Тема 22. Учитель – класний керівник. Спільна виховна робота школи, сім’ї та громадськості

1. Класний керівник: функції, напрями і форми роботи. Організація роботи групи продовженого дня (ГПД) у школі.

2. Виховання дітей у сім’ї. Поняття сім’ї та сімейних стосунків. Типи і функції сім’ї.

3. Правові основи сімейного виховання. Сімейні традиції та обряди українського народу.

4. Родинно-сімейне виховання: суть, мета, завдання, принципи, зміст, напрями, умови.

5. Помилки сімейного виховання. Особливості й перспективи розвитку сучасної сім’ї.

6. Форми й методи роботи класного керівника з сім’ями учнів.

7. Умови ефективності взаємодії класного керівника і батьків. Шляхи і засоби підвищення психолого-педагогічної культури батьків.

Опорні поняття: класний керівник, сім’я, родина, шлюб, виховання дітей, сімейне виховання, родинно-сімейне виховання, функції сім’ї, типи сімей, взаємодія сім’ї і школи.

1. Класний керівник: функції, напрями і форми роботи. Організація роботи групи продовженого дня (ГПД) у школі.

Коротка історична довідка. У 19 ст. в Російській імперії у чоловічих гімназіях з’явилися класні наглядачі, а в жіночих гімназіях – класні дами і наглядачки, які відповідали за дисципліну, порядок і слухняність учнів; потім – класні наставники, які здійснювали нагляд, нерідко політичний за їхньою благонадійністю, поза навчальним закладом, наставляючи їх на «шлях істинний». Після 1917 р. така посада була відмінена. І лише в кінці 20-х років 20 ст. окремі вчителі почали призначатися керівниками груп, яких стали називати груповодами або класоводами. Вони здійснювали переважно контроль за відвідуванням і успішністю учнів, виконували господарчі та інші функції. Достатньо чіткі функції класного керівника у радянській школі стали визначатися у 30-х роках після постанов ЦК ВКП (б) «Про початкову і середню школу» (1931) та «Про режим у початковій і середній школі» (1932), коли була введена класно-урочна система навчання, систематична перевірка й оцінка знань учнів, визначена роль учителя як організатора й керівника педагогічного процесу. У листопаді 1931 р. затверджено інструкцію про груповодів, яка визначала їх основні функції і завдання. З 15 травня 1934 р. груповоди стали називатися класними керівниками. На класного керівника покладалася організація виховної роботи. Обов’язки класного керівника визначалися статутом школи і документами міністерства освіти СРСР і союзних республік. В Україні до 01.07. 1997 р. діяло Положення про класного керівника восьмирічної школи і середньої загальноосвітньої політехнічної школи з виробничим навчанням, затверджене Міністерством освіти УРСР 25.11.1960 р.

Завдання, функції, основні напрями і зміст роботи класного керівника в сучасних умовах визначає Положення про класного керівника навчального закладу системи загальної середньої освіти (затверджене наказом №434 МОН України від 06.09.2000 р.).

Класний керівник – це педагогічний працівник, який здійснює педагогічну діяльність з колективом учнів класу, навчальної групи, окремими учнями, їх батьками, організацію і проведення позаурочної та культурно-масової роботи, сприяє взаємодії учасників навчально-виховного процесу в створенні належних умов для виконання завдань навчання і виховання, самореалізації та розвитку учнів (вихованців), їх соціального захисту.

Класний керівник у визначенні змісту роботи керується Конституцією України, Конвенцією ООН про права дитини, Законами України «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», іншими законодавчими і нормативно-правовими актами України.

Функції класного керівника:

1) діагностична (психолого-педагогічне вивчення окремих учнів і класу в цілому);

2) організаторська (уміння залучати колектив класу і кожного учня до різних видів виховної діяльності – пізнавальної, суспільно корисної, ціннісно-орієнтаційної, художньо-творчої, вільного спілкування, організації дозвілля учнів тощо);

3) виховна (реалізація завдань розумового, морального, трудового, фізичного, правового, економічного та ін. напрямів виховання);

4) координаційна (спрямування класного керівника виховних зусиль усіх педагогів, батьків і громадськості у вирішенні завдань формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості, патріота України);

5) стимулююча (своєчасне виявлення досягнень і недоліків вихованців).

п.2.5. Положення визначає права класного керівника:

відвідування уроків, присутність на заходах, що проводять для учнів (вихованців) навчальні, культурно-просвітні заклади, інші юридичні або фізичні особи;

внесення пропозицій на розгляд адміністрації навчального закладу та педагогічної ради про моральне та матеріальне заохочення учнів (вихованців); ініціювання розгляду адміністрацією навчального закладу питань соціального захисту учнів (вихованців);

внесення пропозицій на розгляд батьківських зборів класу (групи) щодо матеріального забезпечення організації та проведення позаурочних заходів у порядку, визначеному законодавством;

відвідування учнів (вихованців) за місцем їх проживання (за згодою батьків, опікунів, піклувальників), вивчення умов їх побуту та виховання;

вибір форми підвищення педагогічної кваліфікації з проблем виховання;

вияв соціально-педагогічної ініціативи, вибір форм, методів, засобів роботи з учнями (вихованцями); захист професійної честі, гідності відповідно до чинного законодавства; матеріальне заохочення та досягнення вагомих результатів у виконанні покладених на нього завдань.

Класний керівник зобов’язаний (п.2.6. Положення):

вибирати адекватні засоби реалізації завдань навчання, виховання і розвитку учнів (вихованців);

здійснювати педагогічний контроль за дотриманням учнями (вихованцями) статуту і Правил внутрішнього трудового розпорядку навчального закладу, інших документів, що регламентують організацію навчально-виховного процесу;

інформувати про стан виховного процесу в класі та рівень успішності учнів (вихованців) педагогічну раду, адміністрацію навчального закладу, батьків;

дотримуватись педагогічної етики, поважати гідність учня (вихованця), захищати його від будь-яких форм фізичного, психічного насильства;

своєю діяльністю стверджувати повагу до принципів загальнолюдської моралі;

пропагувати здоровий спосіб життя; постійно підвищувати професійний рівень, педагогічну майстерність, загальну культуру; вести документацію, пов’язану з виконанням повноважень класного керівника (класні журнали, особові справи, плани роботи тощо).

Найважливіші напрямки роботи класного керівника:

1. Вивчення особистості учня.

2. Створення і виховання учнівського колективу.

3. Розвиток талантів, розумових і фізичних здібностей учнів, виховання у них високої пізнавальної культури, організація змістовного дозвілля.

4. Створення необхідних умов для фізичного розвитку вихованців, збереження та зміцнення їхнього здоров’я.

5. Підготовка школярів до господарсько-трудової діяльності.

6. Робота з учителями.

7. Взаємозв’язок з сім’єю, робота з батьками учнів.

8. Співробітництво з позашкільними навчально-виховними закладами, громадськістю, громадськими організаціями.

9. Планування класним керівником виховної роботи з дітьми.

10. Ведення необхідної документації.

Форми роботи класного керівника: індивідуальна, групова, фронтальна. За критерієм використання джерел і засобів виховного впливу на особистість школярів форми роботи поділяють на: словесні (збори, доповіді, бесіди, диспути, конференції та ін.), практичні (походи, екскурсії, спартакіади, олімпіади, конкурси тощо) та наочні (діяльність шкільних музеїв, виставок, тематичні стенди та ін.). Вибір конкретної форми зумовлюється різними чинниками: завданнями виховання, рівнем розвитку первинного колективу, індивідуальними особливостями школярів, об’єктивними обставинами, конкретними педагогічними ситуаціями та ін.

ГПД (група подовженого дня) – спеціально-необхідна і педагогічно обґрунтована форма забезпечення всебічного розвитку особистості, де перебувають діти після навчальних занять у школі і успіх роботи якої залежить від тісної співпраці вчителя і вихователя, який працює у ГПД.

Типи ГПД – група-клас (яка складається з усіх без винятку учнів класу); зведена одновікова група (яка охоплює учнів чи більше паралельних класів); зведена різновікова група (що складається з учнів різних класів).

Принципи роботи у ГПД – здійснення комплексного підходу до навчання і виховання учнів; забезпечення тісної єдності навчально-виховного процесу в класах і групах; продовження вихователем роботи з учнями, розпочатої вчителем на уроках (самопідготовка); застосування різноманітних форм і методів позаурочної роботи; широке використання наочності, обладнання, ТЗН, спортивного комплексу (щоденно проводиться спортивна година), ігрових приміщень.

Завдання ГПД – успішна підготовка учнями домашнього завдання; поглиблення знань, умінь і навичок учнів з предметів, що вивчаються; задоволення інтересів дітей, розвиток самостійності та ініціативи; розвиток індивідуальних здібностей і нахилів учнів.

Режим у ГПД – сон, відпочинок, харчування (дворазове), фізкультурно-оздоровчі заняття, самопідготовка, заняття за інтересами, виховні заходи.

Режим дня у ГПД встановлюється педагогічним колективом і директором школи, згідно вимог Міністерства освіти і науки та Міністерства здоров’я України.

План роботи у ГПД (перспективний план вихователя) – участь у комплектування групи; піклування про здоров’я, фізичний розвиток і режим школяра; керівництво самопідготовкою учнів; керівництво суспільно-корисною працею; організацію відпочинку учнів. Вихователь повинен складати тижневий план роботи, який включає роботу на кожен день.

2. Виховання дітей у сім’ї. Поняття сім’ї та сімейних стосунків. Типи і функції сім’ї.

Сім’я – невелика соціальна група група, до якої входять поєднані шлюбом чоловік і жінка, їх діти (власні або усиновлені), кровні родичі, інші особи, пов’язані родинними зв’язками з подружжям.

Види відносин щодо соціальної сутності шлюбу: духовно-психологічні (почуття кохання, спільність духовних інтересів, прихильність, психологічна сумісність); моральні (дотримування або ж порушення подружнього обов’язку, додержання вірності, честі, гідності); економічні (виробництво засобів до життя та їх розподіл); культурні (передача та відтворення міжпоколінних культурних традицій).

Історичні типи сімей. Розрізняють парні, моногамні та полігамні сім’ї. В наш час існують лише моногамні та полігамні сім’ї. Полігамна сім’я, основана на багатошлюбності, функціонує в обмежених регіонах світу (Пакистан, Єгипет, Південна Індія) у двох формах шлюбу: полігінійному (багатожонство) і поліандрічному (кілька чоловіків у жінки). Типи моногамної сім’ї – велика (за часів Давньої Русі) та мала. Нині існуючі сім’ї можна поділити на два основних типи – проста (мала, індивідуальна, нуклеарна), що складається з однієї шлюбної пари з дітьми або без дітей, і складна (розширена, нерозділена, братська), котра складається з кількох простих сімей. Тепер найпоширенішим типом є нуклеарна (від слова «ядро») сім’я, до складу якої входять дві послідовні, кровно споріднені генерації: батьки та неодружені діти.

Вивчення та аналіз сімей дали змогу вченим виділити понад 40 їх типів, видів і форм. Сім’ї відрізняються між собою за такими ознаками:

· за складом: повна, окрема, проста (нуклеарна), складна, велика сім’я;

· за структурою: з однією шлюбною парою з дітьми або без дітей; з одним із батьків подружжя та іншими родичами; з двома і більше шлюбними парами з дітьми або без дітей, з одним із батьків подружжя та інших родичів і без них; з матір’ю (батьком) з дітьми та інші сім’ї;

· за типом верховенства в сім’ї: егалітарні та авторитарні сім’ї;

· за сімейним побутом, сімейним укладом: сім’я – «віддушина»; сім’я дітоцентричного типу; сім’я типу спортивної команди або дискусійного клубу; сім’я, яка на перше місце ставить комфорт, здоров’я, порядок;

· за однорідністю соціального складу: однорідні й неоднорідні сім’ї;

· за сімейним стажем: молодожони; молоді сім’ї; сім’ї, які очікують дитину; сім’ї середнього шлюбного віку; старшого шлюбного віку; подружні пари похилого віку;

· за якістю взаємин та атмосфери в сім’ї: благополучна, стабільна, педагогічно слабка, нестабільна, дезорганізована;

· за географічною ознакою: міська, сільська, віддалена сім’я;

· за типом споживацької поведінки: сім’я з «інтелектуальним» типом споживання, тобто з високим рівнем витрат на купівлю книг, журналів тощо; сім’ї з проміжним типом споживання;

· з особливими умовами сімейного життя: студентська сім’я, «дискантна сім’я» тощо.

Умовно сім’я поділяється на благополучну та неблагополучну.

Благополучна сім’я – сім’я з високим рівнем внутрішньої моральності, духовності, координації, взаємної підтримки та взаємодопомоги, з раціональними способами розв’язання сімейних проблем.

Неблагополучна сім’я – це така сім’я, яка через об’єктивні або суб’єктивні причини втратила свої виховні можливості, внаслідок чого в ній виникають несприятливі умови для виховання дитини.

До сучасних неблагополучних сімей відносяться такі види:

1) сім’ї, де батьки – алкоголіки, наркомани – ведуть аморальний спосіб життя;

2) сім’ї асоціальні (члени таких сімей конфліктують з морально-правовими нормами суспільства, схильні до правопорушень);

3) сім’ї конфліктні (в них відбуваються постійні конфлікти між батьками, батьками й дітьми, що виявляються у сварках, навіть бійках);

4) сім’ї неповні (дитину виховує один з батьків, переважно матір. Виникають вони здебільшого внаслідок: розлучення подружжя, смерті одного з батьків, позбавлення батьківських прав тощо);

5) сім’ї зовні благополучні (взаємостосунки з дітьми формальні; відсутня єдність у вимогах до дитини, наявні бездоглядність, надмірна батьківська любов або суворість у вихованні; застосовуються фізичні покарання тощо);

6) сім’ї соціального ризику (соціально незахищені сім’ї, які потребують соціальної допомоги та підтримки – малозабезпечені, багатодітні, з дітьми-інвалідами, батьками-інвалідами тощо).

Сім’я є першоосновою духовного, економічного та соціального розвитку суспільства та виконує в ньому такі функції:

- господарсько-економічну – планування сімейного бюджету, організація споживчої діяльності по веденню домашнього господарства та організації побуту сім’ї;

- репродуктивну – продовження людського роду через народження дітей;

- комунікативну – створення сприятливого сімейного мікроклімату, організація внутрішньосімейного спілкування;

- виховну – передача дорослими членами сім’ї соціального досвіду дітям;

- рекреативну – організація вільного часу та відпочинку сім’ї, розвиток інтересів і потреб її членів;

- психотерапевтичну – психологічна підтримка членів сім’ї в різних життєвих ситуаціях, створення доброзичливого емоційного клімату в сім’ї з метою відновлення фізичних і психічних сил членів родини, витрачених у різних стресових ситуаціях.

3. Правові основи сімейного виховання. Сімейні традиції та обряди українського народу.

Правові основи сучасного сімейного виховання. В основі сімейного виховання лежить сімейне право, яке закріплене Конституцією України, законодавством про шлюб і сім’ю та цивільним Кодексом України. Правовідносини між батьками і дітьми регулюються також такими міжнародними документами, як Загальна декларація прав людини, Декларація прав дитини і Конвенція про права дитини, схвалені Генеральною Асамблеєю ООН і ратифіковані Верховною Радою України.

У «Конвенції ООН про права дитини» (1989) зазначено, що кожна дитина має право на життя, батьків і право на особливу турботу й допомогу. У сім’ї, як основному осередку суспільства і природному середовищі для росту і благополуччя дітей, повинен бути забезпечений особливий захист. Повний і гармонійний розвиток дитини потребує сімейного оточення, атмосфери щастя, любові і розуміння. Лише такі умови можуть підготувати дітей до самостійного життя у суспільстві і виховати їх в дусі загальнолюдських ідеалів, у дусі миру і власної гідності.

Конвенція включає основні положення про охорону здоров’я дітей, про роль, права і обов’язки батьків по створенню умов для такої охорони. Вона закликає батьків будувати взаємини з дітьми на високій морально-правовій основі. Родинна педагогіка повинна будуватися батьками на підґрунті відносин рівноправних особистостей, рівноправних суб’єктів права, а не на основі вимог старших, сліпого підкорення їм. Лише поважаючи права дитини, можна виховати в ній повагу до прав інших людей, кожної людини, повагу до закону.

Конвенція застерігає батьків від авторитаризму в сімейному вихованні. Якщо ж вони жорстоко поводять себе з дитиною або не турбуються про неї, якщо навмисне чи ненавмисне наносять шкоду фізичному чи моральному здоров’ю дітей, відповідні компетентні органи на підставі судового рішення позбавляють їх батьківських прав, а дітей відправляють на виховання в державні установи.

Батьки несуть основну відповідальність за забезпечення у межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов, необхідних для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Дитина має бути повністю підготовленою до самостійного життя в суспільстві і вихованою в дусі ідеалів миру, гідності, терпимості, свободи, рівності й солідарності, проголошених у Статуті Організації Об’єднаних Націй.

З цим всесвітнім документом узгоджені нормативні і законодавчі акти, які регламентують становище дітей в Україні, виховні функції батьків, роль сім’ї у формуванні особистості дитини.

Правові основи сімейного виховання в Україні ґрунтуються на відповідних статтях Конституції і Закону України «Про освіту». Конституція підкреслює, що «сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняється державою» (ст. 51). Вона зобов’язує батьків утримувати дітей до їх повноліття (ст. 51) і попереджує, що «будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідується законом» (ст. 52).

До матерів і батьків, які не виконують свій обов’язок перед дітьми, може бути застосована сувора моральна кара – позбавлення батьківських прав. Причиною для такого рішення може слугувати жорстоке поводження з дітьми, аморальний вплив на них, антисуспільна поведінка батьків: алкоголізм, наркоманія, проституція, хуліганство, важкі психічні розлади.

Одним з основних принципів виховання дітей в сім’ї, що закріплені законодавством, є надання кожному із подружжя рівних прав і обов’язків стосовно своїх дітей. Це означає, що всі питання життя і розвитку дітей батьки вирішують спільно, ніхто з них не має переваги над іншим. Цей принцип гарантує захист дітей від прояву батьківського егоїзму, слугує базою для об’єктивних, розумних рішень, забезпечує найкращі умови для врахування інтересів дітей.

Закон України «Про освіту» чітко визначає відповідальність батьків за розвиток дітей (ст. 59). Батьки зобов’язані:

- постійно дбати про фізичне здоров’я, психічний стан дітей, створювати належні умови для розвитку їх природних здібностей;

- поважати гідність дитини, виховувати працелюбність почуття доброти, милосердя, повагу до держави і рідної лови, сім’ї, старших за віком, народних обрядів та звичаїв;

- виховувати повагу до національно-історичних, культурних цінностей українських та інших народів, любов до своєї країни;

- сприяти здобуттю дітьми освіти у закладах освіти, забезпечувати повноцінну домашню освіту;

- виховувати повагу до законів, основних свобод людині.

Усе сімейне життя супроводжується різноманітними обрядами та ритуалами. Основні з них: родильні, які відзначали народження людини; весільні, що освячували шлюб; поховальні й поминальні, пов’язані із смертю людини та вшануванням її пам’яті.

Важливе місце у вихованні дітей у сім’ї мають зайняти народні звичаї і традиції. Вони є тією доброю основою, на якій зростає національна свідомість, гідність і самоповага, а разом з тим і розуміння та повага інших народів. Адже поняття український народ, українська нація відображають і традиції – трудові, моральні, естетичні та ін. Вони мають визначати національне виховання дітей і молоді в сім’ї і родині. Традиції і звичаї народу відображають рівень його матеріального, культурного та духовного розвитку. Засвоюючи віковічні традиції, звичаї та обряди, молодь осягає їх філософський, психологічний і естетичний зміст і поступово виявляє їх у своїй діяльності, стаючи невід’ємною часткою рідного народу, нації. З цієї метою мають широко запроваджуватись святкування сім’ями дат народного календаря, що сприятиме формуванню у дітей і молоді духовної культури. Народний календар включає дати і події, які мають як вселюдський, так і національний, і регіональний характер: День пам’яті (проводи) померлих людей, загиблих воїнів, День Перемоги, День Матері, Новий рік, Різдво, Великдень, Вербна неділя, Зелені свята (клечальна неділя, Трійця), Івана Купала, свято зажинок і обжинок, свято знань, День Сім’ї та Національної незалежності.

Особливе значення у вихованні дітей мають відігравати дати родинного календаря: день родини, відзначення днів народження кожного члена сім’ї, сімейних ювілеїв, роковин подружнього життя за участю дітей і онуків, що сприятиме єдності поколінь, міцності родини, засвоєнню кращих традицій українського народу.

Вивчення батьками народних традицій, звичаїв і обрядів та впровадження їх у життя і виховну практику своєї сім’ї сприятимуть формуванню у дітей і молоді національного характеру, національної самосвідомості і гідності. Українська нація має зберегти себе в родині. Дім, сім’я, праця, висока духовна культура та громадянська зрілість українського народу покликані забезпечити йому найвищий рівень життя, а Україні – незалежність, економічну. і політичну стабільність, непорушність кордонів і високий міжнародний авторитет. Адже ніхто для українців не збудує держави й не створить матеріальних умов, коли сім’я буде морально й матеріально дезорганізована. Українська сім’я має стати основою і символом духовного й економічного відродження, метою багатогранної гуманістичної діяльності української держави.

4. Родинно-сімейне виховання: суть, мета, завдання, принципи, зміст, напрями, умови.

15 травня відзначається як Міжнародний день родини. Родина є основою держави. Родина, рід, родовід, народ – поняття, що розкривають моральну й духовну сутність, природну послідовність основних етапів формування людини. Від роду до народу, нації – такий природний шлях розвитку кожної дитини, формування її національної свідомості й громадянської зрілості.

Родинне виховання – перша природна і постійно діюча ланка виховання. У сім’ї закладається духовна основа особистості, її мораль, самобутність національного світовідчуття і світорозуміння.

Родинне виховання – це перевірений віками досвід національного виховання дітей у сім’ї. Воно є могутнім джерелом формування світогляду, національного духу, високої моральності, трудової підготовки, громадянського змужніння, глибоких людських почуттів, любові до матері і батька, бабусі і дідуся, роду і народу, пошани рідної мови, історії, культури.

Основними завданнями родинно-сімейного виховання в умовах сьогодення є:

– виховання фізично й морально здорової дитини, забезпечення необхідних екосоціальних умов для повної реалізації можливостей розвитку дитини (генотипу);

– створення атмосфери емоційної захищеності, тепла, любові, умов для розвитку почуттів і сприймань дитини, її самореалізації;

– засвоєння моральних цінностей, ідеалів, культурних традицій, етичних норм взаємин між близькими людьми і в суспільному оточенні, виховання культури поведінки, правдивості, справедливості, гідності, честі, людяності, здатності виявляти турботу про молодших, милосердя до слабих і людей похилого віку;

– залучення дітей до чарівного світу знань, вивчення народних казок, пісень, прислів’їв, приказок, дум, лічилок тощо; виховання поваги до школи і вчителя, прагнення до освіти й творчого самовдосконалення;

– включення дитини в спільну з дорослими діяльність, розвиток творчої працелюбної особистості, спрямування її зусиль на турботу про навколишнє середовище; виховання дітей цивілізованими господарями та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин;

– формування естетичних смаків і почуттів, уміння розрізняти красиве і потворне в мистецтві і житті, поважати прекрасне у вчинках людей; забезпечення умов для їхньої творчої практичної діяльності;

– забезпечення духовної єдності поколінь, збереження родинних традицій, сімейних реліквій, вивчення родоводу; прилучення дітей до народних традицій, звичаїв, обрядів, виховання в них національної свідомості і самосвідомості.

Методи сімейного виховання – це прийоми організації і здійснення систематичного впливу батьків на дітей. Як народна, так і наукова педагогіка пріоритетними визнають ті, які формують передусім суспільну поведінку дітей, їхню підготовку до трудової діяльності та створення сім’ї. Надзвичайно важливим методом виховання дітей у сім’ї є особистий приклад батьків. Разом з тим вправи і привчання, організація режиму навчання, праці та відпочинку дітей, виконання ними різних доручень і обов’язків, ігри створюють у сім’ї атмосферу доброзичливості, невимушеності, взаєморозуміння і взаємодопомоги.

Народна педагогіка надає великого значення силі слова – розповіді, поясненню, бесіді, настанові, пораді та ін. Як у теорії, так і в практиці сімейного виховання існує система стимулюючих методів, до яких належать педагогічна вимога, громадська думка, орієнтація на очікувану радість, змагання, похвала, заборона, нагорода, застереження, навіювання, заохочення й покарання та ін.

Провідні напрями родинно-сімейного виховання. Сьогодні як для української родини, так і для всієї освітньо-виховної системи найважливішим завданням є формування особистісних якостей громадянина України, які включають у себе національну самосвідомість, розвинену духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту.

1. Правове виховання дітей у сім’ї має забезпечити знання й дотримання членами сім’ї і дітьми норм Конституції, прав і обов’язків громадян, законодавства України; повагу до народних символів і національної символіки, визнання державного Герба, Гімну.

2. Моральне виховання в українській сім’ї має бути спрямоване на формування у дітей і молоді моральної свідомості – ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, напрацьованих вітчизняною і світовою культурою. Головна мета морального виховання у сім’ї – набуття молодим поколінням морального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжлюдських і міжнаціональних взаємин, формування моральної культури.

Основні завдання морального виховання – набуття знань про моральні принципи, норми та правила суспільної поведінки, виховання моральних почуттів, потреб і ставлення до навколишнього світу, набуття стійких навичок та звичок моральної поведінки.

3. Статеве виховання – взаємопов’язаний, безперервний процес, що починається від народження, продовжується ціле життя і передбачає статеву освіту і виховання дітей і молоді та засвоєння ними суспільно-історичного досвіду взаємовідносин між чоловіком і жінкою, цінності справжніх людських почуттів; формування моральних взаємовідносин між хлопчиками і дівчатками, юнаками і дівчатами, виховання культури інтимних почуттів; підготовку до шлюбу і створення здорової і щасливої сім’ї. Стародавня мудрість говорить: виховуючи хлопчика – виховують чоловіка, виховуючи дівчинку – виховують націю.

4. Формування у дітей основ естетичної культури, що включає естетичне сприйняття прекрасного в навколишній дійсності, природі і відносинах між людьми, відповідне ставлення до нього.

5. Формування духовності й духовної культури дітей у сім’ї певним чином відображає сферу інтересів і потреб життя суспільства. Це найповніше виражається в життєвій моралі та культурі спілкування й поведінки, політичній, правовій і художньо-естетичній культурі.

6. Патріотичне виховання є могутнім стимулом у змаганнях за розбудову нової української держави, духовне оновлення суспільства, становлення високої етики міжнаціональних стосунків. Формування патріотичних почуттів означає вироблення й зміцнення високого ідеалу служіння своєму народові, готовності до трудового та ратного подвигу в ім’я процвітання своєї держави, прагнення бачити Україну незалежною.

7. Трудове виховання дітей в українській родині має забезпечити розуміння ролі праці в житті суспільства і людини, повагу до людей праці, які створюють матеріальні і духовні цінності; свідоме ставлення до праці як вищої цінності людини і суспільства, формування творчої працелюбної особистості, цивілізованого господаря, готовності до життєдіяльності в умовах ринкових відносин; психологічну, моральну і практичну підготовку дітей і молоді до вибору професії та безпосередньої праці в матеріальній і духовній сферах;

8. Екологічна культура людини, гармонія її відносин з природою передбачає тісний зв’язок з традиційним народним вихованням любові до природи, спирання на педагогіку народного календаря, де всі пори року, кожна дата, свята тісно пов’язані з природою рідного краю, з природою самої людини.

9. Сім’я, родина мають забезпечити способи, форми й методи повноцінного фізичного розвитку дітей, охорону та зміцнення їхнього здоров’я.

10. Розумове виховання в сім’ї передусім зумовлює розвиток у дітей цікавості, допитливості, кмітливості, інтелекту й формування у них пізнавальних інтересів; виховання свідомого ставлення до навчання, розвиток пізнавальної активності і культури розумової праці; виховання мотивів та відповідального ставлення до навчання, готовності до практичного застосування знань і вмінь; привчання до наукової організації розумової праці.

Дата добавления: 2014-01-07