Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Міська і народна лірика

Міська література була представлена також лірикою, яка з'явилася раніше у Франції, зокрема в північних і північно-східних промислових районах. Утворювалися об'єднання поетів — міщан зі своїм статутом, постійним головою, якого називали князем, систематичними поетичними змаганнями. В цій поезії частково збереглися форми й техніка лицарської лірики, які були пов'язані із зовсім іншим змістом. Культ «Прекрасної дами» змінився на поклоніння Богоматері, яка оспівувалася як ідеальна кохана, а кодекс лицарської гідності — на кодекс доброчинності. Культивувалася пастораль, проте центр уваги був перенесений з моменту упадання лицаря за пастушкою на змалювання простого радісного життя пастухів на лоні природи. В тенсону проникли мотиви тривіальності і жартівливості. Ця поезія стала більш доступною і простою, в ній частіше зустрічалися теми буденного життя.

Відомим поетом міської лірики був Рютбеф, паризький поет другої половини XIII ст. Будучи професійним жонглером, він не належав до міського об'єднання поетів і часто писав на замовлення. Ніколи не відмовлявся від своєї творчої індивідуальності: зводив поезію з небес на землю, змальовуючи у поезіях найбільш тривіальні й інтимні сторони людського існування. Наприклад, у вірші «Одруження Рютбефа» показав у непривабливому вигляді свій другий шлюб. Його дружина — бідна, стара, кістлява, потворна, тому невесело в його домі. В інших творах розповів про хвороби свої та дружини, скаржився на відсутність грошей. Він оспівував не лише своє життя, але й відгукувався на всі події, котрі відбувалися навколо. Поезія його — жвава й актуальна.

Наприкінці XV ст. в літературній історії Німеччини з'явилося нове явище, що ґрунтувалося на розумовому розвитку середнього чи бюргерського стану, — «мейстерзингерство». Придворна поезія, чи поезія мінезингерів, спочатку складала єдине ціле з народною поезією. З проникненням у неї чужого змісту і штучності форм як в етиці, так і в ліриці поступово все більше відрізнялася виявом особистої волі і творчості поета, на зміну традиціям, що переважали в народній поезії; нівелювання поетичного таланту, доки, збільшуючи штучність форми, не викликала повне відчуження між придворною поезією, з одного боку, і народною — з іншого.

У часи домінування народної поезії не існувало нічого схожого на шкільне навчання мистецтву. Саме слово «теівіег» (у подальшому отримало значення «наставник») вживалося лише як почесний титул, що визначав певний ступінь досконалості у віршованому мистецтві.

Як первісне любительське товариство, так і утворені з них у подальшому школи мейстерзингерів з'явилися спочатку в містах південної Німеччини, згодом поширилися в інших містах. Такі школи були відкриті в Нюрнберзі, Аугсбурзі, Ульмі. Вони проникли в Австрію і навіть в Сілезію аж до самого Данцига. Однією із ранніх шкіл називали школу міста Майнц. її літопис починався з поета Фрауєнлоба, який начебто разом з одинадцятьма іншими поетами започаткував мейстерзингерство.

У школах мейстерзингерів складалися власні тони й мотиви. її члени носили різні звання, відповідно до вартості чи ступеня досконалості свого мистецтва. «Учнем» називали новачка, який не засвоїв певною мірою табулятуру (сукупність законів школи про правильне зайняття мистецтвом). Того, хто гарно знав правила написання, називали «другом школи». Тих, хто вмів наспівувати деякі із «тонів», присвоювали ім'я «співак», а хто був автором пісні у чорному тоні — називали «поетом». І лише той із членів школи, хто сам винаходив будь-який невідомий «тон», носив найпочесніший титул «майстра».

Члени кожної школи називали себе просто «співучасниками» чи «любителями німецького майстерського типу», проте ніколи не називали себе «майстрами». У вислові ж «майстерські співи» відображався їхній власний погляд на первісне чуже їм за суспільним станом мистецтво, як свого роду «майстерність» чи «науку», які могли бути засвоєні завдяки школі.

Для тих, хто вступав до школи, необхідно було спочатку повчитися мистецтву й ознайомитися зі змістом табулятури під керівництвом одного із визнаних вже «майстрів». Якщо кандидат увесь час вів себе гідно і на користь товариства, то після випробувального терміну здійснювалася церемонія його прийому в осередок гідних творців школи. Останні під час урочистого зібрання товариства збиралися в повному складі. Зібрання такого роду передбачало головним чином змагання авторів у цікавому для них мистецтві віршування і співу. Теми запозичували з Біблії. Якщо кандидат викликав негативне ставлення меркерів-суддів, на нього накладався штраф відповідно до кількості помилок, припущених у творі. Меркери вирішували питання щодо надання звання «майстра». Для звичайного зібрання мейстерзинги використовували громадські зали, а урочисті завжди проводили в церкві після закінчення богослужіння і зазвичай у неділю, поряд з кафедрою проповідника встановлювали місце для представників винагород. Після закінчення змагання усі переходили з церкви в так званий «цех» — місце, не використовувалося для щоденних зібрань.

Кожний мейстерзингерський твір складав пісню з декількох строф чи куплетів, частини якої мали представляти однакову послідовність у розташуванні окремих віршів, враховуючи їх довжину й риму. Причому необхідним було досить суворе чергування чоловічих і жіночих рим. Розмір вірша базувався виключно на кількості складів без будь-якого відношення до їх довжини. Звичайне число їх в окремих віршах не перебільшувало 13. За таких умов автору доводилося не лише відмовлятися від свободи поетичного руху, а й боротися з великою кількістю формальних труднощів, що призводило до різних неточностей у мові.

Ваганти (мандрівні) чи голіарди (блазні) — поети, творчість яких припадала на XIII ст. Термін «ваганти» вживали переважно в Німеччині, а «голіарди» — на англійських землях. Це були мандрівні священики, які не мали своїх парафій, ченці-утікачі, попи-розстриги, котрі через одруження чи пияцтво втратили духовний сан. З часом їхні ряди стали поповнюватися за рахунок молоді, яка началась у світських школах та університетах. Вони висловлювалися латинською мовою, їхня поезія була здебільшого анонімна. Ваганти мандрували поодинці з міста в місто, з монастиря в монастир, від одного єпископського двору до іншого. Вони самі складали пісню, або привласнювали чужу чи залишали її без змін, проте вважали її за свою. Складений вірш ставав загальною власністю, причому кожен співак міг урізати і доповнити його своїми й чужими віршами. Пісні вагантів дійшли до нас у збірках, можливо, складених для веселих єпископів, які любили поезію, їй наказували вносити туди все, що їм подобалося, без будь-якої системи.

Поезія мандрівних поетів, з одного боку, наближалась до пісні національної, а з іншого — до шкільної. Те й інше знаходило місце в їхній поезії, навіть незважаючи на зміст. Природним і тісним виявився зв'язок поезії вагантів з церковною піснею, із якої запозичили мелодію і ритм. Із церковних гімнів вони взяли порівняння і цілі строфи, застосували їх у вигляді невідомої пародії на звичайнісінькі речі. Вірша з гімнів Богородиці користувалися для уславлення образу свого любовного піднесення. Деякі пісні вагантів за змістом дуже важко було відрізнити від гімнів.

За основною темою пісні розподіляли на три групи: любовні, застольні й сатиричні.

Пісні любовні в більшості своїй були грубі й цинічні. Прекрасною Дамою в них стала весела вакханка. Любовне почуття переживалося поетами як вічне свято душі й тіла.

Більш вдалими вважалися застольні пісні. Деякі й сьогодні друкуються в збірках студентських пісень. Улюблена тема — тема поклоніння Бахусу як Всевишньому. Пісний аскетизм не був властивий вагантам, вони бажали розваг і веселого активного життя.

Сатиричні пісні були то розважливими, то злостивими. Провідним жанром стала пародія. Вони пародіювали Біблію, церковні обряди, державні настанови.

Ваганти мали і свою жартівливу прозу. Вона складалася з пародій на булли, енцикліки (окружні послання папи), меси, євангелія і молитви. Як приклад наведемо пародію на нагорну проповідь: «Блаженньї имущие, говориш папа кардинал, ибо они праздньї не будут; блаженньї деньгами владеющие, ибо тех ест курия римская; блаженньї богатьіе, ибо они меня узрят; блаженньї приносящие нами, ибо они сьі-нами моими нарекутся. Горе тем, которьіе не имеют денег! Да поеьісится жернов осельский на вне юс, и да потопиш в пучине морской. Блудите, да не соблазнит вас кто-нибудь пустими словами».

У XV ст. ваганти перетворилися у вічних студентів. Вони заробляли головним чином не піснями, а шельмуванням і чорнокнижництвом. У цей час не творили нічого нового. Пісні старих вагантів у XIV і XV ст. переписувалися, вивчались і їх співали в монастирях і школах. Вони були безграмотним і безталанним наслідуванням до кінця середніх віків.

Збереглося кілька імен найвідоміших поетів-вагантів: Гугон, на прізвисько Примас Орлеанський (середина XII ст.), Архіпіїт Кельнський (середина XII ст.), Вальтер Шатільйонський (кінець XII ст. — початок XIII ст.) та ін.

Поезія вагантів увібрала в себе досвід релігійної лірики, античної традиції (переважно Овідія, Горація) та народної творчості; ввела у вірші риму, що надало їй співучості; використовувала відтінки від зворушливої ніжності до бурсацької зухвалості та грубості.

Основною тематикою стали хвалебні славослів'я на замовлення вельможних осіб, складання віршів-закликів до хрестових походів; релігійні пісні; гімни про Венеру, Бахуса, Флору, котрих вважали символом земних радощів, насолод, веселих розваг.

Мандрівних співців-вагантів переслідувала церква і держава за те, що вони підняли голос проти папської курії, а також за те, що славили радощі земного щастя.

Наприкінці XIII ст. лірика вагантів занепала, а в наступному столітті про неї вже забули. Знову творчість середньовічних мандрівних поетів відкрили лише у добу романтизму. В українській літературі XVII—XVIII ст. існували «мандрівні дяки» — студенти, вихідці з бідних родин, які не мали засобів для життя і навчання, а тому змушені були на час канікул іти «в люди», аби заробити на шматок хліба. Вони наймалися писарями, дяками, приватними вчителями. Сказане передусім стосується студентів Києво-Могилянської академії. Життя мандрівних дяків зображено в романі О. Ільченка «Козацькому роду немає переводу», прозі В. Шевчука, Г. Квітки-Основ'яненка «Пан Халявський», І. Карпенка-Карого у драмі «Чумаки», І. Нечуя-Левицького «Хмара».

Упродовж усього Середньовіччя паралельно зі становою лицарською і міською поезією продовжувала розвиватися і народна пісня, яка збереглася виключно в усній традиції. Вона відрізнялася простотою і безпосередньою людяністю, була загальнонародним надбанням. У репертуарі давньої народної пісні особливо важливе місце посідали так звані балади (танцювати). Це слово походить з романських мов і в буквальному перекладі означає «танцювальна пісня». Балада мала свої композиційні особливості: розповідь була сконцентрована навколо декількох драматичних подій, діалогічних сцен. Вона починалася і закінчувалася типовими формулами, строфи поєднувалися паралелізмом, повтором і підхватом. Типова баладна строфа складалася з 4 віршів, мали по 4 наголоси у непарних віршах і по 3 (4) в парних з перехресними римами. Драматично напружений сюжет, фантастика, героїчні або нереальні образи, колоритність малюнка, емоційна наснага, напруженість розповіді, концентрація уваги на кульмінаційних моментах, використання діалогу, ліричність, героїка, застосування різноманітних форм повтору, який підсилював драматизм ситуації, а також недомовленість, яка надавала баладам загадковості, — ось несений перелік типових рис народної балади. Наявність у деяких баладах приспіву свідчила про їх хорове виконання. Особливо поширені були балади в англійців, німців, скандинавських народів. До давніх народних балад належали пісні, пов'язані з сюжетами героїчного епосу.

Хронологічні рамки жанру в народній поезії досить умовні, їх уточнити дуже важко, оскільки документальні докази майже відсутні. Записи англійських балад збереглися з XIII ст., датських — з XIV ст. Найстаріший рукописний збірник англійських народних балад належить до 1650 року, його поклав в основу свого видання Томас Персі.

Найпопулярнішим серед англійських балад став цикл про славетного Робіна Гуда часів Англії XI — XII ст.

В образ шляхетного розбійника англійський народ вкладав соціальні симпатії й антипатії, свій протест проти феодального гніту. Робін Гуд — друг бідних і приписних, він шанував короля, але вів боротьбу проти його невірних слуг, що були винні в стражданнях народу. Він уславився своєю мужністю, фізичною силою, справедливістю, любов'ю до свободи.

Хто щастя зичить бідакам

І волелюбний сам,

Сідайте в коло — розповім

Про Робін Гуда вам.

Він за найкращих друзів мав

Знедолених усіх, а багачів на смерть лякав

Його мисливській ріг

Тринадцять літ Роб славно жив

У лісовій глуші.

Розбійник долею він був

І лицар — у душі.

Розбійник середніх віків відрізнявся від розбійника нового часу тим, що поєднував у собі два обличчя — лицаря і вигнанця.

Дуже популярними були романтичні балади. їх темою стала тема кохання, в них зображувалися почуття, іноді любовний конфлікт мав трагічну кінцівку. Супротивниками закоханих, як правило, були батьки, брати дівчини.

Особливу групу утворювали балади комічні, їх тематика — родинні негаразди, зіткнення між чоловіком, дружиною і коханцем.

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Виникнення міської літератури, основні її жанри | Театральне мистецтво: особливості жанрів
Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-07; Просмотров: 1626; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.037 сек.