Спори про встановлення нікчемності правочинів

Верховний Суд наголосив, що судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні і оспорювані. Нікчемні – ті, недійсність яких прямо встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо). Оспорювані – якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо). Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом (ч. 2 ст. 215 ЦК).

Але, все ж таки, звернутися з вимогою про встановлення нікчемності правочину позивач вправі, якщо є спір про наявність або відсутність такого факту. Звернення окремо з такою вимогою, без застосування наслідків недійсності правочину, є правом позивача, тому у випадку пред’явлення такого факту, вона підлягає розгляду, власне кажучи, з констатацією в резолютивній частині рішення факту нікчемності правочину, або відмови в цьому. Така потреба може виникнути у разі, коли: сторони виконали певні умови нікчемного правочину, який нотаріально посвідчений; він порушує права третіх осіб; він зареєстрований у державних органах тощо. У таких випадках рішенням суду, який лише констатує недійсність правочину, можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсності правочину, зобов’язано державні органи скасувати його реєстрацію тощо.

Але, якщо правочин є нікчемним, то можна заявити самостійну вимогу про застосування наслідків недійсності правочину. При цьому, якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача. Тобто, суд повинен зробити висновок, чи дійсно правочин є нікчемним і вже в залежності від того, вирішувати – задовольняти позовні вимоги по суті чи ні.

У разі, якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного з вимогами про застосування наслідків його недійсності, судом буде встановлено наявність передбачених законодавством підстав вважати такий правочин нікчемним, суд вказує у рішенні про нікчемність такого правочину і одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

Слід мати на увазі, що вимоги про визнання правочину (договору) недійсним і про його розірвання взаємовиключні, а тому не можуть заявлятися щодо одного і того ж правочину.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Тобто – не лише одною з сторін правочину.

При розгляді позовів про встановлення нікчемності правочину з посиланням на ст. 203 ЦК необхідно враховувати, що ця стаття передбачає загальну підставу для визнання нікчемності правочину і застосовується лише в тому випадку, якщо в ЦК немає спеціальної підстави (норми) для цього.

Виконання чи невиконання сторонами зобов’язань, які виникли з правочину, не для визнання правочину недійсним, але має значення для визначення наслідків його недійсності. Якщо правочин ще не виконаний, він є таким, що не створює жодних юридичних наслідків (частина перша статті 216 ЦК).

У справах про застосування наслідків недійсного (нікчемного) правочину судовий збір сплачується залежно від вартості відшукуваного майна, щодо якого заявляються вимоги.

Висновки

До переддоговірних спорів належать спори про спонукання до укладення договорів і спори щодо змісту договорів, що укладаються. Підвідомчість переддоговірних спорів визначається процесуальним законодавством. Чинним законодавством предбачено право кожного з контрагентів передати на вирішення відповідного суду розбіжності, що виникають при укладенні договору на підставі обов'язкового для сторін (сторони) правового акту. Такі розбіжності, зокрема, можуть виникнути, коли ті чи інші положення правового акту сформульовані недостатньо чітко, що надає підстави для їх неоднакового тлумачення. Така ситуація може виникнути і в тому разі, коли одна із сторін порушує встановлені правовим актом обов'язкові умови щодо змісту договору. За результатами розгляду такого спору суд у резолютивній частині вказує рішення з кожної спірної умови договору.

Утім, в практиці зустрічаються випадки, коли одна із сторін взагалі ухиляється від укладення договору, хоча розбіжностей щодо його умов, як таких, при цьому може і не бути. У цьому випадку зацікавлена сторона вправі звернутися до суду з позовом про спонукання до укладення договору. Якщо заявлені позовні вимоги будуть визнані судом такими, що підлягають задоволенню, суд у резолютивній частині рішення вказує умови, на яких сторони зобов'язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору.

Нікчемним є правочин, вчинення якого не по­роджує передбачених законом правових наслідків у зв’язку із протиправністю або іншими недоліками юридичного характеру, незалежно від пред’явлення позову про визнання його недійс­ним. Нікчемний правочин є недійсним незалежно від визнання його таким і від бажання сторін.

Питання

1. Хто може зробити оферту?

2. Чим є відповідь про згоду на укладення договору на інших умовах?

3. Правові наслідки зміни чи розірвання договору.

4. Підстави недійсності правочину.

5. Правові наслідки недійсності правочину.

ЛІТЕРАТУРА

1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст. 141.

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435 // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44.

3. Гражданское право Украины: Учебник для вузов в 2-х частях. Часть 1/ А.А. Пушкин, В.М. Самойленко, Р.Б. Шишка и др. – Х.: Ун-т внутр. дел; Основа, 1996. – 440 с.

4. Гражданское право. Часть 1. Учебник / Под ред. Ю.К. Толстого, А.П. Сергеева. – М.: ТЕИС, 1996. – 552 с.

5. Мельник М. Володіння за новим ЦК України //Право України. – 2004. - № 1. – С.91-95.

6. Ромовська З. Українське цивільне право. Загальна частина. Академічний курс: Підручник. – К.: Атака, 2005. – 794 с.

7. Цивільне право України: Академічний курс: Підручник: У двох томах /За загальн. ред. Я.М. Шевченко. – К.: Ін Юре, 2003. – Т.1. Загальна частина. – 520 с.

8. Цивільне право України: Підручник: У 2-х томах /За загальною редакцією В.І.Борисової, І.В.Спасибо-Фатєєвої, В.Л.Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Т.1. – 398 с.

Дата добавления: 2014-01-07