І очі в нього стомлені й сумні

Красуню, заповиту в покривало.

Здавалося веселим. На долоні

Моє тримало серце, на руках –

(Сонет 1, переклад В. Житника)

Характер живого образу, в якому уособлюється Кохання, завжди відповідає внутрішньому стану поета і, таким чином, є засобом вираження цього стану. Наприклад сумний образ Кохання передає болісні переживання:

…Воно пахолком видалось мені:

Згубило пана і блукає, вбоге,

Іде самотнє, дивлячись під ноги,

(Сонет 5, переклад В. Житника)

Кохання Данте до Беатріче – поклоніння їй як божеству. Образ цей безмірно ідеалізований, створений за допомогою прийомів гіперболізації її краси та чеснот. Однак поет детально не описує зовнішності коханої, лиш деколи намічає окремі штрихи: Беатріче посміхнулася, заговорила тощо. Уявлення про Беатріче створює передання благодійного впливу її краси на людей.

В своїх очах вона несе Кохання, –

На кого гляне, всі блаженні вмить;

Як десь іде, за нею всяк спішить,

Тріпоче серце від її вітання…

(Сонет 11, переклад М. Бажана).

Зміст віршів Данте не обмежується прославленням Беатріче. Головною дійовою особою збірки є сам автор, закоханий поет. Його твір має характер сповіді, в якій передані любовні переживання, зміни душевного стану, боротьба почуттів. Водночас автор роздумує над мистецтвом поезії, коментує і з’ясовує свої вірші. У такому пильному інтересі до власної творчості, поетичної індивідуальності виявляються нові риси, які наближують Данте до Відродження. Подих цієї доби відчувається і в силі почуттів ліричного героя, в багатстві його поетичної уяви.

Продовжувалась літературна діяльність Данте в роки вигнання. Для творчості цього періоду характерні нові риси, передусім пристрасний дидактизм. Данте більше виступає як мислитель і філософ, керований бажанням вчити людей, поширювати їх знання, сприяти моральному вдосконаленню, поліпшенню світу загалом. Розширюється тематика поезій Данте, вони наповнюються науковими знаннями, філософськими роздумами, моральними сентенціями, в художню мову вводяться прийоми красномовства.

Між 1304 – 130 рр. Данте написав морально-філософський твір «Бенкет», в котрому, як і в «Новому житті», поєднано вірш і прозу. Задум був грандіозним. «Бенкет» повинен був складатися з 14 філософських канцон і 15 прозових трактатів-коментарів до них. Проте твір залишився незакінченим. До нього увійшли лише три канцони і чотири трактати. У «Бенкеті» висвітлюються філософські, богословські, моральні питання. Філософія персоніфікована – вона виступає в образі шляхетної донни. Канцони, крім прямого змісту, мають ще алегоричний. У прозових трактатах розкриваються різні сторони змісту канцон. Сам Данте писав про характер свого коментарю: «Я буду з приводу кожної канцони за порядком міркувати спочатку про її буквальний зміст, а після цього – про її алегорії».

Сюжет «Бенкету» загалом середньовічний, але в думках і прагненнях, висловлених в ньому помітні риси світогляду ренесансної доби. Так, поет стверджує, що шляхетність є виразом мудрості і духовної довершеності, а не багатства й аристократичного походження. У добу Ренесансу така думка сповниться антифеодального змісту служитиме звеличенню людської особистості. «Бенкет» пройнятий утвердженням цінності пізнання, допитливого духу людини. Як зазначив поет, «пізнання є вища довершеність душі… в ньому полягає найвище наше блаженство, всі ми від природи прагнемо до нього».

У першій, вступній, канцоні Данте з’ясовує, що має на меті своїм твором зробити знання доступними широкому колу людей, «Бенкет» призначається для всіх, хто прагне знань. Тому твір написаний італійською мовою – волгаре. Автор свідомо відкинув усталену середньовічну традицію писати наукові твори лише латинською мовою. Поет доводить, що волгаре здатна виражати найскладніші поняття, відстоює право поета писати рідною мовою не тільки про кохання, а й про інші речі. Данте називає італійську мову «хлібом для всіх» і пророкує їй велике майбутнє. «Це хліб простий, не пшеничний… Це буде той ячмінний хліб, яким наситяться тисячі… Він буде новим світлом, новим сонцем, яке зійде там, де зайде звичне; і воно подарує світло тим, хто перебуває в темряві, бо старе сонце їм більше не світить».

Проблемі мови присвячений другий трактат Данте – «Про народну мову», написаний латиною. Дата його написання точно не встановлена, достовірно відомо лише те, що він створений до 1313 р. Трактат складається з двох книг. У першій книзі з великою пова-

гою і любов’ю Данте говорить про італійську народну мову, дово-

дить необхідність цілеспрямованої праці над нею, свідомого ство-

рення на її ґрунті мови літературної. Данте стверджує, що шліфу-

вання народної мови не лише не пошкодить їй, а навпаки надасть більшої виразності та сили. Літературна мова в розумінні митця – це передусім мова поезії; закріпивши певні норми, вона стане мо-

вою всієї Італії. Данте вносить політичний зміст у свої судження, пов’язуючи їх з ідеєю єдності країни. Живо і цікаво він характери-

зує діалекти Італії, яких налічує 14, визначає кращі й гірші і дохо-

дить висновку: жоден з них не може претендувати на роль загально

народної мови.

У другій книзі трактату, яка залишилась незавершеною, йдеть-

ся про працю над удосконаленням мови. Данте зіставляє вірші і

прозу, торкається питання про поетичних жанрів, роздумує над по-

етикою канцони, особливостями різних стилів. Цікаві міркування щодо прикрашання мови: «Коли говорять, що кожний повинен у мі-

ру своїх сил прикрашати свої вірші, ми визнаємо це справедливим; та ні бика під чапраком, ні свиню з перев’язом ми не назвемо при-

крашеними, а навпаки, скоріше посміємося з такого спотворення, адже прикрашання – це додавання чогось притаманного».

У міркуваннях Данте виявляється і досить глибоке розуміння теоретичних проблем мови і разом з тим залежність від середньо-

вічно-схоластичних і богословських уявлень, у дусі яких Данте, на-

приклад, намагається розв’язати питання про походження мови. Він серйозно розмірковує над тим, чому в ангелів немає мови, чому змій розмовляє не з Адамом, а з Євою, чому заговорила Валаамова ослиця тощо.

Загалом трактат Данте «Про народну мову» становить інтерес як перша в Європі мовознавча праця. Дослідження містить корис-

ний матеріал для вивчення джерел італійської літературної мови.

Художніми творами, написаними італійською мовою, і теоре-

тичним захистом її прав Данте закладав основи літературної мови в Італії.

Найбільш значним твором Данте є поема «Божественна коме-

дія», написана в останній період його життя (1313 – 1321). Поет назвав свій твір «Комедією», згідно з нормами середньовічної пое-

тики: до цього жанру зараховувались твори із сумним початком і щасливим кінцем. Джованні Боккаччо, захопившись поемою, наз-

вав її «божественною», після чого цей епітет додавався уже постій-

но. Вперше під назвою «Божественна комедія» поема вийшла у світ у 1555 р. у Венеції.

Данте призначив своєму творові активну роль. У листі до Кан Гранде делла Скала він писав, що його поема створена не для «спо-

глядальних» цілей, а для дії», її мета – «виривати людей, які живуть нині, із стану мізерії і привести до стану щастя».

У «Божественній комедії», яку справедливо називають синте-

зом середньовічної культури і прологом культури Ренесансу, з усі-

єю повнотою відбився складний і суперечливий світогляд Данте.

Задум поеми, її композиція визначені системою тогочасних знань, містико-теологічними концепціями, характерними для духо-

вного життя поета, і середньовічною поетикою. Дія в «Божествен-

ній комедії» відбувається на фоні Всесвіту, картину якого Данте створює за космологічною системою грецького вченого Птоломея (II ст. н. е.), інтерпретованою в дусі середньовічної філософії. В уявленні поета космос поділяється на землю, пекло, чистилище й небесні сфери раю. Пекло нібито знаходиться в північній частині Землі і має форму конуса, основа якого розташована близько земної кори, а гострий кінець упирається в центр Землі. Всередині конуса, один за одним спускаючись все нижче, йдуть дев’ять уступів, що звуться колами. В них, залежно від міри земних провин, караються пекельними муками душі грішників.

Чистилище розташоване на поверхні землі. На березі Світово-

го океану знаходиться перед чистилище, а далі підіймається освіт-

лена сонцем і вкрита буйною рослинністю висока гора (за формою – зрізаний конус), оточена водою. На ній сім уступів, де поступово очищаються душі. Вершина гори – це земний рай.

Найбільшу частину Всесвіту займають десять небесних сфер, у яких перебувають душі тих людей, що заслужили вічне блажен-

ство. Десята сфера неба – емпірей – є місцем Божества.

Зміст «Комедії» становить розповідь Данте про те, як він прой

шов цим потойбічним світом.

Літературними джерелами поеми були середньовічні й антич-

ні твори. На величний задум поета особливий вплив мала «Енеїда» Вергілія з її гострополітичним звучанням, містичними тенденціями, поєднанням реального й міфологічного змісту. Разом з тим Данте наслідує середньовічну літературну традицію, невід’ємну від теоло-

гічного світогляду. Його поема написана у формі видіння, пошире-

ного в релігійній літературі середніх віків. Твори цього жанру ста-

новлять описи мандрівок у «потойбічному» світі, виповнені алего-

ричним змістом. Звичайно загробний світ наділявся рисами земного життя й алегорично зображав шлях людини до морального вдоско-

налення. «Божественна комедія» - це також видіння, в ній розпові-

дається про мандрування Данте в потойбічному світі та про його зустрічі й бесіди з душами тих людей, яких він знав особисто або про яких читав у книжках. Сюжетна канва «Комедії» цілком відпо-

відає поширеному на той час уявленню про історію людської душі. Данте заблукав у темному лісі й уже знемагав під тягарем пристрас-

тей і пороків, які з’являлися в образах пантери, лева і вовчиці. На допомогу йому прийшов Вергілій. Він показав поетові дорогу з лі-

су, повів за собою через пекло і чистилище. А далі Данте у супро-

воді Беатріче у сяйві світла підноситься в рай. Увесь зміст алего- ричний. Данте є втіленням душі, Вергілій – розуму, Беатріче – най- вищої мудрості; подорож по загробному світу означає шлях душі до спасіння, пекло – це символ зла, рай – добра й доброчесності, чистилище – переходу від одного стану до другого.

Відомо, що античній, а особливо середньовічній літературі властиве містичне і символічне використання чисел. Священний, магічний смисл вкладався в числа 3, 7, 9, 10 та ін. Такі числа нерід- ко клалися в основу композиції художніх творів. У поемі Данте во- ни визначають і будову Всесвіту, і композицію. Так, поема поділя- ється на три частини (кантики) – «Пекло», «Чистилище» і «Рай». Кожна частина має 33 пісні, а вся поема таким чином разом із всту- пом, складається їз 100 пісень.

Форма віршів поеми також визначається числом 3. Це досить складна форма – терцина, в якій трирядкові строфи об’єднані спіль- ним римуванням і створюють єдиний ланцюг (аба, бвб, вгв…).

Однак Данте не в усьому вірний старим уявленням, він вихо- дить за межі традицій алегоричної літератури та світогляду серед- ніх віків. Йому притаманні, поряд із живою уявою і багатою фанта- зією, гостре відчуття реальності, палкі пристрасті. Особа суспільно активна, Данте не зміг задовольнитися світом абстрактних ідей. Він прагнув втілити їх у конкретні образи, надати всьому абстрактному реальних форм. У потойбічному світ і живе Італія його доби. У цар-

ство мертвих він переніс живих людей з їх радощами й переживан- нями. Його святі й грішники думають і говорять про земне життя, батьківщині, справу, котрій вони служили, про родину, друзів і во-

рогів, вони мають політичні переконання. Гібелін Фаріната і в пек-

лі, в палаючій могилі залишається стійким і гордим, сповненим ненависті до політичних ворогів, його хвилює доля живих однодумців, переслідуваних гвельфами. У розмові з Данте він запитує:

Скажи, чом цей народ такий жорстокий

В своїх законах до людей моїх?

(Пекло, Х, 82-84)

Батько поета Гвідо Кавальканті, схвильований до сліз зустріччю з Данте, відразу запитує:

... Коли уму вдалось

Тебе звести у цю сліпу в’язницю,

Де син мій? Не з тобою він чогось.

(Пекло, Х, 58-60)

«Зойком підхопивсь він у могилі», коли слухаючи відповідь Данте, неправильно зрозумів її і подумав, що його сина немає серед живих. Брунетто Латіні, відомий флорентійський учений, колишній учитель Данте, шкодує, що рано помер і не може допомогти йому, прохає зберегти його книгу, і тим залишити його серед живих. Ванні Суччі, який за життя пограбував різницю церкви, і в пеклі безчинствує, а побачивши Данте, поспішає за ту коротку мить, коли його не мучать змії, напророкувати розгром «білих» гвельфів тільки для того, щоб зробити поетові боляче. Форезе обурюється модами безсоромних флорентійок; душі прохають Данте розповісти про них на землі, щоб їх там не забували.

Поет створює образ потойбічного світу на матеріалі земної дійсності, конкретизуючи й оживляючи вигадане зіставленням з реальністю. У цьому виявляється великий дар спостережливості поета, його уміння бачити реальний світ. Зрадників, занурених у застигле льодове озеро, Данте порівнює з жабою, що «зводить голову погану поквакати у час тієї спеки»; могили у пеклі – з надгробниками на старовинних цвинтарях в Історії та Провансі; щілини у третьому колі пекла схожі на мармурові купелі флорентійської церкви Сан Джованні; грішники, що плентаються наче вівці, нагадують церковну процесію; чорти занурюють грішні душі у киплячу смолу, точнісінько так, як кухарчуки – м'ясо в суп; поет запевняє, що вибратися на кручі чистилища важче, ніж подолати крутий плай від Леріче до Турбії у гірській Лігурії. Такі зіставлення часто розгортаються в картини природи й побуту. Ось, наприклад, опис гуркоту, який поет чує в пеклі:

Так, вихори шаліють знавіснілі,

Коли повітря б’ють дві течії…

(Пекло, ІХ, 67-72)

Душі в чистилищі, помітивши, що Данте – не мрець, зацікавлені, оточують його:

Як тисне люд, коли прудкий гонець,

З оливкою в руці, гука важливі

Новини і для вух, і для сердець, -

Круг мене душі юрмились щасливі.

(Чистилище, ІІ, 70-74)

Вітер у Земному раю порівнюється з сірокко:

Так гілка з гілкою шумить, в негоду

Над К’яссі в соснику, коли з заков

Еол пуска сірокко на свободу.

(Чистилище, ХХVIII, 19-21)

Усе, що змальовує Данте, проходить через світ уявлень та почуттів поета, засуджене чи виправдане згідно з його власними переконаннями. Тому у поемі на першому плані виступає образ самого Данте – людини своєрідного, складного і суперечливого характеру. Це ще середньовічна людина, богослов і мораліст, але разом з тим пристрасний і діяльний поет весь у реальному світі: він любить і ненавидить, звеличує своїх предків, друзів, Беатріче, кидає у безодню пекла всіх своїх супротивників – від торговців до римських пап.

Визначальною рисою характеру Данте є любов до античності. Про античних письменників він говорить з благоговінням. Найбільше поет схиляється перед Вергілієм, якого обрав провідником по потойбічному світі. Він шанує його як провісника ідеї світової держави, уособлення розуму; римський поет в його сприйнятті – «честь і світоч усіх співців землі».

Ти вчитель мій, моє угрунтування,

У тебе я знайшов на все життя

Той гарний стиль, що дав мені визнання.

(Пекло І 83-87)

У ставленні до античності виразно виявляються суперечності у свідомості Данте. Як людина середньовічного світогляду він не міг нагородити античних письменників райським блаженством, тому що вони були поганами. Навіть Вергілій не допущений у рай. Але поет не хотів покарати великих людей античного світу і створив для них окреме місце – лімб, де вони не зазнають мук у нагороду за ту славу, яку заслужили на землі своєю працею, талантом, знаннями.

По-своєму розподілив Данте пекельні муки. Він відступив від офіційних церковних та кастових уявлень і судив грішників так, як веліли йому особисті переконання і свідомість громадянина, незалежно від становища грішників на землі. У його пеклі мучаться ті, що «злобою жили і життям не утішалися прекрасним»; тирани, що прагнули крові; «лукаві слуги церкви пресвятої, священики і папи й кардинали, які горіли золота жагою»; ті, що «лестили людям, які не варті шани»; брехуни, інтригани, ті, що сіяли чвари. У цій свободі й незалежності судження виявлялося вже відчуття особистості – характерна риса ренесансної свідомості.

Для поета властиві співчутливе ставлення до живих людських пристрастей, непримиренність до жорстокості. Характерною є, наприклад, його розповідь про зустріч у пеклі з Франческою да Ріміні. Розповідь ґрунтується на правдивому факті. Франческу проти її волі видали заміж за потворного й жорстокого Джанчотто Мала тесту, хоч вона любила його брата Паоло. Джанчотто убив коханців. Данте хоч і покарав їх за подружню зраду пекельними муками, проте внутрішньо виправдовував їхнє кохання. Він вклав в уста Франчески вражаючу розповідь про нездоланну силу її любовної пристрасті, проймається співчуттям до страждань закоханих.

Ці душі слухавши, я похилився

І в болісну заглибився печаль;

Поет спитав нарешті: «Чом спинився?»

І я на це почав: «О лютий жаль!

Ці ніжні мрії, ці солодкі чари

Їх завели в таку скорботну даль».

(Пекло, V, 109-114)

Почуття поета настільки сильні, що він падає непритомний.

У 33-й пісні «Пекла» є глибоко психологічна розповідь про графа Уголіно. За життя Уголіно зрадив свого військового союзника єпископа Руджієрі, за що той жорстоко помстився. Удаючи, наче він примирився з Уголіно, єпископ запросив його разом з синами до себе в Пізу і після гостинного прийому замурував усіх у вежі, де вони й загинули голодною смертю. Уголіно розповідає Данте про свої страждання і смерть дітей у Голодній вежі. Поет не виправдовує Уголіно як зрадника, але він охоплений гнівом проти жорстокості, допущеної у Пізі:

…Хоча граф Уголіно вмер немарно,

Бо зрадивши тебе, він замки здав,

Але дітей морити – це почварно!

(Пекло, ХХХІІІ, 79-87)

Поет постає в поемі як політичний борець. З величезною пристрасністю він нападає на «чорних» гвельфів, папу, захищає імператорську владу, виступає проти міжусобиць і воєн. У 19-й пісні «Пекла» Данте зобразив папу

Миколу ІІІ жалюгідним нікчемою, наляканим до непритомності, поет карає його у пеклі, опустивши вниз головою у вогненну яму; там же він приготував місце ще живому тоді Боніфацію VIII. Гніву й презирства сповнене звернення митця до Миколи ІІІ:

То ж стій отут, бо скараний належно,

З чужим добром грабованим стирчи,

Як з ним на Карла бадьоривсь безмежно…

(Пекло, ХІХ, 97-99, 112-114)

Часто розповідь переривається відступами, в яких поет висловлює обурення розбратом у країні, таврує гвельфську Італію, пап, що втручаються в мирські справи і провокують міжусобиці. В 6-й пісні «Чистилища» розповідь про те, як радісно кинувся дух мантуанця Сорделло назустріч земляку Вергілію, як обіймав і вітав його, Данте обриває знаменитою інвективою:

Рабо Італіє! Скорбот житло,

Судно без стерника під хуртовину!

Не владарка провінцій, а кубло!...

(Чистилище, VI, 76-87)

Ні на мить не забуває поет про Флоренцію. Він весь у думах про неї, про її минуле й майбутнє, тужить за нею, страждає під тягарем вигнання, докоряє їй, іронізує над її непостійністю.

Достойна ти найвищої хвали,

Бо заклади, що в жовтні встановляла,

Пів листопада б ледве прожили…

(Чистилище, VI,142-151)

У «Божественній комедії» поет вкладає багато нового в поняття людської особистості. Він ще не відділяє людину від Бога, але вже не визнає гріховним її земне життя, відстоює нові критерії її оцінки, відмінні від аскетичних. Він цінить у людях гідність, активність, здатність на сильні пристрасті та великі звершення. Його приваблюють характери героїчні, яскраво визначені та відштовхують пасивні й безпринципні. Переддвер’я пекла поет населив душами пасивних і байдужих, що непомітно прожили своє життя, «зірок, мізерні, не хапали, жили собі без шани, без хвали»; це ті, хто «не жив живцем», і поет говорить про них з презирством:

Я зразу ж зрозумів, що бачу бідних

Перед собою не ярких нікчем,

І богу4 й ворогам його огидних…

(Пекло, ІІІ, 61-63)

Безхарактерних і порочних, позбавлених військової пристрасті, сильної волі та гідності, Данте всюди карає безжалісно бридкими муками, які виключають співчуття і викликають відразу. Наприклад, у «Проклятих долах» в пеклі у обманщиків тіла огидно, непристойно спотворені: одні стирчать вниз головою в ямах, у інших – жаб’ячі морди; тіла-обрубки гниють, пороздувалися від водянки, обличчя повернуті назад і з них сльози стікають униз по сідницях.

У дусі нових уявлень Данте не тільки відстоює право людини на славу, а й вимагає від неї самоутвердження, праці та зусиль, для завоювання слави. Наприклад, у 24-й пісні «Пекла» розповідається, як Данте, стомившись у дорозі, присів на камені відпочити, але тут Вергілій наказав йому звестись, йти далі і так його повчав:

…Зведися ж: втому подолати слід

В душі, яка здолає зло природи

Як плоть важка не призведе до бід.

(Пекло, ХХІV, 46-54)

Поет високо цінить в людині допитливість, котру в середні віки трактували як тяжкий гріх, а в добу Ренесансу утверджували як одну з найблагородніших властивостей людини. Такий погляд поета виразно виявляється в епізоді з Одисеєм у першій частині поеми. Улліс розповідає про свою долю, про те, як охопила його жага пізнання, і він, подолавши любов до сім’ї, рідної країни, пустився у далекі мандри. Пристрасть Улліса співзвучна переконанням самого поета, він схвалює її усім тоном того полум’яного заклику, з яким герой звертається до своїх друзів:

…То ж пригадайте, ви чиї сини,

Бо ви народжені не животіти,

А знання й честь нести у світ ясний.

(Пекло, ХХVІ, 112-120)

У дусі середньовічних понять Данте розумів шлях людини до щастя, як шлях до Бога, але уявляв собі його зовсім не по-середньовічному. За християнсько-аскетичними поняттями, людину наближають до Бога молитви й покаяння, зречення усього земного. Данте ж кидає виклик церкві – він доводить до божого трону людину, яка не зреклася земного життя. Поет досяг мети не молитвами і покаяннями, а діянням, безстрашністю, величезним напруженням зусиль. Ідучи до Бога, він любив і проклинав, таврував зло і звеличував добро, відстоював свої ідеали, був пристрасним і сповненим жаги до пізнання. Такі поняття торували шлях до гуманізму Відродження, до звільнення людини з-під влади аскетичної моралі.

З усіх части «Божественної комедії» найбільше наближена до реальності перша – «Пекло».

У другій частині – «Чистилище» - чільне місце посідають філософські міркування. Через те постаті «Чистилища» - серед них є й поети, художники, музиканти – здебільшого позбавлені пристрасного характеру, темпераменту, багато з них ледь окреслені, хоча й вони бувають спроможні на прояви почуттів. У чистилище також проникають земні настрої й інтереси. У почуттях Данте багато смутку, інколи його охоплює гнів, особливо при згадці про порядки в Італії, про гвельфську Флоренцію. Опис чистилища живописний, він містить по-справжньому поетичні картини природи.

Третя частина – «Рай» - найбільше насичена складними абстракціями й алегоріями, численними міркуваннями на філософські, богословські, наукові теми. Картини раю – це безмежні простори, де панує гра світла і барв. Разом з тим і в цій частині сильно й виразно звучать актуальні питання італійської дійсності. Данте найповніше розвиває тут тему імперії, критику порочного й розбещеного римського духівництва.

Найяскравіший образ «Раю» - Беатріче. Вона є втіленням божественної науки. Це вона відкриває Данте наукові істини і таємниці Всесвіту. Водночас Беатріче постає як поетичний образ прекрасної жінки, провідниці Данте, яка викликає в нього почуття щастя, радості й безмежного захоплення. Устами Беатріче поет висловлює віру в те, що світ все ж таки подолає пороки та зло і знайде істинний шлях:

…Що ждана буря виявить турботу,

Корму поставить в давній носа слід,

Належний напрям указавши флоту,

І з квітки визріє прекрасний плід.

(Рай, ХХVІІ, 142-148)

Поетика «Божественної комедії» складна. Данте вдається до різних стилів, вільно змінює їх залежно від змісту, прагнучи знайти адекватне змістове словесне втілення. Скажімо, Вергілій говорить мудро, благородно і повчально, Брунетто Латіні – розсудливо й вишукано, Фаріната – стримано й зневажливо, грішники й біси лаються і лихословлять. У поемі є й складні схоластичні розумування, урочисті промови, ліричні звірення почуттів, палючі інвективи й філіппіки, просторічні, жаргонні діалоги. Мова Данте емоційна, образна. Найчастіше вживаються порівняння й метафори, звертання, оклики, повтори, паралелізми. Вірш поеми відзначається довершеною майстерністю, багатою, ефектною римою, побудованою здебільшого на несподіваних зіставленнях протилежних за змістом слів.

«Божественна комедія» пройнята палким інтересом до реального світу, людини і природи, ствердженням гуманістичної моралі, у чому й виявилося нове, ренесансне світорозуміння Данте.

Воно зумовило й особливості його творчого методу. Передусім – це величезна пристрасність поета. Він «безперервно захоплює читача своїм власним хвилюванням, гостротою своїх власних переживань… Найвище і най життєздатніше в «Комедії» - це пристрасність у зображенні живої людини. Коли ви схопили цей основний творчий мотив (для «Комедії» він – лейтмотив), вам будуть доступні всі його модуляції», - писав відомий дослідник творчості Данте О. Дживелегов. Про загальний смисл поеми блискуче сказав великий Пушкін: «Уже Італія мала поему, в якій усі перекази, всі знання, всі пристрасті, усе духовне життя втілені були чудодійною силою поета і зробились, так би мовити, доступні відчуттю».

При всій складній системі ідей, алегоризмі й символічності, схоластичних і теологічних абстракціях поеми Данте властиві реалістичність, матеріальна виразність і конкретність образів і, разом з тим, заглибленість у внутрішній світ людини. Дослідники часто порівнюють творчість Данте з живописом його великого сучасника Джотто (1266-1337), мистецтво якого в історії європейського живопису знаменує перехід від Середньовіччя до Відродження. Єдність стилістичної системи двох митців виразна. Джотто, як і Данте, звертався до образів християнської міфології, але надавав їм нового смислу. Вже його ранній цикл розписів історії Христа в каплиці дель Арена в Падуї має значення розповіді про життя людини, яка проходить складний шлях випробувань і страждань. Як і у Данте, картини Джотто пройняті гострим відчуттям зв’язку з реальним життям, його релігійні образи стають матеріально конкретними й емоційними, що не було властиве середньовічній образотворчій традиції. Живописець передавав ті почуття й душевні рухи людини, які відбиває її зовнішній вигляд. І Джотто, і Данте переборювали алегоризм, перетворюючі алегоричні постаті на живі людські характери, відкривали, кожний у своїй сфері, реальну людину і земний світ. У зіставленні з Джотто яскравіше виступають як особливості мистецтва Данте, так і його історична закономірність.

Невмируща цінність «Божественної комедії» полягає в неповторному художньому вираженні складної і суперечливої перехідної доби. Великий інтерес до Данте виявляли видатні діячі української культури. Високо цінив і часто згадував Данте Тарас Шевченко. Іван Франко перекладав твори геніального флорентійця і присвятив йому спеціальне дослідження «Данте Алігієрі». Кохання Данте до Беатріче збудило творчу уяву Лесі Українки, по-своєму переосмисливши цю тему, вона написала блискучу поему «Забута тінь».

В українській літературі спеціальна праця про творчість італійського поета створена О. І. Білецьким. П. Карманський та М. Рильський здійснили повний переклад «Пекла» (1956), Є. Дроб’язко переклав усю поему. Групі поетів належить переклад «Нового життя» (1956).

Найкращим російським перекладом «Божественної комедії» є відзначений Державною премією переклад М. Лозинського.

Дата добавления: 2014-01-07