На поч. 60-х р. ситуація в СРСР різко погіршилася

Проведена в 1961 р. грошова реформа негативно позначилася на життєвому рівні населення, призвела до зростання цін. По країні прокоп їлася хвиля протесту, а в 1962 р. у Новочеркаську відбулися страйки робіт­ників, розстріляні військами.

Після посухи 1963 р. виникла продоволь­ча криза, населення було поставлене на межу голоду. З цього часу Радянський Союз почав закуповувати зерно за кордоном, були введені картки на хліб. Незадоволен­ня народу зростало.

У цих умовах з ініціативи найближчого оточення М.Хрущова, у т.ч. М.Підгорного і П.Шелеста, пленум ЦК КПРС (жов­тень 1964 р.)звільнив М.Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС та Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л.І. Брежнєв.

Реформи М.Хрущова мали багато пози­тивних моментів, але внаслідок їх половинчатості і непослідовності кардинальних змін в економіці та інших сферах суспіль­ного життя не відбулося. Серія соціально-економічних програм була науково необґрунтованою і нерідко межувала з авантю­ризмом.

Усунення М.Хрущова фактично означа­ло відмову від реформ і лібералізації. В Ук­раїні, як і в Радянському Союзі в цілому, наступило двадцятиріччя панування кон­сервативних сил.

Запитання і завдання

1. Назвіть основні причини, які спонукали радянське керівництво відмовитись від сталінських методів керування країною;

2. В чому позначалися спроби М.Хрущова розширити права союзних республік?;

3. Якою була політика радянського керівництва періоду “відлиги” в культурній сфері?;

4. Проаналізуйте соціальну політику М.Хрущова;

5. В чому полягає причина поразки хрущовських реформ?

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Академія, 2001;

2. Історія України / За заг. ред. В.Смолія - К.: 2000;

3. Історія України / За ред. Ю.Зайцева. - Львів,: 1996;

4. Історія України. Навчальний посібник / За ред. Б.М.Лановика. – К.: 1999.

Тема 28. Період “застою” і кризи радянського суспільства (1964-1985рр.).

Після усунення М.Хрущова суть кон­сервативного курсу нового керів­ництва визначається єдиним словом - "стабілізація", яке стало своєрідним сим­волом брежнєвської епохи. Проте, досягти цієї мети, як зазначають дослідники цього періоду, проводячи одразу жорсткий кон­сервативний курс, було неможливо, адже система втратила два важливих стимули розвитку економіки: зі смертю Сталіна - страх перед репресіями, з усуненням Хру­щова - ентузіазм і романтичну віру.

Спроби реформування економіки

З 1965 р. почалося здійснення економіч­ної реформиз метою прискорення науково-технічного прогресу, інтенсифікації розвит­ку народного господарства СРСР.

Сільське господарство.

Реформа в сільському господарстві пе­редбачала:

· підвищення закупівельних цін на сіль­ськогосподарську продукцію;

· встановлення твердих планів зак упів­лі сільськогосподарської продукції;

· перерозподіл національного доходу на користь сільського господарства;

· заходи, що сприятимуть розвитку соці­альної сфери села.

Проте, істотних змін в аграрній політиці не відбулося - реформа лише дещо "обно­вила" колгоспну систему. Все це мало спри­яло ліквідації відставання виробництва сільськогосподарської продукції, створен­ню достатку продовольства і сировини для промисловості. Для забезпечення населен­ня продовольством держава вимушена була закуповувати хліб за кордоном.

До цього слід додати безгосподарське використання земель: відведення найродючіших грунтів під індустріальну забудову тощо. Занедба­ною залишалися соціальна та духовна сфе­ра на селі.

Промисловість.

Реформа в промисловості передбачала перехід від адміністративних до економіч­них методів управління:

Ø переведення підприємств на госпроз­рахунок;

Ø оцінку діяльності підприємств не по валовій, а по реалізованій продукції;

Ø створення на підприємствах фондів матеріального стимулювання тощо.

Але, з іншого боку, здійснювалася цент­ралізація управління економікою: замість республіканських раднаргоспів, створених Хрущовим, відновлювалася система управ­ління через союзні та союзно-республікан­ські міністерства. 95% підприємств України знову були підпорядковані Москві.

На першому етапі проведення реформи забезпечувалися відносно високі темпи роз­витку промисловості. Економісти називали восьму п'ятирічку (1966-1970 рр.) "золотою".

Проте, вже на поч. 70-х рр. з'явилися симптоми, які свідчили, що реформа зазна­ла краху.

Посилення кризових явищ

Причини провалу економічної реформи сер. 60-х рр.:

§ реформа не торкалася основ адміні­стративно-командної системи, мала не комплексний характер, не змінювала струк­турної, інвестиційної політики;

§ партійно-державний апарат не міг, та й не хотів відмовитися від звичних ме­тодів управління економікою.

З поч. 70-х років темпи економічного зро­стання уповільнюються.

Економіка продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом, намітилося постійне відставання в науково-технічному і техно­логічному процесі від розвинених країн Заходу.

Низькою була якість вітчизняних то­варів.

Збільшився бюрократичний апарат, який на поч. 80-х років досяг 18млн.чол. Консерва­тивні правлячі кола лякалися змін, вбача­ли в них загрозу своєму пануванню, тому виступали проти радикальних реформ.

Посилилися безгосподарність і безвідпо­відальність, усе більше заявляли про себе корупція, організована злочинність і "тіньова" економіка.

Таким чином, у 70-80-і рр. народне гос­подарство вступило у смугу кризи.

В Україні все помітніше виявлялася при­таманна колонії структура економіки, що характеризувалася перевагою паливних і сировинних галузей. На споживчий ринок працювало менше 30% потужностей україн­ської промисловості (тоді як у розвинутих країнах цей показник досягав 50-60% і більше).

Економічний потенціал України нарощу­вався без урахування екологічних фак­торів. На території нашої держави було збудовано та будувалося вісім АЕС. Украї­на, яка складала 2,6% території СРСР, одержувала більше чверті всіх забруднень.

Рівень життя народу

Протягом 60-80-х рр. спостерігалося певне зростання добробуту народу, підви­щення заробітної плати.

Проте, цей добробут був відносним: за рівнем життя Україна на поч. 80-х рр. зна­ходилася серед країн, які займали 50-60-і місця у світі. Існував гострий дефіцит про­мислових і продовольчих товарів, черги стали ганебною прикметою життя народу.

До того ж, відносний добробут народу 60-70-х рр. забезпечувався за рахунок роз­продажу національних природних багатств - нафти, газу, вугілля, лісу.

Населення не знало справжньої ціни сво­го "достатку", того, що він має нездоровий і тимчасовий характер.

Нафтовий "бум" 70-х рр. пройшов, а в бюджеті СРСР почали з'являтися багато­мільярдні дефіцити.

Згортання демократії Поворот до неосталінізму

Сподівання прогресивної громадськості на продовження процесу десталіні-зації не виправдалися.

В епоху Брежнєва відбулася реанімація сталінізму:

v відновлено "престиж" Сталіна;

v порушувалися громадянські права і сво­боди;

v демократична активність людей ви­знавалася за інакомислення;

v здійснювалися незаконні репресії, при збереженні в суспільстві атмосфери "по­мірного " страху.

У 1967 р. у структурі КДБ було створе­но спеціальне "п'яте управління" по бо­ротьбі з "ідеологічними диверсіями", а в дійсності - з інакомисленням.

Знижувалася соціальна активність населення, зростала соціальна апатія.

Політика зросійщення та жорсткого централізму

Адміністративно-командна система роби­ла все, щоб із суспільних відносин виклю­чити національний фактор.

Цьому підпорядковувалися гасла про зближення і злиття націй, про утворення нової історичної спільності - радянського народу. На практиці це означало тотальне зросійщення України.

Будь-яка спроба українського керівницт­ва діяти без вказівок із Москви розцінюва­лася як націоналізм і нещадно каралася. Перший секретар ЦК КПУ П.Шелест (1963-1972рр.), який проявляв наполегли­вість у захисті інтересів респуб­ліки в певних сферах, зокрема у визначенні інвестицій в її економі­ку, у мовній і культурній сферах, був усунутий з посади за звинуваченням у "м'яко­сті" до українського націоналізму та поту­ранні економічному "місництву".

Наступником П.Шелеста став В.Щербицький (1972-1989 рр.), вищим орієн-тирром якого були інтереси і настрої союзних верхів, а не населення України.

З 1970 р. КДБ республіки очолив В.Федорчук, ініціатор особливо жорстких полі­тичних репресій (КДБ України мав репута­цію найбрутальнішого в СРСР).

Новим секретарем ЦК КПУ з питань ідео­логії став В.Маланчук, під кураторством якого в Україні було встановлено тоталь­ний ідеологічний контроль, розгорнулася шалена боротьба з "українським буржуаз­ним націоналізмом".

Партійно-державне керівництво Украї­ни взяло курс на зміцнення тоталі-тарної системи.

Конституція СРСР 1977 р. і Конституція УРСР 1978 р., в яких говорилося про демо­кратизацію політичної системи, розширення прав і свобод радянських громадян, рівність націй, розходилися з реальним життям. Кон­ституція формально узаконила безмежну владу комуністичної партії, оголосивши її "ядром політичної системи суспільства".

Політичне життя в СРСР у цілому і в ре­спубліці зокрема дедалі більше набуває закритого характеру, наростає диктат. У самій партії посилюється прірва, що відділяє партійну верхівку від основної маси комуністів.

У цих умовах як протест проти антина­родних дій партійно-державного апарату, проти обмеження національного життя в Україні набирає силу дисидентський рух (дисидент - від лат. незгодний).

Дисидентський рух в Україні

Дисидентський рух виник в Україні в сер. 50-х рр. і був загальноукраїнським явищем: охоплював різні соціальні прошарки насе­лення всіх регіонів республіки.

Дисидентський рух ставив за мету вільний розвиток української культури і мови, забезпечення громадянських прав і був проявом національно-визвольного руху.

Слід підкреслити, що більшість диси­дентів не виступала проти радянської вла­ди і прагнула мирних форм діяльності. Ук­раїнські дисиденти були реформістами, а не революціонерами.

Ядро українського дисидентства склали "шістдесятники" - поети Л.Костенко, В.Симоненко, М.Вінграповський, критики І.Дзюби, І.Світличний, Є.Сверстюк, художниця А.Горська, пере­кладач М.Лукаш. Згодом до них приєдна­лися В.Стус, В.Голобородько, Ігор та Іри­на Калинці, брати Горині, генерал П.Григоренко та інші.

Етапи дисидентського руху:

· Сер. 50-х рр. - 1968 р. - зародження дисидентства, його ідеологічне та орга­нізаційне оформлення.

На цьому етапі основним проявом диси­дентства стали протести, звернення на ад­ресу керівників країни, які стосувалися національної проблеми, репресій проти іна­кодумців, проблем демократизації. Поши­рилася безцензурна література - "самви-дав" і "тамвидав".

У 1959 р. на Львівщині виникла Україн­ська робітничо-селянська спілка на чолі з Л.Лук’яненком, яка вимагала виходу Укра­їни із складу СРСР згідно з Конституцією.

За доносом групу заарештували. Л.Лук'яненка засудили до страти, а через 73 доби вирок замінили 15-річним ув'язненням.

У 1967 р. органами КДБ була викрита підпільна організація "Український націо­нальний фронт", що діяла з 1964 р. на захід­ноукраїнських землях. Учасники УНФ ста­вили за мету утвердження самостійної Укра­їнської держави, розробили програму пере­будови суспільства на демократичних за­садах.

· 1968-1976 рр. - піднесення дисидент­ського руху і тимчасовий вихід його із підпілля.

Активізації діяльності дисидентів сприя­ли:

ü інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968 р., що викликала хвилю обурень і протестів;

ü видання впродовж 1970-1974 рр. у Львові самвидавчого журналу "Українсь­кий вісник", головним редактором якого був В. Чорновіл. Журнал сприяв організації і консолідації дисидентського руху;

ü нарада з безпеки та співробітництва в Європі в 1975 р. Радянський Союз підпи­сав Гельсінський Акт, який передбачав га­рантію громадянських прав і свобод у країнах-учасницях наради. У 1976 р. в Україні для сприяння і контролю за реалізацією Гельсінського Акта була створена Україн­ська Гельсінська Група, яку очолив письменник М.Руденко. Це була перша легальна дисидентська організація. Її членами ста­ли 37 чоловік - усі найбільш активні диси­денти того часу: В.Чорновіл, Л.Лук'яненко, В.Стус, І.Кандиба, Ю.Шухевич та ін. Влада вчинила погром групи. 23 чоловіки були заарештовані і позбавлені волі. У не­волі загинули В.Стус, О. Тихий, Ю.Литвин. Розгром групи і репресії призвели до спаду активності дисидентського руху.

· 3 середини 80-х рр. - з початком “ Пе­ребудови ” - діяльність дисидентів ак­тивізується, створюються умови для на­ціонально-державного відродження.

Дата добавления: 2014-01-07