Творчість Данте як новий тип мислення

«Нове життя» і поезія «нового солодкого стилю»

Середньовічна література в Італії значного розвитку досягла в ХІІ ст., особливо в Сіцілії та Неаполі. Це була специфічна література, позначена впливом візантійської, арабської норманської та німецької культур. У першій половині ХІІІ ст. найвизначнішим явищем культурного життя країни стала лірика сіцілійської школи.

Поезія сіцілійців розвивалася під значним впливом творчості провансальських трубадурів. Як і трубадури, вони оспівували ідеальну лицарську любов, не уникаючи мотивів чуттєвого кохання та кохання нерозділеного, сповненого страждання. Разом з тим сіцілійці внесли багато нового в поезію, вони наповнили її інтелектуальним змістом, надали філософічності й алегоричності; жіночий образ, що втратив у ній реальні риси, втілював ідею кохання й інші абстрактні поняття, наприклад, смерть. Сіцілійці оспівують не жінку, а Кохання (Амор), любов персоніфікується, про неї йдеться як про живу істоту. Поезія сіцілійців відзначається вченістю, великою технічною вправністю, рідкісними, ефектними образами, музичністю. Широко використовуючи форми провансальської поезії, сіцілійці надавали переваги новій формі – сонету. Першим до цієї форми звернувся талановитий поет Джакомо да Лентіні.

Лірика поетів Сіцілії розповсюдилася по всій Італії і помітно вплинула на формування італійської мови – вольгаре. В Італії на той час існувало дві мови: латинська, яка вважалася мовою науки й освіти, і розмовна італійська, що існувала в формі діалектів. Італійська мова освічених людей – вольгаре – була водночас мовою літератури, хоча ще не мала єдиних усталених норм.

Розвиток сіцілійської поезії припинився в середині ХІІІ ст., але її досвід значною мірою використаний у літературі Романії (Болонья) і Тоскани (Флоренція), яка з середини ХІІ ст. стає центром італійської культури. Саме тут була започаткована лірика «солодкого нового стилю», яка засвоїла досвід провансальської рицарської поезії, хоч куртуазні мотиви в ній значною мірою ускладнені сіцілійською традицією і філософією. Ще більше ніж для сіцілійської поезії, для неї характерні вченість й інтелектуальні тенденції, розвинута символіка образів, ускладнені й вишукані форми.

Засновником школи нової лірики вважається болонець Гвідо Гвініцеллі (1240-1276) – викладач літератури в Болонському університеті. Його поетична уява живилася не почуттями, а філософськими роздумами; кохання – це швидше філософське споглядання краси; його творам властиві довершеність і витонченість форми, риторичність. Данте називав Гвініцеллі своїм учителем.

Послідовником Гвініцеллі був флорентієць Гвідо Кавальканті (1259-1300) – талановитий поет, друг Данте. Головна тема його поезій – любовна пристрасть. В окремих поезіях підкреслюється її облагороджуючий вплив на людину, але особливого значення набуває мотив трагічного кохання. Нерозділена любовна пристрасть у нього інтерпретується як сліпа згубна сила, як своєрідна хвороба. Це вносить у його поезію багато гіркоти і розчарування. У ліриці тосканського поета глибоко розкриті суперечності й складність внутрішнього стану закоханого, ускладнена символіка образів.

Поезія «солодкого нового стилю» свідчить про велику розвиненість вольгаре у Тоскані. Саме тосканська розмовна мова лягає в основу італійської літературної мови.

У своїй ранній творчості Данте засвоїв риси «солодкого нового стилю». Його твори також філософічні, сповнені риторики, містичної символіки. Особливо близькі до нової лірики перші поезії Данте. У 90-ті роки Данте відібрав зі своїх поезій, створених протягом 1283-1292 рр., 30 віршів (25 сонетів, чотири канцони, одна станса) і, поєднавши їх між собою написаним у 1292 – 1294 рр. прозовим текстом, склав збірку під назвою «Нове життя» (Vita nuova).

Верші передають почуття Данте до його коханої Беатриче, прославляють її. Прозою поет розповідає про душевний стан і ті події, які спонукали його до написання поезій загалом і кожного вірша збірки зокрема; крім цього, з’ясовує їхню побудову. Окремі прозові глави, наприклад XXV, повністю присвячені питанням поетики. Таким чином прозове обрамування організовує вірші у певну систему і разом з ними створює єдиний сюжет. «Нове життя» – прозово-віршова автобіографічна повість про історію кохання Данте до Беатриче і про створення поезій.

Поет розповідає, що вперше побачив Беатріче дев’ятирічною дівчинкою. Вона здавалась йому «дочкою не смертної людини, а бога». Від того часу Кохання заполонило його душу. Через дев’ять років поет знову зустрів Беатріче, вона була вбрана в одяг білого-пребілого кольору і привітала його добротливо. Поет «осягнув межі блаженства», усамітнився і думав тільки про кохану. Виникло бажання вилити свої настрої і почуття у віршах. Але поет не хоче розкрити свою таємницю і вдає, що оспівує іншу дівчину, яка повинна служити «ослоною правди». Після цього Беатріче при зустрічі не привіталась з поетом, що завдало йому великих страждань. Він спочатку виливає у віршах свої муки і нарікає на жорстокість Беатріче, а потім ще з більшою силою славить її красу і доброчинність. Невдовзі Беатріче померла. ЇЇ смерть поет сприймає як всесвітню катастрофу. Душа його охоплена стражданням і болем, і він оплакує кохану в поезіях. Але з часом біль минає, і в душі зароджується кохання до іншої жінки. Однак почуття вірності бореться з новою любовною пристрастю, і зрештою поет подолав її зваби. Ним знову оволодів образ Беатріче та бажання «лити сльози і виказувати страждання». В кінці збірки Данте висловлює сподівання сказати про Беатріче «те, чого ніколи ще не говорилося ні про кого».

В дусі традицій «солодкого нового стилю» Данте замислюється у своїх віршах над природою любовного переживання, його складністю, відзначає його ірраціональність.

Кохання в серці робить все, що зна,

Воно – господар у своїй хатині,

Відпочиває, сонце, в самотині,

Буває – мить, буває – вік мина…

(Сонет 10, переклад В. Житника)

Кохання в трактуванні Данте – це жива істота. Вперше воно з’явилося до поета у такому образі:

…Зійшло Кохання, мов лиха прикмета,

Дата добавления: 2014-01-07