Переддоговірні спори

Відносини щодо укладання попередніх договорів регулюються Цивільним кодексом України, зокрема ст. 635, з урахуванням особливостей, передбачених нормами глави 20 Господарського кодексу України.

За цілями і наслідками, що настають у результаті укладання договорів, вони поділяються на попередні та основні. Сутність попереднього договору полягає в тому, що його сторони зобов'язуються в майбутньому укласти основний договір (на передачу майна, виконання робіт, надання послуг).

Попередній договір визначає умови, на яких сторони зобов'язуються у певний строк укласти господарський договір. Попередній договір називають також “договір про договір”. Такий договір необхідний стосовно тих господарських відносин, у яких для укладання основного договору треба здійснити ряд дій, без яких його неможливо укласти, наприклад, підряд на капітальне будівництво складного об'єкта. Сторони повинні визначити істотні умови основного договору в попередньому договорі, і укласти основний господарський договір вони повинні на умовах, передбачених попереднім договором. У попередньому договорі може бути зазначений строк укладання основного. За відсутністю такої умови вважається, що основний договір повинен бути укладений протягом одного року з моменту підписання попереднього договору.

Умови попереднього договору повинні дозволяти установити предмет, а також інші істотні умови майбутнього основного договору. Конкретні умови, визначення яких необхідно в попередньому договорі, залежать від виду основного договору і тих умов, що визначені в законодавстві в якості істотних для даного виду договору. Так, сторони можуть укласти договір, за яким суб'єкт господарювання зобов'язується продати покупцеві, а покупець купити будівельні матеріали на початку літнього сезону. У зазначеному попередньому договорі обов'язково повинні міститися умови, що дозволяють визначити ті будівельні матеріали, які у майбутньому будуть продані, їхню продажну ціну, кількість, асортимент, якість, тобто необхідно визначити всі позиції, які дозволять у майбутньому визначити істотні умови основного договору. До укладання попередніх договорів не застосовується загальний процедурний порядок укладання господарських договорів. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо вона не встановлена, у письмовій формі (ст. 635 ЦК).

Сторона попереднього договору зобов'язана в строк не пізніше одного року з моменту укладання попереднього договору, укласти основний господарський договір. В тому випадку, коли сторона, що уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладання основного договору, друга сторона має право вимагати укладання такого договору в судовому порядку. Крім того, сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладання договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, спричинені простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.

Між сторонами, що уклали попередній договір, існує зобов'язання укласти основний договір у строк, встановлений попереднім договором, що не перевищує одного року з моменту його укладання. Підставою припинення цього зобов'язання, так само як і попереднього договору, є юридичний факт — закінчення строку, протягом якого сторони повинні укласти основний договір, за умови, що жодна зі сторін не направить проект основного договору другій стороні в межах зазначеного строку.

Попередній договір необхідно відрізняти від угод про наміри, що мають велике поширення на практиці. В угодах про наміри (частіше їх називають протоколами про наміри) лише фіксується бажання сторін вступити в майбутньому в договірні відносини. Однак сама угода про наміри не породжує яких-небудь прав і обов'язків у сторін, якщо в неї не встановлено інше. Тому відмовлення одного з учасників угоди про наміри укласти передбачений такою угодою договір не тягне для нього яких-небудь правових наслідків і може тільки вплинути на його ділову репутацію. Угода сторін про наміри (протокол про наміри і т.п.) не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків.

Відносини, що виникають у зв’язку з організацією та безпосереднім здійсненням господарської діяль­ності, є предметом господарсько-пра­вового регулювання. Організація гос­подарської діяльності є надзвичайно важливим етапом, що передує її про­вадженню та/або формалізує, упоряд­ковує вже розпочату діяльність. Ор­ганізаційний компонент присутній в усіх без винятку видах господарських відносин. Не випадково п. 5 ст. З ГК України зараховує до господарсько-виробничих не тільки майнові, а й «інші» відносини, що виникають між суб´єктами господарювання при без­посередньому здійсненні господар­ської діяльності. «Інші» відносини, на яких акцентує увагу законодавець, мо­жуть виникати між суб´єктами госпо­дарювання у зв´язку зі встановленням організаційно-правових засад їх функ­ціонування у межах господарського обороту, зокрема з приводу формуван­ня майбутніх господарсько-договір­них зв´язків тощо. На доктринальному рівні існують відносини, що виника­ють у зв´язку з формуванням май­бутніх господарсько-договірних зв´яз­ків, зокрема проходженням певних переддоговірних процедур (які під час укладення одних договорів мають доб­ровільний характер, інших — обов´яз­ковий), які отримали назву переддоговірних. Цим відносинам, поміж інших відносин, що виникають під час укладення та виконання договорів, представниками сучасної наукової думки приділяється незначна увага.

Серед дослідників, які у своїх працях зверталися до цієї проблематики, можна назвати М. Брагинського, О. Беляневич, С. Бервено, В. Вітрянського, С. Денисова, А. Кучера, В. Луця та ін.

Переддоговірні відносини на зако­нодавчому рівні не відокремлено в са­мостійний вид відносин.

Залежно від суб´єктного складу та змісту вони можуть підпадати під ознаки як госпо­дарсько-виробничих, так і організа­ційно-господарських відносин (якщо одним з учасників подібних відносин є суб´єкт організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю). «Вторг­нення» права у переддоговірні відно­сини у сфері господарювання зумов­лено необхідністю подолання проявів недобросовісної поведінки з боку май­бутніх контрагентів, що в низці випад­ків може вплинути на чинність досяг­нутої між ними домовленості.

Чинне законодавство (ч. 2 ст. 180 ГК Украї­ни) для визнання договору укладеним потребує наявності трьох умов: 1) до­сягнення згоди щодо всіх суттєвих умов; 2) втілення такої згоди у належ­ну форму; 3) дотримання передбаче­ного законом порядку досягнення цієї згоди. У контексті останньої виокрем­леної законодавцем умови слід звер­нути увагу на дві обставини: по-перше, існує ціла низка способів (порядків) досягнення згоди щодо всіх суттєвих договірних умов, не всі з яких регла­ментуються чинним законодавством (наприклад, досягнення згоди шляхом проведення переговорів); по-друге, не всі способи (порядки) укладення договору, які передбачені чинним за­конодавством, мають імперативний характер. Інакше кажучи, порядок ук­ладення господарського договору мо­же бути встановлений як законодав­чим шляхом (при цьому такий поря­док може мати як обов´язковий, так і рекомендаційний характер), так і до­мовленістю між майбутніми контр­агентами.

І саме від того, який поря­док укладення договору (досягнення згоди) порушено, яка форма зовніш­ньої об´єктивації такого порушення, залежить вирішення питання про правові наслідки недобросовісної по­ведінки сторони.

Загальний порядок укладення гос­подарських договорів чітко регламен­тується ст. 181 ГК України. Етапами цього порядку є: направлення проекту договору (оферти) однією стороною; розгляд проекту договору другою сто­роною та його прийняття (акцепт); отримання першою стороною підписа­ного другою стороною проекту дого­вору. При цьому слід зазначити, що 20-денний термін, передбачений ГК України для розгляду проекту догово­ру та/або протоколу розбіжностей, має рекомендаційний характер, тобто може бути змінений сторонами на інший термін. Ця процедура викорис­товується під час укладення стандар­тизованих господарських договорів (зі стандартними договірними умовами).

Від загального порядку укладення до­говору відрізняється порядок укла­дення договору шляхом проведення переговорів (у такому випадку обидві сторони беруть участь у розробці до­говірних умов, відповідно «авторство» проекту договору належить одночасно обом сторонам); конкурентний поря­док, у межах якого застосовуються два види спеціальних процедур: конкурс (тендер) та публічні торги (аукціон); дозвільний порядок, який вимагає для укладення договору отримання попе­реднього дозволу (або попереднього узгодження договірних умов) з боку відповідних органів чи осіб, які не є сторонами договору, порядок укладен­ня договору шляхом приєднання до нього; укладення договору за рішен­ням суду тощо. Свої особливості має порядок укладення договору, обов´я­зок укладення якого випливає з попе­реднього договору або імперативних положень чинного законодавства, що наділяють відповідну особу статусом суб´єкта публічних зобов´язань.

У низці випадків укладення дого­вору може розпочинатися за однією процедурою (порядком укладення), а закінчитися іншою, за винятком ви­падків, коли чинне законодавство пе­редбачає як обов´язковий для того чи іншого договору відповідний порядок укладення, чим виключає можливість застосування іншого.

Найпоширенішим у господарсько­му обороті порядком укладення дого­ворів є проведення переговорів. На відміну від інших переддоговірних етапів (порядок проведення яких здебільшого детально регламентова­ний чинним законодавством), сторони цілком вільні у визначенні правил ве­дення переговорів. Зазначені правила можуть встановлюватися сторонами як в усній формі, так і фіксуватися у переддоговірних угодах.

Утім, зазна­чені угоди можуть стосуватися не тільки порядку ведення переговорів (строків, протягом яких має бути роз­почато (закінчено) переговори, конфі­денційності інформації, отриманої під час переговорів тощо), а й закріплюва­ти проміжний результат, який досяг­нуто під час переговорів, сторонам яких не вдалося досягти кінцевої до­мовленості щодо всіх суттєвих умов.

Так, до переддоговірних угод законо­давство низки країн відносить угоди з навмисно відкритими умовами (узго­дження яких сторонами передбачено у майбутньому), що не є перешкодою їх визнання укладеними (такими, що відбулися). У разі ж недосягнення зго­ди за відкритими умовами останні мо­жуть визначатися у судовому порядку. Можливість укладення таких дого­ворів передбачена як Принципами міжнародних комерційних договорів УНІДРУА, так і торговими кодексами окремих країн.

Згідно з чинним законодавством (ст. 182 ГК України) юридичні наслід­ки здатен породжувати тільки один вид переддоговірних угод — поперед­ній договір. Виникає питання про зна­чення всіх інших видів переддоговір­них «джентельменських» угод у про­цесі упорядкування договірних відно­син учасників господарського обороту (стабілізації договірної дисципліни).

На сьогодні в судовому порядку розглядаються два види переддо­говірних спорів за позовами: про спо­нукання до укладення договору (якщо одна зі сторін є зобов´язаною укласти договір на підставі законодавчих по­ложень чи раніше укладеного нею по­переднього договору); про розгляд розбіжностей за договірними умова­ми.

Показови­ми у цьому контексті є положення, відображені у Принципах Європей­ського договірного права, Принципах УНІДРУА, за якими дотримання обо­в´язку добросовісності та чесної діло­вої практики передбачає, зокрема, й те, що сторони пов´язані практикою, вста­новленою ними у своїх взаємовідноси­нах.

На розгляд суду можуть бути передані наступні переддоговірні спори:

· спори з приводу договору за державним замовленням (ст.ст. 183, 187 Господарського кодексу України);

· спори з приводу договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону. Мова йде проукладення публічних договорів (ч. 4 ст. 633 Цивільного кодексу України), договорів із енергопостачання та постачання інших ресурсів згідно з вимогами спеціального законодавства, укладення договорів суб'єктами, що визнані монополістами на певному ринку товарів (робіт, послуг), укладення договорів залізницею(наприклад, ст. 77 Статуту залізниць України), укладення договорів із особами, що одержали таке право за результатами торгів, аукціону, конкурсу, тендеру;

· в інших випадках, прямо встановлених законом. Наприклад, ч. 1 ст. 649 Цивільного кодексу України передбачає, що судом вирішуються розбіжності, які виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування;

· якщо між сторонами спору було укладено попередній договір і одна зі сторін ухиляється від укладення основного договору (ст.ст. 182, 187 Господарського кодексу України);

· якщо між сторонами укладено угоду про передання переддоговірного спору на вирішення суду (ст. 187 Господарського кодексу України).

В деяких випадках непередання переддоговірного спору на вирішення суду може мати негативні наслідки для однієї зі сторін спору.

Так, згідно з ч. 7 ст. 181 Господарського кодексу України, якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона - виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції іншої сторони вважатимуться прийнятими.

У той же час ст. 10 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що на вирішення господарського суду можуть бути подані спори, що виникають при укладенні господарського договору, і не обмежує право такого подання випадками, встановленими законом чи домовленістю сторін.

Разом з тим право на звернення до господарського суду обмежено випадками захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів (ст. 1 Господарського процесуального кодексу України).

У зв'язку з чим, вважаємо, що в усіх інших випадках, не передбачених ст. 187 Господарського кодексу України, позов з приводу укладення господарського договору може бути заявлений до суду за умови належного обґрунтування захисту прав позивача у відповідності зі ст. 1 Господарського процесуального кодексу України.

Як доказову базу сторони можуть подавати до суду відомості щодо проведених переговорів, практики їх господарських правовідносин, протоколи

про наміри тощо.

Необхідно розрізняти спори про спонукання до укладення договору та спори, що виникають при укладенні договору.

Зміст судових рішень у таких справах передбачений ч. 3 ст. 84 Господарського процесуального кодексу України: у спорі про спонукання укласти договір в резолютивній частині рішення вказуються умови, на яких сторони зобов'язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору, а у спорі, що виник при укладенні договору, - вказується рішення з кожної спірної умови договору.

У першому випадку, тобто у разі якщо підставою судового розгляду спору стали відмова чи ухилення від укладення договору, а за результатом розгляду прийнято рішення, згідно з яким договір вважатиметься укладеним, то суд має визначити умови такого договору із урахуванням вимог ст. 180 Господарського кодексу України щодо встановлення всіх істотних умов відповідно до закону.

Спори про спонукання до укладення договору (зобов'язання укласти договір) є найбільш поширеними. Так, наприклад, ВАТ «Енергопостачальна компанія «Д» звернулася до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до КП «» (далі - відповідач), у якому просила господарський суд зобов'язати Комунальне підприємство «М» укласти договір про встановлення засобів диференційованого (погодинного) обліку електричної енергії та локального устаткування збору та обробки даних в редакції позивача.

Позов мотивовано тим, що обов'язковість укладання вказаного договору передбачена п. 3.35 Правил користування електричною енергією. Пропозиції щодо укладення відповідного договору до позивача від відповідача не надходило, тому позивач направив на адресу відповідача лист щодо укладення договорів із доданим проектом договору про встановлення засобів диференційованого (погодинного) обліку електричної енергії та локального устаткування збору та обробки даних, який відповідачем був отриманий.

Але, станом на дату розгляду справи, примірник підписаного договору, або заперечення чи протокол розбіжностей до договору позивач не отримав.

З урахуванням викладених фактичних підстав рішенням суду позов задоволено. Зобов'язано КП «М» укласти договір про встановлення засобів диференційованого (погодинного) обліку електричної енергії та локального устаткування збору та обробки даних з ВАТ «Енергопостачальна компанія «Д» в редакції позивача.

У правозастосовчій практиці також виникають питання щодо обґрунтованості прийняття судами рішень про укладення договору, а не про зобов'язання укласти договір.

Так, наприклад, ТОВ «І» (далі - Позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом про визнання договору оренди земельної ділянки для реконструкції, будівництва, експлуатації та обслуговування адміністративно-офісного комплексу з підземним паркінгом та гостьовою автостоянкою … укладеним між ТОВ «І» та Київської міської радою в редакції, яка підписана позивачем та відповідає вимогам Закону України «Про оренду землі» та Типового договору оренди землі, та про зобов'язання Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради зареєструвати договір з усіма додатками, що є його невід'ємними частинами, між Орендодавцем - Київською міською радою та орендарем -ТОВ «І», у встановленому порядку.

З матеріалів справи вбачалося, що позивач звертався до Київської міської ради з проханням укласти договір оренди земельних ділянок, а також надсилав підписані ним два примірника проекту договору оренди для відповідного оформлення. Однак на час судового розгляду договір оренди залишався не підписаним.

Рішенням суду позов задоволено повністю. У резолютивній частині рішення зазначено: «Вважати укладеним, з дня набрання даним рішенням законної сили, договір оренди земельної ділянки для реконструкції, будівництва, експлуатації та обслуговування адміністративно-офісного комплексу з підземним паркінгом та гостьовою автостоянкою … між ТОВ «І» та Київською міською радою в редакції, яка підписана ТОВ «І» та відповідає вимогам Закону України «Про оренду землі» та Типового договору оренди землі … та вважати переданою дану земельну ділянку з моменту набрання чинності судового рішення на умовах, визначених договором…». Далі по тексту резолютивної частини рішення відтворено зміст договору в редакції, що підписана позивачем.

Рішення залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду. Заступник прокурора міста Києва, вважаючи судові акти у справі такими, що порушують інтереси держави в особі Київської міської ради, в касаційній скарзі просив їх скасувати, а справу направити на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована порушенням ст.ст. 93, 116 Земельного кодексу України, оскільки постановлення судом рішення про укладення договору є порушенням виключної компетенції Київради на здійснення права власності від імені Українського народу та управління землями.

Прокурор доводив, що відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України за наявності обставин ухилення ради від укладення спірного договору суди мали б зобов'язати її укласти договір, а не вважати його укладеним, оскільки такий спосіб захисту цивільних прав вказаними статтями не передбачений.

Однак Вищий господарський суд України відхилив такі доводи прокурора з огляду на положення ч. 3 ст. 84 Господарського процесуального кодексу України, а також ч. 2 ст. 187 Господарського кодексу України, згідно з якою день набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше.

В інформаційному листі Вищого господарського суду України від 07.04.2008 р. з цього приводу зазначено наступне: «Згідно з частиною другою статті 187 ГК України день набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше. Згідно з частиною третьою статті 84 ГПК України у спорі, що виник при укладанні або зміні договору, в резолютивній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір-умови, на яких сторони зобов'язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору. Зазначені норми не суперечать одна одній, оскільки суд вправі задовольнити позов про спонукання укласти договір лише в разі, якщо встановить, що існує правовідношення, в силу якого сторони зобов'язані укласти договір, але одна із сторін ухилилася від цього. Тому в резолютивній частині рішення, яким задовольняється позов про спонукання укласти договір, слід вказувати на те, що спірний договір є укладеним».

Рішення суду про укладення договору має правоутворююче значення, оскільки на його підставі згідно ч. 5 ст. 11 Цивільного кодексу України виникають права та обов'язки сторін за договором.

У випадку розгляду спору про спонукання до укладення договору в резолютивній частині рішення відтворюється редакція договору. Договірне зобов'язання в даному випадку виникає на підставі простого юридичного факту - рішення суду.

У спорі по окремим умовам договору він вважається укладеним в редакції умов, викладених в рішенні суду. Договірне зобов'язання в даному випадку виникає зі складного юридичного факту: договору та рішення суду.

Рішення у справі із вирішення переддоговірного спору не потребує виконання, адже згідно з ч. 2 ст. 187 Господарського кодексу України договір вже вважається укладеним, рішенням встановлюється факт існування договору і породжених ним зобов'язань. У подальшому можливе звернення сторони такого договору до суду з підстав порушення вже існуючого договору.

Оскільки в силу ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, то переддоговірним спором, на нашу думку, слід вважати і спір щодо договору із дефектом форми. Тут можливі два випадки. У першому мова йде про договір укладений в усній формі, у той час як актом цивільного законодавства передбачена проста письмова форма. За загальним правилом, недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 218 Цивільного кодексу України).

Так, у зв'язку з недотриманням письмової форми нікчемними в силу прямої вказівки закону є: правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання (ст. 547 Цивільного кодексу України), договір дарування майнового права та договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому (ст. 719 Цивільного кодексу України), договір страхування (ст. 981 Цивільного кодексу України), кредитний договір (ст. 1055 Цивільного кодексу України), договір банківського вкладу (ст. 1059 Цивільного кодексу України), договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності (ст. 1107 Цивільного кодексу України), договір комерційної концесії (ст. 1118 Цивільного кодексу України).

У разі спору вищезазначені договори, укладені в усній формі, можуть бути визнані судом дійсним за умови, що одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання (ч. 2 ст. 218 Цивільного кодексу України).

У другому випадку мова йде про договір укладений в усній чи простій письмовій формі, в той час, як актом цивільного законодавства передбачено нотаріальне посвідчення. За загальним правилом ст. 220 Цивільного кодексу України такий правочин є нікчемним.

Однак, суд може визнати даний договір дійсним за наступних умов: 1) сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами; 2) відбулося повне або часткове виконання договору; 3) одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення.

Як роз'яснено у п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 Цивільного кодексу України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 Цивільного кодексу України пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін. При розгляді таких справ суди повинні з'ясувати, чи підлягає правочин обов'язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину.

У разі ухвалення судом рішення про визнання договору дійсним наступне його нотаріальне посвідчення не вимагається. В обох випадках права та обов'язки сторін за договором виникають на підставі складного юридичного факту: договору та рішення суду.

2. Спори щодо розірвання договорів.

Зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не до­пускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про ре­зультати її розгляду.

У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заін­тересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Оскільки в сучасних умовах господарювання більшість договорів укладається за віль­ним волевиявленням його сторін, вони є вільні у досягненні згоди щодо внесення змін до умов договору та його розірвання.

Відповідно, загальним правилом є те, що зміна або ро­зірвання договору допускаються лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Особливість одностороннього розірвання договору або зміни його умов полягає у відсутності згоди контрагента.

У зв'язку з цим слід звернути увагу на те, що у випадку, коли одностороння зміна умов договору передбачена договором або законом:

1) відсутня необхідність додатково узгоджувати таку зміну з контрагентом;

2) сторона, наділена правом на односторонню зміну умов договору, може скористатися ним без звернення до суду.

Стаття188 Господарського кодексу України не встановлює підстав для зміни або розірвання договору, через що необхідно враховувати загальні положення статей 651, 652 ЦК про підстави зміни або розірвання договору:

· договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (ч. 2 ст. 651 ЦК).

Під терміном «шкода» при цьому слід розуміти не тільки можливі додаткові витрати, неодержання прибутку, а й інші наслідки, що суттєво впливають на інтереси сторони.

Так, істотним порушенням є поставка товарів якості нижчої, ніж це вимагається стандартом, технічними умовами чи зразком (еталоном), у цьому випадку покупець має право відмовитися від прийняття і оплати товарів, а якщо товари уже оплачені покупцем, — вимагати повернення сплаченої суми (ч. 5 ст. 268 ГК);

· у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання.

Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах (ч. 1 ст. 652 ЦК).

Іншими словами, йдеться про те, що зміна обставин є настільки суттєвою, що підриває саму основу зобов'язання, мету, заради якої укладався договір.

У ГК, ЦК та інших актах, що регулюють договірні відносини певного виду, як синонім терміна «розірвання договору» використовуються терміни «відмова від договору» або відмова від виконання». У випадках, визначених ГК або іншими законодавчими актами, одностороння відмова від договору (відмова від виконання) повністю або частково означає, відповідно, зміну або розірвання договору.

У деяких випадках можливість внесення змін до певного виду договору або його розірвання законодавчо обмежується.

У ст. 188 ГК закріплено загальний порядок зміни або розірвання господарських договорів,який повинен застосовуватися тоді, коли законодавством не встановлено спеціальний порядок для зміни або розірвання договорів певного виду.

У афері господарських договірних відносин особливості дії принципу свободи договору при укладенні господарських договорів зафіксовані у ст. 179 ГК.

З огляду на це:

· сторони вільні вносити зміни до господарського договору тоді, коли при його укладенні на власний розсуд погоджують будь-які умові, що не суперечать законодавству;

· за змістом ч. 4 ст. 179 ГК сторони можуть вносити зміни до договорів, які укладалися на основі примірних договорів, рекомендованих суб'єктам господарювання.

У ГК зазначається, що сторони можуть змінювати окремі умови примірного договору або доповнювати його зміст, але саме рекомендаційний характер таких договорів та їх призначення (полегшувати процес формулювання умов договорів певного виду) дає можливість сторонам взагалі відступити від умов примірного договору та визначити свої права та обов'язки на власний розсуд;

· можливість внесення змін до тих господарських договорів, які укладаються на основі типових договорів, які затверджуються КМУ, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, обмежується.

Оскільки типові договори є нормативно-правовими актами, обов'язковими для виконання, сторони можуть вносити зміни до таких договорів тоді, коли це не суперечитиме змісту типового договору. Такі зміни можуть стосуватися тих
умов договору, які не сформульовані в типовому договорі імперативно і були конкретизова­ні сторонами при укладенні договору;

· враховуючи правову природу договорів приєднання сторона, що приєдналася до дого­вору, обмежена у можливості вимагати внесення змін до нього.

Відповідно до ч. З ст. 634 ЦК, якщо вимога про зміну або розірвання договору пред'явлена стороною, яка приєдналася до нього у зв'язку зі здійсненням нею підприємницької діяльності, сторона, що надала дого­вір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору.

Зазначені правила зміни договору приєднання повинні оцінюватися і в їх співвідношенні із ст. 651 ЦК, яка визначає загальні підстави для зміни договору; договір може бути змінена за згодою сторін або за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Якщо сторона, до якої приєдналися, істотно порушує договір (в розумінні істотного порушення як такого, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору), то було б несправедливим позбавлення слабкішої сторони можливості вимагати зміни договору на підставі ст. 651 ЦК.

Оскільки пра­вила частин 2 та 3 ст. 634 ЦК стосуються тільки особливих підстав для зміни договору, які за­явлені стороною, що приєдналася, то можна дійти висновку, що норми цієї статті повинні за­стосовуватися субсидіарно з нормами ст. 651 ЦК.

У деяких випадках умови та порядок внесення змін до окремих видів договорів, особливо обтяжених публічними інтересами (державні контракти, договори купівлі-продажу об'єктів приватизації), врегульовані законодавством імперативно.

Особливий інтерес для сучасної судової практиці представляє розірвання кредитних договірів

При вирішенні спорів про розірвання кредитних договорів необхідно виходити з положень статей 41, 42, 99 Конституції України, статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 04.XI.1950), а також враховувати, що кредитні відносини врегульовано, зокрема, главами 52, 53, 71 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), законами України: від 7 грудня 2000 року № 2121-III "Про банки і банківську діяльність"; від 2 жовтня 1992 року № 2654-XII "Про заставу"; від 5 червня 2003 року № 898-IV "Про іпотеку"; від 12 травня 1991 року № 1023-XII "Про захист прав споживачів"; від 18 листопада 2003 року № 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень"; від 19 червня 2003 року № 979-IV "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати"; від 1 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"; Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі - Декрет про валютне регулювання) та іншими нормативно-правовими актами, у тому числі виданими Національним банком України у межах своїх повноважень, визначених Законом України від 20 травня 1999 року № 679-XIV "Про Національний банк України".

Оскільки у спорах, що виникають із кредитних правовідносин, сторонами є як юридичні, так і фізичні особи та з урахуванням вимог статей 15 - 16, частини другої статті 118 ЦПК України при визначенні судової юрисдикції суди мають виходити з того, що такі справи підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства у разі, якщо однією зі сторін є фізична особа, а вимоги взаємопов'язані між собою і окремий їх розгляд неможливий.

Позови, що виникають із кредитних правовідносин, пред'являються до суду за загальними правилами підсудності, визначеними главою 1 розділу III ЦПК.

При цьому суд має враховувати право споживача на пред'явлення позову також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування цієї особи або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору (частина п'ята статті 110 ЦПК).

Позови, що виникають із діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за їх місцезнаходженням (частина сьома статті 110 ЦПК), проте відповідачем у справі є банк чи інша фінансова установа як юридична особа. Зазначене правило територіальної підсудності поширюється на позови позичальників (споживачів), а не на позови, що пред'являються банками чи іншими фінансовими установами щодо виконання кредитних зобов'язань, оскільки у цьому випадку діють правила статті 109 ЦПК.

Недотримання правил підсудності тягне за собою повернення заяви позивачеві, про що постановляється ухвала. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до належного суду (частина п'ята статті 121 ЦПК).

При вирішенні спорів щодо розірвання кредитного договору з посиланням, зокрема, на світову фінансову кризу чи інші суттєві обставини суд має враховувати положення частини другої статті 652 ЦК і виходити з того, що закон пов'язує можливість розірвання договору безпосередньо не з наявністю істотної зміни обставин, а з наявністю одночасно чотирьох умов, визначених частиною другою цієї статті, при істотній зміні обставин.

Саме по собі зростання/коливання курсу іноземної валюти не є достатньою підставою для розірвання кредитного договору на підставі статті 652 ЦК, оскільки зазначене стосується обох сторін договору й позичальник при належній завбачливості міг, виходячи з динаміки зміни курсів валют із моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті.

При цьому суди повинні з'ясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення статей 11, 18, 21 Закону України "Про захист прав споживачів", а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року № 541/13808 (щодо договорів, укладених після набрання постановою чинності), де передбачено обов'язок банків у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за цим договором несе споживач.

При розгляді таких справ суди повинні враховувати, зокрема, висновки, викладені уРішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг).

Зобов'язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК). Такі підстави, зокрема, зазначені у статтях 599 - 601, 604 - 609 ЦК.

Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК.

Наявність виконавчого напису нотаріуса, вчиненого за невиконання кредитного договору, за відсутності реального виконання боржником свого зобов'язання, не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін й не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання процентів за користування кредитом і пені, передбачених договором за несвоєчасну сплату кредиту.

У разі звернення кредитодавця до суду після вчинення виконавчого напису про звернення стягнення на предмет іпотеки з вимогою про стягнення кредитної заборгованості суд має з'ясувати питання про виконання виконавчого напису і з урахуванням цього вирішити спір на підставі чинного законодавства та умов кредитного договору.

Сьогодні одним із найпоширеніших видів спорів щодо договорів оренди нерухомого майна є спори про розірвання договору оренди.

Якщо орендар на порушення умов договору не сплачував орендну плату, об'єкт оренди використовувався не за призначенням, без згоди орендодавця об'єкт оренди передано в користування іншим особам, проведено переобладнання приміщення без відповідних дозволів, капітальний ремонт не проводився (якщо цей обов'язок договором покладено на орендаря), то кожна з цих обставин, установлених судом, є окремою підставою для розірвання договору в судовому порядку з ініціативи орендодавця. Це випливає зі статті 783 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 p. N 435-IV (далі — ЦК України), і ця позиція підтримується Верховним Судом України в постанові від 10.05.2005 р. у справі N 17/238.

Відповідно, якщо орендодавець, наприклад, передав у користування приміщення, якість якого не відповідає умовам договору та призначенню цього приміщення, або не виконує свого обов'язку щодо проведення капітального ремонту (за загальним правилом такий обов'язок покладено на орендодавця — стаття 776 ЦК України), кожна з таких обставин також буде окремою підставою для розірвання договору в судовому порядку з ініціативи орендаря відповідно до статті 784 ЦК України.

Проводячи аналіз чинного законодавства України, яке регулює питання розірвання договорів оренди, необхідно зазначити наявність у ньому загальних і спеціальних норм.

Загальними нормами є норми статті глави 53 ЦК України «Укладення, зміна і розірвання договору», зокрема, частини 1 статті 651 ЦК України, відповідно до якої розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Тобто ЦК України визначає загальне правило: розірвання договору допускається за згодою сторін. Як виняток без взаємної згоди сторін договір може бути розірвано тільки в тому випадку, якщо це (розірвання без згоди сторін) передбачено договором або законом.

Слід зауважити, що законом такі випадки встановлено, і не один. Що стосується договору, то з урахуванням принципу свободи договору у ньому сторони також можуть на свій розсуд установити можливість односторонньої відмови.

Що стосується випадків, передбачених законом, зазначимо таке.

Відповідно до частини 2 статті 651 ЦК України договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору іншою стороною. Істотним є таке порушення стороною договору, якщо внаслідок завданої цим шкоди інша сторона значною мірою втрачає те, на що вона розраховувала при укладанні договору.

Ще одна норма щодо одностороннього розірвання договору оренди міститься у статті 782 ЦК України: орендодавець має право відмовитися від договору оренди та вимагати повернення речі, якщо орендар не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців поспіль. У цьому випадку орендодавцю для розірвання договору навіть не потрібно звертатися до суду.

Розглянемо суть судового рішення, в якому суд визнав невиконання відповідачем (орендарем) своїх договірних зобов'язань перед позивачем (орендодавцем) істотним порушенням у розумінні статті 651 ЦК України. Орендар не виконав свого обов'язку за договором щодо сплати орендної плати в розмірі 25000,00 грн. за 11 календарних місяців, яку за договором необхідно було здійснити не пізніше трьох календарних днів з моменту підписання договору. При цьому фактичні дії орендаря свідчили, що він узагалі не має наміру сплачувати орендну плату (висував неприйнятні умови її внесення). Таке порушення визнано судом достатньою підставою для розірвання договору оренди нерухомого майна. Постановою Вищого господарського суду України від 26.01.2006 р. у справі N 25/156-05-5033 це рішення залишено без змін.

Отже, щодо сплати орендної плати не тільки її невнесення протягом трьох місяців поспіль є підставою для розірвання договору оренди.

Однак у кожному конкретному випадку суд самостійно встановлює, чи є порушення договору істотним у розумінні статті 651 ЦК України. При цьому, якщо позивач не доведе в установленому порядку факту невиконання відповідачем своїх зобов'язань за договором, і це буде встановлено судом, то підстав для розірвання договору оренди не буде. Так, наприклад, судом було встановлено, що погіршення стану приміщення не було пов'язане з діями орендаря, а мало місце з об'єктивних причин — унаслідок злив. У зв'язку з цим суд відмовив у позовній заяві про розірвання договору оренди (постанова Вищого господарського суду України від 10.01.2007 р. у справі N 18/234-06).

Також слід ураховувати те, що до норми спеціального закону, безпосередньо регулюючого питання розірвання договорів державного та комунального майна — Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 10.04.92 р. N 2269-ХІІ — закладено ширший, хоча й не конкретизований обсяг підстав, які може бути використано для розірвання таких договорів. Такими підставами є, з одного боку, невиконання договірних зобов'язань, які містяться в договорі та установлені з урахуванням істотних умов договору оренди (стаття 10 цього Закону), а з іншого боку, передбачені законом, насамперед ЦК України.

У судовій практиці виникає низка проблем, пов'язаних з невиконанням сторонами саме договірних зобов'язань і розірванням з цих підстав укладеного договору оренди державного та комунального майна. Судовий порядок вирішення спору має застосовуватися і в разі невиконання стороною своїх зобов'язань за договором, таких, наприклад, як страхування майна, дотримання пожежної безпеки орендованого майна тощо.

Аналіз судової практики Вищого господарського суду України та Верховного Суду України останніх років підтверджує позицію щодо можливості виконання орендарем своїх зобов'язань за договором, зокрема, щодо страхування майна, безпосередньо перед зверненням орендодавця до суду з позовом про розірвання договору оренди державного або комунального майна. Таким чином, на момент прийняття рішення у справі порушення умов договору щодо страхування буде усунуто, що за відсутності фактів невиконання інших умов договору та виходячи з судової практики, що склалася, призводить до відмови в позові про розірвання такого договору.

Однак слід зазначити, що таку позицію з боку орендаря може бути виправдано лише в тому разі, якщо за час, коли орендоване майно не було застраховане, останньому не було завдано шкоди (пожежа, повінь тощо). Існує велика ймовірність задоволення позову на підставі частини 2 статті 651 ЦК України у зв'язку з істотним порушенням договору другою стороною. Завдання шкоди майну та відсутність при цьому його страхування може тлумачитися судом як істотне порушення умов договору незалежно від виконання орендарем своїх зобов'язань на момент винесення рішення у справі.

Дата добавления: 2014-01-07