Ювелірне мистецтво

Скло

Кераміка

У романську епоху користувалася широким попитом і тому розвивався тільки один вид кераміки - плитки для мощення підлоги, виготовлені із простої глини. Після зразків із Лигюже найдавнішими є залишки підлоги в монастирі Сен-Бенуа-сюр-Луар. Збереглися також плитки з монастирської церкви Сен-Дені, створені в часи Сугерія; вони не мають декору, але різні за формою, а складений з них візерунок нагадує мозаїку. У більш пізню епоху застосовувалася техніка інкрустації.

Плитки виготовлялися зі звичайної глини, і мали кирпичночервоний колір завдяки домішкам окисиду заліза. Контури малюнка неглибоко втиснені й заповнені глиною іншого складу, що містить окис свинцю, що й має жовтий колір. Ці два кольори і є найпоширенішими: жовтий малюнок на червонім тлі або червоний малюнок на жовтім тлі; застосовуються й інші сорти глини, білі, рожеві й темно-коричневі, майже чорні. Колір залежить також і від температури випалу. Плитка покривається поливою й має після випалу гладку блискучу поверхню.

Самі старадавні плитки менше розміром, мають звичайно квадратну форму, рідше прямокутну або шестикутну. Уживання тільки двох кольорів пояснюється, очевидно, технічними труднощами при одержанні більшої колірної різноманітності; це викликало пошуки інших декоративних ефектів (іл. 461). Для виконання мотиву з медальйоном у середині було потрібно чотири плитки, зв'язані загальним складним малюнком; у цілому створювався візерунок, подібний килима, розстеленого на підлозі, що виявляла собою орнаментальне ціле, а не комбінацію не зв'язаних між собою елементів.

Найпрекрасніший зразок цього мистецтва - підлога у церкві Сен-П’єр-сюр-Дів (департамент Кальвадос), його візерунок являє собою велику розетку, що складається з концентричних рядів плиток, загальним діаметром у три метри. Малюнки на плитках, поперемінно жовті на чорному й чорні на жовтому, зображують тварин (оленів, ящірок, химер, двоглавих орлів), лілії, пальметки й рослинну в'язь. Простота візерунка в комбінації з невеликою кількістю кольорів створює чудовий декоративний ефект (іл. 490).

Славу художнього скла романської епохи становлять головним чином вітражі. Нам відомі, втім, нечисленні зразки скляних посудин, а німецький чернець Теофіл у своєму знаменитому «Трактаті про різні ремесла» приділяє стільки ж місця вітражам, скільки й виробництву посудин. Він пише, зокрема:

«Виготовляються й невеликі посудини різних кольорів (автор перераховує білий, чорний, зелений, синій, жовтий, червоний і ліловий кольори, які, як він говорить вище, застосовувалися й в античних мозаїках); особливо багато їх у французів, дуже митецьких склоробів». Виготовлялися різні посудини й пляшки з видувного скла з довгим горлом. Одна така сулія перебуває в музеї в Бордо, інший екземпляр з того ж музею має форму, вигнуту в підставці, немов спіраль. Можна згадати також скляну лампаду (іл. 465), знайдену в гробниці Жирара, засновника монастиря Всіх Святих в Анжері, що вмер близько 1040 р. Лампади такого типу (Анжер, Музей Сен-Жан) добре відомі по зображеннях, зокрема по книжкових мініатюрах і навіть по серії шпалер XIV ст. Вони підвішувалися на ланцюгах або вставлялися в багаторіжкові люстри. Ми знаємо також про існування посуду медичного призначення, як, наприклад, колби для сечі; у прославленій Салернській школі XII ст. було чимало медиків, фахівців з уроскопії, що вміли визначати хвороби за результатами дослідження сечі. Уживання скляних виробів як столового посуду було, очевидно, винятковою рідкістю. Нечисленні вцілілі посудини й сулії надзвичайно тонкі й тендітні.

У порівнянні з незначною кількістю інших виробів зі скла до нас дійшло досить багато вітражів. Вітражі не були винаходом романської епохи, вони виготовлялися в Сирії і Єгипті в VIII ст. і в Сері-ле-Мезьєр у часи Каролінгів. Цей вид мистецтва більш, ніж який-небудь інший, пов'язаний з архітектурою, оскільки головною його метою було висвітлення й одночасна прикраса будівлі. У XI ст. техніка вітражів збагатилася важливим нововведенням: дерев'яні рами, у які монтувалися стекла, замінилися свинцевою арматурами, що допускала більшу різноманітність контурів і розмірів малюнка. Це нововведення з'явилося в монастирі Монтекассіно в 1071 р. Що застосовувалося в ту пору скло було товстим, алмаза тоді ще не знали й уживали розпечене до почервоніння залізне лезо.

Чернець Теофіл описує спосіб виготовлення вітражів зі скла, що складаються із двох частин букової золи й однієї частини добре промитого піску. У XII ст. використовують золу папороті. Одержувані цим способом невеликі шматки скла мали товщину в півсантиметра. Основними кольорами були синій (кобальт) і червоний (на основі міді). Однак існували й інші кольори: зелений — на основі мідних окислів, пурпуровий (з марганцю), жовтий (із суміші заліза й марганцю). Сміливість колориту сполучалася із простотою малюнка, обкресленого свинцевими смужками, що обрамляли скло. Виготовлялися й безбарвні вітражі, які давали більше світла будівлі з малими віконними прорізами. Назвемо серед них вітражі монастирів ордена Сіто в Больйо, у Бонльє (департамент Крйоз), в Обазині (департамент Коррез; іл. 463), Сен-Серж в Анжері. Ці вітражі передбачають гризайлі ХІІІ ст.

Найбільш видатним зразком витражного мистецтва початку романської епохи є лік Христа, створений у середині XI ст. у Віссамбургському абатстві; рівний, чіткий малюнок цього вітража відрізняється великою виразністю й нагадує по стилю малюнок мініатюр.

З творів XII ст. слід згадати вітражі монастирської церкви в Сен-Дені (1144 р.), і зокрема вітраж, де зображений великий політичний і культурний діяч Франції XII ст. абат Сугерій (іл. 464), і інший вітраж - «Древо Ієссея». Однак найбільш чудовий комплекс вітражів зберігся в Шартрі; серед його шедеврів назвемо особу Давіда (вкл. XVII) і вітражі Нотр-Дам-ла-Бель-Верьєр, виконані в найчистіших синіх і червоних тонах. У соборах Шалона-на-Марне, Ле-Мана, Анжера й Пуатьє вціліло чимало прекрасних вітражів, де також переважають сині й червоні тони. Згадаємо й чудову «Богоматір з дитиною» із церкви св. Трійці у Вандомі (близько 1150 р.). Богоматір зображена сидячою в мандорлі подовженої форми, лінії її фігури стрункі й стилізовані, складки одягу трохи тверді. Скло цієї епохи ще занадто товсте й нерівне.

У німецьких країнах цікаві вітражі в церквах Меца, Страсбурга й Аугсбурга («Пророки»). В Англії вітражі створювалися ще до Реформації; однак тут, як і всюди, найлютішими недругами вітражів виявилися люди: вони завжди забували, що прекрасний живопис на склі був створений їм у наставляння (адже зміст зображених сцен завжди зрозумілий і до того ж часто супроводжувався пояснювальними написами), а також, щоб радувати їхній погляд вигадливою грою світла, що ллється крізь багатобарвні стекла високих вікон.

Романські ювеліри застосовували ті ж види техніки, що й в античності: кування, карбування, з'єднання деталей оправи клепкою або пайкою. Пайка використовується, зокрема, для прикріплення золотих ниток філіграні, що утворюють тонкі витончені переплетення. Рельєфний декор виходить за допомогою карбування, а поглиблення заповнюються яскравими кольоровими емалями, що прекрасно сполучаються з блиском золота.

Розгляд романського ювелірного мистецтва звичайно починають зі знаменитої статуетки-релікварія з монастирської церкви Сен-Фуа в Конкі (департамент Аверон; вкл. XV). Немає сумнівів, що ця статуетка становить великий інтерес, однак її створення охоплює кілька епох. Протягом століть вона зазнала кількаразовим змінам, так що її голова датується приблизно V ст., перше покриття фігури листовим золотом відносять до кінця IX ст., ряд змін був зроблений наприкінці Хст. і в XIV ст., руки й кисті рук були створені в XVI ст., а взуття - в XVII ст. Тому ми воліємо приділити тут місце менш відомим, але зате не настільки «багатошаровим» творам. Мистецтво Ірландії розвивається в романську епоху вже не так ізольовано, як колись, але все так само блищить оригінальністю. Серед творів, типових для традиційного ірландського стилю, назвемо ціпок із Клокмакнойса й футляр дзвона із собору Сент-Патрик у Дубліні (іл. 467) з декором із кабошонів і характерної ірландської плетінки. Саме в Ірландії почали почитати священними реліквіями дзвони перших християнських проповідників і пустельників і зберігати ці строгі й прості предмети в особливих пишно прикрашених футлярах.

В Італії поряд з рясним ввозом ювелірних виробів з Візантії виробляються прекрасні скриньки й релікварії з карбованого срібла, як, наприклад, зразки із Чівідале (Фриуль) або з Нонантоли біля Модени. Надзвичайно цінувалися твори, і зокрема потири, що виготовлялися в Іспанії й у Португалії. Потир з іспанського монастиря Сан Домінго в Силосі, створений між 1045 і 1074 рр., прикрашений гарними філігранними підковоподібними арочками. Потир португальської роботи, принесений в 1187 р. у дарунок монастирю Санта Марина в Коста королем Санчесом I і королевою, має гладкостінну чашу, велике яблуко під нею й прикрашену медальйонами ніжку. Зовсім в іншому стилі виконаний екземпляр з музею в Коімбре, виготовлений в 1190 р. і одмінний рясним і в той же час гармонійним декором: на чаші розташовані фігури апостолів під аркатурами, яблуко покрите філігранною плетінкою, на ніжці - медальйони із зображеннями євангелістів. Два останніх зразка датуються датою, зазначеною в написах на ніжці, і свідчать про високу майстерність ювелірів.

В інших країнах континентальної Європи серед галузей ювелірної справи найбільше квітне майстерність емальєрів. У німецьких країнах на початку XI ст., а саме близько 1025 р., була виготовлена чудова брошка із золота й перегородчатої емалі із зображенням гордовитого геральдичного орла. Великими позитивними якостями відрізняється продукція прирейнських областей, зокрема творів бенедиктинців монастиря св. Пантапеона в Кьольні й маасських емальєрів. На деяких емалях є ім'я автора; так, на релікварії св. Олександра, створеному в 1145 р., збереглося ім'я майстра Годефруа де Клера, що створив також інший релікварій, із Клівлендського музею, дуже вдалий по композиції; Нікола з Вердена створив в 1185 р. вівтар Нейбургського монастиря біля Відня, щось начебто північного «Упала Д'оро», прикрашеного численними поліхромними пластинами зі старозавітними й новозавітними сюжетами. Продукція художніх центрів, і серед них Кьольна й Гильдесгейма, сприяла славі Німеччини й увійшла в знамениту скарбницю гвельфов. Згодом гвельфи подарували її Брауншвейгському собору, а після війни 1914 р. більша її частина виявилася в Клівлендському музеї. Із числа найцікавіших предметів назвемо релікварій у формі руки з майстерень Гильдесгейма, датуємий 1175 р., а також дискос св. Бернвальда з позолоченого срібла. Згадаємо й переносний вівтар, також виготовлений у Гильдесгеймі; у його декорі застосовані одночасно й виїмчаста техніка й перегородчаста. Він також відноситься до другої половини XII ст.

В Австрії збереглися потир і дискос кінця XII ст., які беруть початок із церкви св. Петра в Зальцбургові; у Швейцарії в скарбниці монастиря Агон у Сен-Морісу є кубок із цікавим зображенням кентавра Хирона на кришці, що показує, який сильний був ще вплив греко- римської античної культури.

Ювелірне мистецтво розвивалося й у романській Франції. Видатне за задумом і прекрасний по виконанню твір - ваза з порфіру в золотій карбованій оправі, що нагадує за формою орла з розкритими крилами й хвостом (Париж, Лувр); ця ваза походить зі скарбниці Сен-Дені й свідчить про сміливий смак абата Сугерія. До романського стилю належать і такі чудові твори, як релікварій у формі хреста із двома поперечинами з монастиря Ла-Рош-Фулк біля Анжера, декорований з лицьової сторони кабошонами у філігранній оправі, а з оборотної сторони — рослинним завитком. Видатний твір емальєрної техніки - надгробна плита Жоффруа Плантагенета, установлена близько 1160 р. Можливо, вона була створена в його володіннях у Менє або Анжу. Ця дошка являє собою як би перехідна ланка між лиможськими й маасськими емалями. Вироби лиможських емальєрів здобули голосну славу, виробництво їх придбало майже промисловий розмах. Лиможські виїмчасті емалі наводнили Європу, ми знаходимо їх і у Швеції, і в Іспанії, і в Ірландії, і в Росії. Численні церковні релікварії у вигляді будиночка або церкви із двосхилою покрівлею характерні для продукції цього художнього центру.

Ювелірні твори романського стилю, гарні й значні самі по собі, підготували мистецтво готики. У цьому можна переконатися хоча б на прикладі статуетки з карбованого срібла й дорогоцінних каменів з Больйо-сюр-Дордонь, датуємой приблизно кінцем XII ст. або, можливо, початком XIII ст. Нагадаємо, що грань між романською й готичною епохами не завжди чітко визначена; так, наприклад, Лимож продовжував випускати продукцію в чисто романському стилі й на початку XIII ст. До кінця XII ст. або навіть до початку XIII ст. можна віднести дарохранительку з позолоченого срібла, так звану Священну Чашу, один із двох предметів зі скарбниці Санського собору, що вціліли від реквізиції й переплавлення під час революції 1792 р. Ця дарохранителька має чисто романську форму, орнамент із листів і флеронів розподілений на чаші й кришці зовсім симетрично. Шишечка-ручка у центрі кришки ще більш підсилює враження рівноваги.

Дата добавления: 2014-01-07