Структура врядування Гетьманщини

Особливості розвитку політико-адміністративного устрою Гетьманщини початку – середини 60-х рр. XVIII ст.

Державні установи Гетьманщини початку – середини 60-х рр. XVIII ст.

Початок XVIII ст. характеризується посиленням спроб російського уряду звуження адміністративних прав Гетьманату через поширення на його територію окремих правових норм Російської держави, використання матеріальних і людських ресурсів на потреби російської правлячої династії тощо. Особливо виразно ці тенденції проявилися з початком російсько-шведської війни. Починаючи з 1703 року в російському уряді формуються проекти реформування Гетьманату через скасування принципу виборності старшини, підпорядкування гетьмана російському військовому командуванню. При обранні на гетьманство у 1708 р. порушується принцип вільної елекції з відхиленням кандидатури Павла Полуботка. Відразу після перемоги здобутої над шведською армією Карла XII під Полтавою, російська влада розпочала реалізацію курсу, спрямованого на реалізацію реформування базових засад політичної системи Гетьманщини.

Початок цього було покладено імплантацією до політичної системи Гетьманату в липні 1709 р. інституту царських резидентів. Останні були покликані забезпечити утвердження ефективного контролю за політичною діяльністю гетьманського проводу, а окрім того розпочати процес формування російського владного центру в Україні, який би конкурував з гетьманською владою. Важливим етапом у нівелюванні особливостей державного апарату Гетьманщини стає початок введення в управлінні колегіальної системи. В 1722 р. в Україні вводиться російська владна інституція – Малоросійська колегія, активізується процес уніфікації за загальноімперськими зразками норм організації державного життя, функціонування діловодства.

Необхідність вирішення важливих зовнішньо та внутрішньополітичних питань після смерті Петра І зумовило певну лібералізацію внутрішньої політики Російської імперії, в контексті якої було на певний час згорнуто інкорпораційні реформи в Україні в 20-х рр. У часи гетьманування Данила Апостола (1727-1734) і Кирила Розумовського (1750-1764) було навіть вчинено спроби відновити автономні права Гетьманату. Утім, політику інкорпорації українських земель до Російської імперії, розпочату Петром І, було продовжено Катериною ІІ.

Найвищим органом врядування в Гетьманщині у XVIII ст. залишалися Загальні козацькі ради, однак їх повноваження були суттєво обмежені: скликалися вони все рідше, і важливі питання вирішувалися гетьманом або Старшинською радою.

В XVIII ст. важливу роль у державному управлінні відігравав гетьман. Прерогативою гетьмана залишалось комплектування козацького війська, а також безпосереднє командування та спрямування його адміністративно-господарського життя. Під час воєнних походів гетьман, як командуючий козацьким військом, користувався певною самостійністю, а в загальних стратегічних планах виконував рішення верховного командування російської армії. Водночас російський уряд здійснював послідовний курс на обмеження повноважень гетьмана. Посилився контроль царських воєначальників над козацьким військом, керівництво яким (з 1706 р.) доручено командиру т. зв. Української дивізії, командування полками поступово зосереджувалось у руках російських офіцерів.

Перемога російської армії під Полтавою визначила офіційне закріплення присутності царських резидентів при гетьманському дворі. 18 липня 1709 року стольнику Андрію Ізмайлову було наказано бути при гетьманові Скоропадському. У своїх діях він керувався двома інструкціями Петра І – відкритою і таємною. В останній Ізмайлову наказувалося стежити за гетьманом і поведінкою старшини, щоб вони не зносилися з ворогами Росії та України, та уточнювати справжні прибутки України. При гетьманові Апостолі знаходився російський резидент Наумов для “ради” про справи цивільні. У військових справах гетьман підлягав фельдмаршалу – командувачу російським військом в Гетьманщині.

Наростаючий процес обмеження влади гетьмана створив для царату умови для скасування цього інституту влади. Сенат, а згодом і Петро І охоче затвердили розпорядження Скоропадського про наказного гетьмана в особі Полуботка і в подальшому перешкоджали обранню чергового гетьмана. Після арешту Полуботка у 1723 році та й до 1727 – Гетьманщина була без гетьмана.

У 1727 році гетьманом був обраний миргородський полковник Данило Апостол. Після смерті Данила Апостола (1734 р.) Україна знов залишилася без гетьмана. У 1750 році гетьманом був призначений українець за походженням, близька до російського трону людина – Кирило Розумовський. У 1764 році посаду гетьмана було остаточно ліквідовано.

Верхівку адміністративного апарату і раду при гетьмані, як і в XVII ст. становила генеральна старшина, до складу якої входили генеральний обозний, генеральний суддя (іноді два), генеральний писар, генеральні осавули (як правило, два), генеральний хорунжий, генеральний бунчужний. Постійно діючим з 1728 р. став уряд генерального підскарбія. До кола функціональних обов’язків генерального підскарбія входили питання, пов’язані з обкладанням і збиранням податків, організацією збирання натуральних зборів.

Вибори козацької старшини носили формальний характер. Як правило, на початку XVIII ст. генеральну старшину призначав гетьман, пізніше – за згодою і під контролем російського уряду.

На території полку адміністративна, військова й судова влада залишалася в руках полковників та полкової старшини. В XVIII ст. поступово право на призначення чи відставку полковників козацьких полків зосереджувалось у руках царських урядовців, що офіційно визнавалося з 1715 р. і було підтверджене Малоросійською колегією у 1726 р. Виконавчим органом влади в полках служили сформовані у др. пол. XVII ст. полкові канцелярії. Полкова канцелярія вела діловодство спільно з полковими судами, оскільки до їх складу входили полковник, полковий суддя і старшини.

Структура сотенного врядування змін на початку XVIII ст. не зазнавала, проте посилювався вплив російського уряду на порядок формування складу сотенної адміністрації. З 1708 р. відомі випадки прямого призначення сотників царськими урядовцями. Протягом XVIII ст. діяли сотенні канцелярі ї, на які покладалося виконання військової, адміністративної та судової влади. Сотенну канцелярію очолював писар.

У містах Лівобережної України, на які було поширене магдебурзьке право, діяли магістрати та ратуші. Поточними адміністративними, господарськими, а також цивільними справами в містах відало міське управління, до якого відносилися: війт (очолював магістрат чи ратушу); бурмистри (помічники війта); райці чи радці (відали цивільним судом, наглядали за торгівлею); лавники (члени лавних судів, на яких розглядались цивільні й кримінальні судові справи); писар магістратський чи ратушний.

2.3. Російські органи влади в управлінні Гетьманщиною

Питаннями взаємовідносин царського уряду з Лівобережною Україною відала канцелярія при Посольському приказі, яка з 1662 р. виділилася в Приказ Малої Росії. Малоросійський приказ (так прийнято його називати) підпорядковувався безпосередньо царю, хоча офіційно залишався під наглядом Посольського приказу до 1722 р., коли Петро І заснував Колегію закордонних справ і незалежну від неї Малоросійську колегію.

Централізація управління Російською імперією XVIII ст. призвела до суттєвих змін в її адміністративно-територіальному устрої, що позначилося й на Гетьманщині. У 1708 р., коли Російську державу поділено на вісім губерній, дві з них – Азовська й Київська – знаходилися переважно на території України. На чолі губернії було призначено генерал-губернатора. Органом державної влади в губернії було також губернське правління, яке складалося з генерал-губернатора, віце-губернатора і губернатора. Губернії поділялися на провінції, управління в яких здійснювалося провінційними канцеляріями, та повіти.

Незабаром, 16 травня 1722 р., паралельно з гетьманським правлінням у Глухові було створено Малоросійську колегію. Президентом її став бригадир, генерал-лейтенант, з 1726 р. генерал-майор С. Вельямінов-Зернов. На Малоросійську колегію покладалося визначення та стягнення податків до царської казни, провіанту для царської армії, розквартирування російських солдат і офіцерів, функції апеляційної інстанції в усіх судових справах, що розглядалися на Лівобережній Україні, зносини з іншими колегіями. Всі питання військового, адміністративного, судового та фінансового управління гетьман і козацька старшина вирішували за погодженням з Малоросійською колегією, а часом і на спільних засіданнях.

Після смерті Д. Апостола (січень 1734 р.) і заборони обрання нового гетьмана управління Лівобережною Україною перейшло до правителя Слобідської України князя О.І. Шаховського. Як виконавчий орган при ньому було створено адміністративний орган – Правління гетьманського уряду (1734-1750). До його складу входили: О. Шаховський з двома представниками від російського командування та генеральний обозний Я.Ю. Лизогуб з двома українськими старшинами. Під час засідання обидві сторони мали однакові права, а за церемоніалом російські урядовці займали місця праворуч, а українські старшини – ліворуч від О. І. Шаховського.

В 1750 р. гетьманство було відновлено і на цю посаду призначено К.Розумовського, але його діяльність постійно контролювали. Надалі гетьманство на Україні ставало несумісним як з тенденціями уніфікації державного управління Російської імперії, так і з самодержавною владою імператриці. Катерина II 10 листопада 1764 р. остаточно ліквідувала гетьманство на Україні, а вся повнота влади була зосереджена в руках президента другої Малоросійської колегії (1764 - 1786), генерал-губернатора П. Румянцева.

Таким чином, в середині XVII ст. в Українській козацькій державі було створено розгалужений державний апарат, в основу якого було покладено традиції козацького врядування, здатний виконувати різноманітні завдання державного управління. Відбулася структуризація органів влади за обсягами компетенції (вищі, центральні та місцеві), та за функціональним навантаженням. Впродовж початку – 60-х рр. XVIII ст. управління Гетьманщиною здійснювалося паралельно двома структурами органами влади. Перша була представлена органами козацького врядування, основними структурними ланками якої були гетьман і рада генеральної старшини, полкові та сотенні канцелярії. Паралельно з ними діяли російські органи влади, структура, компетенція яких визначалися завданнями політики російського уряду щодо українських земель. В умовах інкорпорації українських земель до Російської імперії розвиток цих структур був неоднозначним. Поруч з процесами звуження компетенції органів врядування Гетьманщини у зв’язку з введенням російських установ, відбувається ускладнення їх організаційної структури, розвиток організації справочинства, функціональна спеціалізація.

Дата добавления: 2014-01-07