Матеріальне виробництво – основа розвитку суспільства

Матеріальне виробництво – базисна основа життєдіяльності соціуму. Воно не тільки забезпечує людей необхідними засобами існування, а й стимулює розвиток економіки, соціальної структури та духовної культури суспільства. Досить хоча б на деякий час порушити матеріально-виробничий процес, як починається економічна криза, а зупинення матеріального виробництва на тривалий період призводить до загибелі надбань людської цивілізації.

Тому-то закон матеріального виробництва, який проявляється у дії конкретних способів виробництва, займає провідне місце в системі соціальних законів. Адже, розкриваючи механізм виробництва й відтворення фізичного і соціального буття людей, він показує залежність від матеріального виробництва інших видів діяльності людей, істотно впливає на всі сфери суспільного життя.

Із цим законом функціонально пов’язаний закон підвищення потреб і діяльності людей. Механізм дії цього закону розкривається такими категоріями, як “діяльність”, “потреба”, “інтерес”, “мета”.

Діяльність – це спосіб активного ставлення людей до оточуючого їх світу з метою пізнання й використання його у власних інтересах. Проблема соціальної діяльності має неоднозначне тлумачення у представників різних течій і шкіл філософії та соціології. Так, відомий німецький соціальний філософ, історик і соціолог Макс Вебер (1864–1920) застосував категорію “соціальна дія” для означення орієнтованої діяльності однієї людини на іншу. На його думку, лише окремі індивіди, а не колективні форми їх спілкування у вигляді сім’ї, трудового чи військового колективу, нації, держави мають статус суб’єкта дії. Оскільки колективи є лише способами організації окремих індивідів, то їм не варто також приписувати статус носіїв колективної думки. Проте не всі дії, за М. Вебером, є соціальними. Сюди не належать дії індивідів стосовно машин чи явищ природи, одинока молитва віруючої людини і т. п.

Інакше кажучи, господарська діяльність тільки тоді стає соціальною дією, коли здійснюється з орієнтацією одного індивіда на інший або інших індивідів. Отже, діяльність як спосіб ставлення людини до світу набуває у М. Вебера істотних рис економічної раціональності, які властиві діловим колам капіталістичної системи господарства Заходу з його раціональною релігією протестантизму, раціональною бюрократією, раціональною системою бізнесу тощо.

Концепція соціальної дії М. Вебера викликає певний інтерес, хоча з деякими її положеннями й важко погодитися. Окремі зауваження з цього приводу будуть зроблені дещо пізніше.

Як відомо, соціальна діяльність людей є досить складною, багатоплановою і різнобічною. І зумовлено це насамперед тим, що через неї реалізуються різноманітні потреби та інтереси людей, здійснюються досягнення тієї чи іншої мети людських спільнот.

Потреба – це об’єктивний спонукальний мотив діяльності людей. У літературі досить часто всі потреби людей поділяють на дві групи. До першої групи відносять природні, матеріальні потреби, які породжені природним середовищем і обмежені біологічними можливостями людини (угамування голоду, спраги тощо).

Друга група – потреби, створені історією (сюди входять соціальні й духовні потреби людей). На відміну від потреб першої групи, соціальні потреби людей безмежні, а значить, безмежний духовний потенціал і суспільний поступ людства.

Задоволення першої групи потреб означає підтримання життя людини як біологічної істоти, а другої групи – спосіб розвитку людини як соціальної істоти, суб’єкта історії.

Інтерес – усвідомлена суспільством потреба. Якщо потреба виступає об’єктивним стимулом діяльності людей, то її головною ланкою є інтерес. Що ж стосується мети, то вона проявляється у створенні ідеальної моделі майбутнього результату діяльності людей. Мета – осмислений інтерес. Ясність поставленої мети відображає глибину усвідомлення інтересу.

Отже, соціальна діяльність не зводиться до дії індивіда “в її спрямованості на іншого” (М. Вебер). Суб’єктами соціальних дій є численні соціальні спільноти людей, які об’єднуються в різні форми колективних угруповань (трудовий колектив, сім’я, державні і громадські організації та ін.). У рамках цих різновидів колективної діяльності знаходить свій вияв також й індивідуальна діяльність, творча активність суб’єктів у різних сферах суспільного життя. Абсолютизація ролі окремих індивідів та протиставлення їх колективним формам діяльності людей не має сенсу, не відповідає реальній дійсності.

У соціальній філософії М. Вебера, крім ідеї економічної раціональності, чимало уваги приділялося також соціології релігії, зокрема обґрунтуванню ролі протестантської етики в становленні капіталізму в Західній Європі. Не спиняючись на цій проблемі більш детально, зауважимо, що, як М. Вебер, так і ряд інших мислителів, у тому числі Е. Дюркгейм, Т. Парсонс, П. Сорокін, Ю. Габермас, сприяли розвитку зарубіжної філософсько-соціологічної думки.

Що ж стосується названих категорій, то вони розкривають не тільки механізм прояву одного із загальних соціальних законів, а й взаємодію провідних засад людського суспільства. Суспільство є системою, що саморозвивається, оскільки кожен крок у підвищенні потреб людей із необхідністю приводить до вдосконалення, зміни та самовідновлення різних видів їх діяльності на новій основі пізнавального і практичного досвіду. Адже кожна задоволена потреба зумовлює появу нової потреби, нового інтересу та нової мети, для реалізації яких необхідні нові практичні зусилля, що й приводить до зміни різних видів діяльності людей, технологій виробничих процесів, організаційно-управлінських, науково-дослідних, культурно-побутових тощо структур, тобто сприяє дальшому розвиткові суспільства.

Суспільне виробництво, головними структурними компонентами якого є матеріальне виробництво, духовне виробництво, виробництво людини, має соціальний, діяльний та історичний характер.

Історично склалося так, що на різних етапах розвитку суспільства на перший план може виходити одна із його головних складових. Матеріальне виробництво є основою існування і розвитку суспільства. Але перебільшення його ролі за рахунок інших чинників суспільного процесу, що характерно для економічного детермінізму, не відповідає реальній дійсності. Хід історичного розвитку свідчить, що необхідно враховувати як матеріальну виробничу діяльність людей, так і інші джерела суспільного розвитку, зокрема духовне виробництво, досягнення в галузі науки, культури, у сфері соціально-політичного життя, розглядати їх у взаємозв’язку й взаємозалежності, а не абсолютизувати та протиставляти одне одному. У свою чергу, якщо визнавати взаємодію усіх чинників і відкидати наявність найважливішого серед них, то це приведе до такого стану, коли, за висловом відомого американського соціолога Деніела Белла, “будь-що розчиняється у взаємодіючих силах”.

Із розглядуваними законами функціонально пов’язані інші соціальні закони, зокрема закон відповідності виробничих відносин характерові і рівню розвитку продуктивних сил суспільства.

Як відомо, матеріальне виробництво існує у вигляді конкретних способів виробництва на тому чи іншому етапі розвитку суспільства. Спосіб виробництва включає дві тісно взаємопов’язані сторони матеріально-виробничої діяльності людей – продуктивні сили і виробничі відносини.

Продуктивні сили – це знаряддя й засоби виробництва та самі люди, які є головною продуктивною силою суспільства. Від знань, досвіду, трудових навичок людей залежить весь хід виробничого процесу, його початок і кінець.

Виробничі відносини – це економічні відносини, які складаються між людьми в процесі виробництва. Як відомо, існують різні види суспільних відносин: політичні, економічні, моральні, релігійні, сімейно-побутові, технічні та ін. Головне місце серед них належить матеріальним, економічним відносинам, які є базисними, фундаментальними в суспільстві. Якщо продуктивні сили виражають ставлення людей до природи, то виробничі відносини визначально впливають на розвиток виробництва і соціально-економічну природу суспільства. В основі виробничих відносин лежать відносини власності, які знаходять конкретний вияв у різних формах власності на знаряддя і засоби виробництва. Від форм власності, від того, кому належать засоби виробництва, залежить і обмін діяльністю людей, відносини розподілу й споживання вироблених продуктів, уся сукупність економічних відносин, що входять до складу матеріальних, об’єктивно існуючих виробничих відносин на тому чи іншому етапі розвитку суспільства.

Продуктивні сили і виробничі відносини знаходяться у постійній взаємодії та зміні. Діалектика їх розвитку відображає істотні сторони цього суперечливого процесу, а саме:

1. Зміни в матеріальному виробництві починаються з продуктивних сил, які є змістом суспільного виробництва, з удосконалення людьми знарядь і засобів праці з метою задоволення своїх постійно зростаючих запитів, потреб, інтересів. Одночасно люди поглиблюють свої знання, розширюють кругозір, удосконалюють досвід трудової діяльності як суб’єктів виробництва.

2. Виробничі відносини активно впливають на розвиток продуктивних сил. Як суспільна форма їх розвитку, вони або ж сприяють, або ж гальмують процес їх удосконалення. Останнє має місце тоді, коли виробничі відносини, відстаючи від рівня розвитку продуктивних сил, застарівають і втрачають свою регулятивну роль у суспільстві. В цьому полягає одна із важливих функцій виробничих відносин щодо продуктивних сил на різних етапах історичного процесу.

3. Діалектика взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин втілюється в загальносоціологічному законі відповідності виробничих відносин характеру та рівню розвитку продуктивних сил суспільства. Дія цього закону визначається суперечливим розвитком продуктивних сил і виробничих відносин. Продуктивні сили, про що мова йшла раніше, є найбільш рухомим, динамічним елементом виробництва, в своєму розвитку вони випереджають виробничі відносини, які мають здатність відставати від продуктивних сил не тільки за своїм рівнем, а й за характером розвитку.

Історія людства знає чимало різних соціальних потрясінь, у тому числі соціальних революцій при переході від одного суспільного устрою до іншого, економічною основою яких став конфлікт між новими продуктивними силами і застарілими виробничими відносинами.

4. При розгляді цієї проблеми в сучасних умовах необхідно звернути увагу на три групи суперечностей способу виробництва. Насамперед, це стосується суперечностей у продуктивних силах, зокрема між працівниками виробництва і предметами праці (нераціональне використання природних ресурсів, джерел енергії, забруднення навколишнього середовища та ін.). Загострення цих суперечностей у наш час призвело до глибокої екологічної кризи, що загрожує існуванню людської цивілізації.

Друга група суперечностей – між структурними компонентами виробничих відносин, у тому числі різними формами власності на знаряддя й засоби виробництва. Загострення суперечностей між приватною і суспільною формами власності, а також розбазарювання державної власності корумпованими чиновниками та мафіозними структурами сприяло посиленню анархії виробництва, поглибленню економічної кризи, загостренню соціальних конфліктів у суспільстві.

Третя група суперечностей – між продуктивними силами і виробничими відносинами. Аналіз цих суперечностей у контексті всіх суперечностей способу виробництва дає можливість простежити визрівання економічних передумов заміни одного суспільства іншим. Саме тут криються витоки відчуження не тільки працівників від засобів виробництва, а й широких верств населення від влади, що при відповідних умовах (наявність революційної ситуації) може призвести до соціальних потрясінь національного масштабу. Революції і термідори властиві різним етапам розвитку класового суспільства. Як відомо, вони мали місце при феодалізмі, капіталістичному і соціалістичному суспільствах. Соціальна революція, як форма переходу від одного суспільного устрою до іншого, в тій чи іншій своїй різновидності проявляється і в сучасних умовах у системі соціальних закономірностей розвитку суспільства.

Дата добавления: 2014-01-07