Виникнення міської літератури, основні її жанри

ПЛАН

1. Виникнення міської літератури, основні жанри.

2. Міська і народна лірика.

3. Театральне мистецтво.

Для більшості країн Західної Європи XIII століття стало вершиною розвитку ранньої середньовічної культури. В усіх галузях політичного, суспільного й інтелектуального життя спостерігалися інтенсивні зрушення. Головною причиною такого розквіту було швидке зростання виробничих сил і розвиток міст. Королівська влада зміцнювала свої позиції, ставала більш послідовною. Розвивалася зовнішня торгівля, зміцнювалася військова могутність міст, фортеці яких були більш неприступними, ніж дворянських замків. Спираючись на міщан і міста, королівська влада намагалася приборкати крупних феодалів, причому не посягала на лицарство, яке залишалося панівним класом. Між дрібним та середнім лицарством і міщанами намітилася згода, посилилося прагнення до законності та порядку, спостерігався розвиток світського світогляду. Змінилося співвідношення між релігією і наукою: замість безпосереднього підпорядкування науки релігії більшого розвитку набуває філософська думка.

Нове суспільне ставлення визначило радикальний переворот у літературі. Поряд з лицарською поезією, яка втратила творчу новизну, виникла нова, міська література, яка зуміла викликати інтерес у ремісників і торгової буржуазії. Міська література з'явилася наприкінці XII ст. Для неї були властиві здоровий глузд, схильність до колоритних картин буденного життя, зокрема селянських і міських низів. Міська література рідко виступала проти феодальної системи, а в основному обмежувалася лише критикою тих чи інших сфер її діяльності, причому критика була більш жартівливого, ніж сатиричного характеру.

Міська література опанувала цілий ряд жанрів лицарської поезії, суттєво їх змінюючи. Виникла публіцистична, сатирична та жартівлива лірика, яка була позбавлена музичного супроводу, складалася з коротких віршованих розповідей побутового змісту; з'явилися великі сатиричні та алегоричні романи, багата й різнобарвна дидактична література. Поети намагалися копіювати дійсність, не уникаючи грубих моментів, стиль максимально наближали до розмовної мови, з'явилося багато слів і виразів професійного, навіть архаїчного походження.

У розвитку міської поезії провідна роль належала Франції. Саме тут виникли найбільш досконалі зразки міських жанрів, які мали значний вплив на розвиток літературної творчості інших країн, що розвивалися на схожих підвалинах, хоча з деяким запізненням.

Найбільш популярним жанром міської літератури у Франції були фабльо – невеличкі віршовані розповіді про потішні, комічні випадки, які мали викликати сміх. Проте характер сміху міг бути різним.

Простіший тип зводився до анекдоту чи чистого гумору, що з'явився на комічній ситуації, грі слів тощо.

Другу групу утворили фабліо з більш розвиненими сюжетами, в яких сміх мав певну спрямованість. У них висміювались дурість чи надмірна довірливість, прославлялися кмітливість, вправність рук і розуму.

У фабльо, як у дзеркалі, відбивалося світосприйняття середньовічних міщан, епізоди повноцінної життєвої правди. Такі короткі розповіді або поеми зобов'язані своїм походженням Сходу, зокрема Індії. За своїм змістом вони перебували в тісному зв'язку із санскритською буддистською літературою, яка за своєю сутністю була не стільки релігійною, скільки містила моральні настанови доброчинного життя. Основу для фабльо звичайно складало буденне життя класів, з яких утворювалися великі нації. Писалися жартівливі твори восьмискладовими віршами, що римувалися попарно — звичайний розмір старофранцузького віршованого твору гумористичної спрямованості.

Автори цих невеличких розповідей, наповнених простотою і жартом, проникали в усі куточки міського й сільського життя, відображуючи з усією повнотою внутрішній світ селян і буржуа, хоча й не переслідували викривальної мети.

Одне з провідних місць у фабльо посідала жінка — міщанка чи селянка, що відрізнялася від жінок лицарської доби. Їй були властиві такі вади: легковажність, підступність, тяга до забороненого плоду, надмірна хитрість в обдурюванні свого чоловіка.

Героями фабльо часто виступали представники духовенства і лицарства, які не зберегли відповідної ідеалізації. Зіткнення селян з лицарями і ченцями — один з улюблених сюжетів коротких оповідань. Кмітливість і спритність селян часто брала верх над нездогадливими лицарями й ченцями-шахраями.

Але більше за інших дісталося міщанам із середнього стану суспільства. Як правило, це був якийсь селянин, забіяка і пияк, добродушний міщанин, купець чи лихвар, що тільки й думав про збагачення. Усі вони то надзвичайно довірливі, то надто ревниві — перед своїми жінками пошивалися в дурні.

До героїв фабльо належав і селянин, віллан, який відрізнявся природним розумом. Тому часто і вчений абат, і навіть король поступалися і вклонялися йому. Популярним стало фабльо про селянина-лікаря, яким у подальшому скористався в своїй комедії Жан-Батіст Мольєр.

Для прикладу наведемо фабльо «Селянин-лікар», в якому висловлювалася похвала дотепності людини з народу. Дружина селянина, бажаючи помститися йому за те, що він побив її через ревнощі, переконала посланця короля, який шукав лікаря для хворої королівської дочки, що її чоловік — дивовижний лікар, однак чомусь приховує свій талант і погоджується лікувати лише тоді, коли його гарно б'ють. Селянина, який відмовився від лікування, побитого до смерті привезли до королівського двору. Хитрість і кмітливість врятували його, бо хвороба королівни полягала в тому, що вона подавилася кісткою. Селянин наказав розвести вогнище, зняв з себе одяг і став виробляти перед полум'ям різні комічні штучки. Королівна не втрималась і розсміялась: кістка вискочила у неї з рота. Слава про оригінального лікаря блискавично розлетілася по місту. До нього стали приїжджати сотні хворих. Дотепний селянин наказав розвести нове вогнище і оголосив, що для повноцінного лікування у вогнище необхідно кинути найслабшого з присутніх. Коли той згорить, золою посипати інших. Хворі переглянулися між собою і одностайно відповіли, що всі почувають себе вже здоровими, і пішли додому.

Фабльо складали жонглери, які порівняно з трубадурами і труверами, стояли нижче не тільки за своїм походженням, а й за своєю роллю відносно тих та інших.

Характерною особливістю фабльо була недбалість зображення, що надавала розповіді своєрідної чарівності, пікантності у змалюванні картин побуту, звичаїв, типів, жвавість мови.

У Німеччині аналогічним до фабліо жанром були шванки. Особливо відомою була повість Штріккера «Пон Аміс» (XIII ст.), яка складалася із серії шванків, у яких відображалися походеньки хитрого священика.

У своєму циклі творів автору вдалося відобразити тогочасні суспільні порядки та звичаї.

Збираючи пожертвування на будівництво церкви, Аміс наголосив, що прийматиме гроші тільки від тих жінок, які ніколи не зраджували своїм чоловікам. Кожна з них хотіла довести свою вірність коханому, тому попросила священика взяти від неї милостиню.

Щоб довести, що його віслюк умів читати, Аміс перемішав сторінки Біблії вівсом. Тварина з ревом перегортала сторінки книги мордою.

Завдяки молитві Аміса заможний селянин знаходив у своєму колодязі живих риб, яких хитрий піп підкидав туди заздалегідь, щоб мати за це багатий дарунок.

Шванк, на відміну від французького фабльо, що перестав існувати наприкінці XIV ст., не зник навіть у добу Реформації, довго залишаючись популярним читання серед міщан і селян.

Великим твором міської літератури у Франції був «Роман про Троянду». Перша частина (4070 віршів) написана Гільйомом де Лорріс в 30-х роках XIII ст.; через 40 років його працю продовжив і завершив в протилежному напрямі Жан де Мен (понад 18 000 віршів).

Обидва поети народилися неподалік від Орігони. Про першого з них не існувало жодних відомостей. Лише із двох-трьох місць його власного твору стало відомо, що було йому 25 років, коли він розпочав писати свою поему, а також про його пристрасть до однієї із доброчинних жінок.

Жан де Мен після смерті Гільйома вирішив не дописувати кінець «Роману про Троянду» з метою запозичення фабули для власного викладу. Він був людиною дуже освіченою. І хоча не належав до дворянського роду, перебував на службі в різних знатних осіб та при дворі. Був матеріально забезпеченим: у Парижі побудував дім із садом, в якому, за легендою, і написав другу частину поеми. Його сатира мала великий успіх серед сучасників. Існувала легенда, що Жан де Мен хотів, аби його поховали з великими почестями. З цією метою він заповів французькому монастирю дві скрині, нібито наповнених дорогоцінними речами. Коли ж після вишуканих, багатих церемоній відкрили скрині, то знайшли в них лише графічні дошки, вкриті геометричними фігурами. Ошукані ченці не хотіли хоронити письменника, проте наказ парламенту попередив їхній намір. І якщо вважати, що Жан де Мен не ошукав ченців після своєї смерті, то слід зазначити, що доволі посміявся над ними за свого життя.

Поема, на думку Гільйома де Лорріса, мусила складати цілий трактат в алегоричній формі про кохання з усіма його проявами. Від Овідія, в якого Гільйом не раз робив запозичення, його відрізняло, крім алегоричної обробки, і основне завдання: не стільки викласти практичні поради у справі кохання, подібно до Овідія, скільки теорію любовної пристрасті. На початку поеми автор наголошував, що «Роман про Троянду» — своєрідна наука про кохання. Він розповів історію кохання, піднесеного і ніжного, хоча й не позбавленого чуттєвості, при цьому використавши улюблену серед письменників середньовіччя рамку «сну». У поетичному видінні юнак побачив себе травневого ранку біля парку, оточеного високою стіною, на якій були повішані різні фігури із золота і лазурі, символізуючи людські вади, не властиві хлопцю, здатному і прагнучому кохати: Ненависть, Підлість, Корисливість, Скупість, Заздрість, Смуток, Старість, Святість і Бідність. Кожна із алегоричних фігур була краща і цікавіша за іншу. За стіною знаходився дивовижний сад насолоди, в якому вітав дух кохання. На сходинках поета зустріла Бездіяльність у вигляді надзвичайно вродливої дівчини. Відрекомендувавшись особою, яка любить лише задоволення, вона повідомила поетові, що в саду живе Задоволення в оточенні найчудовіших людей. На бажання героя познайомитися з цією чесною компанією Бездіяльність впустила його за огорожу. Наслухавшись спочатку співів птахів, поет відправився до господаря, де застав Задоволення з його подругою Веселістю. Там він побачив і бога кохання Амура в оточенні його пажів. Амур стежив за поетом, який гуляв дивовижним садом. Дерева і рослини освіжалися фонтанами. Один із них — фонтан любові — віддзеркалював до дрібниць усе, що знаходилось у межах саду. Поет побачив у ньому і своє відображення.

Серед квітів героя особливо зачарував бутон Троянди неперевершеної вроди, і в той час, коли юнак милувався ним, Амур пронизав його серце стрілою. Хлопець пристрасно закохався в Троянду і захотів зірвати її. Закоханому довелося здатися своєму переможцю і визнати себе його васалом. Амур замкнув ключиком із чистого золота серце Закоханого і пообіцяв, що страждання, які той відчував, припиняться, якщо зберігати вірність і не переступати законів. Закон — кодекс любовної теорії того часу: бути ввічливим і простим, веселим, витонченим і щедрим, думати лише про кохання. Крім того, він попередив юнака і про муки страждання, які очікували на нього, зокрема, безсонні ночі в жалю за коханою, численні спроби висловити їй свої почуття. В насолоду закоханим надаватимуться Розрадниця — Надія, Похітлива Мрія, Ніжна Розмова про неї з відданим другом і Милий Погляд її самої, а з часом й інші блага.

Амур зник, а Закоханий знову почав тягнутися до бутона, від якого був відокремлений тернистою огорожею. Допомогти в цій справі взявся вродливий юний Привіт. Він запропонував йому виконати свої наміри і насолодитися ароматом троянди, проте застеріг від Безглуздя. Троянди охороняло Побоювання, якому допомагали Лихослів'я та Сором'язливість. Ці стражі дозволяли поетові наблизитися до трояндового куща. З цієї хвилини він почав відчувати муки, про які попереджував Амур. Тоді Поміркованість спустилася зі своєї вежі і стала дорікати Закоханому за те, що той наслідував Бездіяльність і послухався Амура. Погрожувала бідою з боку Побоювання та його товаришів. Поет і чути не хотів, бо присягнувся на вірність Амуру. Для нього було легше померти, ніж дати привід своєму володарю звинуватити його у зраді. Поміркованість зникла. Закоханий згадав, що Амур радив йому знайти собі товариша, якому б він зміг довірити сердечні страждання. Друг запевнив юнака, що не вдасться знайти спільну мову з Побоюванням. Поет відправився до суворого Страждання і попросив пробачення, обіцяючи нічого не робити наперекір його волі, заради дозволу любити його Троянду. На щастя, Бог послав двох осіб, які мали б допомогти Закоханому в його горі — Щиросердість і Жалість. Ті умовили Побоювання пом'якшити суворість до Закоханого і не позбавляти його товариства Привіта. Останній не міг відмовити дамам. Щиросердість пішла розшукувати Привіт, але проти них виступили Відмова, Сором'язливість, Страх. Тоді Привіт закликав нових спільників — Великодушність і Співчуття. Однак Лихослів'я поповнило ряди своєї армії Заздрістю, Святенністю, Сумом. Привіта ув'язнили у вежі під наглядом злої Старої. Юнак був у відчаї.

У другій частині стало відомо, що Розум переконав юнака відмовитися від кохання. Зустрівся Товариш, який дав поетові добрі настанови.

У справу втрутився сам Амур, що зібрав своїх васалів серед яких були й Лестощі. Вони надали вагому допомогу герою: втілившись в особу ченця, Лестощі успішно перемогли Брехню, за допомогою подарунків втерлися в довіру до Старої і влаштували побачення юнака з Привітом, переконуючи останнього в тому, що віддавати своє серце лише одній жінці суперечить самій Природі. З'явилася Венера, а Природа послала на допомогу війську Амура Генія. Вороги переможені. Привіт дозволяє закоханому зірвати Троянду. Юнак зірвав Троянду і прокинувся.

Автор насміхався над доктриною любові, викрив двох жінок, які, на його думки, завжди прагнули користі та грошей, знаючи спосіб ошукати чоловіків. Стверджував, що не варто дуже прив'язуватися до однієї жінки, бути з нею занадто щедрим. Згадував минулі часи, коли не було ні влади, ні власності, ні шлюбу, панувала лише вільна любов. Переконливо доводив, що все зло пішло від Ясона, який здобув золоте руно. Саме з тієї пори з'явилася пристрасть до багатства, була встановлена королівська влада, щоб закріпити майнову нерівність. Однак усі люди від природи рівні, тому в усьому треба наслідувати Природу. Автор висміював вишукане платонічне кохання, оскільки головне завдання людини — продовження людського роду. Це вищий закон природи. Звідси і зробив прямий висновок: усе, що заважало продовженню життя чи обмежувало його (не лише цнотливість, але й подружжя), не відповідало природі, яка створила «кожного для кожної і кожну для кожного». Він уславляв лише вільну любов без шлюбу, ревнощів, багатства, власності людини над людиною. Тому сучасний світ, на думку автора, дисгармонійним, сповненим зла, протиріч, егоїстичних прагнень. У ньому навіть Любов могла існувати лише за підтримки Лицемірства.

«Роман про Троянду» мав великий вплив на французьку та західноєвропейську літературу доби Середньовіччя. Метод алегорії вже не був абстракцією, а став засобом реалістичної характеристики людських якостей.

Поема збереглася більш ніж у 300 рукописах. Упродовж трьох століть вона мала великий вплив на форму і зміст західноєвропейської літератури. Джефрі Чосер, уся творчість якого пронизана впливом «Роману про Троянду», майже повністю переклав його англійською мовою.

Роман мав безпосередній вплив на творчість Ф. Петрарки і Джованні Боккаччо.

Допитливість середньовічної людини не обмежувалася одним тваринним царством, різними явищами природи. Ті чи інші види приваблювали її. Таким чином, поступово виник і особливий рід літературних творів дидактичного характеру.

Поряд із розглянутими романами у Франції, Німеччині, Англії та Італії розірвалася дидактично-моральна, наукова література, хоча між ними важко було провести межу, бо в кожному літературному творі були присутні елементи усіх літератур.

Найбільш славетною пам'яткою морально-дидактичної поеми стали «Видіння про Петра Орача» (друга половина XIV ст.), що приписувалися Вільяму Ленгленду, про життя якого майже немає відомостей. Родом він із селянської родини, виховувався в монастирі, потім жив у Лондоні, не мав жодних занять, дуже бідував.

Поема складалася з двох видінь, які поділялися на дві частини. Найбільш цікава перша — алегоричні оповідання про мандри прочан до Правди; у другій містився «житія» своєрідних алегоричних фігур. «Видіння» відкривалися прологом: автору наснилося, що далеко від міського шуму, в селянській тиші, він заснув травневого ранку на пагорбі, осяяному сонцем. У сні побачив велике поле, наповнене людьми усіх звань і станів — орачами, купцями, ченцями, єпископами, лицарями і навіть сам король був там. Далеко було видно вежу Правди, в'язницю в долині — місце знаходження Зла. Поле, на якому було багато людей, — алегорія людства. Троте це не лише алегорія, це картина доби, яка зображена спостережливим художником. Центральними фігурами у першому видінні були жінка у простому одязі, яка символізувала «святу церкву», і її суперниця, гарно одягнена «леді Хабар». «Церква» показала автору окремих представників грішного людського натовпу і пояснила, що Зло знаходиться у всіх суспільних станах. Далі він побачив картину весілля Хабара і Брехні.

У другому видінні автору знову наснилося родове поле, розташоване навколо Розуму і Совісті, на якому повно народу. Розум виголошував проповідь покаяння, а Совість тримала його посох. Потім змальовано сповідь семи смертних гріхів. Черевоугодництво з'явилося у вигляді пияка-ремісника, який йшов на сповідь, але потрапив у корчму, звідки дружина і донька ледве вивели його. «Ледарство» усе брудне і з липучими віями, а особливо «Гнів», який кусав губи і дуже сопів. Його змальовано у вигляді монастирського повара. Розум звернувся до тих, хто покаявся, закликав їх шукати Правду. Але ніхто не знав, де її шукати. Запитали у прочанина, який побував у Римі, Палестині, але й той не знав такого святого. У цей час усі звернули увагу на чоловіка, що мовчки стояв у натовпі. Це Петро, простий селянський врач. Він один знав Правду та її місцезнаходження. Упродовж 40 зим працював у цього гарного і доброго господаря. Саме той змусив його вивчити всі ремесла, які мала знати людина, що ходить за плугом. Завжди вчасно Петро отримував від нього платню. Тому він і став вищим за всіх людей, оскільки один знав шлях до Правди. Легенда вустами самого Петра-орача захищала ідею загальної праці і оголосила просту істину — основою суспільного благополуччя і моральної чистоти мала стати фізична праця.

Дата добавления: 2014-01-07