Українське мистецтво як квінтесенція художньої культури - СРС

Етнокультура є результатом колективної творчості. Вона охоплює міфи, звичаї, фольклор, народне ремесло, мову. Українська літературна мова зазнала професійного опрацювання, але вона більшою мірою, ніж деякі інші, витворена на народній основі. Етнокультура є найконсервативнішим елементом культури: її архетипи, в яких закодовано певні особливості світосприймання і світорозуміння, є одним із важливих чинників самобутності національної культури. На ранніх етапах становлення етнокультури її неможливо відокремити від релігійних вірувань. До української етнокультури належать деякі символи, образи тисячолітньої давності (в колядках помітні елементи магічних ритуальних дій, деякі з них походять із часів трипільської культури тощо). Українська етнокультура, попри її консерватизм, не залишалась упродовж своєї історії незмінною, оскільки на неї постійно впливали різноманітні ідеологічні і соціально-економічні явища, особливо християнство.

Українська професійна художня творчість, уся професійна українська культура (у т. ч. наука і філософія), що має тисячолітню історію, належить до європейських культур. Тому без знання античних і християнських джерел європейської філософії і культури багато чого в українській культурі не можна зрозуміти і пояснити.

Професійна художня творчість, джерелами якої є етнокультура і релігія, формує власні традиції: навіть найбільш «народні» витвори професійної мистецької творчості наївно розуміти як «голос народу». У професійному художньому творі елементи етнокультури і християнської релігії по-своєму привносяться і переосмислюються творцем. Водночас професійна художня творчість впливає на етнокультуру, особливо в період націостановлення.

До професійної культури, як відомо, належать не лише мистецтво, а й наука і філософія, яка увінчує органічний і вільний розвиток національної культури. Ті нації, що у Новий і новітній часи зробили найбільший внесок у розвиток філософії (французи, англійці, німці), мали для цього дві найважливіші передумови: відсутність національного гноблення (безперешкодний розвиток національної культури) і відносно високий рівень вільнодумства. Важливою негативною обставиною для розвитку української інтелектуальної культури, зокрема філософії, були дуже звужені (аж до ізольованості) контакти української культури з культурами інших європейських народів після включення України до складу Російської імперії. Ця ізольованість посилилась у часи комунізму внаслідок існування т. зв. залізної завіси. Тільки в 90-ті роки XX ст. у незалежній Україні сформувалися політичні передумови подолання наслідків цієї культурної ізоляції.

Процес розвою українського мистецтва починається десь у глибині віків. Починати його відстежувати треба десь, може, у добі мальованої кераміки неоліту, а може, ще в давніших періодах кам’яної доби. Можливо, навіть безпосередньо від тих часів, як льодовики з української території відсовувалися на північ і терен української землі ступнево залюднювався. Від тих найдавніших часів доби мамонта та печерного ведмедя знаходяться на Україні — у Києві, на Чернігівщині та по інших місцях — сліди людини й її тогочасного мистецтва. Але в нинішній стадії нашого знання мистецтво передісторичної доби є ще предметом передісторичної археології, а розвій мистецького процесу історія мистецтва може стежити, тільки починаючи з доби історичної, — від часів, з яких маємо писані історичні пам’ятки. Та і в тому треба зробити певне обмеження. Перші історичні пам’ятки, що стосуються України, належать до еллінської колонізації на українській території. Але між історією еллінських колоній і старих елліністичних держав, що засновувалися, процвітали й гинули на українському узбережжі Чорного та Азовського морів, ми ще не можемо потягти безпосереднього процесу історичного розвою до пізніших часів заснування Української держави на берегах Дніпра з центром у Києві. Між добою грецьких колоній та їхньої історії й добою початків Київської держави лежить велика перерва часу, й тому культурних традицій від одного періоду до другого ми ще прослідити не можемо. Тому історичний процес розвою українського мистецтва ми змушені починати фактично від другої історичної ери на нашій землі — від часів заснування української державності, причому найстарші мистецькі пам’ятники, що збереглися до нашого часу, не сягають часів, раніших від десятого століття. Пам’ятки архітектурного, скульптурного, малярського мистецтва від часів еллінської колонізації, щоправда, теж збереглися, але зв’язати їх із найдавнішими пам’ятками українського мистецтва X ст. й пізнішими ми ще не вміємо, тому фактично змушені й історію нашого мистецтва починати тільки з Х ст. н. е.; ці найстаріші пам’ятки пов’язані уже з християнським культом. Пам’яток доби передхристиянської також получити в історичному процесі з пам’ятками християнської доби ще не вміємо, а тому мусимо уважати їх за предмети передісторичної археології.

Починаючи історію українського мистецтва від X ст. і до наших часів, ми констатуємо, що історичний процес розвою мистецтва на Україні поступає в тих самих межах, як і скрізь у центральній та західній Європі. Український народ живе спільним життям з Європою, і в Україні мистецька творчість постійно розвивається в тих самих загальних формах, що і в Європі, але разом із тим у деталях у такій мірі просякає характером української індивідуальності, що перестає бути європейським мистецтвом в Україні, але стає українським мистецтвом європейського народу. У тій самій мірі як італійці, французи, англійці, німці й інші народи мають один спільний загальний процес розвою мистецтва, а завдяки індивідуальності в деталях творять мистецтво італійське, французьке, англійське, німецьке, так до тої ж групи народів належать і українці й побіч них творять у тих же загальних нормах мистецтво українське.

Починаючи з X ст., європейське мистецтво переживає спільні для всіх європейців періоди загальних мистецьких форм, що в історії мистецтва називаються стилями. Ці стилі в європейських народів змінюються однаково в тому самому порядку, і в нашій добі європейські народи живуть і розвивають мистецьку творчість у формах спільного всім європейського стилю, з тою різницею, що в одного народу загальноєвропейський стиль відповідної доби може виявитися трохи раніше або трохи пізніше, але назагал ті самі стилі чергуються у всіх однаково, в тому самому порядку й більш-менш рівночасно. Зрештою, більше як на сотню років один народ не випереджує других. Ці стилі від X ст. змінюються в такому порядку: стиль візантійський, стиль романський, стиль готичний і ренесанс. Кожен із цих стилів у часи свого розвою переживає різні фази; особливо показні фази ренесансу, а саме чистий ренесанс, бароко, рококо, класицизм (empire), еклектизм і модерн; ці фази ренесансу настільки яскраві, що їх здебільшого трактують як самостійні стилі.

Ця термінологія стилів в історії мистецтва є спеціальною для мистецтва, але вона стоїть у безпосереднім зв’язку з історичними періодами, що їх переживають народи Європи. Різновидності візантійського стилю (стилі меровінгський, каролінгський тощо) відповідають добі заснування європейських держав, стиль романський відповідає добі феодалізму. Те, що наука загальної історії називає «доба феодальна», історія мистецтва називає «доба романського стилю». Готичний стиль відповідає добі розвою міст і тій добі, коли міста перемагали феодальний уклад життя. Сказати: доба розвою міст — все одно, що сказати — доба готики. Ренесанс відповідає добі заснування модерної держави й фази ренесансу відповідають фазам історії сучасної держави: бароко — це доба станової монархії, рококо — доба освіченого (й не освіченого теж) абсолютизму, класицизм (empire) — доба французької й узагалі сполучених з нею європейських революцій кінця XVIII й першої половини XIX ст., доба еклектизму — це доба розквіту буржуазії в другій половині XIX ст.

Точно відповідаючи своїй історичній добі, кожен стиль живе, виповнюється й відтворює ті головні ідеї і світогляд, якими живе суспільство його доби. Романський стиль — це стиль максимально аристократичний, просякнутий аристократизмом феодальної доби. Творцями мистецьких цінностей тоді були феодальні аристократи. Менестрелі, трувери, мінезингери в поезії та музиці — це все феодальні лицарі; архітектори, скульптори, малярі — здебільшого члени духовного лицарства, а іноді також і світського. Життя зосереджувалося у феодальних замках, і найхарактерніші твори романського мистецтва — це лицарські замки, кріпості, бурш, а для духовних феодалів — церкви, собори, монастирі, абатства. У добу готики життя зосереджується в містах, і феодалів заступають у мистецькій творчості міщани, бюргери, цехові майстри. Замість мінезингерів приходять мейстерзингери, так що найбільший поет Німеччини в ті часи є нюрнберзький швець, архітектори, малярі, скульптори — це все цехові майстри. Характерніші твори доби — міські ратуші, міські собори, укріплення міст. У добу ренесансу життя зосереджується навколо модерного панства, що бере в свої руки політичну владу; розцвітають ідеї світського життя й мистецтва; творчість виявляється в будовах пишних палаццо (князівських палат) і їх оздобі; духовні князі виводять пишні, світським мистецтвом перейняті ренесансові церкви; артисти-митці збираються навколо князів-меценатів і їм служать. У добу бароко центрами мистецтва стають королівські, імперські та інших монархів резиденції, й відповідними ідеями звеличення монархів переймається мистецька творчість.

Всі європейські стилі, починаючи з романського, зароджувалися в італійців або французів, але їх переймали зразу або трохи згодом інші народи — німці, англійці, іспанці, чехи, поляки, українці — й здебільшого загальні форми мистецької творчості перетворювали, оживлювали прикметами національного генія, причому ці прикмети переходили від одного стилю до другого; крім того, вносилося дещо свого оригінального, і в той спосіб і німці, й англійці, й українці мають своє національне мистецтво.

Дата добавления: 2014-01-07