Розвиток літературного процесу

Загальне піднесення національної культури було тісно пов’язане з розвитком літературного процесу. У 1918-1921 рр. виникає велика кількість літературних об’єднань, друкуються різноманітні художні збірки і альманахи «Мистецтво», «Літературно-критичний альманах», «Червоний вінок», «Музагет», «Гроно», «Зшитки боротьби», «Шляхи мистецтва», «Жовтень», «Вир революції» тощо.

Новій українській поезії були притаманні романтичні настрої. Виходять поетичні збірки В.Чумака («Заспів»), В. Сосюри («Червона зима»), І. Кулика («Мої коломийки»). Помітне місце у тогочасній поезії посідають В. Блакитний, Д. Загул, Г. Епік, В. Поліщук, Е. Плужник. Подією культурного життя стали поетичні збірки П.Тичини «Сонячні кларнети» і «Плуг».

На творчості українських літераторів 1917-1921 рр. позначився також вплив європейського модернізму. Тяжіли до нього поет, театрознавець, перекладач (1871-1940). Творчість Вороного знаменувала певний розрив з народницькою поетичною традицією. Він один з перших започаткував в українській ліриці тему міста, інші модерністські мотиви європейської поезії; в яких протиставлялися поетична одухотвореність і буденність. Вороний був одним з засновників Національного зразкового театру (1917), засновником і керівником Українських вищих драматичних курсів (1918-1919). Цей видатний діяч української культури був двічі репресований, у 1934 та 1938 рр.

Тенденції європейського модернізму (символізм та футуризм) помітні також у творчості поетів Д. Загула, Я. Савченка, О. Слісаренка, М. Терещенка, В. Кобилянського та ін., які групувалися навколо видавництва «Молода муза» у Львові (1906-1909).

Продовжуючи притаманну для української культури барокову традицію, поети XX ст. виробляли новий необароковий стиль у формі символізму. На відміну від російського, український символізм попри програмований песимізм і містику виявляє «поетичний єретизм», переборюючі відчуття безнадії та відчаю (творчість Д. Загула, М. Бажана).

Найвидатніша постать тогочасної Української поезії П. Тичина (1891-1967) під тиском політичної диктатури зайняв примиренську позицію і був канонізований як оспівувач соціалістичних перетворень.

Особливе місце належить неформальній літературній київській групі «неокласиків» (прагнення до строгої форми, гармонійна завершеність вірша, наслідування класичних зразків). Вони намагалися позбавити українську поезію сентименталізму й поверховості, понад усе ставили в літературі професіоналізм, намагалися спиратися на кращі зразки європейської класики. В своїй діяльності група рішуче виступала проти ідейної платформи «Пролеткультури», проти профанації літератури, проти заперечення класичної культурної спадщини.

Ідейним натхненником групи «неокласиків» був М. Зеров (1890-1937) – видатний діяч національного відродження, поет, есеїст, критик, професор. Володів п’ятнадцятьма мовами, блискучий перекладач, знав досконало культуру античності, підніс українську поезію до вимог європейської естетики.

Найвидатнішою постаттю в групі неокласиків був М.Рильський (1895-1964): збірка «Під осінніми зорями» (1918), «Крізь бурю і сніг», «Синя далечінь», «Тринадцята весна» (20-ті роки).

Поезія М. Рильського на відміну від П.Тичини побудована передусім на класичних зразках. Особливий вплив на нього мала французька поезія. Він збагатив українську культуру не лише культивуванням української мови, але й перекладами з західноєвропейської літератури.

У 1932 році після гострої критики за «втечу від життя», «ідеалізм» і «книжність» Рильський змушений був «перебудуватися», і став офіційним радянським поетом, автором «Пісні про Сталіна», поем «Марина», «Літо», «Україна».

До групи «неокласиків» належали також М. Драй-Хмара (1899-1939), П. Филипович (1912-1937), О. Бургард (псевдонім Юрій Клеін, 1891-1947). Доля їх склалася трагічно. Хист кожного так і не розкрився до кінця.

У Києві 20-х рр. плідно діяли й інші літературні об’єднання – «Аспис», «Ланка», «Марс», куди входили талановиті літератори В.Антоненко-Давидович, М. Івченко, Г. Косинка, Т. Осьмачка, В. Підмогильний, Е. Плужник, Д. Фальківський.

Микола Хвильовий

Визначним теоретиком національно-культурного відродження був М. Хвильовий (1893-1933). Він поділяв принцип «неокласиків». Така позиція суперечила офіційній радянській ідеології, спрямованій на формування «пролетарської культури» та «класових цінностей». Хвильовий ототожнював ідеї «Пролеткульту» з хуторянством, критикував політику «масовізму» в культурі. Наголошував на тому, що тільки професіоналізмом можна піднести культуру, літературу на європейський та світовий рівень. Ідеї Хвильового (романтизм національного відродження) поділяло чимало діячів культури України – В. Елан-Блакитний, О. Близько, М. Йогансен, а також М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко (частково).

Офіційна критика оголосила романтизм класово ворожим явищем. У відповідь на запровадження єдиного ідеологічного керування творчим процесом Хвильовий публікує низку художньо-публіцистичних творів. Серед них широкого розголосу набула стаття «Україна чи Малоросія?», де він чітко висловився за необхідність національно-культурного відродження.

Неприховані політичні акценти містить роман Хвильового «Вальдшнепи», а твори «Санітарна зона», «Фрагменти», «Редактор Карк» належать до кращих зразків світової літератури.

Дата добавления: 2014-01-07