Державні установи Західно-Української Народної Республіки

Революція в Росії, загострення соціально-економічних і національних суперечностей викликало хвилю революційного піднесення в Австро - Угорській імперії. 18 жовтня 1918 р. імператор Карл І видав маніфест про перетворення імперії в багатонаціональну федерацію. 19 жовтня була обрана Українська національна Рада, головою якої став Є. Петрушевич. Рада одразу проголосила, що Галичина, північна Буковина і Закарпаття «конституюються» як окрема Українська держава, щоправда, у складі Австрійської монархії. 1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада проголосила про створення національної держави.

Вищим органом влади ЗУНР була УНРада. Відповідно до Закону від 15 листопада 1918 р. її склад поповнився делегатами з усіх повітів та великих міст. Вибори цих делегатів пройшли з 22 по 26 листопада. 4 січня 1919 р. була створена Президія УНРади у складі Президента (голови Ради) і чотирьох його заступників. На цьому ж засіданні було створено ще один орган – Виділ УНРади у складі Президента та дев’яти членів, на який покладалися функції колегіального глави держави.

Внаслідок різкої зміни зовнішньополітичної ситуації у червні 1919 р. Виділ УНРади та Державний Секретаріат ухвалили закон про передання всієї повноти військової та цивільної влади Диктаторові Є. Петрушевичу. Для виконання диктаторських функцій Є. Петрушевич утворив Колегію головноуповноважених і Військову канцелярію, які в практичній діяльності керувалися виключно його вказівками.

Уряд ЗУНР – Державний Секретаріат було сформовано 9 листопада 1918 р. Його очолив К. Левицький. У складі уряду було 14 державних секретарств (міністерств). Пізніше кількість державних секретарств та інших структур уряду неодноразово змінювалися.

Місцевими органами влади і управління стали обрані населенням у листопаді 1918 р. громадські й міські комісари, містечкові, сільські й повітові «прибічні» та національні Ради. Місцеву владу в повітах здійснювали повітові комісари, яких призначав Державний секретар внутрішніх справ.

2. Державний апарат України в період становлення соціалістичної державності (20-ті рр.)

Після невдачі у визвольних змаганнях більша частина України опинилася у складі нової радянської держави. Українську радянську соціалістичну республіку було проголошено вже на I Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих і солдатських депутатів за участю селянських депутатів, який проходив у Харкові 11-12 грудня 1917 року. В прийнятій резолюції «Про організацію влади в Україні» з’їзд було конституйовано як вищий орган влади Української СРР.

У жовтні 1922 року на Пленумі ЦК РКП(б) було задекларовано необхідність укладення договору між Україною, Білорусією, Федерацією Закавказьких республік і РРФСР про об’єднання їх в Союз Радянських Соціалістичних Республік із правом «вільного» виходу кожної з них зі складу Союзу. На противагу концепції Сталіна про «автономізацію» Пленум прийняв ленінський план об’єднання і утворив конституційну комісію, яка запропонувала триступеневу систему центрального управління: єдині, об’єднані та автономні наркомати. 30 грудня 1922 року в Москві відбувся перший з’їзд Рад, який ухвалив рішення про утворення Союзу РСР, затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір.

6 липня 1923 року на другій сесії ЦВК СРСР було прийнято постанову, якою ухвалювався Основний Закон СРСР. З’їзди Рад союзних республік також схвалили Конституцію СРСР, а 31 січня 1924 року на II з’їзді Рад Конституція СРСР остаточно була затверджена.

Склад вищих органів влади й управління за новою Конституцією фактично не змінювався. До них належали Всеукраїнський з’їзд Рад, Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК), Президія ВУЦВК і Рада народних комісарів (РНК).

На початку 20-х рр. Всеукраїнських з’їздів Рад був верховним органом влади УСРР. Своїми законодавчими актами Всеукраїнський з’їзд Рад визначав основний напрям діяльності всіх органів української держави як у центрі, так і на місцях. Його рішення мали характер директив і мали найвищу юридичну силу. Але з утворенням СРСР він мусив керуватися постановами всесоюзних з’їздів Рад, директивами всесоюзних і республіканських з’їздів Комуністичної партії та пленумів ЦК.

Невпинне посилення партійного керівництва усіма державними структурами позначалося на роботі Всеукраїнських з’їздів Рад. Змінювався партійний склад з’їзду. Якщо на V Всеукраїнському з’їзді Рад (лютий-березень 1921 р.) поряд з більшовиками засідали 13 представників інших партій (УКП, лівих есерів, бунду та ін.), то на VI з’їзді (грудень 1921 р.) їх уже було тільки двоє, а починаючи з VII з’їзду Рад (грудень 1922 р.) представницький орган України стає однопартійним – більшовицьким. Плюралістична політична система знищується, утверджується монопольне становище РКП(б) і КП(б)У.

Всеукраїнський з’їзд Рад розглядав і вирішував найважливіші питання відбудови промисловості, сільського господарства, транспорту, торгівлі, фінансів, культурного будівництва тощо. Значне місце в роботі Всеукраїнських з’їздів Рад посідали проблеми перебудови державного апарату УСРР у зв’язку з уведенням НЕПу й утворенням Союзу РСР.

Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет був вищим органом влади в період між Всеукраїнськими з’їздами Рад. В період між його сесіями вищим законодавчим, виконавчим і розпорядчим органом влади був Президіум ВУЦВК.

У зв’язку з прийняттям Конституції СРСР в 1924 р. було затверджено нове положення про Раду Народних Комісарів УСРР. Положення детально визначало склад РНК, і посилювало його повноваження за рахунок законодавчої влади. РНК отримала повноваження для розгляду і вирішення найважливіших загальнодержавних питань, в тому числі прийняття нормативних актів.

До вищих органів влади належав також створений в 1922 р. Верховний Суд УСРР. Він здійснював судовий контроль за всіма судовими установами, крім військових та військово-транспортних трибуналів; розглядав у касаційному порядку справи, вирішені губернськими судами.

Центральні органи влади. Роль центральних органів влади в Україні ще до утворення Радянського Союзу виконували галузеві установи – народні комісаріати (наркомати). На момент утворення СРСР наркомати поділялися на три групи: загальносоюзні (злиті) – єдині для всього Союзу й об’єднані (директивні), органами яких у союзних республіках були однойменні наркомати та республіканські. До загальносоюзних належали наркомати: закордонних справ, військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошт і телеграфів. Другу групу наркоматів (об’єднаних) становили: Вища рада народного господарства, наркомати продовольства, праці, фінансів. Республіканськими залишались наркомати земельних справ, здоров’я, соціального забезпечення, освіти, внутрішніх справ.

Місцеві органи влади. Провідну роль в місцевому управлінні відповідно до Конституцій 1919 і 1929 р. були з’їзди рад та їх виконавчі комітети. На початку 20-х рр. місцеві органи влади формувалися відповідно до чотирьохступиневої системи адміністративно-територіального устрою (губернія – повіт – волость – село).

Водночас в цей період відбувається завершення розпочатої ще в 1922 р. реформи адміністративно-територіального устрою УСРР, головною метою якої був пошук найефективнішої системи місцевого управління. Найскладнішим завданням цієї реформи став перехід від чотирьохступеневої системи управління до триступеневої (округ – район – село). Відбувався такий перехід поступово. В 1923 р. було прийнято постанову про скасування волостей і повітів, і затверджувався поділ на округи та райони.

Зміни в адміністративно-територіальному устрої знайшли своє відображення й закріплення у структурі місцевих органів влади. Відтепер місцева влада належала губернським з’їздам рад та губвиконкомам, в округах – окружним з’їздам рад та окрвиконкомам, районах – районним з’їздам рад і райвиконкомам, в селах – сільським радам.

Надалі, в 1925 р. було скасовано губернії як адміністративно-територіальні одиниці.

Одним з найважливіших засобів пожвавлення роботи рад стала оптимізація організації їх виборчих кампаній. В 1924 р. було затверджено «Положення про виборчі права громадян та порядок проведення виборів», у якому було дано вичерпний перелік осіб, що користуються виборчими правами, й осіб, позбавлених таких прав. Вибори були нерівними, багатоступеневими, з відкритим голосуванням. Кандидати, висунуті більшовицьким керівництвом, завжди одержували більшість голосів в умовах відкритого голосування.

Хоча ради і вважалися повновладними органами, працювали вони під постійним контролем і наглядом партійних органів. ЦК КП(б)У ще у жовтні 1922 р. видав циркуляр, за яким для керівництва роботою радянських і господарських органів при виконкомах створювалися комуністичні фракції, куди входили всі комуністи – члени виконкомів.

Важливу роль в здійсненні радянським урядом контролю за життям сіл відігравали комітети незаможних селян (комнезами). В період переходу до непу комітети незаможних селян (КНС) були фактично організацією влади на селі, нерідко підміняли собою сільради.

Однак з розвитком державного апарату необхідність в адміністративних функціях комнезамів відпала. З 1925 р. комітети незаможних селян перетворювалися в добровільні громадські організації захисту інтересів сільської бідноти.

Місцеві судочинні установи згідно з «Положенням» 1922 р. складалися з народних судів (у межах повітового або міського району) та губернських судів. Окрім того, тимчасово діяли спеціальні суди: а) військові трибунали – у справах про злочини проти Червоної Армії; б) військово-транспортні трибунали – у справах по особливо небезпечні злочини, що загрожували транспорту; в) особливі трудові сесії народних судів – у справах про злочини, що стосувалися порушень Кодексу законів про працю.

Головною ланкою судової системи був народний суд, у складі постійного судді і двох народних засідателів. Губернський суд розглядав підсудні йому справи й здійснював на території функцію нагляду за всіма судовими установами УСРР, окрім військових та військово-транспортних трибуналів.

З 1925 р. структура судів змінюється. Було запроваджено єдина система місцевих судових установ: народний суд – окружний суд.

3. Розвиток державних установ в умовах тоталітарного ладу

Дата добавления: 2014-01-07