Зарубинецька і черняхівська культура та їх місце в культурному надбанні слов'ян

Першим народом, ім’я якого зберегла історія на теренах України, були кіммерійці. Вони з’являються в українських степах наприкінці бронзового віку (2800-1200 pp. до н.е.). У період кіммерійської культури в Україні у вжиток входить залізо, яке витісняє бронзу (залізний вік в Україні датується XII ст. до н.е. - IV ст. н.е.). Спостерігається подальше вдосконалення засобів виробництва. Постають численні городища, окопані ровами й обнесені валами.

У VI тис. до н.е. в українському Причорномор’ї та в Криму з’явилися народи іраномовної групи,які не мали своєї писемності, але силою образотворчого мистецтва здійснили відчутний вплив на подальший культурний розвиток українських земель.До таких народів належать кіммерійці, скіфи, сармати.

У художній творчості кіммерійців слід вирізняти два головні компоненти: декоративно-прикладне мистецтво та кам’яне різьбярство. Перше репрезентоване художнім литвом із бронзи та коштовних металів, косторізним мистецтвом та різьбярством, друге – монументальною скульптурою. Найтиповішими елементами орнаменту є одинарні та концентричні кола, різноманітні спіралі, фігури ромбічних обрисів тощо.
Яскравою ілюстрацією неповторного кіммерійського мистецтва є золотий фалар з кургану Висока Могила на Запоріжжі та окуття піхов кинджала з кургану біля Білоградця в Болгарській Добруджі, куди доходили кіммерійські кіннотники. Орнаментально окуття піхов поділено на три зони: верхню, середню та нижню. Композиційна суворість орнаменту компенсується розкутістю плавних форм нижньої та святковою ажурністю верхньої частини.
Можливо, що цей витвір кіммерійського золотарства демонструє символічне зіставлення різних частин макрокосмосу: упорядкованої та зваженої в елементах Землі та хаотичної розкутості стихій підземного й небесного світів.
Особливої популярності набув орнаментальний мотив, що передає чотирипроменевий знак із вписаним у нього колом. У свою чергу кругла платівка, на яку він звичайно наноситься, сама утворює навколо нього зовнішнє коло. Цей знак набув такого великого поширення на різноманітних предметах, що може вважатися справжньою кіммерійською емблемою, яка, мабуть, символізує солярну ідею, найчастіше пов’язану з предметами спорядження коня – достеменно відомої зооморфної іпостасі Сонця в міфологічних уявленнях усіх народів.

Численні пам’ятки залишили по собі скіфи, які з’явилися на наших землях слідом за кіммерійцями з 7 ст. до н.е. до 3 ст. н.е. Це, зокрема, чудові вироби з благородних металів у „звіриному стилі”.

Деякі вчені вважають, що в основі звіриного стилю лежать магічні уявлення скіфів про намагання оволодіти якостями, які притаманні звіру: прудкість, сила, влучність. Інші ж схильні вбачати зв’язок між звіриним стилем і міфологією, коли скіфські боги мали зооморфний образ. Інколи звіриний стиль розглядають як символічно-знакову систему, що втілювала загальні уявлення про світобудову. Цілком імовірно, що окремі образи звіриного стилю, які сягають тотемістичних уявлень, були пристосовані до умов ієрархічно-станового суспільства. Поширена думка дослідників щодо тотемістичного значення образу оленя, від якого й походить етнонім "скіфи".

Відповідно до описів у „Історії” Геродота, скіфи заселяли всю територію сучасної України і поділялися на 2 групи: „скіфи-царі”, які вели кочовий образ життя, та „скіфи-орачі”, які займалися землеробством. Торговельні стосунки з країнами Північного Причорномор’я призвели до виникнення класів у скіфському суспільстві. Влада царя обмежувалася союзною радою і народними зборами, але вона була спадковою. На території сучасного м. Нікополя, імовірно, була столиця Скіфії. Знать жила в цитаделі-акрополі. Навколо мешкали ремісники, міщани. Скіфи займалися торгівлею із заліза, бронзи, ткацтвом, гончарством, землеробством.

Скіфи-кочовики ховали тіла своїх царів і знаті в катакомбах, а зверху насипали курган. До могили клали чимало предметів розкоші. Найвідомішим є золота пектораль із Товстої могили. Вона масивна, її вага 1 кг, діаметр - понад 30 см.

У II ст. до н.е. скіфи були витіснені сарматами в Крим та на смугу західного узбережжя Північного Причорномор´я.

Сарматам, що жили між Доном та Уралом, античні автори приділяють велику увагу. За Геродотом, вони говорили зіпсованою скіфською мовою, тобто, як і скіфи, були іраномовними. Сарматська культура була подібна до скіфської, але так і не перевершила останню. Схожість відчувається і в міфології, однак із тією відмінністю, що в сарматів верховним божеством вважали, можливо, богиню родючості Астарту, пов’язану з культом Сонця й коня. Сармати, як і скіфи, у мистецтві розвинули звіриний стиль із властивими їм особливостями.

Сарматська кераміка зроблена без допомоги гончарного круга. Існувало ковальське, шкіряне, деревообробне, бронзоливарне виробництва, але рівня ремесел вони ще не досягли. Бронзові казани на високій ніжці були і в сарматів.

Зброя сарматів відрізняється від скіфської. Їхні мечі довгі, пристосовані для рубання з коня – сармати були переважно кінними воїнами. Про одяг сарматів та їх зовнішній вигляд можна судити за боспорськими надгробками і зображеннями в розписних пантікапейських склепах. Знатний сармат носив коротку сорочку, пояс, м’які чоботи і плащ, який на плечі застібувався фібулою.

Зарубине́цька культу́ра – одна з головних археологічних культур України періоду залізного віку.

Територія розповсюдження зарубинецької культури – басейни Прип'яті, середнього і частково горішнього Дніпра. Час – приблизно 200 рік до РХ до 200 року після РХ. Була визначена у 1899 р. і засвідчена понад 500 місцями, які охоплюють простір від Прип'яті й Подесення до Середнього Подніпров'я.

Зарубинецьку культуру відкрив у 1899 р. Вікентій Хвойка, який виявив могильник із тілоспаленням поблизу с. Зарубинці Переяслав-Хмельницького району Київської області. Крім Зарубинецького могильника, В. В. Хвойка виявив ще кілька подібних могильників у Придніпров'ї: у м. Ржищеві, селах Віта, Питальники, Пухівка, Погреби, Бортничі, Вишеньки.

Дата добавления: 2014-01-07