Суржик як показник низької культури мовлення

Як свідчить сама етимологія слова (за Б. Грінченком, суржик - «смешанный зерновой хлеб или мука из него, напр. пшеница с рожью, рожь с ячменем, ячмень с овсом и пр.», а також - «человек смешанной расы»: «се суржик - батько був циган, а мати дівка з нашого села»). Таким чином, семантичне ядро слова суржик поєднує два елементи значення: змішування двох різних субстанцій і пониження якості утвореного внаслідок змішування продукту.

Для більшості націй Європи літературна мова тією чи іншою мірою віддалена від реальної мовної практики. На регіональні особливості накладаються ще й жаргони різних суспільних прошарків і соціальних груп. Широко побутує явище диглосії - використання тим самим мовцем залежно від ситуації різних мов чи діалектів. Скажімо, «для хатнього вжитку» може використовуватися певна регіональна говірка чи мова, яку на роботі, в діловому мовленні, під час офіційного спілкування заступає офіційна мова певної держави. На Україні так само є різні діалектні групи (здебільшого вони поділяються на північні і південні, з перехідною смугою та поділом південних на східні та західні). Витворила українська мова й суто професійні жаргони (найцікавіші - «лебійська мова» сліпих лірників та макаронічна мова спудеїв, увічнена Котляревським в «Енеїді»).

За умов бездержавності, коли вищі верстви українського суспільства були майже виключно російсько- (на Галичині польсько-) мовними, коли українська мова була обмежена лише селянським побутом, а вся інша фахова термінологія (церковна, правнича, лікарська, трохи згодом - фабрична тощо) існувала виключно в чужомовних варіантах, українець, вийшовши поза своє обійстя, по-перше, мусив прилаштовуватися до «панської» мови (типова диглосія); по-друге, через свою неписьменність неминуче мішав елементи обох мов, рідної і «панської». Як наслідок, слово «суржик» набуло третього, основного для нас сьогодні значення: «елементи двох або кількох мов, об'єднані штучно, без дотримання норм літературної мови, нечиста мова». Загалом, суржик - це наша реальність. Усі ми, зрозуміло, хочемо, щоб нація говорила принаймні наближеною до літературної мовою. Але нація наша - білінгвістична. Тобто в нас на рівних правах використовуються мови: і російська, і українська. І та частина населення, що називає себе україномовною, насправді на дев'яносто відсотків складається з людей, які на кожному кроці використовують суржикізми... Суржик - це неграмотне використання української мови, це мовлення, надзвичайно засмічене іншомовними (переважно російськими) словами, зворотами. Воно зародилося в маргінальних сферах між україномовними і російськомовними територіями. Це неприємне явище має бути знищене, бо культурною завжди є тільки українська або російська мова, але аж ніяк не їх змішування! Вже на кінець ХІХ століття ситуація докорінно змінюється. Створення єдиного товарного ринку, проведення залізниць, побудова цукроварень та зразкових господарств, запровадження загальної війскової повинності зробили контакти українських селян з російськомовними верствами адміністраторів, фабрикантів, поліції, офіцерства більш чи менш регулярними. До того ж унаслідок селянської реформи в минуле остаточно відійшов старосвітський український дідич, який потай списував вірші Мазепи й Полуботкову промову з «Історії русів» і намагався принаймі з челяддю говорити «по-наському». Тому наприкінці минулого століття навіть серед селян (про глухі села й хутори поки що не йдеться) чистота мови майже зникла. Офіційна політика «обрусіння» швидко давалася взнаки. За умови виключно російськомовної школи, церкви (а з нею кожен, навіть найзатурканішаний селянин зустрічався щонеділі!), адміністрації, війська, комерції тощо перехід до вищої верстви означав для українця й зміну мови. Водночас від середини минулого століття починається творення верстви україномовної національної інтелігенції. Коло їхнє спочатку було «страшенно вузьким» (відомий анекдот про вісім київських родин - Луценків, Грінченків, Антоновичів, Лисенків, Старицьких, Косачів, Шульгиних, та Чикаленків), а до того ж за невиробленістю термінології в усьому, що виходило поза селянський побут, вчені дискусії «Старої громади» відбувалися переважно по-російському (також відомий віршик того часу: «собирались малороссы в тесно сплоченном кружке, обсуждали все вопросы на российском языке»). Втім, уже на початок ХХ століття за дії Емських заборон (хоча й з допомогою галичан, що могли принаймні вільно друкуватися й розвивати шкільництво і які єдині витворили до 1900 року міське українське «койне» - деяку загальноприйняту вимову для спілкування) українська літературна мова на Наддніпрянщині в основному виробила як усі стилі, притаманні для інших мов, так і основи власної фахової термінології. Ця літературна мова то існувала в своєрідному гетто (до 1917 року), то інтенсивно проникала в усі сфери суспільного життя за адміністративної підтримки, а чи й примусу держави, то на довший час обмежувалася новим, хоча й значно ширшим, аніж до 1917 року, гетто (майже весь період від початку 30-х до середини 80-х років, за винятком млявої і скороминущої відлиги).

Тим часом пресинг на повсякденне мовлення практично всіх громадян, аж до найзатурканіших селян, в умовах тотального одержавлення всіх сфер життя значно посилився. До того ж приблизно в середині двадцятого століття стався історичний злам: унаслідок переміщення великих мас сільського населення в місто вперше в історії, по-перше, більшість українців стали городянами, а по-друге, більшість городян в Україні - українцями. Прибуваючи до міста й занурюючись у море панівної російської культури, вчорашні селяни всіма силами намагалися позбутися найголовнішої ознаки свого минулого - й терміново переходили на російську (реально - на суржик). Суворий нормативізм радянської доби наклав табу на фіксації цього нелітературного типу усного мовлення в писемній культурі. Виняток становили поодинокі факти використання суржику для мовної характеристики персонажів, наприклад, у п'єсі О. Корнійчука «В степах України» або в гуморесках Павла Глазового. Популярний же гумористичний дует Тарапуньки і Штепселя, в якому партнер, що грав дурника, говорив суржиком, а в ролі розумного виступав носій літературної російської мови, влада схвалювала, бо він ефективно впроваджував у масову свідомість бажану для режиму модель українсько-російських стосунків.

Отже, суржик - це мовна суміш, яка формувалася на периферії міста й села, в тій адаптивній зоні, де процеси асиміляції населення відбувалися прискорено й та частина мешканців, що хотіла пристосуватися до нової мови, до нової влади, починала відтворювати суміш слів із двох мов. Таку собі мішанку. Немає значення, чи це російські впливи, чи польські, чи австрійські...

В мовній практиці під впливом російської пішло не лише активне запозичення фахових термінів, а й заміна найпоширенішої власної лексики на чужу (при цьому синтакса й фонетика лишилися українськими): наприклад, «нада» замість «треба», «січас» замість «зараз», «скіко время» замість «котра година» тощо. Говорити літературною мовою набагато важче, ніж спілкуватися тим сленгом, який ти постійно чуєш у навколишньому лінгвістичному оточенні. Тому вибір людини в питанні «чиста мова чи суржик» залежить насамперед від культури самої людини. І лише тоді, коли людина сама захоче користуватися вишуканою мовою, вона прагнутиме говорити літературно й уникатиме суржику. Такі люди знають літературну українську мову. Але з телебачення ми весь час чуємо російську мову. Те саме діється і в пресі -- там переважно російська мова. А вплив, тиск мас-медіа на публіку абсолютно невичерпний. Таке ж саме становище в шоу-бізнесі. Позитивним є те, що і серед вчителів, і серед представників інших професій, є люди, які користуються чистою українською мовою. Є багато збірників на цю тему, радіо передач, та й, зрештою, є багато письменників і просто інтелігентних людей, які пильнують цієї своєї мови.

4. Мовленнєвий етикет Зростаюча увага до питань соціолінгвістики, зокрема до питань мовної комунікації, принципів моделювання комунікативного акту, функціонування мови в усіх сферах суспільної діяльності є однією з важливих особливостей сучасного і зарубіжного мовознавства. У колі цієї загальної проблематики досить важливим є також вивчення мовленнєвого етикету — правил мовленнєвої поведінки. Ці правила закріплені в системі стійких висловів, прийнятих даним колективом носіїв цієї мови на певному етапі розвитку суспільства в особливих ситуаціях спілкування.Головна особливість спілкування як процесу — взаємодія. Процес спілкування охоплює соціальну взаємодію членів суспільства — їх спільну діяльність, інтсрукцію і власне комунікацію. Упорядкованість досягається за допомогою правил і норм, які регулюють характер спілкування залежно від його мети і засобів. Спілкуючись, індивіди повинні рахуватися із соціальними нормами, звичаями, традиціями, що існують у даному суспільстві. Така необхідність нормативного регулювання спілкування, на думку Л. М. Архангельського, продиктована потребою "забезпечення цілісності суспільства як системи, стійкості взаємопов'язаних видів соціальної діяльності".Життя будь-якого суспільства неможливе без дотримання соціальних норм і звичаїв, які регулюють суспільну діяльність і якнайтісніше пов'язані з процесом формування особистості, її соціалізацією.Соціальні норми взаємин у суспільстві складалися поступово й природним шляхом. Корені їх у будь-якому етносі сягають сивої давнини, беруть початок з того часу, коли людина вперше вступила в суспільні відносини.Жодна суспільна формація не обходилася без норм людської поведінки і спілкування. На певному етапі історичного розвитку, приблизно за часів Людовика XIV (XVII століття) норми зовнішньої культури поведінки — правила пристойності, гарного тону — отримали загальну назву "етикет". За визначенням авторів "Словника з етики", етикет — це "сукупність правил поведінки, що регулюють зовнішні прояви людських взаємин (поводження з оточуючими, форми звертань і привітань, поведінка в громадських місцях, манери і одяг)".Етикет функціонує в суспільстві як сукупність двох форм поведінки: мовленнєвої і немовленнєвої. Мовний етикет — це сукупність мовних засобів, які регулюють нашу поведінку в процесі мовлення. Термін етикет походить від французького слова etiguette, що означає ярлик, етикетка. Український мовленнєвий етикет, на думку М.Стельмаховича, — це національний кодекс словесної добропристойності, правила ввічливості. "Він сформувався історично в культурних верствах нашого народу й передається від покоління до покоління як еталон порядної мовленнєвої поведінки українця, виразник людської гідності й честі, української шляхетності й аристократизму духу...

Українське виховання застерігає дітей і молодь від вживання грубих, лайливих, образливих слів".

Мовленнєвий етикет висуває перед людьми, що спілкуються, певні вимоги. їх розмова має бути ввічливою, пристойною, а самі комуніканти мають виявляти один до одного уважність і чемність.

С. К. Богдан зазначає, що мовний етикет українців є унікальною, універсальною моделлю їх мовної діяльності. Знання цієї системи, а ще більше — повсякденна їх реалізація, гармонія знань і внутрішнього світу людини, без перебільшень, є своєрідним барометром духовної зрілості нації.

Подібне традиційне розуміння мовленнєвого етикету встановилося в лінгвістичній, соціо- і психолінгвістичній літературі. Проте мовленнєвий етикет можна розуміти й значно ширше — як форму нормативної мовленнєвої поведінки в суспільстві в цілому. Так, дослідники англійського мовленнєвого етикету стверджують, що коло етикетних засобів значно ширше: сюди входять і евфемізми ("слова і вирази, які вживаються з метою уникнення слів з грубим чи непристойним змістом або з неприємним у певних умовах забарвленням, напр.: поважного віку замість старий, говорити неправду — брехати"), і способи найменувань.

Головне призначення етикету, в тому числі й мовленнєвого, — встановлення сприятливого контакту між людьми, регулювання їх взаємин на основі принципу ввічливості. Адже мета спілкування — вплив однієї людини на іншу, регуляція поведінки об'єкта спілкування суб'єктом.

Без знання прийнятих у суспільстві правил мовного етикету, не володіючи вербальними формами вираження ввічливих взаємин між людьми, особистість не може правильно встановити різноманітні контакти з оточуючими, тобто, не може з найбільшою користю для себе і для оточуючих здійснити сам процес спілкування.

Структуру мовного етикету визначають такі основні елементи комунікативних ситуацій, які властиві всім мовцям: звертання, привітання, прощання, вибачення, подяка, побажання, прохання, знайомство, поздоровлення, запрошення, пропозиція, порада, згода, відмова, співчуття, комплімент, присяга, похвала тощо. З-поміж них вирізняють ті, що "вживаються при зав'язуванні контакту між мовцями — формули звертань і вітань; при підтриманні контакту — формули вибачення, прохання, подяки та ін.; при припиненні контакту — формули прощання, побажання тощо. Це — власне етикетні мовні формули".

Названі елементи мовного етикету "покликані репрезентувати насамперед увічливість співбесідників". Дотримуючись правил мовного етикету, ми засвідчуємо свою вихованість, шану і уважність до співрозмовника, привітність, приязнь, прихильність, доброзичливість, делікатність, тобто риси, віддавна притаманні нашому народові"1

Ситуації "ввічливого контакту" між комунікантами — необхідна й важлива складова частина процесу спілкування.

Вислови мовленнєвого етикету, закріплені за певними ситуаціями ввічливих взаємин між комунікантами, у результаті багаторазової повторюваності стали стійкими формулами спілкування, стереотипами — типовими, стійко повторюваними конструкціями, що використовуються практично в усіх ситуаціях спілкування і являють собою готові формули не лише з точки зору їх морфолого-синтаксичної структури, а й з точки зору їх лексичної наповненості. Без таких стереотипних виразів, механічно відтворюваних у типових мовленнєвих ситуаціях ввічливості, обійтися, очевидно, неможливо. Вони вмотивовані стилістично, функціонально, оскільки забезпечують точність, однозначність і економність процесів спілкування.

Мовленнєвий етикет студентів, як етикет взагалі (складова культури), не існує поза часом і простором. Це обов'язково конкретний етикет конкретного суспільства (чи його прошарку) на певному історичному етапі розвитку цього суспільства.

Загальна ж функціональна типологія одиниць мовленнєвого етикету українського народу може бути представлена у такому вигляді (наводимо приклади найбільш типових формул):

1. Етикетні одиниці, якими виражається вітання: Добрий ранок! Доброго ранку! Добрий день! Доброго дня! Добридень! Добрий вечір! Здрастуйте! Здоров був! Здоровенькі були! Доброго здоров 'я! Моє шанування! Вітаю Вас! Радий (-а) вітати Вас! Скільки літ, скільки зим! Яким вітром? Салют! Радий (рада) вас (тебе) бачити (вітати)!

Поради:

• Вітаючись, добирайте ту вітальну формулу, яка підходить для даної ситуації.

• Вітаючись, привітно посміхайтеся. Дивіться людині у вічі.

• Вітаючись, не тримайте руки в кишенях. Зніміть рукавички (у рукавичках може дозволити собі вітатися лише жінка).

• Якщо ви молодший, вітайтеся першим.

• Якщо ви кудись зайшли (до установи, до квартири чи хати друзів), вітайтеся першим (першою).

• Жінку має вітати чоловік (руку для вітання першою подає жінка).

• Підлеглий має привітати свого керівника (а руку може подати першим керівник).

• Незалежно від віку, статі, посади тощо першим (першою) вітається той (та), хто заходить до кімнати (кабінету).

• Ідучи в гості, не забудьте, що першою маєте привітати господиню, потім господаря, потім гостей (у тому порядку, як вони сидять).

2. Формули із значенням прощання: Прощайте! Прощавайте! До зустрічі! До побачення! Щасливо! Дозвольте попрощатись! Бувай (бувайте) здорові! Дозвольте відкланятись! На добраніч! Щасливої дороги! Будь щасливий (-а, -і)! Я з Вами не прощаюсь! Ми ще побачимось! Ми ще зустрінемось!

3. Вислови вибачення: Вибачте, пробачте, даруйте, прошу вибачення, я дуже жалкую, мені дуже шкода, прийміть мої вибачення, винуватий (-а), приношу свої вибачення, перепрошую, не гнівайтесь на мене, я не можу не вибачитись перед Вами; якщо можеш, вибач мені; не сердься на мене; вибач (-те), будь ласка; дозвольте просити вибачення, я не можу не просити у Вас пробачення...

4. Мовленнєві одиниці, що супроводжують прохання: Будь ласка, будьте ласкаві, будьте люб'язні, прошу Вас, чи не змогли б Ви чи можу я попрохати Вас..., маю до Вас прохання..., чи можу звернутися до Вас із проханням..., дозвольте Вас попросити..., якщо Ваша ласка..., ласкаво просимо..., якщо Вам не важко..., не відмовте, будь ласка, у проханні..., можливо, Ви мені допоможете...

5. Формули подяки: Спасибі! Дякую! Прийміть мою найсер-дечнішу (найщирішу) подяку! Не знаю, як і дякувати вам (тобі)!

6. Конструкції побажальної модальності: Будь(-те) щасливий (-а, і)! Щасливої дороги! Успіхів тобі (Вам)! Хай щастить! Зичу радості (гараздів, успіхів)! З роси і води!

7. Формули привітань з певної нагоди: Поздоровляю з Вітаю (Вас, тебе) з Прийми (-іть) поздоровлення (привітання) з З Новим роком! З днем народження!

8. Типізовані фрази ритуалу знайомства: Знайомтесь....Я хочу представити тобі (Вам).... Дозволь(-те) представити (познайомити, рекомендувати).... Рекомендую.... Маю честь представити (рекомендувати) тощо.

9. Звертання: мамо, тату, доню, сину, сестро, брате, бабусю, дідусю, пані, пане, панно, паничу, панове, добродію, добродійко, добродії, товаришу, товариство, друже, приятелю, подруго, колего...

10. Згода, підтвердження: Згоден, я не заперечую, домовилися, Ви маєте рацію, це справді так, авжеж, звичайно, певна річ, так, напевно, обов'язково, безперечно, безсумнівно, безумовно, ми в цьому впевнені, будь ласка (прошу), гаразд (добре), з приємністю (із задоволенням)...

11. Заперечення: Ні; ні, це не так; нас це не влаштовує; я не згодний (згоден); це не точно; неможна; не можу; ні, не бажаю; Ви не маєте рації; Ви помиляєтесь; шкодую, але я мушу відмовитись; нізащо; це даремна трата часу; дякую, я не можу; про це не може бути й мови...

12. Співчуття: Я Вас розумію; я відчуваю Вашу схвильованість (Ваш біль, Вашу стривоженість. Ваше хвилювання); це болить і мені; це не може нікого залишити байдужим; я теж перейнялася Вашим болем (горем, тривогою); я співпереживаю (Вашу втрату, Вашу тривогу); треба триматися, людина сильна; не впадайте у відчай (час усе розставить на місця, час вилікує, загоїть рану, втамує біль)...

13. Пропозиція, порада: Дозвольте висловити мою думку щодо..., а чи не варто б..., чи не спробувати б Вам..., чи не були б Ви такі ласкаві прийняти мою допомогу (вислухати мою пропозицію, пораду), чи не погодилися б Ви на мою пропозицію...

Як бачимо, кожна із ситуативно-тематичних груп становить синонімічний ряд етикетних одиниць, які різняться за семантичними і стилістичними ознаками. Наявність синонімічних рядів обумовлює можливість вибору одиниці в комунікативному акті, оскільки особистість характеризується не лише тим, що вона робить, але й тим, як вона це робить. Вибір етикетних одиниць ко-мунікантами передусім залежить від таких визначальних екстралінгвістичних факторів, як:

1) соціальна роль;

2) вік;

3) місце проживання;

4) стать;

5) культурно-освітній рівень адресата й адресанта, соціальна дистанція між ними;

6) характер ситуації спілкування;

7) специфіка взаємин між комунікантами;

8) меншою мірою вибір потрібної етикетної одиниці зумовлений особистісними характеристиками мовця, його психологічними установками (наприклад, схильність до руйнування мовленнєвого шаблону, намагання виявити свою індивідуальність у ситуаціях-стереотипах).

Поради:

• Завжди контролюйте себе що — кому — чому — про що — де — коли ви говорите.

• Дотримуйтесь правил мовного етикету.

• Засвідчуйте свою вихованість, шану і уважність до співрозмовника, привітність, приязнь, прихильність, доброзичливість, делікатність.

Культура і мистецтво спілкування не самоціль, а дорогоцінний здобуток людини. Це засіб духовного розвитку і вдосконалення особистості, яка прагне до відчуття власної гідності.

Література:

1.Федик О. Мова як духовний адекват світу (дійсності). – Львів: Місіонер, 2000.2. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення. – Львів, 1990.3. Культура фахового мовлення: Навчальний посібник/ За ред. Н.Д.Бабич. – Чернівці: Книги –ХХІ, 2005.4. Муромцева О. Г., Жовтобрюх В. Ф. Культура мови вчителя. – Харків: Гриф, 1998. – 205 с.5. Пентилюк М. І. Культура мови і стилістика. – К.: Вежа, 1994. – 240 с. 6. Томан Іржі. Мистецтво говорити. -К., 1986 – 223с7. Пономарів О. Д. Культура слова: Мовностилістичні поради: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2001. – 240с. 8. Стельмахович М. Український мовленнєвий етикет // Народознавство. – 2001. – № 38.9. Струганець Л. Культура мови. Словник термінів. – Тернопіль, 2000. 10. Струганець Л. В. Теоретичні основи культури мови. – Тернопіль, 1997. 11. Антоненко-Давидович Б.Д.; «Як ми говоримо»; К., 1991

12. Ахманова О.С.; «Словарь лингвистических терминов» М., 1969 р.;

13. Грінченко Б.В.; «Словарь української мови»; К., 1909 р.;

14. Сербенська О.І.; «Антисуржик»; Львів, 2000 р.;

15. «Українська мова» (Енциклопедія); К., 2000 р.

Дата добавления: 2014-01-07