Арка Головного Штабу

Величезна арка, що спирається на гігантські бокові корпуси будівлі, створює центр будинку. Величність і грандіозність всієї споруди набувають при цьому велетенського характеру.

Урочиста фігура Слави на шести-кінній колісниці, що увінчує арку, виражає тріумфальний характер споруди (скульптори С.С.Пименов і В.І.Демут-Малиновський).

У 1813 році була організована Комісія для будівництва Москви, куди увійшли найбільші архітектори Осип Іванович Бове, В. П. Стасов, Доменіко Жилярді, А.Г.Григор’єв та інші.
Будівельні правила регламентували розміри будинків, відстань між ними тощо. Єдність в забудові міста досягалась і єдністю розфарбування стін в установлені світлі тони (жовтий, палевий, рожевий), на фоні яких виділялись білі колони і барельєфи. В композиції будівель зберігалось переважно трьох-часне ділення фасаду з колонним або пілястровим портиком в центрі, вони будувались на основі архітектурної практики кінця XVIII ст. – часів М. Ф. Казакова. Але монументальність палаців кін. XVIII ст. змінилась затишком та інтимністю образу невеликих особняків. В першій чверті ХIX ст. відбувався небувалий підйом національного самоусвідомлення, викликаний перемогою російського народу в Вітчизняній війні. Після переможного закінчення Вітчизняної війни 1812 р. в архітектурі виникають ідеї величезних містобудівельних ансамблів.

Чимало сил для архітектурного оновлення Москви після французького розорення і пожежі 1812 р. доклав зодчий Осип Іванович Бове ( 1784-1834)

Бове Осип Іванович – російський зодчий, учень М.Ф.Казакова і К.І. Россі. В 1809-1812 рр. бере участь в роботах по реставрації Кремля. С 1813 - один з чотирьох архітекторів, що очолили роботи по відродженню Москви. В 1814 р. створює проект перебудови Красної площі, загальний задум якого зберігся до наших днів, у 1816 р. проектує Театральну площу і будівлю Великого театру в Москві.

Архітектору належить створення нового проекту купецького будинку - з торговими лавками внизу і житловими кімнатами для хазяїв і квартирантів нагорі. Також Бове створив і новий тип міського особняка з виходом флігелів на вулицю і з парадним

Бове О.І. Великий театр у Москві.

двором, зменшеним до розмірів палісадника. В 1821 р. на кошти кн. С.М.Голіцина ним була зведена церква Миколи Чудотворця в Котельниках – невелика струнка будівля в стилі класицизм, з двох-ярусною дзвіницею, високим куполом, увінчаним шпилем.

Бове О.І. Церква Миколи Чудотворця. 1821. Москва.

Крім лікарень, в 1826-1828 рр. Бове встиг створити проект Тріумфальної арки біля Тверської вулиці на честь перемоги над Наполеоном.

Бове О.І. Тріумфальна арка. 1826-28.

Це висока одно-пролітна арка з білого каменя, з шістьма парами коринфських чавунних колон, увінчана скульптурною групою "Слава" – переможною фігурою на колісниці. Вся арка прикрашена скульптурами: алегоричними зображеннями хоробрості, твердості та ін., воїнами в древнє-руських обладунках.

Створені О.Бове три центральні ансамблі – Червоної площі, Театральної площі та Олександрівського саду – змінили Москву. Оточивши Кремль і заново побудоване приміщення Великого театру єдиним за архітектурою будівлями, які членувалися аркадами, Бове зробив центр Москви невпізнанним.

Протягом ХУІІІ – І пол. ХІХ ст. в Росії була створена загальногромадянська архітектура, що була прикликаною до життя ідеями національної єдності і громадянської рівності. Петербурзька і московська архітектура дали взірці для інших міст Росії, де почали будувати готельні двори, казенні установи, лікарні, казарми, дворянські й купецькі зібрання, театри, житлові будинки. Навіть храмові споруди набувають в цей час ознак, притаманних архітектурі класицизму.

Проте прогрес в галузі архітектури мало зачепив міські околиці. Російське село того часу у загальному зберігала свої старі, набуті віками риси. Більшість хат (ізб) топилась по-чорному і мала середньовічний образ.

У 1830-1850 роках класицизм вже перестає задовольняти вимогам офіційних кіл. Розпочинаються настійні спроби відродити стильові прийоми бароко, рококо і давньоруського мистецтва, спроби повернути назад течію історії мистецтва. Архітектуру та скульптуру захльостують хвилі еклектизму і наслідування.

Так Ісаківський собор в Петербурзі (архітектор Август Августович Монферран, 1786-1858) багато разів перероблявся. Проте величний і блискучий позолотою купол Ісакія визначив загальний силует Петербурга.

Історія собору розпочалась ще у 1710 році, коли Петро І наказав збудувати поблизу Адміралтейства невелику дерев’яну церкву на честь свого патрона Ісаакія Далматинського, вірного християнина, котрого було при числено до лику святих. Наказ було виконано, церкву поставлено. За більш як сто років вона змінила місце і три різні проекти, поки у 1816 році Олександр I знову розпорядився почати проектувати храм. В якості кінцевого був обраний проект французького архітектора Огюста Монферран, котрий був мало відомим і за два роки до цього приїхав в Росію. Він представив одразу двадцять чотири варіанти проекту собору в різних стилях: у візантійському, романському, готичному стилях і навіть в дусі китайської та індійської архітектури. Імператору Олександру I сподобався проект п’ятиглавого собору в класичному стилі.

Вигляд Ісаківського собору з пташиного польоту.

Західний фасад Ісаковського собору.

Ісаківський собор займає четверте місце в світі по величині, уступаючи тільки собору Святого Петра в Римі, собору Святого Павла в Лондоні і собору Святої Марії у Флоренції. Собор досягає 101.52 метра у висоту при площі 4000 квадратних метри і може вмістити до 12000 осіб. На портиках навколо барабана купола встановлені 72 колони з гранітних монолітів вагою від 64 до 114 тон. В оформленні інтер’єру були використані численні твори живопису, мозаїки, скульптури, різні види коштовного каміння й позолота. Особливий інтерес являє один з найбільших в Росії вітражів, площа котрого складає 28.5 квадратних метра.

Ісус Христос. Вітраж у вівтарі Ісаковського собору.

Картина виконана в стилі італійського Відродження. Це один з найбільших вітражів Європи, і самий великий в Росії.

В роботах по оздобленню собору взяли участь видатні майстри, серед котрих – Брюллов, Клодт, Піменов та інші. Урочисте відкриття і освячення Ісаківського собору, який було проголошено кафедральним собором Руської Православної церкви, відбулось 30 травня 1858 року. Нині музей - пам’ятник Ісаківський собор є одним з кращих кафедральних соборів Європи і одним з найбільш відвідуваних музеїв Санкт-Петербурга.

І саківський собор - вершина творчості Монферрана.

Крім Ісаковського собору А.А.Монферран є автором Олександрівської колони на Дворцовій площі у Санкт-Петербурзі.

Монферран А.А. Олександрівська колонна на Дворцовій площі в Санкт-Петербурзі. 1834.

Колонна в пам’ять імператора-переможця стала своєрідним російським викликом на зведення в Парижі Вандомської колони, що прославляла перемоги наполеонівських армій.

Палаючий на сонці гранітний моноліт підносить фігуру ангела, обличчю котрого надано портретну подібність з імператором Олександром I на висоту п’ятнадцяти-поверхового будинку. Колонна підкорює кожного. Доставлена з каменоломень по Фінському заливу на спеціально збудованій для цього баржі, колонна була поставлена на п’єдестал 30 серпня 1832 року всього за 1 год. 45 хв. за допомогою оригінальної системи лісів і кабестанів, розробленої інженером Бетанкуром.
Унікальність центрування колони і точність геометричних розрахунків дозволяють утримуватись колоні точно на своєму місці ось вже більш ніж півтора століття на топких болотистих ґрунтах устя Неви.

Добування гранітної брили для колони.

3.Скульптура: І.Мартос (1752-1835). Ф.Толстой (1783-1873).П.Клодт (1805-1867).

Справжній розквіт пізнала у 1800-1830-х роках російська скульптура.

По силі обдарування, по різнобічності творчого діапазону і професійній майстерності Іван Петрович Мартос (1804-1818) — один з найбільших російських скульпторів XIX ст. Високий громадянський пафос, прагнення до строгості і чеканної ясності пластичної форми, притаманні класицизму, — характерні риси цього майстра. Він народився на Україні, в невеличкому провінційному містечку Ічні. Батько його проходив зі старої козацької родини. В 1764 р. Мартос був зарахований до Академії мистецтв, по закінченню якої був посланий пенсіонером до Риму, де пробув з 1774 по 1779 рік. Мартос створював пам’ятники, монументи, скульптури для архітектурних споруд
і надгробки.

Пам’ятник Мініну і Пожарському (1804-1818) Івана Петровича Мартоса (1754-1835) свідчить про те, що в російській скульптурі намітились серйозні зрушення в бік національності, народності і реалізму.

І.П.Мартос. Пам’ятник Мініну і Пожарському. 1818. Москва.

Вихідна думка композиції пам’ятника – це думка про провідну роль простолюдина Мініна. Могутня фігура Мініна, що закликає Пожарського піднятись на спасіння Росії, величавий образ Пожарського, готового зі зброєю в руках стати на захист Вітчизни, сповнені рішучості й сили. Мартос виразив в цьому пам’ятнику національну гордість російського народу, що намагається вигнати загарбників. Скульптор відтворив в образі своїх героїв ідеал громадянина і патріота.

Пам’ятник градоначальнику Рішельє, встановлений І.П. Мартосом спільно з архітектором А.І.Мельниковим в Одесі, втілює ідею громадянства. Скульптурна фігура в античних шатах ніби ступає донизу з вершини пагорба. Перед нею відкриваються сходи, що ведуть до моря. Весь ансамбль набуває при цьому надзвичайного розмаху і грандіозності.

І.П.Мартос. Пам’ятник герцогу де Рішельє. 1823-28. Одеса. Спільно з архітектором А.І.Мельниковим.

Широко відоме пояснення академіка Мартоса до ескізу пам’ятника, дане в його листі в Одесу у лютому 1824 р.: "Фігура герцога Рішельє зображена в момент ходи...". Важко собі навіть уявити щось найбільш вдале по формі і змісту, ніж це рішення, яке настільки вірно і точно відбило не лише особистість Арманда-Еммануїла Рішельє, але й дух міста.

І.Мартос. Світліший князь Потьомкін-Таврійський. Портрет.

І.П.Мартос. Пам’ятник Потьомкіну-Таврійському. 1836. Відновлений у 2003. Херсон.

В Архангельську Мартос виконав пам’ятник М.В.Ломоносову, одягнувши поета в античну тогу. Крилатий геній подає йому ліру – поет ніби готовий оспівати північне сяйво.

І.Мартос. Пам’ятник М. В. Ломоносову. 1826-1829. Архангельськ.

Навколо Мартоса утворилась ціла плеяда скульпторів, що відобразили в своїх творах патріотичне піднесення.

Під впливом широкої народної хвилі епохи Вітчизняної війни 1812 р. Демут-Маліновський, Пименов, Орловський, Толстой намагались надати своїм творам патріотичного народного характеру.

Василь Іванович Демут-Малиновський (1779–1846) народився в Петербурзі в родині українця Василя Демута, котрий служив при Адміралтействі різьбярем по каменю. Закінчивши Петербурзьку Академію мистецтв (1785–1800) у М. И. Козловського, був пансіонером у Римі, користувався порадами Антоніо Канови.

З 1807 року – академік. Діяльно брав участь в скульптурному вбранні цілого ряду значних нових споруд Петербургу – Гірничого інституту (група « Викрадення Прозерпіни Плутоном » і барельєфи, 1809–1811), Казанського собору (статуя апостола Андрія Первозванного, 1811), Адміралтейства, Академії мистецтв (горельєф «Архітектура» в інтер’єрі, 1819), Михайлівського палацу (нині Російський музей), арки Головного штабу на Дворцовій площі, Зимового палацу та ін. Будівель. Строго-класицистичні твори майстра прекрасно вписуються в архітектурні пропорції і ритми, підсилюючи їхню риторичну велич.

В. І. Демут-Малиновський. Викрадення Прозерпіни. Група перед портиком Гірничого інституту. Камінь. 1809—1811. Санкт-Петербург.

За його моделлю виконаний і пам’ятник рівноапостольному князю Володимиру, встановлений у Києві вже після кончини скульптора, в 1853.

В.І.Демут-Малиновський, К.П.Клодт. Пам’ятник Володимиру Великому. 1853. Київ.

Викладав в Академії мистецтв у 1808–1837, був ректором відділення скульптури (з 1836).

Пименов Микола Степанович (1812-1864),видатний російський скульптор XIX в. Він ввів у скульптуру народну тему. Майстер народився в родині скульптора С.С. Пименова і навчався в майстерні батька, а також в Академії мистецтв. Довгі роки жив і працював в Європі. По поверненні він працював над скульптурними композиціями для Ісаківського собору. Протягом усього життя Пименов розробляв жанр мілкої пластики і портретних статуеток.

М.С.Пименов. Хлопець, що грає в бабки. 1836. Бронза. Висота 60,5 см. Третьяковська галерея, Москва.

Жанровий мотив послужив для майстра поводом для зображення людського тіла в складному русі. Ця задача близька до тієї, яку ставив давньогрецький скульптор Мірон у всесвітньо відомій статуї "Дискобол". Можливо, російський скульптор XIX в., вихований на античних зразках, вступив у своєрідне змагання зі своїм древнім учителем. Невипадково Пименов зображує юнака оголеним, тобто в образі античного атлета. Тим самим він неначе утверджує, що розуміння прекрасного, гармонійно розвиненого людського тіла притаманне й людям сучасної епохи не в меншій ступені, ніж далеким попередникам.

Орловський Борис Іванович (1796-1837),(справжнє прізвище Смирнов, син кріпака з Орловської губернії, звідси – псевдонім), російський скульптор. Навчався в скульптурних майстернях в Москві (з 1809) і в Петербурзі (з 1816), а також у І. П. Мартоса в петербурзькій Академії мистецтв (1822; викладав з 1831); пенсіонер АМ в Римі (в 1823-28). Відчув вплив Б. Торвальдсена. В творах Орловського ("Парис", 1824; пам’ятник М. І. Кутузову і М. Б. Барклаю-де-Толлі перед Казанським собором в Петербурзі, бронза, відкриті в 1837) величава строгість класицистичних форм, іноді не позбавлена рис патетики ( фігура ангела на Олександрівській колоне), поєднуються з романтичною піднесеністю образного трактування.

Його кращі твори – пам’ятники М.І.Кутузову і М.Б.Барклаю-де-Толлі – поставлені перед тріумфальними арками Казанського собору. Барклай з фельдмаршальський жезлом у руках віддає знак до відступу. Кутузов, простираючи жезл вперед, надає наказ наступати.

Таким чином характеризуються два послідовних етапи у війні 1812 р. Будучи пов’язаними з величезним архітектурним ансамблем, з Невським проспектом, монументи отримали особливу значимість.

Б.І.Орловський (Смирнов). Пам’ятники – героям 1812 року М.І. Кутузову і М.Б. Барклаю-де-Толлі. 1829. Відкриті у 1837. Санкт-Петербург.

Ми бачимо Кутузова в парадному мундирі, він сповнений войовничої експресії. Його лева рука, що стискає фельдмаршальський жезл, указує російським військам напрям атаки, права спирається на оголену шпагу. В позі Барклая-де-Толлі відчувається внутрішня стриманість, прагнення врятувати армію для рішучих битв. Полководці попирають ногами повержені французькі знамена.

Олександрівська колона на Дворцовій площі в Петербурзі відома багатьом, навіть не мешканцям міста. Проте мало кому відомо, що автором статуї ангела був не архітектор Монферран, який поставив колону, а скульптор Борис Іванович Орловський. Перемігши в конкурсі, він одразу ж взявся за роботу, коли вона розпочалась власне над колоною.

Б.І.Орловський. Фігура ангела, що увінчує Олександрівську колону. Бронза. 1829-1834.

Санкт-Петербург.

Прийнятий до виконання проект був охарактеризований такими словами:

«Фігура Ангела з хрестом, котрим попирається біля підніжжя ворожнеча і злоба (змія), зображує разючу думку — цим переможеш».

Ангел в одежах, що розвиваються, зі схиленою головою і піднятою правою рукою попирає хрестом змія, що уособлює зло, підступність, хитрість. В лівій руці ангел тримає чотирикінцевий латинський хрест. Погляд ангела спрямований на землю. Скульптор врахував всі можливі ракурси і точки огляду. Чітко прочитується силует ангела на фоні неба, він ніби продовжує рух переможної колісниці з фігурою Слави на будівлі Головного штабу. В архітектурний ансамбль, що вже склався, Орловський дивовижно тактовно вписав романтичну по духу і класицистичну по формі статую ангела, органічно доповнивши композицію площі.

Б.І. Орловський (Смирнов). Фавн і Вакханка. 1837. за гіпсовим оригіналом 1926-27. Мармур.

Високого підйому в російській скульптурі на початку XIX ст. досягає медальєрне мистецтво.
Найбільшим майстром-медальєром був Федір Петрович Толстой (1783-1873).

Дата добавления: 2014-01-07