Розуміння та сприйняття тексту читачем

План

ТЕМА: Текст у системі редакторської діяльності

ЛЕКЦІЯ ШОСТА

1. Текст як результат мовленнєвої діяльності автора.

2. Логічно-змістова структура тексту.

3. Розуміння та сприйняття тексту читачем.

1. Текст як результат мовленнєвої діяльності автора

Знання про текст є фаховими знаннями для представників багатьох гуманітарних професій, оскільки подібні знання визначають характер діяльності зі словом.

Наукові знання про текст є основою для оволодіння організованим, професіональним писемним мовленням.

Необхідно розрізняти поняття твору і тексту. Текст і твір – це не одне й те ж. Твір – це продукт мовної діяльності людини, найчастіше закріплений у тексті. Текст – це лише графічно-знакова фіксація твору.

Твір створюється насамперед законами мовної діяльності людини, текст – за правилами користування знаковими системами, які використовуються людьми для фіксації творів. Не все, що є у творі, може бути виражене письмовими чи друкованими знаками. Необхідно усвідомлювати одну, як на думку звичайної людини, парадоксальну річ: текст - це штучний бар’єр між автором і читачем, але бар’єр, без якого людство себе не мислить. Тому існує проблема: як робити так, щоб цей бар’єр ставав якнайменшим, щоб форма тексту якнайменше заважала спілкуванню автора з читачем.

Текст - це абстракція людського розуму, оскільки він поза написанням і читанням не існує. І тому всі ознаки тексту мають насамперед глибоке психологічне пояснення, оскільки текст не є самодостатньою сутністю.

Текст має ознаки, що виражають загальні особливості його системно-структурної організації. До таких ознак варто віднести архітектоніку тексту, його структурованість і системність, цілісність, просторово-часову дискретність.

Архітектоніка тексту. Це його будова, форма, виражена шрифтовими й нешрифтовими засобами, у вигляді певного співвідношення між елементами й одиницями тексту.

Структурованість і системність тексту. Структурованість - це ознака тексту, яка виражає наявність певних зв’язків між елементами та одиницями тексту. Системність - ознака, що вказує на існування певних елементів та одиниць тексту, між якими існують зв’язки.

Цілісність. Текст є викінченою графічно-знаковою формою, що сприймається як єдине ціле, яке характеризується межею сприймання: текст перетворюється в не-текст за умови, коли графічно-знакове оформлення виходить за межу допустимого сприймання певного предмета як тексту.

Просторово-часова дискретність. Текст, що розташований на двох і більше матеріальних носіях, є просторово розірваним (дискретним). Наприклад, дві сторінки, на яких видрукуваний текст, роблять текст протяжним у просторі та часі під час його і написання, і читання.

Елементами тексту слід вважати рубрики, основний текстовий блок (корпус тексту), абзац, виноску, рядок, графічне слово, графічне речення, літеру та пунктуаційний знак.

До одиниць тексту відносяться такі фрагменти тексту, котрі мають особливу семантику й стандартизоване характерне оформлення: переліки, цитати, посилання, дати, числа, скорочення, знаки, власні назви, умовні позначення.

Текстовими засобами, або засобами актуалізації семантики тексту, є шрифтові (гарнітура, стиль, кегель) й не-шрифтові (розрядка, втяжка, лінійки, колір) виділення, спеціальні архітектонічні засоби тощо.

Є різні види текстів: віршований, драматичний, прозовий, таблиці і виводи, нотний, формульний, бібліографічний; покажчики, реферати, епіграф, присвята, колонтитули, титульний текст тощо. Останні шість видів тексту є також елементами апарату видання.

Будь-який текст є результатом акту авторської предикації (судження) у графічно-знаковій формі. Механізм процесу творення тексту відбувається на кількох рівнях:

1. Перший рівень предикації. У професіональному мовленні - це етап збору матеріалу та мотивації (необхідності написання) твору. Для розуміння цього рівня предикації необхідно мати на увазі одну річ: людина ніколи не пише текст просто так, її система знакових дій завжди включена в структуру загальної діяльності. Текстотворення - не самоціль, воно лише знаряддя, засіб досягнення мети, породженої мотивом усієї діяльності. Під дією мотиву, який опредмечує потребу людини, обставин зароджується думка. На початковій стадії появи думки в її змісті "закладена" і та його частина, яка пізніше стане змістом твору, а значить і тексту. Цей ранній рівень предикації являє собою, як бачимо, акт, в якому ще немає змісту тексту,- він існує в загальній змістовій системі думки латентно, приховано.

2. Другий рівень предикації. У професіональному мовленні – це період розробки теми. Це рівень аналізу, розробки того фактичного матеріалу, який був зібраний на першому рівні предикації.

Так формується система певних кодів, або генотипова мова. І достатньо зрозуміти процес виникнення думки уже на цьому етапі, щоб усвідомити, наприклад, той факт, що думка не втискується тільки в рамки одного речення. Кожна людина, кожен автор володіє генотиповою мовою. Важко уявити людину, яка не думає мовчки, а думає тільки вголос. Для думання вголос потрібно набагато більше часу, ніж на думання мовчки. Погоджуючись зі сказаним вище, ми все ж таки повинні визнати, що процес думання має два боки внутрішньомовного думання (генотиповою мовою) до думання словом і знаком (фенотиповою мовою). Тобто процес думання поступово визріває і шліфується у слові, яке може бути втілене у графічний знак. Саме в цьому факті поступового переходу від генотипової мови до фенотипової криється найскладніший процес роботи логіко-психологічного механізму породження змісту тексту. Цей процес отримав різну словесну експлікацію: відчуваю, а не можу сказати; не можу знайти потрібного слова; розумію, а не можу виразити словами; думка швидше біжить за слова; не встигаю записувати думку тощо.

Порушення теми в тексті найчастіше пов’язані з цим складним процесом переходу від предметно-схематичного коду думки до її розгорнутого вираження в слові, сказаному або написаному. Тобто автор має розбіжність між другим і третім рівнем предикації змісту тексту в бік звуженості, і обмеженості змісту на третьому рівні предикації. Авторові треба мати великий хист устигати записувати свої думки, щоб між третім і другим рівнем предикації змісту не було великих розбіжностей.

Як приклад процесу переходу від генотипової, внутрішньої мови до фенотипової може бути опис фіксації думок авторами, зроблений Р. Г. Іванченком: "О. Островський у листі до С. Гедеонова зауважує, що вій творить ескізно (для того щоб якнайскоріше записати всі думки) і потім уже шліфує... З ним перегукується П. Панч. Він пише: оскільки "процес мислення буває такий прискорений, що ви не встигаєте записувати", то мимоволі доводиться "якомога скоріше фіксувати першу редакцію думки". Під час такої іноді досить похапливої роботи автор не в силі багато чого як слід зважити і змушений буває перед здачею твору до друку виконувати ще й роботу "другої черги" (П, Панч), шліфувати твір".

Перехід думки з першого, передвербального рівня предикації до другого, внутрішньомовного, наприклад, О. С. Кубрякова описує так: "Лише при свідомій установці на те, щоб розповісти щось іншій людині, думка одягається в мовну форму... З думки потрібно ніби вибрати те, що потім увійде в мову; те, що в мозкові людини існує дифузно, повинне бути упорядковане...". Цей процес відбувається таким чином, що під час обробки думки зі змісту думки виділяється та його частина, яка і стає змістом тексту. Тобто виділяється тема.

Саме на цьому етапі творення змісту повина бути чітко сформована його системно-структурна організація: з чого складається зміст, який план його викладу, тобто програма викладу, що потім буде лежати в основі словесно розгорнутої композиції тексту. І тільки після цього процесу розробки змісту тексту автор переходить до його розкриття.

3. Третій рівень предикації. У професіональному мовленні - це розкриття теми, вибір форми її вираження, текстових засобів.

Перший і другий рівні предикації надзвичайно важливі для розуміння психології авторського текстотворення, оскільки вони пов’язані з підготовкою автора до написання тексту, збором матеріалу, його осмисленням, формуванням замислу тексту, перш ніж автор прийме рішення писати.

Третій рівень - це рівень розкриття змісту тексту. Це рівень словесно і писемно (або в іншій формі) вираженого змісту.

Зачіпаючи питання про мовне й графічне вираження змісту тексту, не можна не враховувати обмежених можливостей мовної й графічної форми, не здатної охоплювати всю структуру й багаторівневу організацію думки. Між реченнями у мовленні існують розриви, або шпари, в той час як у реченні вони відсутні, бо речення утворюється автоматично за допомогою обмеженої кількості граматичних компонентів. Цей факт завдає й авторові, й редакторові, й читачеві багато клопоту, оскільки автор не помічає, як його текстова форма губить думку, а читач починає не розуміти, чому автор так сказав, а не інакше, бо читач не знає, щб там залишилося в думках автора.

Уміння передавати внутрішню мову іншій людині виробляється поступово. Авторові треба мати загальні знання про факт розбіжності між внутрішньою й зовнішньою, генотиповою й фенотиповою мовами.

2. Логічно-змістова структура тексту

У тексті читач стикається переважно з реальними обставинами предметного світу. Звичайно, це не пряме зіткнення з дійсністю. Воно опосередковане творчістю автора і тих людей, що готують текст до друку. Це є залучення читача до життя через текст, так би мовити, внутрішньотекстовий контакт з реальністю, після якого весь хід його сприймання повинен змінитися: повідомлення стає предметним, факти постають як реалії життя, наповнені прогностичним значенням, рекомендації перетворюються у відповідальні ділові пропозиції, опис перетворюється на ситуацію, в якій потрібно або навіть необхідно приймати рішення.

Із цього загального призначення тексту як реальної важливої життєвої основи, на якій відбувається прийняття важливих рішень читачем, постає проблема ефективності тексту. Ефективність тексту визначається ефективністю його структури. Ефективність же структури "проявляється в тому, що читач розуміє і сприймає повідомлення згідно із замислом автора.

Знаком ефективності структури тексту є його архітектонічна досконалість. Вона інакше не існує, ніж у графічно-знаковій тканині, яка є формою всього того, що відбувається на сцені Психіки Автора й Свідомості Суспільства.

Для обгрунтованої оцінки й поліпшення будь-якого тексту з позиції читацького сприйняття автор повинен не тільки знати наявну в суспільстві (галузі) інформаційну ситуацію і вміти оцінювати зміст тексту, але й уявляти собі, як впливає він на читача.

Отже,текст можна аналізувати й правити тільки відносно людини як автора чи реципієнта. Текст поза написанням і читанням не існує.

Текст, як продукт мовлення й предмет перцепції, фігурує в комунікативному середовищі у вигляді неоднозначної графічно-мовної системи й структури. Образно кажучи, на шляху від автора до читача текст втрачає або набуває побічних смислів, підтекстів, значень тощо. Через ці умови авторський зміст тексту й читацький незавжди є одним і тим же.

Текст має багатоаспектні авторську (з погляду автора) і перцептивну (з погляду реципієнта) структури.

Фактологічна структура. Основою цієї структури є зв’язки між фактами. Елементом структури виступає факт.

Фактологічна система тексту - річ відносна, оскільки те, що автор вважає фактом, для читача може й не бути таким. Членування змісту тексту на факти залежить як від об’єктивних факторів (видільна роль рубрики, заголовка; архітектонічні елементи тексту, що допомагають виділити факт; мовні засоби, які виділяють факт, і т.д.), так і суб’єктивних: читач вважає фактом щось, що його цікавить, хоч воно у тексті і не виділене чітко як факт.

Критерії виділення фактологічної структури: 1)тематична однорідність фактологічного членування змісту (необхідно виділяти ті факти, які стосуються теми), 2)логічна однорідність членування у межах заданої теми (щоб факти були одного рівня або підрівня узагальнення).

Неоднорідна організація фактажу є недоліком, бо читач важко при цьому орієнтується у змісті й погано запам’ятовує його.

Тематична структура. Тематична структура охоплює весь текст і виявляється у тематичних зв’язках між фразами. Кожна наступна фраза має бути зв’язана з попередньою тематичним зв’язком.

Тематичні структури бувають однорідні й неоднорідні. Однорідною структурою називається така тематична структура, яка має одну тему, що проходить через усі фрази. При цьому в тематичній структурі можуть бути наявні тематичні відхилення не більше ніж на одну фразу. Інакше виникнуть побічні теми й однорідна тематична структура перетвориться в неоднорідну.

Неоднорідною тематичною структурою називається така структура, яка має мінімум дві теми, одна з яких може бути основною. Неоднорідна тематична структура, в якій важко виділити основну тему, називається аморфною.

Нарешті, атематичною є структура, в якій відсутні будь-які тематичні зв’язки, що позбавляє її будь-якої ефективності.

Композиційна структура. Композиція тексту може розглядатися в межах кожної теми. Це змістова структура конкретної теми. Вона може мати:
1)констатуючу частину (подія відбувається);
2)деталізуючу частину (умови).

Ця композиція тільки частково репрезентує зміст тексту, оскільки текст багатотемний. Багатотемний текст може мати кілька різнотемних композиційних структур, що безперечно є явищем небажаним.

На рівні перцепції композиція тексту у межах певної теми буде сприйнята за тої умови, якщо тема буде виділена реципієнтом.

Архітектонічна авторська структура. Композицію твору покликана виражати архітектоніка (А. – будова твору як єдиного цілого, інтегральний взаємозв’язок основних його складників. Відбиваючи загальний план його цілісності, А. разом з тим виявляє свою відмінність від композиції, власне побудови окремих його частин). Архітектонічна структура повинна своїми елементами відбивати композиційні елементи.

Два головні елементи архітектоніки тексту - рубрика і заголовок - можуть виконати інформаційно-пошукову і темовидільну функцію.

Логіко-поняттєва структура. Ця структура протиставляється алогічній структурі, яка може бути результатом різних порушень нормального мовленнєвого акту або результатом незграбного втручання редактора в текст.

Автор повинен завжди мати відчуття міри й стежити за тим, щоб фраза не обростала іншими фразами, відволікаючи увагу читача від основної теми.

Чим більш неоднорідний тематично текст, чим більш він мовно незграбний, тим більша ймовірність, що читач не зможе легко вловити логічні зв’язки між фразами, а це вплине на загальне розуміння змісту тексту.

Емоційно-експресивна структура тексту. Емоції, які вкладає автор у свій текст, можуть бути різними. Єдина вимога, що емоції, виражені попередньою фразою, не повинні контрастувати з емоціями наступної фрази або заважати її нормальному розумінню. Крім того, емоції фрази, що стосуються предмета розповіді, не повинні суперечити емоційному соціальному досвідові щодо даного предмета.

Інформаційна структура. Інформаційними є ті тексти, які несуть нові повідомлення для реципієнта. Безперечно, ми не можемо говорити, що є тексти геть позбавлені інформації, можна говорити лише про відносно неінформативні тексти. З цього погляду, структура тексту являє собою співвідношення "даного" і "нового". "Дане", "відоме" у тексті не є зайвим, воно лише має бути доцільно використаним за своїм обсягом. "Дане" необхідне тільки тою мірою, якою воно готує до сприйняття "нового", тобто інформації. Якщо "даного", "відомого" забагато, то воно набуває такої властивості, як ентропія, тобто невизначеності, незрозумілості, для чого автор розповідає про вже відомі речі. Надмірна ентропія тексту веде до втрати інтересу читача, він може припинити читати текст або послабити увагу для пошуку інформації, або відчути невдоволення від прочитаного.

Інформаційна перцептивна структура часто може не збігатися з авторською, оскільки передбачити, що читачеві відомо, а що ні - важко. Текст має бути організованим так, щоб "дане" готувало читача до сприймання інформації. Якщо ж інформація може бути сприйнята і без уже відомого, то його треба уникнути.

Комунікативна структура. Основне призначення тексту - це вплив на людину. Вся його структура повинна бути пристосована до цього.

Текст повинен привернути увагу адресата і бути оцінений ним як цікавий. Тільки тоді він буде його читати.

Є різні засоби для встановлення контакту з читачем. Найпопулярніший - це цікавий, привабливий заголовок; розташування матеріалу на певній сторінці, в певній частині сторінки; цікава ілюстрація або архітектоніка тексту тощо.

Контакт увімкнений. Але людський канал зв’язку легко вимикається - увага стомлюється і слабне, її заколихують монотонні збудники, губиться канва думки. Структура тексту повинна мати елементи, що підтримують зацікавленість, вказують напрямок розвитку думки, керують процесом читання.

Здебільшого для утримання уваги у текстах використовують експресивні засоби - актуалізатори уваги: емоційно-експресивні слова (вплив на емоції), цікаві факти (утримання уваги, створення ефекту очікування шляхом нанизування уже відомих фактів, після яких має йти несподівана розв’язка) тощо.

Психологічна структура. Не завжди те, що говорить автор, буде адекватно сприйняте адресатом. Особливості породження і сприймання тексту зумовлені психологією співбесідників. Існують об’єктивні умови, які ускладнюють процес сприймання тексту. Відсутність безпосередньої комунікації обмежує автора та адресата у формах вираження й отримання змісту тексту. Поряд із діалогічним спілкуванням є "віяльне", під час якого дані про реакції аудиторії на текст можуть бути отримані лиш опосередковано і через деякий час. Об’єкт впливу при цьому спілкуванні - свідомість людей, розділених часом і простором, що передбачає особливу літературну обробку текстів.

Авторська психологічна структура тексту (тобто його зміст) повинна бути орієнтована на адресата з урахуванням психології його сприймання й розуміння. Авторська психологічна структура ніколи не може бути тотожною перцептивній психологічній структурі, але вона повинна наближатися до неї. Для цього автор повинен добре знати психологію сприймання тієї категорії читачів, якій адресується текст.

Увага до психологічної структури тексту проявляється ще з давніх часів. Так, професіональних мовців давно цікавило питання, як перебороти психологічний бар’єр слухача, пов’язаний з небажанням сприймати й розуміти висловлювання або нездатністю вловити авторську думку через довгу канву повідомлення.

Поширеною помилкою багатьох авторів є нерозуміння того факту, що автор, який більше знає про предмет мовлення, ніж говорить, не завжди в змозі зрозуміти, що в його тексті для співбесідника буде неповним або незв’язаним. Точніше, автор не завжди може у зовнішньому мовленні відтворити те, що є в його внутрішньому мовленні. Автор повинен чітко розмежовувати структури "для себе" і "для читача". Якщо у тексті фіксуються змістові "прогалини", що ускладнюють розуміння, то обов’язково треба логічно відновити це "провалля" змісту.

Одна з важливих проблем психології сприймання тексту є виникнення підтекстів у ньому.

В основі підтексту лежить здатність людини до паралельного відтворення дійсності одночасно мінімум у двох площинах. Кожне слово має психологічний образ, властивий конкретному реципієнтові. Цей психологічний образ здатний викликати у свідомості реципієнта свій ланцюг асоціацій, на основі яких і створюється інший, прихований план повідомлення. Безперечно, не можна знати психологічних образів слів кожного читача, але можна прогнозувати підтексти з урахуванням нелітературних, розмовних, переносних значень слів.

Завдання автора - прогнозувати можливі підтексти і знімати їх через зміну структури тексту, якщо ці підтексти небажані (політичний підтекст, вульгарно-побутовий).

Текстотворення завжди спрямоване на читача. Адресація матеріалу - чи не найважливіший момент авторської праці.

Першим і найбільш аксіоматичним положенням теорії сприймання й розуміння висловлювань, яке має бути взяте на озброєння автором,- є закон Гумбольдта-Потебні про об’єктивність суб’єктивізму читацького розуміння тексту.

"Здається, ніби думка в мові переходить повністю або частково до того, хто слухає, хоч від цього не зменшується розумової власності мовця, як полум’я свічки не зменшується від того, що вона очевидно ділиться ним із сотнею інших,- писав О. О. Потебня, цитуючи В. Гумбольдта.- Але як в дійсності полум’я свічки не подрібнюється, тому що в кожній із палаючих свічок загораються свої гази, так і мова тільки збуджує розумову діяльність того, хто розуміє, який, розуміючи, думає своєю власною думкою. "Люди,- говорить Гумбольдт,- розуміють один одного не таким чином, що справді передають один одному знаки предметів... і не через те, що взаємно змушують себе створювати одне й те ж поняття, а через те, що зачіпають один в одному ту ж ланку ланцюга чуттєвих уявлень і понять, торкаються до тієї ж клавіші свого духовного інструмента, через що в кожному виникають відповідні, але не ті ж поняття". І далі: "Розуміння іншого відбудеться від розуміння самого себе". У цьому визначенні процесу розуміння криється об’єктивний факт суб’єктивізму людського розуміння, оскільки кожен думає своєю власною думкою.

Суб’єктивізм розуміння має під собою й психофізіологічну основу, оскільки сприймання як психофізіологічний процес залежить насамперед від особливостей сенсорної системи, тобто системи, яка сприймає.

Сприймання тексту є керований автором процес продукування його адресатом. Цей процес включає сенсорні процеси (відчуття), перцепцію (пізнавання), рецепцію (розуміння).

Сенсорні процеси - це фізіологічні процеси отримання інформації з навколишнього середовища, які залежать від стану організму й сенсорної системи. У контексті масової комунікації ці процеси мають важливе значення, оскільки вони залежать як від організації комунікативного процесу, так і від стану аудиторії, що сприймає повідомлення.

Перцепція у сфері комунікації - процес, що тісно пов’язаний із розумінням і більшою мірою залежить від пам’яті, перцептивного досвіду аудиторії, її уваги. Це уміння реципієнта зосередитися, взяти ту інформацію, яка йому потрібна (селекція інформації).

Розуміння - певним чином організований процес включення сприйнятого факту чи фактів у поняттєву систему адресата. Необхідно зауважити, що сприймання серед дорослих становить близько 61% комунікативної активності. Разом із тим цей процес дуже складний і неоднозначний. По суті, будь-яка взаємодія - це здатність розуміти, що кажуть інші. Багато людей є посередніми реципієнтами через малу силу концентрування уваги, егоцентризм або слабку словесну пам’ять.

Серед причин, що порушують процес відчуття, а відтак і розуміння тексту, можна назвати невдалу організацію процесу сприймання: розірваність у часі й просторі процесу сприймання; швидкий темп читання; далеке розташування тексту; негативну соціальну оцінку автора тощо; побічні перешкоди - гамір, крик; поганий психофізіологічний стан адресата - втома, роздратованість тощо; перешкоди, пов’язані з невдалим оформленням тексту: надмірна кількість ілюстрацій, погано побудований і розташований текст, правописні помилки тощо.

Природною основою сприймання реципієнта є синтетичність цього процесу. Це означає, що робота, спрямована на "отримання" тексту, є єдиною, внутрішньо неподільною. Синтетизм сприймання проявляється в тому, що реципієнт водночас змушений сприймати текст на різних рівнях його побудови.

Авторові для адекватного розуміння тексту бажано дотримуватися правил допустимого синтетичного сприймання. А до цих правил слід віднести 4 правила для ефективного сприймання тексту.

Дата добавления: 2014-01-07