Образна типологія країн світу

В сучасну інформаційно-насичену епоху образи активно використовуються для ощадливої, ефективної, а часто й агресивної передачі інформації. Що таке реклама, як не нав’язування інформації через образи, причому далеко не завжди адекватні рекламованому продукту чи послузі? Що таке «імідж політичного діяча», як не штучно і дуже продумано створений образ, мета якого завоювати максимальну популярність у виборців?

У сфері реклами і торгівлі все більше поширюються бренди – фірмові образи товарів (торгових марок). Над їх створенням працюють тисячі фахівців дуже популярних нині PR-технологій. Високо оплачуються професії, пов’язані із створенням образів: іміджмейкери, брендмейкери та інші.

Безсумнівно, у найближчому майбутньому роль образних засобів передачі інформації буде весь час зростати, а вимоги до створення (формування) образів безупинно підвищуватися. Це стосується і географічних образів ландшафтів, регіонів, країн.

Що ж таке образ в географії? Чи всякий опис території або, наприклад, пейзаж, можна розглядати як географічний образ? Очевидно, ні. Оскільки визначити це поняття так само важко, як і дати визначення мистецтва, можна, підсумовуючи висловлене різними авторами, спробувати передати сутність географічного образу через його основні властивості:

1. Максимальний ступінь узагальненості (генералізації) інформації про територію; передача суттєвих особливостей географічних об’єктів. Образи завжди конструюються (формуються) і цим принципово відрізняються від таких форм передачі інформації як фотографія, відеозапис, формалізований географічний опис з точною фіксацією всіх якісних і кількісних характеристик досліджуваного об’єкта.

2. Цілісність (зв’язність, комплексність, синтетичність) географічного образу: його не можна без втрати образності розчленувати на складові частини (характеристики окремих галузей, компонентів, елементів). В образах ландшафтів, зокрема, нерозривні природні особливості і риси, привнесені людиною. Цілісність і узагальненість географічних образів часто досягаються застосуванням виразних засобів мистецтва. У словесних описах – це порівняння, метафори тощо.

3. Вірогідність (адекватність, реальність) географічного образу: він обов’язково повинен мати свій прообраз – реальну територію (ландшафт) чи інший географічний об’єкт. Цим географічні образи відрізняються від «художніх образів простору» (у широкому значенні): останні можуть бути плодом чистої вигадки або бути довільними комбінаціями своїх окремих рис.

Крім того, географічні образи треба відрізняти від символів території (регіонів, міст, країн). Образ синтетичний та й до того ж динамічний, як і сама відображувана реальність. Символ же за своєю сутністю аналітичний і може надовго «закріплювати» окремі особливості, які колись характеризували дану територію, але тепер їй не властиві або взагалі не мають прямого відношення до цієї території (наприклад, леви в гербах багатьох європейських країн).

4. З вірогідністю географічного образу тісно пов’язана його репрезентативність (типовість): образ несе інформацію про деяку територію (об’єкт), однорідну за сукупністю ознак. При цьому, як правило, несуттєва ідентифікація образу з прообразом (зовсім не важливо, з чого саме Архип Куїнджі писав свою знамениту «Українську ніч», яка передає типові особливості української природи та архітектури).

5. Неповторність географічного образу – властивість додаткова стосовно його репрезентативності. Чим яскравіше відбиті особливості якої-небудь території, тим сильніше її образ має відрізнятися від образів інших територій (типів країн, типів ландшафтів).

Ідею використання образів у навчанні блискуче сформулював М.В. Гоголь у своїх «Думках про географію»: «Слово викладача має бути захопливим, мальовничим; усі вражаючі місця розташування, величні явища природи повинні бути змальовані яскравими фарбами. Те, що сильно діє на уяву, не швидко вилетить з голови. Слово його має більше бути схожим на слово мандрівника. Сувора аналітична систематика не може втриматися в голові дитини, особливо якщо вона дуже детальна. Дитина тільки тоді утримує систему, коли не бачить її очима, коли вона мистецьки схована від неї. Її система – інтерес, нитка подій чи нитка описів».

Образне навчання географії можна застосувати не тільки в пасивній (у монолозі викладача), а й у різних активних формах. Наприклад, можливі різноманітні експерименти із самостійним аналізом вербальних чи зорових образів (пейзажів, фотографій). Ще ефективніше «конструювання» школярами або студентами образів країн, регіонів, ландшафтних зон та інших географічних об’єктів на основі інформації, що є в підручниках та іншій літературі.

Інформаційно-прикладне значення географічних образів також величезне у зв’язку з тією роллю, яку образи географічних об’єктів відіграють у повсякденному житті й діяльності людини. У суспільстві завжди існують образи (стереотипи) сприйняття й уявлення конкретних територій (регіонів, країн), стійкі для великих груп людей протягом певних періодів часу. Немає потреби доводити, що подібні масові (домінантні) образи можуть мати настільки ж мало спільного з географічними реаліями, як, наприклад, яскрава газетна стаття – з текстом академічної монографії.

Можливість спрямованого формування образів-стереотипів регіонів і країн вже давно використовується в різних (у тому числі не найблагородніших) цілях. Наприклад, схильністю людей до стереотипного сприйняття світу користуються організатори туристичного бізнесу.

Особливості психології «масового туриста», широко використовувані при створенні рекламних образів, блискуче охарактеризував П.П. Муратов: «Туристи шукають природу, яка говорила б мовою виразною і впливала б навіть на дитячу уяву. Як у мистецтві, так і в природі вони люблять наочність, визначеність вираження і драматизм дії. Усі смаки їхні задоволені, коли половина пейзажу зайнята морем, а інша частина його замкнута горами, коли на першому плані вигадливо розташовані дикі скелі, що контрастують із приємною плямою зелені, і коли все це ще доповнено мальовничою рисою, яку вносить життя – хатиною на березі, човном, витягненим на пісок, чи далеким вітрилом».

У багатьох країнах формування привабливих національних образів належить до найважливіших державних завдань. У такій пропаганді використовуються всі засоби, включаючи нанесення зображень найбільш відомих «національних пейзажів» на грошові банкноти. Уміло подані образи типових та унікальних «національних ландшафтів» відіграють значну роль у формуванні національної самосвідомості. Ландшафт дійсно може стати національним символом, що втілює в собі стабільність і захищеність у сучасному світі, повному непередбачених змін.

Роль панівних образів територій стає все більш значною при визначенні стратегій їхнього економічного розвитку і пріоритетів інвестиційної політики. Імідж регіону (країни) в майбутньому може стати таким самим важливим ресурсом, як в минулому і сьогодні ті чи інші види мінеральної сировини. Наприклад, у Японії для розміщення технополісів вибирають за інших рівних умов стародавні містечка з приємним пейзажем.

Формування образів країн (регіонів) пов’язано з установкою не стільки на їх пояснення, скільки на інтуїтивне розуміння. Цей факт робить гуманітарно-образну концепцію країнознавчого синтезу надзвичайно продуктивною у середній загальноосвітній школі. Найкращим механізмом створення образів країн в умовах лімітованого навчального часу є типологічний підхід. Багатоваріантність підходів до типології країн об’єктивно витікає із самого визначення вертикальної (ознакової) систематизації.

Потреба суспільства в інтегрованому знанні про оточуючий нас світ підштовхує до спроби поєднати в одній схемі суворо формалізований науковий підхід стадійної соціально-економічної типології та емоційно-художній підхід образної типології. Виявляється, зробити це не так вже і складно. Нижче представлена така схема, хоча при її складанні довелося допустити декілька умовностей (наприклад, Канада відповідає образу країн «великої сімки», але при цьому за структурними параметрами національної економіки є індустріальною країною; Росія претендує на розширення «великої сімки» до «великої вісімки» і своє входження до цього елітного клубу країн, але за структурними особливостями економіки та її душовими показниками поки що йому не відповідає).

1. Постіндустріальні країни.

1.1. Країни «великої сімки»: США, ФРН, Японія, Великобританія, Франція, Італія, Канада. Це світова еліта, по відношенню до них інколи вживається термін «наддержава» (у вузькому розумінні). Високий рівень економічного розвитку в них поєднується з великим інтелектуальним та фінансовим потенціалом і комплексним багатогалузевим господарством. Певну роль відіграє і значний військово-стратегічний потенціал цих країн.

1.2. «Малі привілейовані нації»: Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія, Ісландія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург та інші виключно європейські країни. Високий рівень соціально-економічного розвитку в них співіснує з порівняно невисокими обсягами виробництва та його вузькою спеціалізацією (наприклад, Люксембург інколи називають «сталевим герцогством»; на цьому тлі дещо виділяється Бельгія, яку називають «маленькою майстернею світу»).

2. Індустріальні країни.

2.1. Країни середнього рівня розвитку капіталізму: Іспанія, Португалія, Ірландія, Греція, Туреччина. Фактично ці країни лише після Другої світової війни розпочали активно індустріалізуватися і на даний час за структурними параметрами економіки ще відстають від попередніх типів.

2.2. Країни переселенського капіталізму: Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль, ПАР. Досить високий рівень соціально-економічного розвитку в них поєднується із переважно аграрно-сировинною спеціалізацією в межах світового господарства (це зауваження не торкається лише Ізраїлю).

2.3. Постсоціалістичні країни з перехідною економікою: Росія, Україна, Білорусь, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Словенія, Хорватія, Сербія, Чорногорія, Македонія, Боснія і Герцеговина, Албанія (дві останні є новими індустріальними) та інші країни. В названих країнах протягом 50-80-х років ХХ століття була створена жорстко централізована командно-адміністративна економіка, лише з 90-х років ХХ століття з перемінними успіхами та різними темпами відбувається повернення до ринкових відносин.

3. Нові індустріальні країни.

3.1. Ключові країни великого потенціалу («велика четвірка» серед країн «третього світу»): Китай, Індія, Бразилія, Мексика. За сумарною вартістю ВВП вони входять до «15» найпотужніших країн світу. Разом вони виробляють більше половини промислової продукції країн «третього світу» за рахунок як дуже великого природно-ресурсного потенціалу, так і значного працересурсного та науково-технічного потенціалу (прикладом слугує розвиток власних атомних і космічних програм в Китаї, Бразилії та Індії). Показники виробництва на душу населення, рівня та якості життя залишаються поки що невисокими.

3.2. Країни тупикового розвитку (відносно зрілого капіталізму): Аргентина, Уругвай. Це високоурбанізовані переселенські країни з багатими агрокліматичними ресурсами, досить диверсифікованою економікою та значною часткою в структурі промисловості машинобудування імпортозамінного характеру. Перша хвиля індустріалізації пройшла тут іще до Другої світової війни. Вже у 50-х роках ХХ століття ці країни досягли середньосвітових показників, але потім розвиток загальмувався через структурну кризу та потребу обслуговувати значний зовнішній борг. Зацікавленість іноземного капіталу в інвестиціях в економіку названих країн невелика через зависоку ціну на робочу силу та меркантилістську політику їх урядів.

3.3. Нафтовидобувні країни: Кувейт, Саудівська Аравія, Іран, Ірак, Катар, Бахрейн, ОАЕ, Оман, Бруней, Венесуела, Лівія та ін. Вирішальну роль у становленні товарно-грошових відносин свого часу відіграло масове вторгнення іноземного капіталу, пов’язане з експортною експлуатацією родовищ нафти і газу. Але зберігся розрив між промисловістю (ринковою по суті) та сільським господарством (часто докапіталістичним за формами власності і господарювання та інтенсивністю виробництва), яке фактично лишається традиційним, патріархальним. Наприклад, в Саудівській Аравії у внутрішніх районах наявні тільки два види діяльності місцевого населення – розведення верблюдів та вирощування фініків, а рабство офіційно було відмінено тільки у 1974 р.

На нафтопромислах цих країн найчастіше працюють іноземні фахівці. Невелика частина трудоактивного населення створює основну частину ВНП. Загалом за показниками ВНП на особу більшість цих країн є високорозвиненими, але переважна частина доходів осідає в кишенях нафтових шейхів та султанів, а отже майнове розшарування населення залишається значним.

Деякі з країн Перської затоки, намагаючись позбавитися залежності виключно від експорту нафти, роблять спроби перетворитися на «Азійську Швейцарію» (Кувейт розвинув потужну банківську систему) або створити більш структуровану економіку через розвиток нафтопереробки, цементної промисловості, електроенергетики, кольорової металургії (ОАЕ, Іран та деякі інші).

3.4. Азійські «тигри» (або «дракони»): Південна Корея, Тайвань, Сінгапур. Це найдинамічніше група країн в останній чверті ХХ століття, що демонструвала найвищі темпи зростання національних економік та найвищу конкурентоздатність. Азійські «тигри» приймають дуже активну участь у географічному поділі праці, використовуючи переваги свого географічного положення. Орієнтовані у першу чергу на власну дешеву робочу силу, дуже дисципліновану і кваліфіковану. В міру подорожчання робочої сили поступово переорієнтовуються на капітало- та наукомісткі галузі.

3.5. Країни першої хвилі індустріалізації: Таїланд, Філіппіни, Чилі, Марокко, Єгипет, Сирія, Йорданія, Тринідад і Тобаго, Нова Каледонія тощо. Основою економічної стратегії є орієнтація на приплив іноземного капіталу для розвитку екпортноспрямованого виробництва у галузях середнього рівня складності. Найпривабливішими галузями виступають гірничо-видобувна, хімічна, текстильна, швейна, трикотажна, шкіряно-взуттєва, автоскладальна, електротехнічна і деякі інші. Основні вимоги до продукції – дешевизна та якість.

3.6. Країни другої хвилі індустріалізації: Малайзія, Індонезія, В’єтнам, Маврикій, Реюньйон та інші. Наслідують японську модель розвитку, в найближчій перспективі на світовому ринку мають зайняти нішу країн першої хвилі індустріалізації, особливо на позиціях виробництва товарів народного споживання. В ці країни активно пересуваються некапіталомісткі, але трудомісткі галузі (випуск телевізорів, радіоприймачів із довізних компонентів, пошиття одягу, виробництво взуття). Скажімо, карликовий Маврикій по специфікаціям і лекалам найвідоміших світових торгових марок вже сьогодні «одягає» Великобританію та забезпечує огранку рубінів для годинникової промисловості всієї Європи. Реюньйон і Майотта аналогічно «обшивають» Францію.

3.7. Країни-«готелі»: Кіпр, Мальта, Барбадос, Багамські Острови, Ямайка, Кайманові Острови та інші. Переважно це острівні або приморські країни з вигідним географічним положенням на перехресті найважливіших вантажних та пасажирських потоків. Характеризуються високим рівнем розвитку інфраструктури, полілінгвізмом населення, обігом долару США замість або поруч з національною валютою, політичною стабільністю, лібералізмом економічного законодавства. В цих країнах часто розташовуються штаб-квартири транснаціональних корпорацій (подалі від податкових органів метрополій) та створюються потужні курортно-розважальні зони.

3.8. Прокомуністичні країни: КНДР, Куба. Цим країнам характерне збереження командно-адміністративних методів організації та управління господарством. Головним чином це обумовлено знаходженням при владі диктаторських прокомуністичних урядів. Індустріалізація відбувається переважно за рахунок важкої промисловості.

4. Доіндустріальні країни.

4.1. «Бананові республіки»: Гватемала, Гондурас, Беліз, Нікарагуа, Гаїті, Домініканська Республіка, Західне Самоа, Кабо-Верде, Коморські Острови, Шрі Ланка та інші. Мають досить високотоварне сільське господарство (як правило, монокультурне [1] – банани, кава, чай, цукрова тростина, спеції тощо). Промисловість та інфраструктура розвинені слабко, рівень життя населення невисокий навіть для країн «третього світу».

4.2. Країни-«квартироздатники»: Ліберія, Панама (остання країна за структурними особливостями економіки є новою індустріальною). Інколи їх ще називають країнами із «зручним прапором» через створення «податкового раю» для іноземних інвестицій, обмежене втручання держави в економіку. Саме під прапорами Панами та Ліберії ходить більша частина торгового флоту світу. Деякі з країн-«квартироздатників» пропонують свою територію для захоронення токсичних відходів високорозвинених країн за певну плату, оскільки не мають інших надійних джерел прибутків (на схожі екологічні злочини проти власного народу здатні й уряди країн наступного образу).

4.3. Країни «четвертого світу»: Афганістан, Бангладеш, Бутан, Гамбія, Мавританія, Мозамбік, Малі, Ефіопія, Сомалі, Ємен, Лаос, Камбоджа, Східний Тімор і низка інших дрібних острівних об’єктів політичної карти світу в Океанії та Вест-Індії (всього близько 60 країн). Це, безумовно, найбідніші країни світу, що характеризуються родоплемінними відносинами, строкатістю етнічного складу, міжетнічними конфліктами, відсутністю сформованих націй, територіальною дезінтеграцією всередині країн.

Цей образ можна вважати тимчасовим. Рівень соціального-економічного розвитку настільки низький, а внутрішній ринок настільки слабкий (поширене натуральне нетоварне господарство), що навіть на тлі країн «третього світу» названі країни не можуть бути поки віднесені до якогось більш стабільного образу. У кращому випадку можна говорити лише про тенденції їх диференціації.

[1] Монокультура – це недорозвиненість, однобічність галузевої структури господарства, в якій представлений лише один товарний продукт. Призводить до сильної залежності стану економіки країни від кон’юнктури світового ринку даного товару.

Дата добавления: 2014-01-07