Спори про відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки

Питання, пов’язані з розглядом справ про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, мають особливе значення, оскільки актуальність цих проблем зумовлена великою кількістю відповідних цивільно-правових спорів у судовій практиці.

Слід зважати також на ті обставини, що у випадку завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, процес вчинення та умови виникнення зобов’язань суттєво відрізняються від загальних правил, що, відповідно, потребує виділення вказаних випадків як особливого різновиду деліктних зобов’язань.

Відносинам про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, присвячені, зокрема ст.ст. 3, 27, 41, 68 Конституції України, ст. ст. 11–16, 22, 23, 316–327, 355, 386, 979–999, 1166–1168, 1172, 1187, 1188, 1191–1206 ЦК України, положення Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП), Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України).

Правову природу відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, та шкоди, завданої внаслідок взаємодії цих джерел, урегульовано законами України «Про дорожній рух» вiд 30 червня 1993 року (зі змінами); «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо усунення надмірного державного регулювання у сфері автомобільних перевезень» від 05 липня 2011 року (після набрання ним чинності скасовано вимоги щодо обов’язкової наявності у водія дорожнього (маршрутного) листа та нотаріально посвідченої довіреності на керування транспортним засобом); «Про автомобільний транспорт» вiд 05 квітня 2001 року; «Про міліцію» вiд 20 грудня 1990 року.

Норми, що стосуються обов’язкового страхування, містяться у спеціальному законодавстві, зокрема, законах України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» вiд 01 липня 2004 року; «Про страхування» вiд 07 березня 1996 року; «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 02 березня 2000 року; «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» від 18 січня 2001 року, Директиві Ради ЄЕС від 24 квітня 1972 року «Щодо зближення законів держав-членів стосовно страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів та виконання зобов’язання про страхування такої відповідальності», Правилах добровільного страхування транспортних засобів «КАСКО», затверджених Укрстрахнаглядом 25 березня 1997 року № 19-1, постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження розмірів страхових платежів за договорами міжнародного обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 06 січня 2005 року № 5.

Із метою забезпечення правильного та однакового застосування законодавства при вирішенні спорів цієї категорії Пленумом Верховного Суду України було прийнято ряд постанов, які застосовуються судами під час вирішення спорів вказаної категорії, серед яких постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12 червня 2009 року № 2; постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 14; постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року № 6; постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року № 4; постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» від 30 травня 1997 року № 8.

Для вирішення цієї категорії справ необхідно також керуватись Правилами дорожнього руху України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України «Про правила дорожнього руху» від 10 жовтня 2001 року №1306 (далі – ПДР України), Методикою товарознавчої експертизи та оцінки дорожніх транспортних засобів, затвердженою спільним наказом Міністерства юстиції України, Фондом державного майна України від 24 листопада 2003 року, Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 року та іншими нормативно-правовими актами, що регламентують спірні правовідносини.

Водночас існує й спеціальне законодавство, яке регулює правовий режим відповідальності володільців спеціальних джерел підвищеної небезпеки. Наприклад, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» вiд 25 червня 1991 року визначає обов’язок осіб, які володіють джерелом підвищеної екологічної небезпеки, компенсувати заподіяну шкоду громадянам та юридичним особам, якщо вони не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих. Крім того, спірні правовідносини регулюються земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону і використання рослинного і тваринного світу та іншим спеціальним законодавством.

Певні особливості має порядок відшкодування ядерної шкоди. Відносини щодо цивільної відповідальності за ядерну шкоду регулюють закони України «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення» від 05 квітня 2006 року; «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» вiд 12 червня 2011 року, а також ратифікована Україною Віденська конвенція «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду» вiд 12 вересня 1997 року.

Зазначений вище перелік законів та нормативно-правових актів не є вичерпним.

Поняття джерела підвищеної небезпеки на рівні закону (легальна дефініція) закріплено у ст. 1187 ЦК України, відповідно до якої під джерелом підвищеної небезпеки розуміють діяльність, пов’язану з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для осіб, які цю діяльність здійснюють, та інших осіб.

Основні ознаки джерела підвищеної небезпеки також наведено у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року № 6, відповідно до якого джерелом підвищеної небезпеки належить визнавати будь-яку діяльність, здійснення якої створює підвищену імовірність заподіяння шкоди через неможливість контролю за нею людини, а також діяльність по використанню, транспортуванню, зберіганню предметів, речовин і інших об’єктів виробничого, господарського чи іншого призначення, які мають такі ж властивості. Наприклад, літак, автомобіль небезпечні неможливістю їх миттєвої зупинки, а будівництво – тією ж неможливістю зупинки техніки, предметами, піднятими на висоту або заглибленими, і заподіянням саме механічних ушкоджень (каліцтва). Майнова відповідальність за шкоду, завдану діями таких джерел, має наставати як при цілеспрямованому їх використанні, так і при мимовільному прояві їх шкідливих властивостей (наприклад, у випадку завдання шкоди внаслідок мимовільного руху автомобіля).

Так, у серпні 2009 року Є. звернувся до суду з позовом до Б., в якому зазначив, що внаслідок ДТП, яка сталася з вини відповідача, був пошкоджений його автомобіль. Судом під час розгляду справи встановлено, що 19 лютого 2009 року в м. Житомирі водій автомобіля ВАЗ-2101 Б. не забезпечив технічно справний стан транспортного засобу, у результаті чого випала опора колеса автомобіля, після чого останній, втративши керованість, зіткнувся з припаркованим автомобілем позивача. Заочним рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 26 лютого 2010 року позовні вимоги Є. до Б. про відшкодування шкоди задоволено частково.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з положень ст.ст. 1166, 1167, 1187 ЦК України, якими передбачено обов’язок особи відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки.

Чинним законодавством надано приблизний перелік видів діяльності, які можуть створювати підвищену небезпеку заподіяння шкоди.

Цей перелік не є вичерпним, оскільки постійний розвиток науки й техніки створює нові об’єкти, поводження з якими може створювати підвищену ймовірність заподіяння шкоди.

Через цю обставину суд, вирішуючи питання про можливість віднесення діяльності до джерела підвищеної небезпеки, повинен з’ясовувати наявність його характерних ознак, серед яких неможливість повного контролю з боку людини; наявність шкідливих властивостей; велика ймовірність завдання шкоди.

Зокрема, судова практика визнає джерелом підвищеної небезпеки будь-яке застосування концентрованої енергії у таких випадках, коли енергію використано не в споживчих цілях, не в побуті, а на виробництві, на транспорті.

Так, рішенням Овруцького районного суду Житомирської області від 18 лютого 2011 року відмовлено у задоволенні позовних вимог О. до Овруцького управління по експлуатації газового господарства ВАТ по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз» про відшкодування матеріальної та моральної шкоди (справа № 2-67/11).

Суд виходив із того, що ч. 1 ст. 1187 ЦК України закріплено тільки приблизний перелік джерел підвищеної небезпеки, до яких газопровід не належить, оскільки умови його використання не створюють небезпеки для оточуючих.

В іншому випадку рішенням Катеринопільського районного суду Черкаської області від 30 червня 2010 року (справа № 2-14/10) позовні вимоги О. до ВАТ «Черкасиобленерго», ВАТ «Укртелеком» про відшкодування шкоди задоволено частково.

Задовольняючи позовні вимоги, суд виходив із положень ч. 2 ст. 1187 ЦК України та зазначив, що судова практика визнає джерелом підвищеної небезпеки будь-яке застосування концентрованої енергії. Під час розгляду справи судом було встановлено, що пожежа в будинку позивача, яка в подальшому призвела до настання негативних наслідків у виді шкоди, сталася внаслідок замикання, спричиненого потраплянням проводів мережі на проводи ліній радіофікації внаслідок зміщення електроізолятора з кріплення на опорі та провисання ліній електропередачі.

Виходячи з викладеного можна зробити висновок, що газопровід, електромережа в квартирі не визнаються джерелом підвищеної небезпеки, оскільки умови їх використання не створюють ніякої небезпеки для оточення.

Не визнається джерелом підвищеної небезпеки поводження зі зброєю, однак діяльність з організації стрільб є джерелом підвищеної небезпеки, оскільки зброя зосереджується в одному місці, а тому, попри знання устрою, механізму дії зброї та проведення інструктажу щодо заходів безпеки, виникає велика ймовірність заподіяння шкоди третім особам.

У науці цивільного права є думка, згідно з якою джерелом підвищеної небезпеки є діяльність певного роду, провадження якої створює підвищену ймовірність заподіяння шкоди через неможливість повторного контролю за нею людиною, а також діяльність із використання, транспортування, збереження предметів, речовин та інших об’єктів виробничого, господарського або іншого призначення, які мають такі самі властивості.

Так, транспортний засіб, що не рухається, не може розглядатись як предмет, що створює підвищену небезпеку, при наїзді на нього іншого транспортного засобу.

Не вважається джерелом підвищеної небезпеки велосипед, оскільки цей транспортний засіб не має двигуна, а рухається внаслідок дії мускульної сили людини, яка знаходиться на ньому, отже, його експлуатація є повністю контрольованою.

У переважній більшості, як свідчить практика, суди розглядають цивільні справи про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки внаслідок дорожньо-транспортних пригод, які сталися за участю наземних транспортних засобів.

Під час розгляду таких справ слід враховувати, що відповідно до п. 1.10 ПДР України механічний транспортний засіб – транспортний засіб, що приводиться в рух за допомогою двигуна. Цей термін поширюється на трактори, самохідні машини і механізми (крім транспортних засобів, робочий об’єм двигуна яких не перевищує 50 куб. см), а також тролейбуси та транспортні засоби з електродвигуном потужністю понад 3 кВт.

За визначенням цього пункту ПДР України мопед – двоколісний транспортний засіб, що має двигун з робочим об’ємом до 50 куб. см. Отже, хоча він і не належить до механічних транспортних засобів, наявність у нього двигуна відповідно до положень ч. 1 ст. 1187 ЦК України дає підстави вважати мопед джерелом підвищеної небезпеки.

Хоча переважна більшість цивільних справ щодо відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, пов’язані із заподіянням шкоди транспортними засобами, необхідно зазначити, що на розгляді у судах також перебувають справи за позовами про відшкодування шкоди, завданої іншими видами джерел підвищеної небезпеки.

Так, рішенням Київського районного суду м. Полтави від 09 червня 2010 року (справа № 2-3306/10) частково задоволено позовні вимоги І. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої йому укусами службової собаки породи «московська сторожова», яка належить відповідачці К. У результаті нападу тварини позивачеві було нанесено легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров’я.

Посилання суду на ст. 1187 ЦК України під час задоволення позовних вимог про відшкодування шкоди, заявлених особами, які постраждали від службових собак і собак бійцівських порід, є цілком вірним, оскільки їх утримання визначено законодавцем як джерело підвищеної небезпеки, порядок їх утримання визначено законами.

Під час розгляду справ цієї категорії слід звертати увагу на те, що відповідальність за порушення правил тримання собак і котів встановлена ст. 154 КУпАП, а правила утримання домашніх тварин відповідно до вимог ст. 9 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» від 30 грудня 2009 року встановлюються органами місцевого самоврядування.

У разі виникнення сумнівів щодо питання, чи є собака службовим або його порода бійцівською, у випадках, коли ці обставини мають значення для правильного вирішення справи і є складовою предмету доказування, слід звертатися за відповідним роз’ясненням до фахівців у порядку, визначеному процесуальними нормами.

Отже, задоволення на підставі ст. 1187 ЦК України вимог про відшкодування шкоди, завданої внаслідок нападу собаки, що не є службовим і порода якого не є бійцівською, буде помилковим.

Необхідно врахувати, що інші домашні тварини не визнаються такими, що створюють підвищену небезпеку.

Так, рішенням Іваничівського районного суду Волинської області від 23 березня 2011 року (справа № 2-84/11), залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 20 травня 2011 року, у задоволенні позовних вимог К. до К.Б. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди відмовлено з тих підстав, що тілесні ушкодження, з приводу яких позивач знаходився на стаціонарному та амбулаторному лікуванні, не були йому заподіяні джерелом підвищеної небезпеки, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки не можна вважати домашніх (свійських) тварин, зокрема коня. Також суд дійшов висновку, що позивач К. не довів у суді тих обставин, що тілесні ушкодження були отримані ним внаслідок неправомірних дій відповідача К. та з його вини.

Дикі звірі є джерелом підвищеної небезпеки лише за умови їх перебування у володінні людини. При відшкодуванні шкоди, завданої діяльністю, пов’язаною з утриманням диких тварин, слід враховувати вимоги ст. 8 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» від 30 грудня 2009 року і «Порядку утримання та розведення диких тварин, які перебувають у стані неволі або в напіввільних умовах», затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 30 вересня 2010 року № 429, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 29 грудня 2010 року № 1384/18679.

Так, позивачка О. звернулась до суду з вимогою відшкодувати матеріальну та моральну шкоду з тих підстав, що 06 серпня 2009 року та 10 вересня 2009 року на її земельній ділянці дикими кабанами було знищено урожай кукурудзи та картоплі. Рішенням Тлумацького районного суду Івано-Франківської області у задоволенні позовних вимог О. до ЛМП «Хотимир» с. Хотимир Тлумацького району Івано-Франківської області відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд виходив із положень ст.ст. 1166, 1167 ЦК України та ст. ст. 2, 3 Закону України «Про мисливське господарство та полювання», відповідно до яких мисливські тварини, що перебувають у стані природної волі, належать до природних ресурсів загальнодержавного значення та в межах території України є об’єктами права власності українського народу. Від імені українського народу права власника мисливських тварин здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Судом у ході розгляду було встановлено, що ЛМП «Хотимир» не є органом державної влади, а відтак – і власником диких тварин, які перебувають в урочищі Тисменицького району Івано-Франківської області.

Іноді позитивний висновок і можливість застосування ст. 1187 ЦК України можуть бути пов’язані не тільки з якісними, а й із кількісними критеріями. Наприклад, зберігання каністри з бензином у гаражі власника автомобіля підвищеної небезпеки для оточення не створює, проте зберігання горючих матеріалів у великих місткостях пов’язане з підвищеною небезпекою.

Правові, економічні, соціальні та організаційні основи діяльності, пов’язаної з об’єктами підвищеної небезпеки, встановлено Законом України «Про об’єкти підвищеної небезпеки». Статтею 1 цього Закону визначено, що об’єкт підвищеної небезпеки – це об’єкт, на якому використовуються, виготовляються, переробляються, зберігаються або транспортуються одна або кілька небезпечних речовин чи категорій речовин у кількості, що дорівнює або перевищує нормативно встановлені порогові маси, а також інші об’єкти як такі, що відповідно до закону є реальною загрозою виникнення надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру. Відповідно до ст. 9 вказаного Закону суб’єкт господарської діяльності ідентифікує об’єкти підвищеної небезпеки відповідно до кількості порогової маси небезпечних речовин.

Нормативи порогової маси небезпечних речовин встановлюються Кабінетом Міністрів України. Порядок ідентифікації, форма та зміст оповіщення про її результати визначаються Кабінетом Міністрів України. На основі ідентифікаційних даних Кабінет Міністрів України затверджує класифікацію об’єктів підвищеної небезпеки і порядок їх обліку.

Отже, при виникненні сумнівів щодо віднесення того чи іншого об’єкта за кількісними показниками до джерела підвищеної небезпеки слід виходити з положень чинного законодавства України щодо цього питання.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 386 ЦК України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Як вбачається зі змісту ст.ст. 33, 36, 119 ЦПК України на позивача покладено обов’язок визначити відповідача у справі.

Водночас позивач не позбавлений права звернутись до суду з клопотанням про залучення до участі у справі співвідповідачів і третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог.

Як свідчить практика, суб’єктивний склад сторін у спорах такої категорії, як правило, складається з учасників дорожньо-транспортної пригоди; володільців-користувачів транспортних засобів; власників джерела підвищеної небезпеки, з якими винні особи знаходилися у трудових відносинах; страхових компаній, з якими власники транспортних засобів знаходяться у договірних відносинах; осіб, з вини яких сталася ДТП, відшкодування за якою було проведено страховими компаніями, та третіх осіб, зазвичай, водіїв-учасників, які не заявляють самостійних вимог.

За загальними правилами, тягар цивільної відповідальності має нести винна у завданні шкоди особа, якою є водій автомобіля чи особа, яка на відповідній правовій підставі керувала автомобілем та з вини якої сталась ДТП.

Окремо слід зазначити, що за змістом норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, зміна власника транспортного засобу, яким керувала особа, винна у завданні шкоди потерпілому, не змінює суб’єктивного складу сторін у спорі.

Загалом, позивачами у справах про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, можуть бути фізичні та юридичні особи, яким завдано майнової шкоди, у тому числі власники та володільці майна, фізичні особи, яким заподіяно моральну шкоду.

Рішенням Апеляційного суду Волинської області від 23 лютого 2011 року скасовано рішення Маневицького районного суду Волинської області від 30 грудня 2010 року в частині відшкодування матеріальної шкоди та судових витрат. У позові Г. до Я. про відшкодування шкоди відмовлено.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що винними діями відповідача Я. позивачеві Г. було завдано матеріальну шкоду. Однак такі висновки суду не відповідають обставинам справи, оскільки відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу власником пошкодженого майна є дружина водія Г., а останній лише наділений правом керування.

Як вбачається з матеріалів справи, всі витрати на ремонт та придбання запасних частин автомобіля понесла власниця автомобіля, на що суд не звернув уваги та задовольнив позовні вимоги про стягнення понесених витрат у зв’язку з пошкодженням автомобіля.

Отже, у Г. є речове право на пред’явлення позову про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, але не будучи власником автомобіля, Г. мав би довести, що саме йому завдано шкоду і він поніс витрати на ремонт автомобіля.

Таким чином, через невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального права рішення суду першої інстанції скасовано апеляційним судом з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Статтею 1187 ЦК України встановлено відповідальність за завдання шкоди особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Крім того, у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року надано приблизний перелік володільців джерел підвищеної небезпеки, до яких, зокрема, належать власники джерел підвищеної небезпеки (кооперативи, акціонерні товариства, громадяни тощо); організації, що володіють джерелами підвищеної небезпеки на праві повного господарського відання або на праві оперативного управління (державні підприємства та установи); організації та громадяни, що володіють джерелами підвищеної небезпеки на підставі відповідних договорів (договору оренди, підряду); громадяни, які мають доручення на керування транспортним засобом; організації, що володіють джерелами підвищеної небезпеки на підставі адміністративного акта про передачу їх у тимчасове користування.

Особливо слід наголосити, що помилковим є визначення в якості відповідачів філій юридичних осіб, які не є юридичними особами.

Так, ухвалою Верховного Суду України від 10 березня 2010 року (справа № 6-4301св08) рішення Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 26 жовтня 2007 року та рішення Апеляційного суду Волинської області від 20 грудня 2007 року скасовано, справу передано на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Покладаючи обов’язок з відшкодування завданої О. шкоди на ТОВ «Арго», суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надав Ковельській філії ВАТ «Страхова компанія «Універсальна» документів, які підтверджують розмір завданої йому матеріальної та моральної шкоди, а звернувся із зазначеним позовом до суду, тому саме товариство й має відшкодовувати зазначену шкоду. Крім того, ТОВ «Арго» не позбавлено можливості звернутися до суду із регресним позовом до страхової компанії.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд виходив із того, що оскільки ТОВ «Арго» як власник автомобіля, яким керував В., із вини якого сталося ДТП, має відповідати за дії своїх працівників, на підставі полісу застрахувало свою цивільно-правову відповідальність перед третіми особами у страховика – Ковельської філії ВАТ «Страхова компанія «Універсальна», тому згідно з вимогами ст. ст. 3, 5 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» відповідальність із відшкодування шкоди, завданої здоров’ю та майну позивача, слід покласти на страхувальника, з якого й підлягає стягненню на користь позивача завдана матеріальна та моральна шкода.

Проте суд касаційної інстанції не погодився з такими висновками суду апеляційної інстанції.

Згідно з вимогами ст. 95 ЦК України філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Філії та представництва не є юридичними особами.

Залучаючи до участі у справі як відповідача страховика – Ковельську філію ВАТ «Страхова компанія «Універсальна», суди у порушення вимог законодавства не звернули уваги на те, що філія не є юридичною особою та не може бути належним відповідачем у справі.

Вирішуючи питання про притягнення тієї чи іншої особи до відповідальності за ст. 1187 ЦК України, слід визначити дві основні ознаки володільця: юридичну та матеріальну (фактичну).

Юридична ознака володільця полягає в тому, що володільцем визнається тільки та особа, яка на відповідних правових підставах володіє об’єктом, діяльність з яким створює підвищену небезпеку.

Рішенням Центрального районного суду м. Сімферополя від 23 квітня 2010 року відмовлено в задоволенні позовних вимог Ф. до С. про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров’я внаслідок ДТП, що сталася з вини водія Л., який порушив правила дорожнього руху під час керування автомобілем марки «КАМАЗ». Своє рішення суд обґрунтував тим, що Л. під час ДТП керував автомобілем «КАМАЗ» на підставі нотаріально посвідченої довіреності, виданої йому власником цього автомобіля – С., тому слід було пред’являти позов до Л. В апеляційному порядку рішення суду першої інстанції не оскаржувалось та набрало законної сили.

У свою чергу матеріальна або фактична ознака володільця джерела підвищеної небезпеки означає, що особа повинна здійснювати фактичне володіння (експлуатацію, використання, зберігання, утримання) небезпечними об’єктами. У разі, якщо управління небезпечним об’єктом передається третій особі без належного юридичного оформлення (наприклад, управління транспортним засобом без оформлення довіреності), вважається, що об’єкт не виходить із володіння його безпосереднього володільця, і саме він нестиме відповідальність за заподіяну шкоду.

Тобто, як правило, обидві ознаки володільця небезпечного об’єкта повинні мати місце, крім випадків, передбачених законом.

Наприклад, Р. звернувся до суду з позовом до Н. і ПП «Махнітол», третя особа – Х. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що з вини водія Х., який на підставі трудового договору із ПП «Махнітол» керував автомобілем ГАЗ–33021, належним на праві власності Н., сталася ДТП, внаслідок якої було пошкоджено належний йому автомобіль ВАЗ–2101. Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 07 жовтня 2010 року (№ 2-1407/10) позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з відповідача Н. заподіяну матеріальну та моральну шкоду, у задоволенні позовних вимог до ПП «Махнітол» відмовлено. Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із того, що Н. передав належний йому автомобіль ГАЗ-33021 в оренду ПП «Махнітол» на підставі договору, укладеного в простій письмовій формі, чим порушив вимоги діючого законодавства, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно з ч. 3 ст. 640 ЦК України договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним із дня такого посвідчення. Частиною 1 ст. 220 ЦПК України передбачено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Отже, за таких обставин суд першої інстанції правильно дійшов висновку, що ПП «Махнітол», водій Х., який керував автомобілем під час ДТП на підставі трудового договору з ПП «Махнітол», не можуть вважатись володільцями цього транспортного засобу. В апеляційному порядку ця справа не переглядалась.

За загальним правилом, встановленим ч. 2 ст. 1187 ЦК України, шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Винятки із цього правила встановлено ч. 3, ч. 5 ст. 1187 ЦК України, згідно з якими особа, яка на відповідній правовій основі володіє транспортним засобом (власник, орендар, підрядник тощо), звільняється від обов’язку відшкодування шкоди, завданої транспортним засобом у випадках неправомірного заволодіння третьою особою транспортним засобом, завдання шкоди внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Ухвалою ВССУ від 21 вересня 2011 року (справа № 6-4204св11) касаційну скаргу К. задоволено частково, а рішення Старобешівського районного суду Донецької області від 29 червня 2010 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 07 грудня 2010 року скасовано. Справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням районного суду позов задоволено та стягнуто солідарно з Д. та ТОВ «Уником-Сервіс» матеріальну та моральну шкоду на користь К. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 07 грудня 2010 року рішення районного суду змінено і у задоволенні позову К. до ТОВ «Уником-Сервіс» про відшкодування шкоди відмовлено, виключено з рішення суду вказівку про солідарне відшкодування шкоди та відшкодування судових витрат.

Районний суд, з висновками якого частково погодилася апеляційна інстанція, задовольняючи позов, виходив із зобов’язання відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, особою, яка її завдала, та власником автомобіля у повному обсязі.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення в частині стягнення шкоди з ТОВ «Уником-Сервіс», посилався на ту обставину, що Д. не перебував з останнім у трудових відносинах, тому підстави для стягнення шкоди в солідарному порядку з власника транспортного засобу відсутні.

Проте з такими висновками не погодився суд касаційної інстанції.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Згідно з ч. 3, ч. 4 ст. 1187 ЦК України особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов’язана відшкодувати її на загальних підставах. Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

Судами встановлено, що 29 вересня 2009 року Д., керуючи автомобілем ВАЗ, що належить ТОВ «Уником-Сервіс», на Ленінському проспекті у м.Донецьку не дотримався безпечної швидкості руху, що призвело до зіткнення з автомобілем «Renault», що стояв праворуч, який належить позивачеві. Постановою Старобешівського районного суду Донецької області від 18 листопада 2009 року за вчинення правопорушення, передбаченого ст. ст. 124, 130 КУпАП, на Д. накладено штраф у розмірі 3400 грн.

Під час скоєння вказаної дорожньо-транспортної пригоди Д. керував автомобілем за відсутності належних правових підстав.

Судом апеляційної інстанції не з’ясовано питання неправомірності заволодіння Д. транспортним засобом, а також не обговорено питання недбалості власника транспортного засобу, що сприяла неправомірному заволодінню ним, питання відповідальності за шкоду, спричинену позивачеві, особою, яка керувала транспортним засобом, та власником транспортного засобу, які можуть нести спільну відповідальність, про що зазначено у ст. 1187 ЦК України.

Зазначені випадки мають бути підтверджені належними доказами (матеріалами кримінальної справи, якими встановлюється факт неправомірного заволодіння третьою особою транспортним засобом; документами, що підтверджують дію непереборної сили або умисел потерпілого), про що обов’язково має бути зазначено в мотивувальній частині судового рішення.

У разі якщо судом не отримано належних доказів на підтвердження винятків із правила, встановленого ч. 2 ст. 1187 ЦК України, то основним завданням суду повинно бути визначення відповідальної за шкоду особи. Вирішується це завдання шляхом витребування та дослідження належних доказів, що підтверджують правову підставу володіння джерелом підвищеної небезпеки, зокрема транспортним засобом.

Ухвалою ВССУ від 12 жовтня 2011 року касаційну скаргу В. задоволено частково (справа № 6-6744св10), а рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 21 квітня 2010 року та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 18 листопада 2010 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Установлено що у листопаді 2009 року Б. звернувся до суду із позовом до В. і М. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. Свої позовні вимоги обґрунтовував тим, що 12 листопада 2008 року о 21:20 по вул. Героїв Сталінграда в м. Запоріжжі з вини М., який керував автомобілем ГАЗ-2106, сталася ДТП, внаслідок якої пошкоджено належний йому на праві власності автомобіль ВАЗ-210990. Просив суд стягнути з М. та В. (власника автомобіля ГАЗ-2106) шкоду.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 21 квітня 2010 року позов Б. задоволено частково і стягнуто із ТОВ «Запорізька дистриб’юторська компанія» на користь Б. 13 911 грн 21 коп. на відшкодування матеріальної шкоди, 1 700 грн на відшкодування моральної шкоди, 759 грн 11 коп. судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 18 листопада 2010 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов Б. задоволено частково. Стягнуто із В. на користь Б. 13 911 грн 21 коп. на відшкодування матеріальної шкоди, 1 700 грн на відшкодування моральної шкоди, 627 грн 61 коп. судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Суд апеляційної інстанції, частково задовольняючи позов та стягуючи із В. на користь Б. матеріальну та моральну шкоду, дійшов висновку, що згідно з положеннями ч. 2 ст. 1187 ЦК України на В. як на власника автомобіля покладається відповідальність за відшкодування шкоди, завданої позивачеві, оскільки він не надав суду належних доказів, що автомобіль ГАЗ-2106, на час дорожньо-транспортної пригоди на будь-якій правовій підставі знаходився у володінні іншої особи.

Судом установлено та убачається із матеріалів справи, що 12 листопада 2008 року з вини М., який керував автомобілем ГАЗ-2106, сталася ДТП, внаслідок якої пошкоджено належний Б. на праві власності автомобіль ВАЗ-210990. Власником автомобіля ГАЗ-2106 є В. Оскільки судом установлено, що М. допустив порушення правил дорожнього руху, що призвело до зіткнення керованого ним транспортного засобу із автомобілем позивача, тому відповідати за шкоду, завдану Б., повинен саме М., а В. може нести часткову відповідальність лише у випадку, коли передача ним автомобіля М. стала однією з причин настання ДТП. У своєму рішенні апеляційний суд вказав, що В. видав на ім’я М. подорожній лист для здійснення перевезень вантажу на період із 10 листопада 2008 року по 10 грудня 2008 року та передав М. автомобіль. Однак, ухвалюючи рішення про стягнення із В. на користь Б. коштів на відшкодування шкоди, суд не зазначив, у чому саме полягають винні дії В. та яким нормам закону вони не відповідають.

Отже, якщо М. керував автомобілем за відсутності належних правових підстав, суду необхідно обговорити питання щодо неправомірного заволодіння транспортним засобом, питання недбалості власника транспортного засобу, що сприяла неправомірному заволодінню майном, питання відповідальності особи, яка керувала транспортним засобом, та власника автомобіля, які можуть нести спільну відповідальність згідно з положеннями ч. 4 ст. 1187 ЦК України.

Відповідно до Правил державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 07 вересня 1998 року № 1388 (далі – Правила), власники транспортних засобів зобов’язані зареєструвати їх в органах Державної автоінспекції Міністерства внутрішніх справ України. При цьому прізвище, ім’я, по батькові або найменування юридичної особи – власника (співвласника) транспортного засобу вказуються у свідоцтві про реєстрацію такого транспортного засобу. Експлуатація транспортних засобів, не зареєстрованих у підрозділах Державної автоінспекції, забороняється.

Доказами, що підтверджують правову підставу володіння автомобілем, можуть бути свідоцтво про реєстрацію автомобіля або документ, що підтверджує право користування та (або) розпорядження вказаним автомобілем, і виданий на період дії такого документа тимчасовий реєстраційний талон.

Разом із цим п. 16 зазначених Правил встановлено, що отримання власником транспортного засобу, який передав право користування і (або) розпорядження належним йому транспортним засобом, тимчасового реєстраційного талону не є обов’язковим і здійснюється за бажанням.

Отже, якщо у фізичної особи, яка керує транспортним засобом, але не є його власником, відсутній тимчасовий реєстраційний талон, проте є, наприклад, дійсний нотаріально посвідчений договір оренди, вона вважається такою, що володіє цим транспортним засобом на відповідній правовій підставі.

Навпаки, особа, яка на підтвердження права на керування транспортним засобом пред’являє тимчасовий реєстраційний талон, виданий на підставі довіреності, вже скасованої власником, з юридичної точки зору не може вважатися володільцем транспортного засобу.

Рішенням Ялтинського міського суду від 01 жовтня 2009 року (справа № 2-1568/09) було частково задоволено позовні вимоги М. до К., М. про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої пошкодженням автомобіля внаслідок ДТП, що сталася з вини М. під час керування автомобілем, належним на праві приватної власності К. Суд поклав відповідальність за заподіяну позивачу матеріальну і моральну шкоду на відповідача М., а у позові до К. відмовив.

В апеляційній скарзі М. просив скасувати рішення суду в частині відмови у позові до К. і ухвалити нове рішення про солідарне стягнення ним сум з обох відповідачів. При цьому позивач посилався на те, що М., хоча й керувала належним К. транспортним засобом у його присутності, але не може вважатися його володільцем, оскільки не мала при собі талону, що додається до посвідчення на право керування транспортним засобом, як це передбачено пп. «а» п. 2.1 ПДР України.

Ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 13 січня 2010 року апеляційну скаргу М. відхилено, а рішення Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 01 жовтня 2009 року залишено без змін.

Відхиляючи довід позивача про відсутність у М. правової підстави на володіння транспортним засобом, колегія суддів виходила з того, що п. 2.2 ПДР України встановлено, що власник транспортного засобу, а також особа, яка використовує такий транспортний засіб на законних підставах, можуть передавати у своїй присутності керування транспортним засобом іншій особі, яка має при собі посвідчення на право керування транспортним засобом відповідної категорії, а також особі, яка навчається водінню транспортним засобом відповідно до вимог цих ПДР України.

Крім того, відповідно ч. 9 ст. 15 Закону України «Про дорожній рух» право на керування транспортними засобами відповідної категорії підтверджується посвідченням водія транспортного засобу з установленим терміном дії, що виключає наявність талону у водія.

Крім того, ст. 16 зазначеного вище Закону встановлено, що водій під час керування транспортним засобом повинен мати при собі та на вимогу працівників міліції пред’являти для перевірки посвідчення водія та реєстраційний документ на транспортний засіб.

Таким чином, фактично скасовується інститут довіреності на право керування транспортним засобом, що необхідно враховувати при визначенні наявності відповідної правової підстави володіння транспортним засобом.

Законом передбачені випадки, коли особа, яка фактично володіє (управляє, експлуатує) об’єктами зі шкідливими властивостями, не визнається володільцем джерела підвищеної небезпеки та не несе відповідальності перед потерпілим на підставі ст. 1187 ЦК України.

Так, відповідно до п. 4 вказаної вище постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 не вважається володільцем джерела підвищеної небезпеки і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка управляє джерелом підвищеної небезпеки з зв’язку з трудовими відносинами з володільцем цього джерела (шофер, машиніст, оператор тощо). Така особа може бути притягнена до відповідальності лише самим володільцем джерела підвищеної небезпеки в регресному порядку, враховуючи характер відносин, які між ними склалися.

Частиною 3 ст. 1187 ЦК України передбачено, що особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов’язана відшкодувати її на загальних підставах.

Вказане означає, що така особа несе відповідальність за завдану шкоду, як і особа, яка володіє джерелом підвищеної небезпеки на правовій основі. Тлумачення ч. 3 ст. 1187 ЦК України у такий спосіб, що особа, яка незаконно заволоділа джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду на загальних підставах, встановлених ст. 1166 ЦК України, без урахування спеціального положення ч. 5 ст. 1187 ЦК України, було б неправильним.

Дата добавления: 2014-01-07