Спори про володіння чужим майном

Тема № 1. Розгляд справ щодо речових прав

ПЛАН

1. Спори про володіння чужим майном.

2. Спори з приводу сервітутів.

Володіння чужим майном - це право особи фактично утримувати річ у стані привласнення, вважаючи її своєю, належною їй, здійснюючи стосовно неї всі правоможності власника, не маючи підстав на законних підставах вважатись ним.

Володіння відрізняється від можливого у інших випадках тимчасового фактичного утримання речі тим, що суб'єкт права володіння ставиться до неї як до своєї, вважає її належною йому, а себе - правоможною особою, яка може здійснювати стосовно неї відповідні правоможності власника.

Наявність права володіння визначається об'єктивним та суб'єктивним критеріями. Об'єктивний критерій визначається фактичним володінням річчю. Суб'єктивний критерій полягає у ставленні особи до відповідної речі як до своєї, у переконанні у тому, що річ належить саме їй, а не іншому учаснику цивільних відносин.

З урахуванням положень статті 397 Цивільного кодексу України володіння слід розглядати як забезпечене правовою охороною фактичне, правомірне утримання володільцем чужого майна, до якого він ставиться як до свого, йому належного.

Володіння може бути законним і незаконним. Володіння визнається незаконним у випадках, коли воно не тільки не ґрунтується на підставах набуття цивільних прав та обов'язків, визначених законодавством, а й суперечить йому.

Але існує ще і безтитульне володіння, яке слід відрізняти від незаконного володіння. Незаконність володіння визначається порушенням незаконним володільцем норм чинного законодавства (наприклад, річ викрадена у власника). Безтитульне ж володіння не завжди може визнаватися як незаконне, бо це володіння, виникнення якого не ґрунтується на відповідному правовому титулі на відміну від титульного володіння, яке завжди має визначену законодавством відповідну правову підставу (титул).

Володіння, виникнення якого обумовлене відповідною передбаченою законодавством підставою (правовим титулом, яким може бути, наприклад, договір з власником), визнається одночасно і законним володінням. Останнє завжди має правове підґрунтя, відповідно до якого воно виникає, а тому не може визнаватися недобросовісним.

Незаконне володіння може бути добросовісним і недобросовісним. Розмежування добросовісного і недобросовісного володіння здійснюється за суб'єктивним критерієм. Добросовісним володіння визнається тоді, коли володілець не знав і не міг знати про те, що володіє чужою річчю безпідставно. При недобросовісному володінні володілець майна, навпаки, чітко знав або повинен був знати про те, що особа, у якої він придбав річ, не мала права на її відчуження.

Наприклад, незаконним є володіння, коли річ була викрадена, отримана внаслідок насильницького заволодіння майном або шляхом шахрайства, привласнена як знахідка без здійснення комплексу дій по розшуку її власника тощо. Між тим, якщо така річ була згодом придбана іншою особою, остання не може визнаватися законним її володільцем, але може визнаватися як добросовісний або недобросовісний володілець. Добросовісним володілець буде вважатись, якщо доведе, що він не знав і не міг знати, що набуває право власності на річ, яка не належить особі, котра здійснює її відчуження. Відповідно, недобросовісним володілець буде визнаний, коли йому в момент набуття права власності на річ було достеменно відомо, що річ не належить її продавцю» або була набута останнім за обставин, виходячи з яких, цілком зрозуміло, що річ не належала особі, яка здійснює її відчуження.

Правове значення визначення особи добросовісним або недобросовісним володільцем полягає у врахуванні балансу інтересів добросовісного володільця і власника при віндикації, тобто витребуванні майна з чужого незаконного володіння. Крім цього, відповідно до статті 400 Цивільного кодексу України на недобросовісного володільця покладається обов'язок негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є добросовісним володільцем. У разі невиконання цього обов'язку зацікавлена особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.

Умовою визнання володіння як різновиду суб'єктивних цивільних прав є його виникнення з підстав, які визначені законом, або йому не суперечать. Стаття 398 Цивільного кодексу України у якості підстав виникнення права володіння визначає договір з власником або особою, якій власник передав майно, або інші підстави, які визначені законом, або йому не суперечать.

Зокрема, на практиці виникають ситуації, коли власник майна відомий, але він фактично визнав факт володіння належним йому майном іншою особою і вирішив у майбутньому не висувати до фактичного володільця ніяких майнових вимог та претензій, залишаючи право власності все ж за собою.

Така ситуація, зокрема, може виникнути у спадкових правовідносинах. Двоє братів після смерті батьків успадкували за законом будинок у рівних частках. Молодший з братів проживав з батьками і весь цей час утримував будинок у належному стані, витрачаючи на це власні кошти. Старший брат проживав далеко від батьківського дому і не претендував на фактичне проживання або продаж частини успадкованого ними будинку. Брати домовилися, що будинок безстроково буде у повному володінні молодшого брата. У наведеному прикладі всі умови виникнення договірного володіння як обмеженого речового права на чуже майно задовольняються.

Право володіння припиняється у разі:

· відмови володільця від володіння майном;

· витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

· знищення майна;

· в інших випадках, встановлених законом.

Хоча норми Цивільного кодексу України чітко визначають підстави та порядок витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави ним заволоділа, на практиці трапляються випадки коли у даній категорії спорів норми законодавства застосовуються судами по-різному, судова практика є неоднозначною, а іноді, на жаль, навіть протилежною.

За положеннями частини другої статті 328 Цивільного кодексу України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Тому на практиці існує безліч варіантів незаконного заволодіння чужим майном від ситуації, коли, наприклад, договір купівлі-продажу нерухомого майна не був посвідчений нотаріусом і він однозначно є недійсним в силу приписів статті 657 Цивільного кодексу України, до ситуації, коли, наприклад, нерухомість була продана належним чином, але у- подальшому, суд апеляційної інстанції скасував заочне рішення районного суду про визнання права власності, яке було підставою для реєстрація права власності нерухомості за продавцем.

З аналізу норм чинного законодавства випливає, що на даний час досить невеликі можливості витребувати майно з чужого незаконного володіння інакше, як за рішенням суду. Здебільшого, тільки в судовому порядку, за умови наявності достатніх підстав та належних доказів можна довести, що право власності порушено і витребувати майно з чужого незаконного володіння, адже, згідно положень частини першої статті 321 Цивільного кодексу України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Дана норма Цивільного кодексу України розвиває та підкріплює положення статті 41 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним.

Звісно, в житті трапляються випадки, коли право власності порушується з тих чи інших підстав і власник фактично позбавляється права володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Однак довести, що право власності є порушеним та витребувати майно від нового власника можна в тільки судовому порядку.

Визначившись з законодавчими підставами, необхідними для повернення майна з чужого незаконного володіння, слід обрати правильний підхід до захисту свого права в суді: застосувати двосторонню реституцію чи звертатись з віндикаційним позовом.

Для цього слід скористатись вказівками, що містяться у пункті 10 постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06 листопада 2009 року, у яких зазначено, що "реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 Цивільного кодексу України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма частини першої статті 216 Цивільного кодексу України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини п'ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації (статті 19, 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" від 1 липня 2004 року № 1952-IV".

Віндикаційний позов є найважливішим цивільно-правовим засобом захисту права власності.

У науковій літературі під віндикаційним позовом розуміють вимогу неволодіючо­го власника до незаконного володільця про витребування свого майна в натурі. Цей позов був відомий ще римському цивільно­му праву (vindico - вимагати, actio rei uindicatio - віндикаційний позов).

Статтею 387 Цивільного кодексу України зазначено, що "власник має право витребувати своє майно від особи, що незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним".

Сторонами у віндикаційному позові виступають власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний). Тобто змістом віндикаційного позову є витре­бування саме тієї речі, яка вибула із законного володіння влас­ника.

Потрібно звернути увагу на такі ознаки віндикаційного по­зову:

1. В індикаційний позов може бути пред’явлений лише стосовно індивідуально-визначених речей (загублена барсетка, вкра­дений автомобіль тощо). Тобто, як правило, за таким позовом неможливо витребувати з чужого незаконного володіння річ, яка визначається лише родовими ознаками (50 л бензину, 20 т пшениці тощо).

Проте немає ніяких підстав для недопущення в певних випадках віндикації речей, які визначаються родовими ознаками, але за умови що цю спірну річ можна було б так чи інакше індивідуалізувати чи ідентифікувати.

Так, якщо у конкрет­ному випадку є можливість виділити річ з родовими ознаками з маси однорідних речей (наприклад, вкрадена морква зали­шилася ще у мішках, бетонні блоки з вантажівки ще не розвантажені тощо), то можлива й її віндикація.

2. Цей позов може бути пред’явлений щодо речі, власником якої є позивач і яка перебуває у володінні відповідача.

Так, якщо хтось придбав вкрадену чи загублену власником річ, а потім за­ставив її, то відповідачем по віндикаційному позову виступати­ме заставодержатель як фактичний володілець речі, а заставодатель буде притягнутий до справи як третя особа;

3. Власник може вимагати повернення свого майна за цим позовом лише в тому випадку, якщо інша особа володіє його майном незаконною

Н априклад, якщо особа знайшла чужу річ і відмовляється її повернути. Якщо ж володілець володіє чужим майном на законних підставах, то власник не може витребувати свою річ з такого володіння шляхом пред’явлення віндикаційно­го позову. Водночас, якщо підстава володіння змінюється, то це цілком можливо.

Цікавою в зв’язку з цим є справа, яка розгля­нута одним із районних судів м. Донецька

Органами внутрішніх справ був затриманий власник автомобіля "Mercedes-Benz E 200 Kompressor" гр-н М.

У ході огляду автомобіля було встановлено, що номер кузова автомобіля було пе­ребито, а сам автомобіль значився як вкрадений у Федеративній Республіці Німеччина. У порушенні кримінальної справи відносно М. було відмо­влено, а автомобіль поставлений на штрафний майданчик. Через півроку М. звернувся до районного суду з позовом до територіального районного відділу Донецького міського управління ГУ МВС України в Донецькій області про витребування свого майна з чужого незаконного володіння, мо­тивуючи свою вимогу тим, що він став власником автомобіля на підставі належно укладеного договору купівлі-продажу, за півроку до нього з позовом про вилучення автомобіля ніхто не звер­нувся, і як добросовісний набувач він вимагає повернення йому автомобіля. Позов було задоволено судом.

4. Захищати своє право власності віндикаційним позовом власник має можливість лише у тому випадку, коли майно збе­реглося в натурі. За своїм змістом віндикаційний позов є вимо­гою про поновлення у власника права володіння річчю, яка йому має належати, тому не допускається заміна цієї речі іншою.

Тоб­то, якщо втрачена власником річ спожита, перероблена в процесі виробництва, виготовлення, будівництва тощо, то вимога влас­ника про захист права власності по суті вже не є віндикаційним позовом, а розглядатиметься як позов зобов’язального характе­ру про надання власникові іншої речі й відшкодування збитків.

Незаконний володілець може бути як добросовісним, так і не­добросовісним. У недобросовісного володільця, тобто у набувача, який самовільно заволодів чужим майном, вкрав або присвоїв річ, або, набуваючи річ, знав про неправомірність її придбання, власник має право в усіх випадках витребувати своє майно.

Вирішуючи питання про добросовісність чи недобросовіс­ність набувача, суд повинен врахувати всі конкретні обставини, за яких відбувалося укладання правочину: місце, час, предмет, ціна та інші умови.

Так, якщо відповідач придбав у незнайомої особи вночі на вокзалі за півціни годинник, то, звичайно, він міг передбачити, що годинник може виявитися вкраденим.

Наприклад, за матеріалами однієї з справ, розглянутих Господарським судом Донецької області, Фермерське господарство "Зоря" уклало договір міни, за яким обмі­няло 20 т картоплі на вантажний автомобіль "ЗИЛ" з Приватним підприємством "Науково-виробнича фірма "Плюс".

При цьому, ПП "НВФ "Плюс" раніше отримало цей автомобіль у заставу від одного з своїх контрагентів без належного оформлення документів.

У свою чергу, після укладення договору міни Фермерське господарство відремонтувало та перефарбувало ван­тажівку, поставило на неї номери, які були зняті з аварійного автомобіля, і користувалося нею.

Звичайно, що в цьому випад­ку, коли однозначно був порушений встановлений законом порядок відчуження транспортних засобів і їх реєстрації, мова про добросовісність відповідача та­кож йти не може.

Незаконним добросовісним володільцем є особа, яка не знала і не повинна була знати про те, що особа, у якої придбано май­но, не мала права його відчужувати, тобто володілець був упев­нений, що він володіє своєю річчю, а не чужою.

Наприклад, особа законно придбала магнітофон у комісійному магазині, не здогадуючись про те, що ця річ - крадена.

У добросовісного володільця власник не завжди має право вимагати повернення свого майна.

Так, у випадках, коли річ ви­була з володіння власника з його волі внаслідок незаконних дій особи, яка є стороною правочину з власником за договором най­му, комісії, схову, і оплатно опинилася у володінні добросовісного володільця, то власник речі позбавлений права вимагати повернення цієї речі незаконним добросовісним володільцем, оскільки саме на власника покладається ризик вибору особи, з якою він укладає договір.

У цьому випадку власник може за­хистити свої майнові інтереси шляхом стягнення збитків з не­добросовісного контрагента чи заміни спірного майна іншим, рівноцінним.

Якщо ж майно набуте добросовісним володільцем безоплатно від особи, яка не мала права його відчужувати, власник має пра­во витребувати його в усіх випадках.

Від добросовісного набувача не можуть бути витребувані гро­ші й цінні папери на пред’явника (стаття 389 Цивільного кодексу України). В цивільному обі­гу гроші виступають як речі, наділені родовими ознаками, тому саме ця обставина зумовлює неможливість їх витребування від добросовісного набувача.

У добросовісного володільця, який придбав річ оплатно, влас­ник має право витребувати своє майно лише в тому випадку, коли воно вибуло з його володіння не з його волі (вкрадене, за­гублене). Таким же чином вирішується питання про витребуван­ня майна, яке вибуло з володіння особи, якій власник передав річ за договором. Тобто, якщо така річ вибула з володіння такої особи проти її волі, вона також повертається власникові.

Чому задоволення віндикаційного позову законодавець пос­тавив у залежність від того, чи вибуло майно з володіння влас­ника з його волі чи ні?

Якщо майно опинилося у добросовісного набувача, то не може не виникнути колізія між його інтересами та інтересами власника майна. Річ вибуває з володіння власни­ка з його волі в силу різних обставин. Він може передати її на зберігання, здати у найм. Передаючи своє майно у тимчасове володіння іншій особі за договором, власник несе ризик вибо­ру контрагента, якому він вирішив довірити своє майно.

Якщо власник неналежним чином поставився до вибору особи, яка б заслуговувала на довіру, то він позбавляється права вимагати повернення речей від добросовісного набувача, але йому надаєть­ся можливість вимагати відшкодування збитків від особи, яка не виправдала його довіру за договором.

Цим і пояснюється позиція законодавця, який захищаючи вданому випадку інтереси добросовісного набувача, позбавляє власника права віндикації, одночасно надаючи йому можливість вимагати відшкодування збитків від недобросовісного контра­гента в порядку зобов’язально-правового позову. Майно власни­ка за час перебування у іншої особи могло приносити незаконно­му володільцю певні доходи.

Як же вирішується питання щодо доходу, який був отриманий чи міг бути отриманим від майна за час його перебування в чужому незаконному володінні?

Відповідь на це запитання знов-таки залежить від того, чи був володілець добросовісним, чи недобросовісним.

Недобросовісний володілець зобов’язаний повернути всі до­ходи, які він отримав, чи повинен був отримати за час незакон­ного володіння. Якщо ж плоди чи доходи неможливо повернути в натурі, незаконний володілець відшкодовує власникові їх вар­тість.

Добросовісний володілець повинен повернути лише ті дохо­ди, які він отримав або повинен був отримати з того часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність сво­го володіння, або коли до нього з позовом звернувся власник. До цього моменту всі отримані доходи належать володільцю, і він не зобов’язаний відшкодовувати власникові вартість отрима­них, відчужених чи спожитих доходів.

Володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний), у свою чергу, має право вимагати від власника відшкодування понесених ним витрат на майно з того часу, з якого власникові належать доходи від майна.

Необхідними вважаються витрати на утримання речі і підтри­мання її в нормальному стані (витрати на поточний і капітальний ремонт, техобслуговування тощо).

Так, у роз’ясненні, що міститься у пункті 6.5. Інформаційного листа Вищого арбітражного суду України (нині - Вищий господарський суд України) N 01-8/98 від 31.01.2001 "Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом", зазначено, що "до поняття "необхідні витрати" слід віднести тільки ті, які необхідні для забезпечення нормального стану та збереження майна з урахуванням його зношуваності. Отже інші витрати, тобто такі, що не є "необхідними", відшкодуванню не підлягають".

Оскільки від добросовісного набувача доходи можуть бути витребувані лише з того часу, коли він дізнався чи повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння, то необхідні вит­рати до цього моменту повинні покриватися за рахунок отрима­ного доходу.

Але в певних випадках володілець може опинитися в кра­щому становищі в порівнянні з добросовісним володільцем.

Йдеться про ті випадки, коли майно взагалі не дає прибутку, але потребує витрат на його утримання, або коли необхідні вит­рати перевищують прибутки.

Наприклад, ваша літня бабуся певний час годує чужу мисливську собаку і ніякого зиску з цього не має, проте постійно несе великі (порівняно з її доходом) витрати на її утримання.

В одній зі справ, розглянутих одним з міськрайонних судів Донецької області, Товариство з обмеженою відповідальністю "Люкс" за договором купівлі-продажу придбало у фізичної особи К. житловий будинок, зробила у ньому ка­пітальний ремонт. Під час реєстрації права власності у БТІ з’ясувалось, що продавець не був влас­ником, а будинок, як відумерла спадщина, повинен був перейти у власність держави.

Місцева рада звернулася до добросовісного набувача з позовом про вилучення будинку. У цьому випадку на­бувач майна не тільки був вимушений повернути майно та не мав доходів від нього, а ще й витратився на утримання цього майна.

У зв’язку з цим заслуговує на увагу пропозиція деяких науковців щодо введен­ня норми, яка б надавала добросовісному володільцю право вимагати від власника відшкодування необхідних витрат і в тих випадках, якщо вони не покриваються доходами від майна.

За відсутності ж такого правила в чинному законодавстві пропонується застосовувати норми, які регламентують підстави та умови виникнення зобов’язань з безпідставного збагачення, тобто, якщо витрати на необхідне утримання майна, які зазнав добросовісний володілець, перевищують розмір одержаного ним доходу, це не повинно стати причиною безпідставного збагачен­ня власника за рахунок добросовісного незаконного володільця.

З огляду на цю думку обґрунтованою є позиція, яку Апеляційний суд Донецької області зайняв у справі Васіна, який звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу частини будинку та переведення на нього прав покупця, оскільки співвласник Петров при продажу своєї частини будинку покупцю Русланову порушив переважне право купівлі Васіна. Рішен­ням Апеляційного суду Донецької області позов Васіна був задоволений, на нього переве­ли права покупця за договором купівлі-продажу, а Петрова не лише зобов’язали повернути Русланову отримані за договором гроші, ай від­шкодувати йому витрати, які він поніс у зв’язку з проведенням ним ремонту придбаної частини будинку. За юридичною приро­дою позов Васіна не є віндикаційним позовом, але у даному випадку добросовісному володільцю відшкодували витрати, які він поніс, не отримавши доходу. Проте більш детально ми будемо обговорювати питання захисту переважного права купівлі під час розгляду теми № 8 нашого курсу "Розгляд справ щодо порушення переважних прав".

За час володіння і добросовісний, і недобросовісний володілець можуть вийти за межі необхідних витрат і поліпшити стан речі, підвищити її вартість, покращити якість.

Добросовісний во­лоділець має право залишити за собою зроблені ним поліпшен­ня, якщо їх можна відділити від речі без її пошкодження. Якщо ж це зробити неможливо (наприклад, якщо дерев’яний житловий будинок було обкладено цеглою), то добросовісний набувач має право вимагати відшкодування та­ких витрат (стаття 390 Цивільного кодексу України).

Отже, враховуючи все вищевикладене, після аналізу норм чинного законодавства та вивчення судової практики з дано категорії цивільних спорів, можна прийти до висновку, що в кожній окремій ситуації слід обирати свій підхід до вирішення проблеми.

В одних справах може бути доцільно застосувати двосторонню реституцію та визнання угоди недійсною, в інших справах такий позов не буде задоволений і тому слід звертатись до суду з віндикаційним позовом.

В одних справах правочин щодо відчуження майна є нечинним в силу закону і не потребує визнання недійсним у судовому порядку, в інших же справах встановити недійсність правочину може тільки суд.

Таким чином, ми з вами можемо дійти висновку, що звичайному власникові майна, який потрапив у ситуацію, що вимагає негайного прийняття рішення щодо засобу захисту свого порушеного права, не обійтись без кваліфікованої допомоги юриста, лави яких, я впевнений, поповняться вами менш ніж через рік.

Тепер ми переходимо до другого питання нашої сьогоднішньої лекції - спори щодо права користування чужим майном (сервітуту).

2. Право користування чужим майном (сервітут)

Сервітут був самим раннім з речових прав на чуже майно в Римі.

Наприклад відомо, що земельні сервітути (предіальні) існували в безлічі варіацій. Найвідоміші з них наступні чотири: три сервітути дорожні (inter - право проходу через чужу ділянку, actus - право проходу та прогону худоби, via - право проходу та прогону взагалі) і сервітут води (aquaeductus - право провести воду через чужу ділянку).

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (стаття 401 Цивільного кодексу України).

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Наприклад, земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Щодо змісту сервітуту, то він визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном.

Стаття 99 Земельного кодексу України встановлює види земельних сервітутів, найпоширенішим з яких є право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху. Важливо відзначити, що сервітут на право проїзду по земельній ділянці може бути встановлений тільки у випадку наявності на земельній ділянці відповідного шляху.

Так постановою Севастопольського апеляційного господарського суду у справі № 2-2/6442-2006 було встановлено, що «відповідно до пунктів "а" і "б" частини першої статті 99 Земельного кодексу України до дорожніх сервітутів можна віднести право проходу на велосипеді, право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху. Однак, у порушення положень зазначених нормативних актів України, місцевим господарським судом був встановлений сервітут не по існуючому шляху з метою проїзду, а саме для будівництва під'їзної дороги, що за своєю правовою природою є не користуванням чужим майном (сервітутом), а користуванням чужою земельною ділянкою (суперфіцієм), особливості розгляду спорів щодо якого ми розглянемо у наступній лекції за цією темою.

Після проведення земельної реформи в Україні, громадяни придбали у власність земельні ділянки (паї). В процесі розпаювання земельних ділянок не всі ділянки отримали можливість примикати до доріг або під'їзних колій. Аналогічна ситуація існує і в умовах щільної міської забудови.

У зв'язку з цим земельні сервітути та правові механізми їх встановлення стали актуальними питаннями правозастосовної практики.

З моменту набрання чинності Земельним кодексом України у 2002 році пройшло вже десять років, проте аналіз судової практики судів різних регіонів та спеціалізації показав, що однозначного підходу до вирішення багатьох істотних питань встановлення сервітуту у судів дотепер немає.

Отже, земельний сервітут - це право власника або користувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою або її частиною. Право земельного сервітуту полягає в можливості обмеженого використання чужої суміжної земельної ділянки в певних цілях.

На встановлення земельного сервітуту має право власник або законний користувач земельної ділянки для реалізації в повному обсязі права власності або права користування земельною ділянкою.

Умовою для встановлення земельного сервітуту є необхідність використання чужої земельної ділянки для обслуговування своєї ділянки.

Підставою для встановлення земельного сервітуту є: домовленість між власниками сусідніх земельних ділянок, зафіксована відповідним договором; а у випадку відсутності домовленості - рішення суду.

Як показує аналіз судової практики, при розгляді спору щодо встановлення земельного сервітуту, суд встановлює такі питання:

1. Що нормальне господарське використання земельної ділянки, яка належить позивачу, неможливе без обтяження сервітутом. Це має істотне значення, тому що у випадку наявності альтернативних варіантів використання землі без встановлення сервітуту, суд відмовляє в задоволенні позову.

Наприклад, Постановою Вищого господарського суду України №38/254-05 від 14 червня 2006 року суд відмовив у встановленні сервітуту на підставі того, що позивач не довів необхідність сервітуту для задоволення його власних потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У зв'язку з цим, при підготовці позовної заяви та в процесі розгляду спору істотну увагу варто приділити доведенню обставин необхідності встановлення сервітуту, а також тому, що єдиним можливим способом задоволення потреб позивача на використання власної земельної ділянки є саме встановлення сервітуту.

Практика показує, що в окремих випадках як доказ може використовуватися висновок експерта.

2. Що сервітут, який встановлюється, є найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

За наявності двох варіантів сервітуту, в кожному випадку суд повинен обрати найменш обтяжливий.

Прикладом цього може слугувати ухвала Апеляційного суду Донецької області по одній зі справ зазначеної категорії за результатами розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, яким позивачу було відмовлено у встановленні земельного сервітуту з наступних причин.

Оскільки частиною четвертою статті 98 Земельного кодексу України встановлено, що земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений, то колегія суддів апеляційного суду погодилась з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для встановлення земельного сервітуту у вигляді надання позивачці права проходу та проїзду на велосипеді, візком, тачкою від її частини будинку через двір відповідача до її погребу.

З врахуванням необхідності в постійному користуванні погребом та незначним розміром двору відповідача, встановлення земельного сервітуту могло стати надмірним обтяженням для власника земельної ділянки.

У цьому зв'язку варто враховувати, що власник земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право на відшкодування збитків, завданих встановленням земельного сервітуту (частина 4 статті 101 Земельного кодексу України). Інакше кажучи, встановлення сервітуту на законних підставах не звільняє особу, в інтересах якої встановлений земельний сервітут, від обов'язку відшкодувати збитки, завдані встановленням такого сервітуту, незалежно від того чи є сервітут платним або безоплатним.

Підстави та порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам визначаються згідно положень ст.ст. 156, 157 Земельного кодексу України та Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284.

Причому варто зазначити, що згідно з вимогами пункту 3 зазначеного Порядку, відшкодуванню підлягають:

· вартість житлових будинків, виробничих та інших будівель і

споруд, включаючи незавершене будівництво;

· вартість плодоягідних та інших багаторічних насаджень;

· вартість лісових і деревно-чагарникових насаджень;

· вартість водних джерел (колодязів, ставків, водоймищ, свердловин тощо), зрошувальних і осушувальних систем, протиерозійних і протиселевих споруд;

· понесені витрати на поліпшення якості земель за період використання земельних ділянок з урахуванням економічних показників, на незавершене сільськогосподарське виробництво (оранка, внесення добрив, посів, інші види робіт), на розвідувальні та проектні роботи;

· інші збитки власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, включаючи і неодержані доходи, якщо вони обгрунтовані.

З огляду на те, що встановлення сервітуту в судовому порядку не створює для позивача імунітету від вимог щодо відшкодування збитків з боку власника земельної ділянки в майбутньому, доцільно при підготовці позову щодо встановлення сервітуту обирати найменш обтяжливий сервітут.

Встановлена в рішенні суду найменша обтяжливість сервітуту, може бути використана, серед іншого, у майбутньому, коли особа, заінтересована в сервітуті вже як відповідач, буде доводити відсутність підстав для відшкодування збитків, завданих сервітутом.

3. Що встановлення сервітуту не призводить до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений сервітут, права користування, володіння та розпорядження;

4. Що встановлення земельного сервітуту відповідає цільовому призначенню земельної ділянки, щодо якої встановлений сервітут. У випадку, якщо встановлення сервітуту перешкоджає використанню земельної ділянки за цільовим призначенням, сервітут не встановлюється.

5. Чи мають на зазначену земельну ділянку право користування інші особи? Якщо сервітут встановлюється щодо земельної ділянки, право користування якою мають інші особи, суд повинен залучити зазначених осіб до участі у справі як третіх осіб.

В результаті розгляду спору суд може прийняти наступні рішення:

· щодо зобов’язання відповідача укласти договір з позивачем;

· щодо встановлення сервітуту.

Сучасна судова практика йде наступним шляхом:

· суд зобов'язує відповідача укласти договір з позивачем у тому випадку, якщо обидві сторони не проти встановлення сервітуту в принципі, однак не змогли дійти згоди щодо умов договору (згідно практики, наприклад, господарських судів, зазначені обставини мають підтверджуватись листуванням сторін щодо направлення проектів договорів, протоколами розбіжностей тощо);ґ

· якщо ж відповідач взагалі відмовляється від встановлення сервітуту, то суд встановлює сервітут своїм рішенням.

Щодо підстав для звернення з позовом до суду існує досить суперечлива практика. Це пояснюється тим, що тримає суперечка між господарськими та адміністративним судами щодо повноважень по вирішенню земельних спорів, яку не змогло вирішити навіть рішення Конституційного Суду України № 10-рп/2012 від 01 квітня 2010 року.

Так, наприклад, господарські суди відмовляють у задоволенні позову щодо встановлення сервітуту, якщо сторони не вчинили дій для укладання договору сервітуту у встановленому законом порядку.

Таку саме позицію зайняв й Пленум Вищого господарського суду України у свої постанові "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" № 6 від 17 травня 2011 року.

Але протилежною в цьому питанні є позиція Вищого адміністративного суду України.

Так, Вищий адміністративний суд України у своїх ухвалах та постановах зазначає, що "помилковим є висновок про те, що право звернення до суду в особи виникає, якщо їй було відмовлено в укладанні договору про встановлення сервітуту" та посилається на відсутність доказів на підтвердження відмови у встановленні сервітуту на підставі договору з боку власника або користувачів сусідніх земельних ділянок.

Таким чином, Вищий адміністративний суд України зазначає, що особа, яка заінтересована у встановленні сервітуту, вправі обрати спосіб його встановлення: або на підставі договору або за рішенням суду.

Разом з тим, такі висновки Вищого адміністративного суду України не є обгрунтованими, оскільки згідно положень частини третьої статті 402 Цивільного кодексу України суд встановлює сервітут у випадку недосягнення сторонами згоди щодо встановлення сервітуту.

Враховуючи вищевикладене, ми з вами можемо зробити висновок, що, наприклад, юридичним особам, зацікавленим у встановленні сервітуту, перед зверненням до господарського суду все ж таки краще дотримуватися вимог статті 188 Господарського кодексу України України щодо порядку вирішення переддоговірних спорів.

Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку.

Залежно від строку встановлення сервітуту, вони діляться на: постійні та строкові. Постійним вважається сервітут, що встановлений без визначення строку його дії. Строковий сервітут - це сервітут, строк дії якого визначений встановленням конкретної кінцевої дати або певним проміжком часу.

Прикладом строкового земельного сервітуту може бути сервітут, відповідно до якого сервітуарієм здійснюються певні роботи на земельній ділянці, щодо якої встановлений сервітут і після припинення зазначених робіт сервітут припиняється.

Також строковий сервітут може бути встановлений щодо орендованої земельної ділянки.

Так, постановою Вищого господарського суду України від 28 травня 2008 року у справі № 12/242пн, були залишені в силі рішення нижчестоящих інстанцій, зокрема, рішення господарського суду Луганської області від 06 серпня 2007 року, залишене без зміни постановою Донецького апеляційного господарського суду від 25 вересня 2007 року, яким був встановлений строковий сервітут з правом проходу, проїзду транспортними засобами по території, що орендується Відкритим акціонерним товариством “Слов’яносербський комбікормовий завод", шириною 5 метрів, довжиною 121,8 м, площею 0,0609 га від в'їзних воріт, розташованих на території ВАТ “СКЗ" до земельної ділянки, орендованої Товариством з обмеженою відповідальністю “Агиком" відповідно до кадастрового плану. Строк сервітуту відповідає терміну дії договору оренди земельної ділянки між ВАТ “СКЗ" і Слов’яносербською селищною радою від 13 червня 2006 року і у випадку продовження зазначеного договору оренди, продовжується термін дії сервітуту.

Особа, яка користується сервітутом, зобов’язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Це положення закону також закріплено, наприклад, й частиною третьою статті 101 Земельного кодексу України, власник (землекористувач) земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлений земельний сервітут, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом.

Право визначення розміру плати за користування, встановлене сервітутом, належить суб'єктам сервітутних відносин. При визначенні розміру плати, сторони повинні виходити з того, що плата повинна бути адекватною тим обмеженням та незручностям, які буде нести власник при реалізації свого права на майно, обтяженого сервітутом.

Встановлення платного або безоплатного земельного сервітуту залежить від бажання власника або землекористувача земельної ділянки, щодо якої його встановлюють (Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 16 грудня 2002 року № 2-222/6717).

Разом з тим, дотепер не склалося єдиної судової практики щодо питання встановлення плати за сервітут.

Так, у постанові Вищого господарського суду України № 10/ 700-06 від 13 березня 2008 року зазначено, що оскільки у позивача немає іншого способу задоволення своїх потреб та потреб споживачів зрідженого газу Сумської області для отримання зрідженого газу в залізничних цистернах, крім встановлення права користування ділянкою залізничної колії, що належить відповідачеві, та позивач протягом тривалого часу підтримував спірну залізничну колію в належному стані, здійснював її капітальний ремонт, а відповідач не надав зустрічних пропозицій або заперечень щодо умов встановлення сервітуту, суд першої інстанції обгрунтовано задовольнив позов та прийняв рішення про встановлення безоплатного безстрокового сервітуту.

Протилежний підхід до вирішення зазначеної проблеми часто можна побачити в рішеннях регіональних апеляційних господарських судів, які керуються вимогами частини третьої статті 403 Цивільного кодексу України, згідно з якими користування чужим майном є платним, та зазначають, що питання щодо визначення плати належить до компетенції сторін.

Тобто, Вищий господарський суд України у цілому вбачає можливість встановлення платного сервітуту судовим рішенням у випадку, якщо сторона, яка буде обтяжена, запропонує свої умови встановлення сервітуту. У той же час, регіональні апеляційні господарські суди часто керуються тим, що питання встановлення оплати за використання сервітуту може бути вирішені тільки за згодою сторін, суд же може встановити тільки безоплатний сервітут.

На підтвердження позиції Вищого господарського суду України щодо оплати за сервітут, можна навести рішення господарського суду Луганської області від 06 серпня 2007 року, залишене без зміни постановою Донецького апеляційного господарського суду від 25 вересня 2007 року, позов задоволено частково, а саме: встановлено сервітут з правом проходу, проїзду транспортними засобами по території; оплату за землю, що відводиться під сервітут, встановлено в такий спосіб: Товариство з обмеженою відповідальністю “Агриком" повинно сплачувати землекористувачеві - Відкритому акціонерному товариству “Слов’яносербскьий комбікормовий завод" половину орендної плати за землю, відведеної під сервітут, виходячи з вартості одного метра квадратного, вартість якого зазначена в договорі оренди землі. Таким чином, суд своїм рішенням встановив розмір орендної плати за використання сервітуту.

Досить поширена ситуація, коли відповідач категорично відмовляється від встановлення сервітуту.

Подача відповідачем будь-яких пропозицій щодо розміру плати за сервітут може бути розцінена як згода відповідача на встановлення сервітуту.

В той же час неподання будь-яких пропозицій призводить до того, що суд встановлює безоплатний сервітут.

Вирішення цієї проблеми залежить вже від тактичних дій представника відповідача в суді. Так, відповідач не позбавлений права не визнавати вимоги позивача, однак має подати до суду розрахунок вартості оплати за сервітут, обґрунтовуючи дані дії будь-якими формальними причинами.

У цьому випадку, навіть якщо сервітут буде встановлений, суд повинен буде ухвалити рішення щодо розміру оплати за використання сервітуту.

Сервітут не підлягає відчуженню і не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.

Сервітут також зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений.

Згідно з положеннями статті 405 ЦК України члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Ці положення підтримані й положеннями ст.ст. 64, 156 Житлового кодексу України, а що стосується дітей власника або наймача - положеннями статті 18 Закону України "Про охорону дитинства" № 2402-ІІІ від 26 квітня 2001 року.

Проте більш детально ми розглянемо спори щодо встановлення та припинення житлових сервітутів під час розгляду Теми № 6 нашого курсу - "Розгляд справ щодо житлових спорів".

Сервітут припиняється у разі:

· поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;

· відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;

· спливу строку, на який було встановлено сервітут;

· припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;

· невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;

· смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням. Закон може встановлювати також інші випадки припинення сервітуту.

Висновки

Володіння чужим майном - це право особи фактично утримувати річ у стані привласнення, вважаючи її своєю, належною їй, здійснюючи стосовно неї всі правоможності власника, не маючи підстав на законних підставах вважатись ним.

Володіння відрізняється від можливого у інших випадках тимчасового фактичного утримання речі тим, що суб'єкт права володіння ставиться до неї як до своєї, вважає її належною йому, а себе - правоможною особою, яка може здійснювати стосовно неї відповідні правоможності власника.

Право володіння припиняється у разі:

· відмови володільця від володіння майном;

· витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

· знищення майна;

· в інших випадках, встановлених законом.

Звісно, в житті трапляються випадки, коли право власності порушується з тих чи інших підстав і власник фактично позбавляється права володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Однак довести, що право власності є порушеним та витребувати майно від нового власника можна в тільки судовому порядку.

Визначившись з законодавчими підставами, необхідними для повернення майна з чужого незаконного володіння, слід обрати правильний підхід до захисту свого права в суді: застосувати двосторонню реституцію чи звертатись з віндикаційним позовом.

Віндикаційний позов є найважливішим цивільно-правовим засобом захисту права власності.

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (стаття 401 Цивільного кодексу України).

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Сервітут припиняється у разі:

· поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;

· відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;

· спливу строку, на який було встановлено сервітут;

· припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;

· невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;

· смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

Розглянувши особливості розгляду та вирішення спорів щодо володіння чужим майном та щодо сервітутів, ми з’ясували, що при практичному застосуванні відповідних норм права виникає значна кількість проблемних питань.

Не можна не зазначити, що розглянуті нами проблемні аспекти правозастосовчої діяльності у цій сфері не є наслідком виключно неузгодженості судової практики та конфліктів юрисдикцій господарських та адміністративних судів, або різними підходами судів апеляційної та касаційної інстанцій. Ні, коріння багатьох з цих проблем лежать у недосконалості відповідних норм законодавства та відсутності чітких вказівок.

Разом з тим, ретельно підготовлена та продумана позиція у справі, заснована на вимогах судової практики, дозволить стороні, інтереси якої ви будете представляти у суді, виграти спір та захистити її інтереси на майбутнє.

Питання:

1. Що таке річ?

2. Назвіть джерела речового права.

3. Назвіть випадки застосування права користування чужим майном.

4. Що таке сервітут?

5. Проаналізуйте підстави встановлення сервітуту.

6. Проаналізуйте підстави припинення сервітуту.

7. Проаналізуйте засоби захисту права володіння та користування чужим майном.

ЛІТЕРАТУРА

1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст. 141.

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435 // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44.

3. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Офіційний вісник України. – 2003. - № 11. – Ст..461.

4. Клименко О. Речові права на нерухоме майно за законодавством України// Право України.-.2004.-№ 9.-С.71-76.

5. Мельник М. Володіння за новим ЦК України //Право України. – 2004. - № 1. – С.91-95.

6. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. – М., 1998. – 308 с.

7. Ромовська З. Українське цивільне право. Загальна частина. Академічний курс: Підручник. – К.: Атака, 2005. – 794 с.

8. Цивільне право України: Академічний курс: Підручник: У двох томах /За загальн. ред. Я.М. Шевченко. – К.: Ін Юре, 2003. – Т.1. Загальна частина. – 520 с.

9. Цивільне право України: Підручник: У 2-х томах /За загальною редакцією В.І.Борисової, І.В.Спасибо-Фатєєвої, В.Л.Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Т.1. – 398 с.

Дата добавления: 2014-01-07