У кін. 20-х рр. сталінське керівництво відмовилося від непу і перейшло до командно-адміністративної економіки

Боротьба за незалежність України за­вершилася поразкою: Західна Україна ввійшла до складу Польщі, Румунії, Чехословаччини, а в Наддніпрянській Укра­їні остаточно утвердився більшовиць­кий режим.

Восени 1919 р. більшість української те­риторії опинилася під владою генерала Де­нікіна. Антинародна політика білого режи­му (відновлення поміщицького землеволо­діння, права власності на підприємства, не­хтування соціально-політичними правами трудящих) викликала масовий опір насе­лення. У тилу білогвардійських військ ши­рився повстанський рух, особливо активно діяли загони Нестора Махна.

У липні 1919 р. польські війська окупу­вали Східну Галичину. Уряд ЗУНР пере­їхав до Кам'янець-Подільського, а в листо­паді - емігрував до Відня. УГА перебрала­ся на територію, яку контролювала Дирек­торія і об'єдналася з армією УНР.

Таким чином, Перша світова війна ста­ла для українців справжньою національною трагедією. Єдиним позитивним для України наслідком війни було те, що війна виснажи­ла обидві імперії і прискорила їхній крах.

Запитання і завдання

1. Чому Україна опинилася в епіцентрі бойових дій під час війни?;

2. Якою була позиція національних політичних сил щодо війни?;

3. Охарактеризуйте плани воюючих сторін щодо України;

4. Як війна відбилася на стані економіки і соціальній сфері.

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Академія, 2001;

2. Борисенко В. Курс української історії. К.: 1997;

3. Історія України / За заг. ред. В.Смолія - К.: 2000.

Тема 17Культурний розвиток України на початку ХХ століття.

Якщо у XIX ст. відбулося становлення української національної культури та її входження у світовий культурний процес, то на поч. XX ст. українська культура утвер­джується як культура світового рівня. Куль­турний процес в українських землях в цей період стимулювався соціально-економіч­ною модернізацією, активізацією суспіль­но-політичного життя і національно-ви­звольного руху, все глибшим проникненням національних ідей в народні маси і утвер­дженням національної самосвідомості ук­раїнців.

Освіта

Важливим чинником пожвавлення куль­турного життя став розвиток освіти. У зв'яз­ку з подальшим зростанням потреби в пись­менних людях і спеціалістах, під впливом ре­волюційного руху в Наддніпрянщині мережа початкових шкіл та середніх навчальних за­кладів, а також учнів у них збільшувалися. У 1914-1915рр. в Україні було 26 тис. загальноосвітніх шкіл і понад 60 професійно-технічних училищ, у яких навчалося відповідно 12,5 тис. та 5 тис. чоловік. Однак все це далеко не задовольняло потреб населення в освіті: близько 70% його не вміло читати і писати, царизм так і не дав дозволу на впровадження навчання у школах рідною мовою.

Кількість студентів в університетах на по­чатку XX ст. зросла в середньому більш як у два рази. Усього у 1908-1910 рр. в університе­тах України навчалося близько 12,7 тис. чо­ловік. Однак для робіт­ників і селян доступ в університети залишався практично закри­тим, на всій території України не було жодно­го вузу з українською мовою викладання.

Сприятливіші умови склалися на західноукра­їнських землях. Перед Першою світовою війною у Галичині функціонувало 6 україн­ських державних гімназій. У них, а також у 2510 народних школах українською мовою вчилося 440 тис. дітей.

Доступною лише для не бага­тьох залишалася вища школа на західноукра­їнських землях. Так, у 1911-1912 навчальному році серед 52721 студентів Львівського університету, частка українців складала 21%. У Львові значного розмаху набув рух за відкриття окремого українського уні­верситу.

Наука

Початок XX ст. позначений подальшим роз­витком науки в Україні. Багатогранну ді­яльність проводили наукові товариства. Роз­гортає свою діяльність Наукове товариство імені Т.Шевченка у Львові (НТШ), яке фактич­но перетворилося в академію наук. Очолюва­не М.Грушевським, НТШ згуртувало навколо себе найбільш відомих науковців України - А.Кримського, Б.Грінченка, В.Гнатюка, І.Фран­ка, К.Студинського та інших. Їхні праці дру­кувалися у " Записках Наукового товариства імені Шевченка ", " Збірнику математично-при­родничої і лікарської секції ", " Етнографічному збірнику " та інших виданнях товариства. У 1907 р. за ініціативою М.Грушевського на зра­зок НТШ створено Українське наукове това­риство у Києві.

Не тільки вітчизняну, а й світову науку зба­гатили талановиті вчені, які працювали в Ук­раїні. Великий внесок у розвиток математики зробили професори, академіки В.Стеклов, Д Синцов, С.Бернштейн, Д.Граве - засновники Київської алгебраїчної школи. Для розвитку фізики і радіофізики ба­гато зробив професор Харківського універ­ситету Д. Рожанський. Розробкою про­блем молекулярної фізики у Львівському університеті займався М.Смолуховський. Ваго­мих результатів у фізичній хімії досягнув професор Харківського університету І. Осипов, в органічній хімії - професор Київського ун­іверситету С.Реформатський. Дослі­дження з фізичної хімії у Львівському університеті проводили С. Толочко, В.Кемула.

Розвиток біології і медицини в Україні по­в'язаний з іменами Л.Симиренка та М.Кащенка, які селекціонували та гібридизували рос­лини. Епідеміологи і мікробіологи М.Гамалія, Д.Заболотний, патологоанатом і бактеріолог В.Високович та інші багато зробили для подо­лання таких тяжких хвороб, як чума, холера, тиф, сказ, туберкульоз тощо.

На поч. XX ст. Україна посіла провідне місце в Російській імперії у розвитку повітро­плавання. У 1908 р. в Одесі було створено пер­ший в Росії аероклуб, його члени С. Уточкін і С.Єфремов у 1910 р. здійснили перші в Росії польоти на літаку. Військовий льотчик П.Нестеров - член Київського товариства повітро­плавання - 27 серпня 1913 р. вперше продемонстрував "мертву петлю".

Активізація суспільно-політичного життя обумовила піднесення суспільних наук. Знач­ний внесок у розвиток історичної науки в Укра­їні внесли В.Іконников, Д.Багалій, В.Барвінський, Д Яворницький, І. Франко. Вченим із світовим іменем на поч. XX ст. став М.Грушевський.

Плідною була робота українських вчених і в інших галузях гуманітарних знань: мовознавства, етнографії, культурології, соціології. Серед них, - І.Фран­ко, В.Гнатюк, О.Роздольський, А.Кримський, В.Дубровський, Б. Грінченка, В.Перетц та І.Огієнко.

Література

Складна ситуація в Україні на поч. XX ст. знайшла яскраве відображення в літературі, де розгортається боротьба ідейних та художньо-естетичних течій. Набуває поши­рення модернізм, який шукає нових засобів мистецького відображення світу. Модернізм породжує нові стилі - імпресіонізм, символізм, неоромантизм, футуризм. Українські модер­ністи, змусивши українську літературу ви­рватись із кола побутописання, звернути увагу на психологію вчинків, підняли тим самим літе­ратуру на якісно новий рівень (М. Во­роний, " Молода муза " (П. Карманський, В. Печорський, С.Чарнецький, О.Луцький та інші), " Українсь­ка хата ")

Поряд із І. Фран­ком на чільне місце в українській поезії виходить Леся Ук­раїнка, збагатили україн­ську поезію твори О. Олеся, Б.Лепкого, А.Кримського, М. Філянського, Г. Чупринки, поетів-молодомузівців.

Серед прозаїків-новаторів поч. XX ст. вирізняють­ся постаті М.Коцю­бинського, О.Кобилянської, В.Винниченка, В.Стефаника, П.Грабовського, І.Нечуй-Левицького та інших.

Театральне мистецтво

Важливі зміни відбулись в українському театральному мистецтві. Театр залишався важливим фактором культурного розвитку, тому в середовищі інтелігенції розгортається дискусія навколо театральних проблем: слід було шукати нові теми і форми, нові методи донесення до глядача основних ідей тієї бурх­ливої епохи. Головною була проблема нової драми. До її вирішення значних зусиль до­клали Володимир Винниченко, Леся Українка та Олександр Олесь, створивши нову українську драматургію.

У Львові діяв театр " Русь­кої бесіди ", який у 1905-1906 рр. на чолі з його керівником М.Садовським та актрисою М.Заньковецькою здійснив постановку кращих творів вітчизняної та зарубіжної драматургії. 1907 р. М.Садовський заснував у Києві перший в Укра­їні український стаціонарний театр. Широ­ке визнання здобули Гуцульський театр, за­снований Г.Хоткевичем, та Буковинський на­родний театр.

Музика

На поч. XX ст. почалася нова доба у розвит­ку української музики, яка упевнено ставала на професійну основу. Цілу плеяду таланови­тих музикантів і композиторів виховав Вищий музичний інститут, відкритий 1903 р. у Львові. Серед них виділявся С.Людкевич, який став од­ним із найвідоміших українських компози­торів. Велике значення для розвитку музичної культури мала музично-драматична школа ви­датного українського композитора М.Лисенка, заснована ним 1904 р. у Києві. Його справу продовжили відомі композитори київсь­кої школи К.Стеценко, М.Леонтович, О.Кошиць, Я.Степовий. До найвищого рівня вокального мистецтва піднялися С.Крушельницька, О.Ми­шуга, М.Менцинський. Продовжу­вали діяти різні музичні товариства, гуртки, хорові капели, здійснюючи постановку музич­них п'єс, оперет, опер. Серед них особливою активністю відзначались Київське літературно-артистичне товариство, "Український клуб", Му­зичне товариство ім. М.Лисенка у Львові.

Образотворче мистецтво

Велике значення для мистецького життя мала діяльність творчих об'єднань митців За­хідної і Наддніпрянської України, зокрема Товариства півден-норосійських художників в Одесі, Товариства харківських художників, Товариства прихильників української літера­тури, науки і штуки у Львові. Ці та інші творчі об'єднання виступали організаторами мис­тецького руху в Україні. Так, у 1905 р. Това­риство прихильників української літератури, науки і штуки, очолюване І.Трушем та І.Фран­ком, влаштувало у Львові першу Всеукраїнську мистецьку виставку, яка сприяла єднанню за­хідноукраїнських і наддніпрянських митців.

В західноукраїнських землях збагатили укра­їнське мистецтво творами великої сили і висо­кої естетичної вартості визначні живописці І.Труш, Ю.Панькевич, О.Новаківський, Й.Курилас, А.Монастирський, О.Кульчицька та інші. Засновником цілої школи монументалістів вва­жається галичанин М.Бойчук. Основополож­ником нової української графіки був Г.Нарбут. В Наддніпрянщині національне мистецтво розвивали С.Васильківський, М.Пимоненко, О.Мурашко, Ф.Кричевський, Г.Світлицький інші. В цілому в українському живописі цього періоду виразно проступає тенденція до тво­рення нового, " великого стилю ", до монументалізації, філософського поглиблення й поети­зації образів, все більшу роль починають відігравати символ і метафора.

Українська скульптура поповнюється набутками прихильників імпресіонізм-му. Серед них виділяються Т.Гаврилко, М.Паращук, якому належать скульптурні портрети І.Франка, В.Стефаника, С.Людкевича, а також пам'ятник А.Міцкевичу у Львові, П.Війтович, який здійснив скульптурне оформлення фасаду та інтер'єру Львівського оперного театру.

Промисловий розвиток та посилення про­цесів урбанізації, пожвавлення суспільно-полі­тичного та культурного життя викликали бурхливий розвиток архітектури, широке міське будівництво. В Києві, Львові, Харкові, Одесі, Катеринославі та інших містах постали будівлі фабрик і заводів, вокзали й електро­станції, банки і біржі, театри, музеї, бібліоте­ки, навчальні заклади тощо.

Чималий внесок в українську архітектуру зробили архітектори О.Кобелєв, О.Вербщький, П.Альоишн, В.Риков, В.Осьмак, О.Бекетов, М.Верьовкін, В.Кричевський, О.Сосновський, Л.Левинський, А.Захаревич, В.Нагірний та інші.

В архітектурі поч. XX ст. швидко поши­рюється новий стиль - модернізм, пов'язаний з використанням нових будівельних матеріа­лів і мистецьких форм (залізничні вокзали Львова, Жмеринки та Харкова), а поряд з ним - неокласицизм (Педагогічний музей у Києві, Громадська бібліотека у Харкові). На основі використання традицій українського народ­ного зодчества, зокрема дерев'яного, фор­мується національний стиль в архітектурі. На цій ниві творить львівський будівничий В.Нагірний, автор численних церков у Гали­чині. Кращими витворами у національному українському стилі вважаються будинок Полтавського земства (1901-1908 рр.), спроек­тований В.Кричевським, будинок страхового товариства "Дністер", побудований 1905 р. у Львові за проектом І.Левинського та інших архітекторів.

Запитання і завдання

1. Які фактори впливали на розвиток національної культури на поч. ХХ ст.?;

2. Чому в українській культурі початку ХХ століття затвердився модернізм?;

3. Які факти свідчать про єдність наддніпрянської і західноукраїнської культур?;

4. Назвіть найбільш видатних істориків і літераторів України поч. ХХ століття.

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Академія, 2001;

2. Борисенко В. Курс української історії. К.: 1997;

3. Історія України / За заг. ред. В.Смолія - К.: 2000.

4. Історія України. Курс лекцій у 2-х книгах. - К.: 1991-1992;

5. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. - К.: 1993

Тема 18Лютнева революція в Росії та Україна. Центральна Рада.

27 лютого 1917р. в Росії перемогла революція. У цей день в Петрограді було утворено два нових реальних органи влади:

· Тимчасовий комітет ІV Думи (згодом – Тимчасовий уряд) на чолі з князем Львовим;

· Петроградська рада робітничих, солдатських депутатів на чолі з меншовиком Чхеїдзе.

В ніч з 2 на 3 березня Микола ІІ зрікся престолу і передав владу Тимчасовому уряду, який проголосив політичні свободи і початок виборів до Установчих зборів – вони повинні були вирішити долю Росії, прийняти її конституцію.

Реальна влада в Росії зосереджується в руках Тимчасового уряду.

Утворення Центральної Ради

Падіння самодержавства, демократиза­ція суспільства сприяли піднесенню націо­нально-визвольних процесів. Виникла мож­ливість самовизначення України і відро­дження її державності.

На порядку денному постало питання про необхідність єдиного центру україн­ського руху. За ініціативи Товариства ук­раїнських поступовців (з кінця березня реор­ганізоване в " Союз автономістів-федералістів ") 4 березня 1917 р. представниками ук­раїнських партій і громадських організацій була утворена Українська Центральна Рада. Провідне становище в Центральній Раді зайняли ТУП, УСДРП, УПС, її головою було обрано М.С.Грушевського.

Своєю метою Центральна Рада оголоси­ла державне самовизначення українського народу. Утворення Центральної Ради по­клало початок української національно-де­мократичної революції 1917-1920 рр.

В історичній літературі відсутня чітка періодизація української революції. Як пра­вило, в її розвитку виділяють три етапи: доба Української Центральної Ради, доба Гетьманату, доба Директорії УНР.

Доба Української Центральної Ради.

Відродження державності

(березень 1917-квітень 1918 рр.)

6-8 квітня 1917 р. у Києві працював Український національний конгрес, який надав Центральній Раді повноваження представляти народ Украї­ни, перетворивши її таким чином на своє­рідний український парламент. Конгрес ви­значив склад та структуру Центральної Ра­ди (Велика рада і Мала рада), одностайно висловився за націо­нально-територіальну автономію України.

Центральна Рада здобула підтримку Все­українського військо­вого та Всеукраїнсько­го селянського з'їздів, багатьох інших з'їздів, зборів та мітингів демо­кратичних сил.

10 червня1917 Центральна Рада прийняла Перший Універсал, який проголосив Укра­їну автономією в складі Росії, відродивши тим самим українську державність.

15 червня був утворений виконавчий орган Центральної Ради - Генеральний Се­кретаріат на чолі з В.Винниченком. До уря­ду увійшли С.Петлюра (секретар військо­вих справ), Б.Мартос (секретар земельних справ), В.Садовський (секретар юстиції) та інші. За партійною приналежністю уряд був переважно соціал-демократичним.

Стрімкий розвиток українського виз­вольного руху викликав стурбованість Тимчасового уряду, який прагнув зберег­ти контроль над Україною. У кінці червня 1917 р. в Києві з метою налагодження взає­мин відбулися переговори між Централь­ною Радою і представниками Тимчасового уряду. Переговори закінчилися частковим компромісом щодо закріплення автономного статусу України. Центральна Рада визнавалася представником українських губерній, почалася українізація військових частин.

3 липня 1917р., дотримуючись взятих на себе зобов'язань, Центральна Рада схвалила Другий Універсал, у якому закріплювалися попередні домовленості.

Але Тимчасовий уряд відступився від укладених угод. 4 серпня він за­твердив " Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному Секретаріатові ", згідно з якою правочинність Генерального Секре­таріату поширювалася лише на 5 із 9 укра­їнських губерній: Київську, Волинську, Полтавську, Подільську, частково Черні­гівську, а його компетенція значно звужу­валася.

Українська Центральна Рада, засудив­ши дії Тимчасового уряду, все ж таки не наважилася на відкриту конфронтацію і не припинила співробітництва з ним. Однак, конструктивного характеру ця співпраця так і не набула через небажання Тимчасо­вого уряду задовольнити вимоги україн­ського руху.

Запитання і завдання

1. Коли і за яких обставин була створена Центральна Рада? Хто був її головою?;

2. Наведіть факти, які свідчать про розгортання національно-визвольного руху в березні-червні 1917 року;

3. В чому полягає зміст і значення ІІ Універсалу?

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Академія, 2001;

2. Борисенко В. Курс української історії. К.: 1997;

3. Історія України / За заг. ред. В.Смолія - К.: 2000.

4. Історія України. Курс лекцій у 2-х книгах. - К.: 1991-1992;

5. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. - К.: 1993

Тема 19. Більшовицький переворот і Україна.

25-26 жовтня (7-8 листопада) 1917 р. у Петрограді більшовики, здійснивши дер­жавний переворот, захопили владу і утво­рили новий уряд - Раду Народних Комісарів на чолі з Леніним. Більшовицький перево­рот різко змінив ситуацію в Росії і в Україні. Центральна Рада засудила переворот, не визнала владу більшовиків і зайняла щодо неї ворожу позицію. У схваленій 27 жовт­ня резолюції про владу Центральна Рада наголошувала, що влада має належати усій революційній демократії, а не більшови­кам, які становлять лише її частину.

За нових обставин, коли юридично пере­став існувати всеросійський уряд, Цент­ральна Рада і Генеральний Секретаріат активізували свою діяльність по державо­творенню в Україні. Найбільш важливими кроками на цьому шляху були такі:

v 31 жовтня Центральна Рада прийняла рішення щодо поширення її повноважень на територію Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини, материкової Таврії, частину Курської і Воронезької губерній - етнічні українські території. Розширилися структура і компетенція Генерального Секретаріату.

v 7 листопада Центральна Рада при­йняла Третій Універсал, проголосивши ут­ворення Української Народної Республіки (УНР) як автономії в складі Російської ре­спубліки, яка повинна стати "федерацією рівних народів".

Третій Універсал оголосив широку про­граму соціально-економічних перетворень, зокрема: скасував велику приватну влас­ність на землю, встановив 8-годинний ро­бочий день, проголосив широкі демокра­тичні свободи і ліквідацію смертної кари, на 9 січня 1918 р. призначив Українські Установчі збори, яким Центральна Рада мала передати владу.

Центральна Рада була основним супер­ником більшовиків у боротьбі за владу в Україні. Слід підкреслити, що на цей час РСДРП (б) не користувалася достатньою підтримкою українського населення. Так, під час грудневих виборів до Всеросій­ських Установчих зборів партія більшо­виків отримала лише 10% голосів виборців України, тоді як українські партії - 75%.

Протистояння між Центральною Радою і Раднаркомом Росії вилилося у конфлікт між ними. Більшовики наполягали на пере­обранні складу Центральної Ради на Все­українському з'їзді рад робітничих, солдат­ських і селянських депутатів, сподіваючись забезпечити собі більшість його голосів.

4 грудня 1917р. Раднарком з метою акти­візації боротьби проти Центральної Ради надіслав їй ультиматум. Більшовицький уряд заявив, що, визнаючи УНР і її право відокремитися від Росії, він не визнає Цен­тральну Раду повноважним представником українського народу, оскільки вона не ба­жає скликати Всеукраїнський з'їзд рад. (За­значений з'їзд відкрився у Києві саме 4 груд­ня). Центральна Рада звинувачувалася у дезорганізації фронту, у роззброєнні більшо­вицьких частин в Україні, у змові проти про­голошеної більшовиками радянської влади.

Ультиматум повинен був підготувати підґрунтя для збройного втру­чання Раднаркому у внутрішні справи УНР. Визнаючи за українською нацією право на самовизначення, уряд Леніна не визнавав того самовизначення, яке відбулося, і праг­нув мати в Україні маріонеткову владу.

11-12 (24-25) грудня 1917 р. більшовики провели альтернативний з'їзд Рад у Харкові. Харківський з'їзд не був правочинним - 200 його делегатів представ­ляли лише 89 рад із понад 300 існуючих в Україні. Та це не завадило з'їзду проголо­сити встановлення радянської влади в Ук­раїні, створити Центральний виконавчий комітет рад України (ЦВК) та радянський уряд - Народний Секретаріат. ЦВК рад України заявив про розпуск Центральної Ради і Генерального Секретаріату та про початок боротьби з "контрреволюцією". Раднарком Росії визнав новостворену вла­ду і надав їй допомогу у боротьбі проти Центральної Ради, надіславши в Україну війська (біля 60 тис.чол.) на чолі з В.Антоновим-Овсієнком.

Таким чином, як ми бачимо, більшови­ки нав'язали Україні громадянську війну. Війна більшовиків з УНР тривала впро­довж грудня 1917 - січня 1918 рр. Цент­ральна Рада виявилася не готовою до успіш­ного збройного протистояння ворогові. Най­драматичнішою сторінкою українсько-більшовицької війни став кривавий похід більшовицьких військ на чолі з М. Муравйовим на Київ. Біля залізничної станції Кру­ти їх спробував зупинити наспіх зібраний загін із 500 київських студентів і курсантів, які героїчно загинули у нерівному бою 16 (29) січня 1918 р. Крути стали символом на­ціональної честі українського народу.

Проголошення незалежності УНР

За умов наступу більшовиків та перего­ворів делегації УНР у Бресті з країнами німецько-австрійського блоку 9 (22) січня 1918 р. Центральна Рада прийняла Четвер­тий Універсал, який проголошував УНР незалежною державою. Але прийняття цього важли­вого рішення відбулося в кризовий момент революції і не врятувало УНР. Сили під Києвом були занадто нерівними: радянські війська мали перевагу в живій силі в 20 ра­зів, а в озброєнні - в 40 разів. Керівництво УНР не змогло організувати боєздатні збройні сили.

26 січня 1918 р. радянські війська ввійшли в Київ, внаслідок червоного терору в місті загинуло до 5 тис. чоловік. Центральна Рада і всі її заклади переїхали до Житоми­ра, потім - до Сарн. Військові дії перемісти­лися на Волинь і Поділля.

Таким чином, більшовицькі війська, скориставшись "романтичними ілюзія­ми" керівництва УНР щодо збройних сил, легко отримали перемогу. Центральна Рада тепер могла сподіватись лише на зо­внішню допомогу.

Брестський договір з країнами німецько-австрійського блоку

Проголошення IV Універсалом незалеж­ності УНР дало Центральній Раді юридич­не право представляти інтереси республіки на міжнародній арені. Центральна Рада розгорнула активну дипломатичну діяль­ність, спрямовану на збереження незалеж­ності України.

27 січня (9 лютого) 1918 р. в Бресті між Центральною Радою і країнами німецько-австрійського блоку був підписаний мир (Брестський мир):

v Україна вийшла із стану війни з краї­нами німецько-австрійського блоку;

v Німеччина і Австро-Угорщина зобов'язалися допомогти Центральній Раді відно­вити контроль над усією територією УНР;

v Центральна Рада взяла на себе обов'язок поставити союзникам велику кількість хліба та ін. продуктів і сировини. В Україну передбачалися поставки сільсько­господарської техніки, машин.

Росія, підписавши мир з країнами Чет­верного союзу, змушена була визнати не­залежність УНР. Український більшовиць­кий уряд було розпущено, перше встанов­лення радянської влади в Україні зазнало поразки.

Німецько-австрійська окупація України

Протягом лютого-квітня 1918 р. німець­ко-австрійські війська (450 тис. чоловік) окупували всю Україну. 7 березня до Києва повернулася Центральна Рада. У ряді звер­нень до громадян України вона пояснила мету приходу німецько-австрійських військ як безкорисливу дружню допомогу і заяви­ла про незмінність своєї політики, проголо­шеної Третім і Четвертим Універсалами.

Сподівання Центральної Ради на допо­могу з боку Німеччини і Австро-Угорщини і їх невтручання у внутрішні справи УНР виявилися наївними і ілюзорними. В Укра­їні було встановлено жорстокий окупацій­ний режим.

Центральна Рада втрачала реальну вла­ду в Україні, втрачала авторитет серед на­селення, скомпрометувавши себе співробіт­ництвом з окупаційним режимом і безпорад­ністю в здійсненні соціально-економічних перетворень.

Державний переворот. Падіння Центральної Ради

В опозицію до Центральної Ради стали підприємці, поміщики, заможні селяни, ви­магаючи відновлення приватної власності. 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся з'їзд Союзу земле­власників, який проголосив гетьманом усієї України Павла Скоропадського. У цей же день окупаційні власті розігнали Централь­ну Раду і визнали владу гетьмана. В Україні стався державний переворот.

Мотиви окупаційної влади, яка сприяла перевороту, цілком очевидні: втративши контроль на місцях, Центральна Рада не могла забезпечити союзникам обіцяних по­ставок сировини і продовольства. До того ж, Німеччину і Австро-Угорщину не задовільняв соціал-демократичний склад Централь­ної Ради та характер її соціально-економіч­них перетворень, перш за все, аграрних.

Українська Центральна Рада проіснува­ла 13 місяців - з березня 1917 р. по квітень 1918 р.

Головний підсумок її діяльності - це відтворення української державності.

Запитання і завдання

1. Чому Центральна Рада не визнала більшовицький переворот?;

2. В чому полягала сутність Брестської мирної угоди?;

3. Проаналізуйте причини невдач Центральної Ради.

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Академія, 2001;

2. Історія України / За заг. ред. В.Смолія - К.: 2000.

3. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. - К.: 1993

Тема 20. Доба української держави гетьмана Павла Скоропадського (квітень-грудень 1918 року).

Павло Скоро­падський - на­щадок гетьмана поч. XVIII ст. Івана Скоропад­ського, один із найбільших ук­раїнських зем­левласників, з 1912 р. - гене­рал-майор ро­сійської армії, ад'ютант Миколи II. У 1917 році Павло Скоропадський брав участь у створенні загонів вільного козацтва.

Уряд гетьмана складався з великих зем­левласників, військових, помірно-консер­вативних громадських діячів. Очолив уряд поміщик, октябрист Ф.Лизогуб. Ядро уря­ду складали кадети, представників соціа­лістичних партій у ньому не було.

Фактично гетьман і його уряд перебува­ли у повній залежності від німецько-австрій­ського окупаційного режиму.

Основні напрями політики уряду П.Скоропадського

v Замість УНР була проголошена Укра­їнська держава, республіканська форма правління замінена на авторитарну (геть­манат). Гетьман зосередив у своїх руках всю повноту влади - законодавчу, виконав­чу, судову.

v Відновлено поміщицьке землеволодіння, приватну власністьна фабрики, заводи, шахти. Поміщики розгорнули рух за від­шкодування завданих їм під час революції збитків.

v Налагоджено дієздатний адміністра­тивний апарат, який вдавався до репресив­них методів. Переслідувалися політичні сили лівого спрямування, заборонялися ву­личні процесії, мітинги, припинилося видан­ня ряду газет. Демократичний режим змі­нився авторитарним.

v Створювалася регулярна українська ар­мія. Уряд видав закон про загальну військову повинність. Гетьман передбачав відродити козацтво як стан українського суспільства. Але план створення армії реалізований не був.

v Успішною була діяльність уряду в куль­турній сфері: українізація шкіл, відкрит­тя нових гімназій, університетів, Україн­ської академії наук, Національного архіву та інших культурно-просвітницьких центрів.

v Здійснювалася активна зовнішня полі­тика. Українську державу П.Скоропад­ського визнало 30 країн світу, у 23 країнах вона мала своїх представників. Було укла­дено договір про добросусідські відносини з Росією (“білою” Росією).

Знаходячись під контролем Німеччини, уряд гетьмана не мав можливості налаго­дити стосунки з країнами Антанти і не­йтральними країнами.

Орієнтація уряду на великих земле­власників, буржуазію, на німецький окупа­ційний режим позбавила його підтримки широких верств українського населення - селян, робітників, інтелігенції. Консерва­тивні ідеї, сповідуванні урядом, не змогли консолідувати суспільство.

Боротьба антигетьманських сил в Україні

Уряд гетьмана не визнали соціалістичні партії, селянський союз, інші політичні та громадські організації. Опозиційні до геть­манату сили об'єдналися навколо Україн­ського Національного Союзу (УНС). 13 листо­пада 1918 р. на засіданні УНС з метою орга­нізації боротьби проти гетьманського режи­му було створено опозиційний уряд - Ди­ректорію на чолі з В.Винниченком (ввійшли С.Петлюра, Ф.Швець, О.Андрієвський, А.Макаренко).

Боротьбу проти гетьманського режиму вели і більшовики. У липні 1918 р. була утворена Комуністична партія більшовиків України - КП(б)У як складова частина Російської комуністичної партії більшо­виків - РКП(б). Українські більшовики прагнули відновити в Україні радянську владу і зберегти єдність з радянською Ро­сією. Слід зауважити, що в КП(б)У скла­лася національно-комуністична меншість, яка виступала за незалежність радянської України.

Падіння Гетьманату

11 листопада 1918 р. закінчилася І світо­ва війна поразкою німецько-австрійського блоку. Почалася евакуація німецьких військ з України. У цих умовах Раднарком Росії анулював Брестський мир з Німеччи­ною, в т.ч. і положення про визнання Ро­сією самостійності України. Тим самим ра­дянська Росія зняла з себе обов'язок не втру­чатися у внутрішні справи України.

Втративши іноземну військову підтрим­ку, гетьман переорієнтувався на Антанту і білогвардійців, сподіваючись на їх допо­могу. 14 листопада у грамоті " До всіх укра­їнських громадян " П.Скоропадський за­явив про федерацію України з небільшовицькою Росією і про "відновлення Вели­кої Росії". Суверенність Української дер­жави скасовувалася.

У відповідь на гетьманську грамоту Ди­ректорія оголосила початок повстання про­ти гетьманського режиму. Повстанський рух охопив майже всю Україну.

28 листопада з ініціативи КП(б)У було створено Тимчасовий робітничо-селян­ський уряд України на чолі спочатку з Г. П'я­таковим, а згодом - X. Раковським. На до­помогу українським більшовикам знову прийшла Росія, відкривши Український фронт. Протягом листопада-грудня 1918р. більшовикам вдалося відновити радянську владу на частині української території.

Уряд гетьмана опинився у безнадійній ситуації. 14 грудня війська Директорії за­йняли Київ. Цього ж дня П.Скоропадський зрікся влади і покинув місто.

Гетьманський уряд передав владу Дирек­торії, яка заявила про відновлення УНР. Директорія була з самого початку свого правління у стані війни з Радянською Росією.

Запитання і завдання

1. Охарактеризуйте основні напрямки діяльності гетьманського уряду;

2. Чому гетьманський уряд не зміг завоювати прихильність населення?;

3. Назвіть позитивні моменти діяльності П Скоропадського.

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Академія, 2001;

2. Історія України / За заг. ред. В.Смолія - К.: 2000.

3. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. - К.: 1993

Тема 21. Західноукраїнська Народна Республіка. Злука УНР та ЗУНР.

Західноукраїнські землі (Східна Галичина, Закарпаття, Буко­вина) перебували в цей час у складі Авст-ро-Угорської імперії.

У жовтні 1918р. почався розпад Австро-Угорщини, яка терпіла поразку в І світовій війні і була охоплена революційно-визволь­ним рухом.

18 жовтня 1918 р. українські політичні діячі та церковні ієрархи Східної Галичи­ни і Буковини утворили у Львові Україн­ську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Своєю метою УН Рада оголосила об'єднання західноукраїнських земель в одне ціле - Українську державу.

З національною Радою співпрацював Військовий комітет, створений у вересні 1918 р. офіцерами-українцями австрійської армії та представниками українських січо­вих стрільців.

Вирішальними кроками на шляху захід­них українців до відтворення державності стали події листопада 1918 р.:

· 1 листопада - з ініціативи Військово­го комітету у Львові відбувся виступ солдатів - українців, активно підтриманий на­селенням міста.

· 2 листопада - австрійський намісник передав владу УН Раді. У своєму зверненні до населення вона проголосила про створен­ня національної держави на українських землях Австро-Угорщини, заявила про свої наміри провести земельну реформу, створи­ти національну армію, запровадити робітни­че законодавство, соціальне забезпечення.

· 9 листопада - сформовано західно­український уряд, який очолив Кость Ле-вицький, а згодом - Сидір Голубович.

· 13 листопада - УН Рада прийняла Закон, яким затвердила державну само­стійність Західноукраїнської Народної Ре­спубліки (ЗУНР) зі столицею у Львові (включаючи Східну Галичину, Закарпаття, Буковину).

ЗУНР відразу стала об'єктом агресії з боку Польщі. Поляки прагнули включити західноукраїнські землі до відновленої польської держави. Ситуація ускладнюва­лася тим, що Польщу підтримували і краї­ни Антанти. США, Англія і Франція у після­воєнному переустрої Європи зробили став­ку саме на Польщу, прагнули створити з неї "санітарний кордон для боротьби проти більшовизму".

Головним завданням ЗУНР став захист власної території від іноземної агресії. 22 листопада уряд ЗУНР під тиском польських військ змушений був покинути Львів, евакуювавшись спочатку до Тернополя, а потім - до Станіслава.

Саме зовнішній чин­ник виявився вирішальним у подальшій поразці ЗУНР.

Політика ЗУНР

Уряд ЗУНР не був схильний до ради­кальної зміни соціально-економічного жит­тя, а прагнув до демократичних реформ при збереженні соціального спокою.

v За короткий час була сформована ефек­тивна система управління. Відбулися до­вибори до Української Національної Ради - представницького і законодавчого органу. Більшість її депутатів стояла на націо­нально-ліберальних позиціях і представля­ла Українську національно-демократичну партію. Формувалася місцева адміністра­ція, правоохоронні органи.

v Президентом республіки було обра­но Є.Петрушевича.

v Проголошувалася ліквідація великого землеволодіння. Але розподіл землі між се­лянами передбачався після закінчення війни.

v Створювалася система народної осві­ти: школи отримали державний статус, дозволялося існування приватних шкіл, національним меншинам надавалося право "на школу рідною мовою ".

v Утверджувалася державність укра­їнської мови.

v Була утво­рена боєздатна Українська Галицька Армія (УГА), яка досягла 100 тис. чоловік.

v Значні зусилля були спрямовані на об'єднання з УНР. Після переговорів з Дирек­торією 22 січня 1919 р. в Києві проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР (зараз 22 січня відзначається як День соборності України).

Але Акт Злуки ре­алізовано не було - як через складне воєнне та міжна­родне становище обох республік, так і через значні супе­речності між уряда­ми ЗУНР та УНР щодо внутрішньої та зовнішньої полі­тики. І коли Дирек­торія взяла курс на союз із Польщею, з якою ЗУНР була у стані війни, Є. Петрушевич 4 грудня 1919 р. денонсував Акт Злуки.

Діяльність уряду ЗУНР в еміграції по вирішенню західноукраїнсько­го питання не знайшла міжнародної під­тримки. 15 березня 1923 р. Конференція послів Антанти прийняла остаточне рішен­ня про приналежність Східної Галичини Польщі, припинивши, таким чином, юри­дичне існування ЗУНР.

Запитання і завдання

1. Охарактеризуйте міжнародне становище ЗУНР;

2. Проаналізуйте державотворчі кроки урядів ЗУНР;

3. Назвіть основні розбіжності між урядами УНР та ЗУНР.

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Академія, 2001;

2. Історія України / За заг. ред. В.Смолія - К.: 2000.

3. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. - К.: 1993

Тема 21. Доба Директорії УНР (грудень 1918-1920 роки).

Прихід у грудні 1918 р. до влади Директорії започаткував нову добу у розвитку національно-демократич­ної революції - добу Директорії УНР.

У Західній Україні боротьбу за своє існу­вання вела ЗУНР.

Боротьбу за владу в Україні при під­тримці Радянської Росії вели більшовики, утворивши Тимчасовий робітничо-селян­ський уряд України.

У грудні 1918 р. на півдні України розпо­чалася інтервенція військ Антанти, які на­дали підтримку білогвардійцям у боротьбі за відновлення "єдиної і неділимої" Росії.

Таким чином, розстановка сил, які вер­шили долю України у цю добу, була не на користь української революції.

Політика Директорії УНР

Директорія була урядом соціалістично­го спрямування. Прийшовши до влади, вона розгорнула активну державотворчу діяльність. Була, зокрема, відновлена на­зва держави УНР, визначені органи влади (вища влада належитьДиректорії, законо­давча - Трудовому конгресу, виконавча - Раді народних міністрів, а на місцях - тру­довим радам селян, робітників, трудової інтелігенції), ухвалено новий земельний за­кон про передачу поміщицької землі селя­нам без викупу, 22 січня 1919 р. проголо­шено Злуку УНР із ЗУНР. Землевласники і підприємці позбавлялися політичних, зо­крема, виборчих прав.

Але вже 2 лютого 1919 р., через 1,5 місяці після приходу до влади, Ди­ректорія під тиском більшовицьких військ покинула Київ, перебравшись до Вінниці, а згодом - на територію ЗУНР, до Тернополя.

У червні 1919 р. підконтрольна Дирек­торії територія становила смугу завширш­ки 10-20 км - між поляками і більшовиками.

Причини поразки Директорії

· Директорію роздирали внутрішні протиріччя щодо змісту та напрямків полі­тики. Між її лідерами не було згоди.

· Непослідовна, нерішуча внутрішня політика Директорії полягала в наступному:

Ø видала закон про ліквідацію приватної власності на землю, але не поспішала з його реалізацією;

Ø обіцяла позбавити буржуазію вибор­чих прав, але залишила їй усі права;

Ø ліквідувавши гетьманський державний апарат, не змогла створити нового і т. д. Директорія втрачала підтримку україн­ського населення в той час, коли авторитет більшовиків зростав.

· Невдала зовнішня політика. Пораз­кою завершилися переговори Директорії про мир з Росією; не вдалося домовитися про підтримку з боку країн Антанти, які в грудні 1918 р. висадили свої війська на півдні України і надали підтримку біло­гвардійській армії Денікіна (білогвардійці і Антанта вороже ставилися до ідеї неза­лежності України і боролися за відновлення "єдиної і неділимої Росії").

· Радянсько-більшовицькі війська мали чисельну перевагу, були краще організо­вані, ніж напівпартизанська армія С.Пет­люри. На бік більшовиків перейшли заго­ни Махна, "зелених ", Григор'єва.

Отже, 2 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва і до травня майже на всій території України була встановлена ра­дянська влада.

Політика радянсько-більшовицького уряду України

Ще під час наступу на Київ, у січні 1919р., Тимчасовий робітничо-селянський уряд України встановив нову назву держави - Українська соціалістична радянська рес­публіка (УСРР). Політичний курс щодо України розроблявся в Москві і врахову­вав, перш за все, інтереси більшовицького центру. Маріонетковий радянський уряд України (в 1919 р. взяв назву Рада Народ­них Комісарів) на чолі з Х.Раковським про­водив ту ж політику, що й уряд Росії - полі­тику "воєнного комунізму":

Ø диктатура комуністичної партії, утворення надзвичайних органів влади - ревкомів і комбідів;

Ø націоналізація промисловості, фінан­сів, зв’язку;

Ø сувора централізація управління ви­робництвом і розподілом товарів;

Ø державна монополія на промислові товари, заборона приватної торгівлі і пе­рехід до прямого товарообміну;

Ø загальна трудова повинність;

Ø карткова система, розподіл продук­тів за класовою ознакою (робітникам -більше);

Ø запровадження продрозкладки, що означало перехід до примусового вилучен­ня у селян необхідного державі продоволь­ства. Для проведення хлібозаготівель ство­рювалися продовольчі загони, які діяли ка­ральними методами;

Ø "червоний терор " проти реальних і потенційних противників більшовизму.

Політика "воєнного комунізму" викликала масо­ве невдоволення населення України, роз­горнувся широкий селянський рух опору, зростало невдоволення і в Червоній Армії.

Тим часом наступ на Україну розгорнула білогвардійська армія Денікіна, активізу­вала свої дії армія УНР, захопивши 30 серп­ня 1919р. Київ.

Радянська влада в Україні знову (вже вдруге) впала.

Але ж і Директорія змушена була капі­тулювати перед білогвардійцями і вивести війська з Києва.

Розгром Денікіна

У листопаді 1919 р., на превеликий жаль, відбувся розкол армії УНР: у той час, коли війська Директорії вели запеклі бої з біло­гвардійцями, командування УГА уклало союз із Денікіним. У черговий раз далися взнаки протиріччя, які існували між уряда­ми ЗУНР і УНР.

На початку 1920 р. Червона армія подо­лала опір військ Директорії і розгромила денікінців. Рештки білогвардійців зосереди­лися в Криму, Денікіна заступив Врангель.

Радянську владу в Україні було віднов­лено втретє і остаточно.

1919 рік був надзвичайно важким для України. Шість різних армій діяли на її те­риторії: українська, радянська, білогвардій­ська, армія Антанти, польська, анархістсь­ка (повстанська). Україна була розділена численними фронтами. За рік Київ п'ять разів переходив із рук в руки. У новітній історії Європи жодна країна не пережила такої анар­хії, такої запеклої громадянської боротьби, такого остаточного розвалу влади, який у цей час зазнала Україна.

Восени 1919 р. Директорія перейшла до партизанських форм боротьби.

Взимку 1919-1920 рр. її 5-тисячна ар­мія здійснила похід денікінськими, а з по­верненням більшовиків - радянськими ти­лами (“ Зимовий похід ”). Цей рейд стимулював український рух, українську армію утри­мувало населення, сприймаючи її як свою армію, як захисника своїх інтересів.

Зближення УНР і Польщі. Радянсько-польська війна

Намагаючись врятувати українську справу, Директорія пішла на вимушений крок - переговори з Польщею. 24 квітня 1920 р. між урядами УНР і Польщі було укладено Варшавський договір, який пе­редбачав:

Ø спільну боротьбу проти більшовиків;

Ø відновлення незалежності УНР на чолі з Директорією і Головним отаманом С.Петлюрою;

Ø як своєрідну компенсацію за це С. Петлю­ра "віддавав" Польщі західноукраїнські землі (Східну Галичину, Волинь, Холмщину, Полісся), що викликало обурення серед на­селення Західної України.

Війна, що розпочалася, йшла з пере­мінним успіхом:

v успішний наступ польсько-українських військ (6 травня 1920 р. взяли Київ);

v контрнаступ радянських військ (дійшли до Львова і Варшави, в липні 1920 р. в Східній Галичині був утворений Тим­часовий радянський уряд на чолі з В.Затонським);

v відступ радянської армії із Галичини.

Росія і Польща були не готові до затяж­ної війни і в жовтні 1920 р. уклали пере­мир'я. Це означало розрив Польщі з УНР.

Українські війська (17 тис.) продовжували війну самостійно, але після запеклих боїв з частинами Червоної армії змушені були відступити на окуповану поляками терито­рію, де були роззброєні та інтерновані в польських таборах. Уряд УНР переїхав до Австрії.

18 березня 1921 р. між Польщею, Радян­ською Росією і Радянською Україною був підписаний Ризький мир:

ü Польща визнала існування самостійної Радянської України;

ü до Польщі відійшли Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина, Підляшшя.

Розгром Врангеля

Білогвардійська армія Врангеля (150 тис), яка утримувала Крим, вирішила скориста­тися радянсько-польською війною і розгор­нула наступ на Україну. Впродовж червня-листопада 1920 р. радянська армія розгро­мила війська Врангеля, остаточно встано­вивши в Криму радянську владу.

Основні причини поразки української національно-демократичної революції 1917-1921 рр.

§ Відносно низький рівеньнаціональної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база визвольного руху.

§ Відсутність єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компро­міс в ім'я загальнонаціональних інтересів.

§ Несприятлива міжнародна ситуація. Боротьбу проти українського визвольного руху вели набагато сильніші зовнішні вороги:

- в Наддніпрянській Україні - радянська Росія, білогвардійці, війська Антанти;

- в Західній Україні - Польща, яку підтримувала Антанта.

Історичне значення української національно-демократичної

революції 1917-1920 рр.

· У ході революції український народ створив власну державу і декілька років під­тримував її існування.

· Героїчна боротьба українського наро­ду 1917-1920 рр. стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців.

Запитання і завдання

1. Проаналізуйте причини невдач Директорії;

2. В чому виявлялися розбіжності між Директорією та урядом ЗУНР?;

3. Охарактеризуйте основну сутність Варшавського договору між Польщею та УНР і Ризького мирного договору між Радянською Росією та Польщею.

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Академія, 2001;

2. Історія України / За заг. ред. В.Смолія - К.: 2000.

3. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. - К.: 1993

Тема 22. Радянська Україна у 20-ті роки ХХ століття. Нова економічна політика.

Причини переходу до НЕПу

На кін. 1920-поч. 1921 років більшовицька Росія і Україна опинилися в ситуації глибокої кризи, викликаної:

· воєнними діями, що велися майже безперервно сім років;

· політикою “воєнного комунізму”, яка руйнувала основи економіки, паралізувала сільське господарство і викликала опір переважної більшості населення, особливо селянства.

Економічна криза виражалася в тому, що:

v промисловість знаходилася в стані розрухи. У1921 р. в Україні промислове ви­робництво становило 1/10 частину довоєн­ного рівня;

v сільське господарство також пере­бувало в катастрофічному стані: по­рівняно з 1913 р. посівні площі в Україні ско­ротилися на чверть, збір зерна - на трети­ну. Ситуацію ускладнили катастрофічна засуха 1921 р. і голод, від якого загинуло близько 1 млн. чоловік. Масовість жертв голоду пояснюється не лише засухою, а й політикою більшовиків;

v у галузі фінансів - повна інфляція грошей.

Соціально-політична криза виявилася в тому, що:

Ø почалися повстання селянства про­ти політики " воєнного комунізму " і, зок­рема, проти продрозкладки. Повстанським рухом була охоплена майже вся Україна;

Ø тяжкий економічний стан, продо­вольчі нестатки викликали незадоволення радянською владою з боку робітників, що виливалося у різні форми протесту, зокре­ма страйки. Поряд з економічними вимога­ми висувалися політичні, у тому числі -" Ради без більшовиків ";

Ø виникла криза в більшовицькій пар­тії, в якій загострилися суперечки щодо шляхів подальшого розвитку країни.

Таким чином, загальна криза в країні змусила більшовиків з 1921 р. перейти від політики "воєнного комунізму" до нової економічної політики (непу).

Сутність непу

Неп передбачав часткове повернення до ринкових відносин, різних форм власності, економічних методів управління народним господарством.

Проте, більшовики розглядали неп як вимушений захід, за допомогою якого можна буде подолати поточні труднощі і досягти кінцевої мети - побудови кому­нізму.

Основні зміни в період непу:

У сільському господарстві:

· заміна продрозкладки продподатком (був менший приблизно у 2 рази і відомий селянам заздалегідь);

· дозвіл на вільну торгівлю надлишками сільськогосподарської продукції;

· дозвіл на оренду землі і використання найманої праці.

Неп сприяв розвитку сільського госпо­дарства: в 1925 р. обсяг сільськогоспо-дар­ського виробництва досяг довоєнного рівня.

У промисловості:

o продаж у приватні руки і передача в оренду дрібних і частини середніх підприємств;

o децентралізація управління промисло­вістю. Багато підприємств об'єднувалися в трести і переводилися на госпрозрахунок;

o ліквідація загальної трудової повин­ності і зрівнялівки в оплаті праці;

o залучення іноземного капіталу у формі концесій, змішаних акціонерних товариств та ін.

Неп стимулював розвиток промисло­вості, зростання продуктивності праці у всіх галузях промисловості окрім важкої індустрії, яка залишалася під повним контролем держави (у 1925-1926 рр. обсяг промислового ви­робництва в Україні досяг 99% рівня 1913 р.)

У галузі торгівлі і фінансів:

ü відмова від розподілу продукції за карт­ками, від прямого продуктообміну і перехід до вільної купівлі-продажу. Розвиваються три види торгівлі: кооперативна, при­ватна, державна;

ü у великих містах відкрилися торговель­ні біржі;

ü у 1922-1924 рр. проведено грошову ре­форму. Зріс життєвий рівень населення.

Причини згортання непу

§ комуністична партія з самого почат­ку розглядала неп як вимушену і тимчасову поступку капіталізму, її стратегічна мета залишалася незмінною - побудова комуні­стичного суспільства;

§ він був несумісний з політикою Сталі­на, спрямованою на встановлення в країні тоталітарного режиму.

Україна і утворення СРСР

Під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії утворилося шість радянських республік - Російська Федерація, Україна, Білорусія, Азербай­джан, Вірменія, Грузія та дві народні ре­спубліки - Бухарська і Хорезмська. Респуб­ліки формально вважалися незалежними, але фактично ніякого суверенітету вони не мали і управлялися єдиним центром - ЦК РКП(б). Залежність республік від москов­ського центру прикривалася системою дво­сторонніх та багатосторонніх угод, яка от­римала назву " договірної федерації ".

Після громадянської війни постало пи­тання про остаточне врегулювання відно­син між республіками. Для цього була утво­рена спеціальна комісія на чолі з наркомом національностей Йосифом Сталіним. (У квіт­ні 1922 р. Сталін зайняв посаду генерально­го секретаря ЦК РКП(б)). Комісія розробила так званий " план автономізації ", який перед­бачав включення республік на правах авто­номій до складу Російської федерації.

В Україні з критикою цього плану актив­но виступили голова уряду Християн Раковський та нарком внутрішніх справ Ми­кола Скрипник. Протистояння зі Сталіним дорого коштувало Х.Раковському: у 1923 р. його було замінено на посаді голови уряду УСРР Власом Чубарем, а у 1936 р. - репресовано.

В.Ленін відкинув сталінський план, назвавши його шовіністичним, і розробив власний план, за яким усі республіки, вклю­чаючи Російську федерацію, на рівних пра­вах входили до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зберігаючи за собою право вільного виходу. Таким чи­ном, утворювалася нова федеративна дер­жава, у якій поряд з республіканськими передбачалося формування союзних органів влади.

На основі ленінського плану І з'їзд Рад СРСР 30 грудня 1922 р. прийняв рішення про утворення СРСР. До його складу ввійшли Російська Федерація, Українсь­ка РСР, Білоруська РСР, Закавказька Фе­дерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). У документах, покладених в основу СРСР (Декларація і Договір), права центру пре­валювали над правами республік. Формально кожна республіка мала право виходу із СРСР, але механізму такого виходу не було розроблено.

Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР.

Конституція СРСР позбавила союзні ре­спубліки права на зовнішню політику і тор­гівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв'язку, оборонної промисловості. Повноваження республік обмежувалися сільським господарством, внутрішніми справами, охороною здоро­в'я, соціальним забезпеченням. Але і ці по­вноваження зводилися нанівець керівниц­твом РКП(б), яке визначало внутрішню і зовнішню політику в цілому і кожної ре­спубліки зокрема.

Формально СРСР був федерацією, але фактично - унітарною, централізованою державою, імперією нового типу. Україна втратила рештки державного сувереніте­ту і незабаром, як і інші союзні республі­ки, перетворилася на адміністративну оди­ницю Радянського Союзу.

Проте певні ознаки державності - тери­торіальна цілісність, власний адміністра­тивний і державний апарат збереглися, од­нак це не змінювало її статусу як частини єдиної держави.

Утворення СРСР було обумовлене дією як об'єктивних, так і суб'єктивних факто­рів:

v територіальні межі республік, які увійшли до Радянського Союзу, були об'єднані в межах колишньої Російської ім­перії. Між: ними існували історично уста­лені тісні економічні зв'язки, і як наслідок, певна спеціалізація економічних районів та розподіл праці;

v у роки громадянської війни 1917-1920 рр, між: радянськими республіками склався воєнно-політичний союз, а пізніше, у 1921-1922 рр., воєнно-господарський та дипломатичний союзи;

v голов

Дата добавления: 2014-01-07