об'єктивно порівняти й описати кожну змінну і відносини між ними. Ключовою характеристикою науки управління є заміна словесних міркувань і описового аналізу моделями, символами і кількісними значеннями. Імовірно, самий великий поштовх до застосування кількісних методів у керуванні дав розвиток комп'ютерів. Комп'ютер дозволив дослідникам операцій конструювати математичні моделі зростаючої складності, які найбільше близько наближаються до реальності і, отже, є більш точними.

Системний підхід. Теорія систем вперше була застосована в точних науках і в техніці. Застосування теорії систем в управлінні наприкінці 50-х років з'явилося найважливішим внеском школи науки управління. Системний підхід — це не є набір якихось посібників або принципів для керівників — це спосіб мислення стосовно організації і управління. Щоб усвідомити, як системний підхід допомагає керівнику краще зрозуміти організацію і більш ефективно досягти цілей, необхідно спочатку визначити, що таке система.

Система — це деяка цілісність, яка складається з взаємозалежних частин, кожна з яких вносить свій внесок у характеристики цілого.

Всі організації є системами. Оскільки люди є, у загальному значенні, компонентами організацій (соціальні компоненти), поряд з технікою, що разом використовуються для виконання роботи, організації називаються соціотехнічними системами. Існує два основних типи систем: закриті і відкриті. Закрита система має тверді фіксовані границі, її дії відносно незалежні від середовища, що оточує систему.

Відкрита система характеризується взаємодією з зовнішнім середовищем. Енергія, інформація, матеріали — це об'єкти обміну з зовнішнім середовищем через проникні границі системи. Така система не є що самодостатньою, вона залежить від енергії, інформації і матеріалів, які надходять ззовні. Крім того, відкрита система має здатність пристосовуватися до змін зовнішнього середовища і повинна робити це для продовження свого функціонування. Нижче на рисунку зображена так звана «чорна скриня» - система, внутрішня будова якої нам невідома (або відома недостатньо). В цьому разі дослідник вивчає її на основі контролю за ресурсами, які надходять на вхід системи, та продукцією, яку ми отримуємо на виході.

Рис. 3. Уявлення про організацію як про систему – «чорну скриню»

Процесний підхід розглядає управління як процес, тому що робота з досягнення цілей за допомогою інших - це не якась одноразова дія, а серія безперервних взаємозалежних дій. Ці дії, кожна з яких сама по собі є процесом, дуже важливі для успіху організації. Їх називають управлінськими функціями. Кожна управлінська функція теж являє собою процес, тому що також складається із серії взаємозалежних дій. Процес управління є загальною сумою усіх функцій менеджменту.

В основі сучасного процесного підходу до управління організацією лежить виділення в організації бізнес-процесів і управління цими бізнес-процесами. Для всіх типів організацій самою актуальною задачею є побудова ефективної системи менеджменту, що буде забезпечувати виконання задач організації і досягнення успіху у зовнішнім середовищі. Традиційні для менеджменту поняття «суб'єкт управління» і «об'єкт управління» визначаються термінами «процес» і «власник процесу».

Процес – це стійка, цілеспрямована сукупність взаємозалежних видів діяльності, які за визначеною технологією перетворюють входи у виходи, що представляють цінність для споживача.

У сучасних організаціях виділяють три групи процесів:

§ Наскрізні процеси, що проходять через кілька підрозділів організації або через всю організацію, та перетинають границі функціональних підрозділів;

§ Процеси і підпроцеси окремих підрозділів, діяльність яких обмежена рамками одного міжфункціонального підрозділу організації;

§ Операції нижнього рівня декомпозиції діяльності організації, виконувані однією людиною.

Кожен процес існує не сам по собі, а виконує які-небудь функції в організації і є підконтрольним вищому керівництву організації. Власником процесів як правило виступають посадові особи або колегіальні органи управління, що мають у своєму розпорядженні ресурси, необхідні для виконання процесу, і несуть відповідальність за результат процесу. Власник процесу є невід'ємною частиною процесу, як це показано на рисунку 21. Наприклад, викладання дисципліни «Основи менеджменту» можу розглядатися як процес, власником якого є кафедра менеджменту організацій. Ресурсами в даному випадку буде викладач (викладачі) кафедри та методичне забезпечення дисципліни, технологією – методи навчання студентів.

Рис. 4. Загальна схема процесного підходу до управління

Вихід процесу завжди має споживача, причому під виходом розуміється матеріальний або ж інформаційний об'єкт або послуга, що є результатом виконання процесу і споживається зовнішніми стосовно процесу клієнтами. В нашому випадку споживачем процесу може бути роботодавець, який розраховує отримати працівника з певним рівнем знань з управління.

До входу бізнесу-процесу можуть відноситися продукти або ресурси, що перетворяться у вихід у ході виконання процесу. Ресурсом бізнес-процесу є матеріальний або інформаційний об'єкт, що постійно використовується для виконання процесу, але не є входом процесу. Входами та виходами процесу у нашому приладі будуть відповідно знання студентів до й після ознайомлення з даною дисципліною

Розподіл об'єктів, необхідних для виконання процесу на «входи» і «ресурси» є досить умовним. Більш важливим для успішного виконання процесу є точне визначення того, що повинно надійти в розпорядження власника процесу, щоб процес відбувся і був виконаний успішно. Представлений на рисунку 2 процес має входи і виходи. Для виконання процесу використовуються ресурси (персонал, устаткування, інфраструктура). Управління процесом здійснює власник процесу, у розпорядженні якого знаходяться необхідні для його виконання ресурси. Для того, щоб здійснювати управління процесом, власник процесу повинний одержувати інформацію про хід процесу й інформацію від споживача (клієнта) процесу.

Ситуаційний підхід (contingency approach). Ситуаційний підхід, розроблений наприкінці 60-х років не вважає, що концепції традиційної теорії управління, біхевіориської школи і школи науки управління невірними. Системний підхід, з яким ситуаційний тісно зв'язаний, намагається інтегрувати різні часткові підходи. Він також підкреслює нерозривний взаємозв'язок між управлінськими функціями і не розглядає їх кожну окремо. Ситуаційний підхід намагається пов’язати конкретні прийоми і концепції з визначеними конкретними ситуаціями для того, щоб досягти цілей організації найбільше ефективно.

Ситуаційний підхід концентрується на ситуаційних розходженнях між організаціями й всередині самих організацій. Він намагається визначити, якими є значимі змінні ситуації і як вони впливають на ефективність організації. Методологію ситуаційного підходу можна пояснити як процес, що складається з чотирьох етапів.

1. Керівник повинний бути ознайомлений із засобами професійного управління, які довели свою ефективність. Це передбачає розуміння процесу управління, індивідуальної і групової поведінки, системного аналізу, методів планування і контролю, кількісних методів прийняття рішень.
2. Кожна з управлінських концепцій і методик має свої сильні і слабкі сторони, або порівняльні характеристики у випадку, коли вони застосовуються до конкретної ситуації. Керівник повинен вміти передбачати ймовірні наслідки, — як позитивні, так і негативні, — від застосування даної методики або концепції. Так, наприклад, пропозиція подвоїти зарплату всім службовцем у відповідь на додаткову роботу, імовірно, викликає значне підвищення їхньої мотивації на якийсь час. Але, порівнюючи приріст витрат з отриманими вигодами, ми бачимо, що такий шлях може привести до руйнування організації.
3. Керівник повинний уміти правильно інтерпретувати ситуацію. Необхідно правильно визначити, які фактори є найбільш важливими в даній ситуації і який ймовірний ефект може викликати зміну однієї або декількох змінних.
4. Керівник повинний вміти погоджувати конкретні прийоми, що викликали б найменший негативний ефект і мали б щонайменше недоліків, з конкретними ситуаціями, тим самим забезпечуючи досягнення цілей організації найефективнішим шляхом в умовах існуючих обставин.

1.5 Сутність, природа та роль принципів менеджменту в досягненні мети організації

Основні принципи управління Анрі Файоля:

1. Поділ праці. Спеціалізація є природним порядком речей. Метою поділу праці є виконання роботи, більшої за обсягом і кращої за якістю, за тих самих зусиль. Це досягається за рахунок скорочення числа цілей, на які повинні бути спрямовані увага та зусилля.

2. Повноваження і відповідальність Повноваження є правом віддавати наказ, а відповідальність є її складова протилежність. Де надаються повноваження - там виникає відповідальність.

3. Дисципліна. Дисципліна припускає слухняність і повагу до досягнутих угод між фірмою та її працівниками. Встановлення цих угод, які пов'язують фірму і працівників, та з яких виникають дисциплінарні формальності, повинне залишатися однією з головних задач керівників індустрії. Дисципліна також припускає справедливо застосовувані санкції.

4. Централізація керівництва. Працівник повинен одержувати накази тільки від одного безпосереднього керівника.

5. Єдність напрямку Кожна група, яка діє в рамках однієї мети, повинна бути об'єднана єдиним планом і мати одного керівника.

6. Підпорядкованість особистих інтересів загальним. Інтереси одного працівника або групи працівників не повинні превалювати над інтересами компанії або організації більшого масштабу.

7. Винагорода персоналу. Для того, щоб забезпечити вірність і підтримку працівників, вони повинні одержувати справедливу зарплату за свою службу.

8. Централізація. Як і поділ праці, централізація є природним порядком речей. Однак, ступінь централізації може змінюватися в залежності від конкретних умов. Тому виникає питання про правильне співвідношення між централізацією і децентралізацією. Це проблема визначення міри, яка забезпечить кращі можливі результати.

9. Скалярний ланцюг Скалярний ланцюг — це ланцюг повноважень від найвищого керівництва до найнижчих рівнів відповідальності. Ділова співпраця має здійснюватися за цим ланцюгом.

10. Порядок. Місце — для усього й усі на своєму місці. Люди та матеріали потрібні знаходитися на потрібному місці у потрібний час.

11. Справедливість. Це сполучення доброти і правосуддя.

12. Стабільність робочого місця для персоналу. Висока плинність кадрів знижує ефективність організації.

13. Ініціатива. Ініціатива означає розробку плану і забезпечення його успішної реалізації. Це додає організації сили й енергії.

14. Корпоративний дух. Союз — це сила. А вона є результатом гармонії персоналу.

При изучении темы 1 «Становление и развитие менеджмента» нами были изучены возникновение и развитие менеджмента, исторический подход к его изучению, актуальные проблемы современного управления и экономические основы управления.

В данной теме будет рассматриваться общая теория управления. В сегодняшней лекции мы с вами изучим общую характеристику менеджмента: а именно место процесса управления в организации, позиции управления внутри организации и место, роль менеджера в организации.

Учебные вопросы (основная часть)

Дата добавления: 2014-01-07