Західноукраїнська Народна Республіка. Листопадовий чин

Повстання у Львові розпочалося 1 листопада 1918 р., коли на рату-шевій вежі пробила 4. 00. Невдовзі Д. Вітовський приймав перші рапорти. І. Цьокан домовився про нейтралітет німецьких і угорських частин. О 5. 00 старшини Марганець і Сендецький зі своїми підрозділами зайняли намісництво і ратушу, арештували генерала Гуйна. Зв'язковий четаря Г. Труха повідомляв, що захоплено австрійську комендатуру і арештовано генерала Пфефера. Л. Огоновський сповіщав, що зайняв будинок поліції. Український підрозділ з 15-го полку піхоти оволодів головним вокзалом, будинком головної пошти, а 150-й вартовий курінь — станцією Підзамче і військовими складами на Янівській (нині вул. Т. Шевченка). Таким чином, протягом кількох годин вдалося роззброїти або блокувати австрійські частини, захопити найважливіші об'єкти міста. На ранок Львів повністю контролювали українці, а на міській ратуші майорів двометровий синьо-жовтий прапор, встановлений юним стрільцем Степаном Паньківським. На жаль, цей хлопець загинув у бою з поляками під Вовчухами в березні 1919 р.

О 7.00 Д. Вітовський доповів К. Левицькому, що влада у Львові повністю перейшла до рук Української національної ради.

Українські військові частини і підрозділи стали ядром повстання і забезпечили швидку перемогу в Станіславі, Стрию, Коломиї, Бродах, Збаражі, Бучачі.

У Кам'янці-Струмиловій створений ревком роззброїв старшинську школу 11-го австрійського корпусу, і 70 курсантів-українці в згуртували навколо себе понад три сотні селян, робітників та гімназистів. Вони захопили владу в повіті і рушили на заклик ЦВК до Львова. У Дрогобичі повстали озброєні робітники, у Тернополі, Бережанах, Козові, Турці, Гусятині, Самборі, Яворові — селяни, організовані в загони. Отже, перехід влади до Української національної ради в Галичині відбувався майже без перешкод. Інакше відбувались події у західних повітах і містах. Так, у Перемишлі влада двічі переходила з рук у руки. 11 жовтня поляки все ж оволоділи містом і, що найважливіше, захопили непошкодженими мости через Сян.

Становище українських військ у Львові безупинно погіршувалось. Якщо на час повстання Д. Вітовському було підпорядковано 1500 стрільців і старшин, то через два дні, за свідченням С. Горука, їх залишилось всього 648. Після перемоги, вважаючи справу зробленою, чимало стрільців із селян розійшлося по домівках. Накази Вітовського міським і повітовим військовим комісарам негайно вислати до Львова підкріплення виконали тільки Золочів, Щирець та Кам'янка-Струмилова.

Якщо до цього додати гостру нестачу досвідчених командирів, тактику пасивної оборони, непідготовленість стрільців — переважно вихідців із села — для ведення вуличних боїв у великому місті, то стане цілком зрозуміло, що в перші дні боїв за Львів польські війська мали деяку перевагу, якою вони вміло скористались. Загони Мончинського захопили головний залізничний вокзал, "Політехніку", район собору св. Юра і костелу Ельжбети, зав'язали бої за цитадель, головну пошту, Підзамче. Єдина надія у Вітовського була на частини Українських січових стрільців, яких він нетерпляче чекав.

Однією з причин невдалих перших боїв у Львові слід вважати зміну керівництва Генеральної команди. З листопада за згодою К. Левицького отаман Вітовський передав свої обов'язки прибулому до міста отаману Г. Коссаку. Оскільки зв'язку з віденською групою Національної ради не було, організацією державного життя займалась галицька група на чолі з К. Левицьким. На жаль, її заходи не відзначались оперативністю, б листопада була проголошена декларація, яка обіцяла ліквідувати в Галичині національне та соціальне гноблення, запровадити загальне виборче право, 8-годинний робочий день і провести земельну реформу. В ній було сказано, що "хлібороб і робітник будуть основою і керманичами держави". Того ж дня вийшла відозва Національної ради "Під зброю". Вона закликала до боротьби з Польщею. Лише 9 листопада було створено уряд — Тимчасовий державний секретаріат. Його головою став Кость Левицький. Державні секретаріати очолили: військовий — Д. Вітовський, внутрішніх справ — В. Панійко, віросповідання і освіти — О. Барвінський, земельних справ — С. Баран, публічних робіт — І. Макух. Усі вони були діячами українських партій і представляли головним чином національну інтелігенцію. 13 листопада проголошено Західноукраїнську Народну Республіку і затверджено Основний Закон держави. Президентом республіки став Євген Петрушевич, син українсьго священика з Буська. (Після гімназії Петрушевич навчався на юридичному факультеті Львівського університету, працював адвокатом у м. Сокалі на Львівщині, у 1907 р. обраний послом австрійського парламенту, у 1908 р. — галицького сейму; очолював парламентський клуб, був провідним діячем радикальної партії). Тоді ж прийнято закони про адміністративну, судову і податкову системи, постанову про створення корпусу державної жандармерії. Таким чином, внаслідок національно-визвольної революції 1 листопада 1918 р. на території Східної Галичини утворилася демократична республіка з усіма характерними для неї ознаками. Поразкою молодої української держави і ЇЇ армії завершилася битва за Львів, яка визначила першу фазу українсько-польської війни. Мабуть, немає сенсу звинувачувати в цьому несприятливі міжнародні обставини, що "не було в нас справжніх революційних провідників", щоб зрозуміти: "тепер місце політичної боротьби займає війна — війна на життя або смерть", як писав один з діячів ЗУНР М. Лозинський.

Загальні втрати січовиків за цей період склали до 250 вбитих і 600 поранених. Але найважчими були морально-політичні збитки: підірвано авторитет ЗУНР на міжнародній арені, моральний дух Галицької армії і всього народу Східної Галичини. Таким чином, Антанта отримала ще один аргумент на користь Польщі.

Значними були стратегічні втрати. Адже поляки мали надзвичайно важливий і вигідний плацдарм для здійснення майбутніх операцій з метою загарбання Галичини. До того ж ворогові вдалося в ті дні захопити, крім Перемишля, Раву-Руську, Хирів, Городок, Судову Вишню. Стало очевидно, що буржуазна Польща реально загрожує існуванню ЗУНР.

Падіння Львова, втрата Перемишля, Ярослава, Хирова, загарбання румунськими військами Буковини змусили уряд ЗУНР звернути якнайпильнішу увагу на організацію військової справи, зайнятись передусім формуванням армії.

Утворення регулярної Галицької армії (згодом — Українська галицька армія — УГА) почалося практично з першолистопадового повстання, коли за ініціативою міських і повітових військових комісарів у краї виникли озброєні загони добровольців. Тільки 13 листопада державний секретар військових справ полковник Д. Вітовський видав указ про мобілізацію. Армія формувалась повільно: військове керівництво республіки було у Львові і безпосередньо керувало боями, зв'язки з повітами були слабкі. Новостворені частини мали довільну структуру, іменувались за назвами своїх місцевостей або за прізвищами командирів.

Наприкінці листопада на основі підрозділів легіону УСС виникли перші бойові групи — група "Старе Село" під командуванням отамана О. Микитки, що зайняла позиції на лінії приміських сіл Давидів, Сихів, Солонка, замикаючи облогу Львова з півдня, та група "Схід", що облягала місто зі сходу, опираючись на село Куровичі — її очолив полковник М. Тарнавський, який напередодні втік з польського концтабору Домб'є. Начальником штабу став підполковник А. Шаманек — німець за походженням, який довго служив у Галичині, а в роки Першої світової війни воював на італійському фронті, у Сирії, побував у англійському полоні,

На посаду командувача запрошено сорокарічного генерала (деякі історики чомусь називають його "немічним дідусем"), командира дивізії Дієвої армії УНР Михайла Омеляновича-Павленка. Разом з ним 10 грудня прибув з Великої України на посаду начальника штабу армії полковник російської армії Євген Мишковський. Під безпосереднім керівництвом нового командування У грудні-січні проведено реорганізацію війська, створено, по суті, нову ГА з досить чіткою структурою. На базі бойових груп організовано три корпуси по чотири бригади у кожному.

Бойові групи "Північ", "Яворів", "Угнів", окремі загони на північ від Львова увійшли до складу Першого корпусу В. Курмановича і утворили Сокальську, Яворівську, Угнівську та Равську бригади. Із груп "Схід", "Старе Село", "Щирець" і "Наварія" сформовано Другий корпус під командуванням М. Тарнавського з бригадами УСС — Бережанською, Золочівською і Коломийською. Корпус стояв у облозі Львова і тому отримав найменування Осадного. Нарешті, південні групи "Хирів", "Рудки", "Крукеничі", "Гофмана" утворили Третій корпус, який очолив полковник Г. Коссак. Корпус складався із Львівської, Самбірської, Стрийської та Гірської бригад і утримував фронт від Городка до Турки.

Тоді ж у Красному створено авіаційний загін у складі двадцяти літаків. Його очолив син Івана Франка, сотник УСС Петро Франко, який під час служби у легіоні (у 1916 р.) виїжджав до Сараєва, де закінчив льотну школу. До речі, у Другому корпусі служив ще один син Каменяра — журналіст Тарас Франко.

У перші зимові дні молода Галицька армія захопила на фронті ініціативу. В ході запеклих боїв частини Курмановича завдали супротивникові значних втрат; щоправда, досить сильний загін все ж прорвався через Жовкву до Львова.

Президент Євген Петрушевич, прем'єр Кость Левицький покладали великі надії на справедливе вирішення східногалицької проблеми за участю США і держав Антанти. У січні 1919 р. делегація галичан виїхала в Париж, де розпочинала роботу Верховна рада країн Антанти. За пропозицією Петлюри, президент Петрушевич поставив перед командуванням Галицької армії завдання якнайшвидше повернути Львів, щоб підняти престиж української делегації.

Генерал Омелянович-Павленко вважав, що для успіху цієї операції вистачить сил Осадного корпусу, і не відреагував на прохання М. Тарнавського посилити його армійськими резервами і надати час для конче потрібного перегрупування військ. Отже, наступ на Львів, який розпочався 11 січня, був недостатньо підготовлений. Тільки завдяки ентузіазмові частин Січових стрільців у перший день операції вдалося просунутися вперед.

На жаль, командування Галицької армії не підтримало успішних дій корпусу Тарнавського. Цим і скористалися війська Польщі.

Без сумніву, Польща була набагато сильнішою від ЗУНР, але завзятий опір Української галицької армії не дозволив агресорові виконати подальші загарбницькі плани Орлова. Уряд Падеревського та головнокомандувач польської армії Пілсудський вдавалися до найганебніших заходів, аби тільки витягнути допомогу від США і країн Антанти. Падеревський писав у Париж, що перед військами Галицької армії (він називав її "українською більшовицькою") Польща встояти не зможе. Пілсудський також лякав Захід більшовиками і заявляв, що "русини і більшовики порозумілися, щоб атакувати нас". Лемент керівників буржуазної Польщі підхоплювала західна преса. "Небезпека більшовизму є ніби хмара, яка насувається на Польщу,— писала у новорічному випуску 1919 р. лондонська "Тайме". — Польща це коридор, через який більшовизм може проникнути в самий центр Європи".

У відповідь 21 січня Вища рада погодилася скерувати в Польщу на Східний фронт армію. Вона була створена у Франції для участі в бойових діях проти Німеччини з польських емігрантів країн Заходу. Вісімдесятитисячна, до зубів озброєна і добре вишколена армія була серйозною військовою силою. Командувачем восени 1918 р. призначено командира польської бригади, активного діяча Польського національного комітету в Парижі генерала Йозефа Галлера (1873—1960).

У середині лютого Галицька армія стала значно міцнішою — закінчилася реорганізація, війська набрали бойового досвіду, вдалося поліпшити командні кадри. Незважаючи на те, що внаслідок низької бойової якості наддніпрянські частини відправлено додoмv. чисельність армії зросла до 60 тис. вояків. Усе це дало підставу урядові республіки й командуванню Галицької армії перейти до рішучих дій.

12 лютого у Ходорові під керівництвом Є. Петрушевича знову зібрано нараду за участю військових командирів вищої ланки. Новий начальник штабу полковник В. Курманович доповів про становище на фронтах" а генерал Омелянович-Павленко — про план подальших бойових дій. Пізніше польський воєнний історик і учасник тих подій Сопотницький у книзі спогадів писав: "Загальне становище у другій половині лютого було для українців дуже корисне, бо більшість польських військ була зав'язана у Львові і місцевостях по обидвох сторонах залізничного шляху Львів— Городок" і тільки виключно слабші групи залишились в околицях Хирова і Рави-Руської". Саме так оцінювали становище чимало учасників ходорівської наради на чолі з полковником А. Крав-сом. Вони пропонували завдати головного удару в напрямку на Перемишль з виходом на Сян, а блокований Львів залишити в тилу і не витрачати сили на штурм великого міста з 15-тисячним гарнізоном. Та відстояти цей ефективний план не вдалося.

Президент ЗУНР висловив бажання оволодіти Львовом якомога швидше і пов'язав це з початком роботи Паризької мирної конференції 18 лютого, на яку виїхала урядова делегація. Згідно з планом Омеляновича-Павленка, Третій корпус наносив головний удар на Любінь Великий і перерізав залізничний шлях від Городка до Судової Вишні. Інші корпуси активними діями мали не дати змогу противнику перекидати війська на напрям головного удару. Після повного оточення передбачалось загальним штурмом визволити галицьку столицю.

Наступ розпочався 17 лютого. І одразу ж наштовхнувся на перешкоди. З'ясувалось, що польській розвідці знову вдалося дістати інформацію про план галичан" а головне — про напрям визначального удару. Тому противник зумів підтягнути з Перемишля значні сили.

Таким чином" перша частина оперативного плану так званої Вовчухівської операції, внаслідок якої Львів відрізано від Перемишля, була практично виконана. Правда, на всьому фронті від Львова до Судової Вишні йшли запеклі бої. Але натхненні успіхом стрільці й старшини армії виявляли високий моральний дух, масовий героїзм, що повинно було забезпечити загальну перемогу в битві.

Частково успіху досягли й інші корпуси. Частини М. Тарнав-ського атакували передмістя Львова і з ходу захопили Збоїська. Золочівська бригада отамана Шухевича повела бої за Майорівку і Сихів. Артбатареї з Винників, Дублян, Лисинич безупинно обстрілювали ворожі позиції. Водночас на північному фронті частини Микитки увірвалися в околиці Белза, нарощували зусилля у боях за Раву-Руську. Словом, на всьому більш як 300-кілометро-вому фронті розгорнулися запеклі бої, результат яких передбачити було неможливо. Це вкрай налякало Варшаву і її західних покровителів.

Правлячі кола Англії, Франції, США, власне, не були зацікавлені у повному розгромі ЗУНР, бо хотіли б використати її армію разом з польською проти Росії. Вони вважали ідеальним виходом досягнення угоди між сторонами, що воювали, але в інтересах Польщі. Про це свідчать заяви голови загальної американської місії у Східній Європі Куліджа на Паризькій конференції, який зазначив, що "обидві ці сили можуть бути використані проти більшовиків". Правда, голова французької делегації наполягав на максимальному посиленні Польщі за рахунок східних земель. "Створення великої Польщі, — писав Ллойд Джордж, — було одним із головних намагань французької військової стратегії". З метою втілення своїх планів у життя у Польщу і Східну Галичину наїжджали різні місії. Однією із найчисленніших і найбільш представницьких була місія на чолі з французьким генералом Бертелемі.

На успішні бойові дії галичан Париж зреагував миттєво. Вже на другий день операції, 18 лютого 1918 р., полковник Курманович отримав від Вищої ради телеграму з вимогою припинити вогонь у районі залізниці для того, щоб пропустити до Львова місію Бертелемі. Командування Галицької армії категорично відмовилось припинити операцію у момент її найвищого піднесення. Та уряд ЗУНР і президент Петрушевич продовжували вірити в шляхетність Антанти, яка, між іншим, і тут проявила лицемірство: разом із місією до блокованого Львова поїздом було таємно перевезено 14 тис. гвинтівок із боєприпасами. Зрештою, мабуть, відіграла свою роль прихильність генерала до Польщі: його дружина походила з родини шляхтичів. 20 лютого генерал Бертелемі вже зі Львова надіслав Омеляновичу-Павленкові вимогу: під загрозою суворих санкцій припинити бойові дії і забезпечити проїзд його місії до галицької Ставки.

На переговорах за участю делегацій ЗУНР і Польщі в Ходо-рові, а потім у Львові Вертелем і в ультимативній формі виклав пропозицію щодо демаркаційної лінії. Його план передбачав відхід українських військ на схід за лінію по Вугу, західні кордони — Львівський, Перемишлянський, Бібрський повіти, далі — по річці Стрий. Таким чином, до Польщі відходила значна частина Східної Галичини і, головне, Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн.

Це було "одностороннім диктатом, який комісія на основі порозуміння з поляками рішила накинути українцям", — зазначав учасник переговорів Михайло Лозинський у своїй книзі "Галичина в рр. 1918—1920" (Відень, 1922). За дорученням Є. Петрушевича, делегація республіки рішуче відкинула претензії на галицькі землі і визначила тільки лінію по Сяну — тобто по кордону республіки. Через розбіжність позицій переговори припинилися.

27 лютого Ходорів знову став свідком неабиякої події: до міста прибув Головний отаман, член Директорії Симон Петлюра. На станції, прикрашеній синьо-жовтими прапорами, вишикувано почесний караул, оркестр гримів "Ще не вмерла Україна...".

Насправді Головний отаман робив добру міну при поганій грі. Запрошений до Галичини представниками Антанти, він наполегливо пропонував Є. Петрушевичу і М. Омеляновичу-Павленкові укласти мир з поляками на основі визнання демаркаційної лінії Бертелемі, бо тільки цим, мовляв, можна досягнути визнання і прихильності Заходу.

Проте маневри його не були для галичан великою таємницею. "Петлюра готовий був піти на уступки коштом Східної Галичини, — писав у згаданій книзі М. Лозинський, — щоб за них одержати мир з Польщею і визнання Антанти". Крім того, він мав намір, який збігався з планами верховодів Антанти, — примирити українців з поляками, щоб спрямувати їх проти Червоної Армії. Цього вимагало становище Директорії.

У середині лютого більшовицькі війська розгорнули широкий наступ проти дієвої армії УНР і оволоділи Фастовом. Невдовзі київська група червоних зайняла Білу Церкву, Коростень і продовжувала наступ на Житомир і Умань. У березні червоні прапори замайоріли у Козятині, Бердичеві, Вінниці. До того ж у тилу проти військ Петлюри виступили повстанські загони і армія Григор'єва. Територія УНР зменшувалася з кожним днем.

28 лютого генерал Бертелемі востаннє попередив представників ЗУНР О. Бурачинського, С. Витвицького і М. Лозинського: якщо галичани не приймуть умов миру, то незабаром пошкодують, бо матимуть справу з армією генерала Галлера. Та попри бажання підтримувати добрі стосунки з Антантою делегація ЗУНР не могла прийняти ганебні пропозиції. У той же день до військ надіслано звернення командування Галицької армії, в якому, зокрема, зазначалось: "Запропоновано нам остаточно демаркаційну лінію, яка являється образою наших найсвятіших почувань, бо від тих місцевостей на захід великі простори української території мали би остатися надалі в руках поляків".

І хоча березнева операція Галицької армії не досягла мети, більше того, закінчилася поразкою військ Третього корпусу, спалах активності українців занепокоїв Варшаву і верховодів Антанти. До того ж у ці дні Червона армія зайняла частину Правобережної України і, переслідуючи війська Петлюри, підійшла до берегів Збруча. Антанта побоювалася, що ЗУНР може піти на союз із Східною Україною. І небезпідставно. "Ми переконались, що Антанта — проти ЗУНР, — писав М. Омелянович-Павленко в книзі "Українсько-польська війна. 1918—1919". — Погляди розбилися. Одні стояли за виконання волі Антанти і підпорядкування їй. Другі твердили, що необхідно — з тактичних міркувань — зв'язати наше національне діло з політикою Леніна".

Представники Верховної Ради у Польщі — Бертелемі, Камбон, Нуланс — постійно бомбардували Париж тривожними повідомленнями, лякали, що Львів от-от упаде. Вони активно підтримували наполегливі прохання уряду Польщі перекинути для допомоги армію генерала Галлера. Реакція Заходу була закономірною. 19 березня Вільсон, Клемансо і Ллойд-Джордж надіслали телеграму Омеляновичу-Павленкові й Розвадовському з вимогою припинити бойові дії і розпочати переговори, а через два дні прийняли рішення відправити армію Галлера у Польщу.

Уряд ЗУНР вагався. Військові попереджували, що це новий маневр Антанти на користь Польщі. Але Євген Петрушевич все ще з надією дивився на Захід і незабаром дав згоду на припинення бойових дій.

Після березневої невдачі Галицька армія перейшла до пасивної оборони. На жаль, у цей вирішальний момент і президент Пе-трушевич, і уряд Голубовича майже нічого не робили для зміцнення збройних сил республіки. Генерал Омелянович-Павленко не раз звертав увагу на недостатнє піклування держави про свою армію. Десятки тисяч галичан — військових, військовополонених, цивільних призовного віку — були розкидані по краю, перебували в Австрії, Італії. Коли дорогою до Парижа Дмитро Вітовський заїхав до Відня, то був вражений, скільки галицьких старшин із тризубами на шапках тинялись вулицями, кав'ярнями міста. "Се скандал таке на власні очі бачити! — писав воєнний міністр командиру віденської станції. — На фронті поручники, а навіть четарі та хорунжі проводять сотнями, а тут панове "українські майори і капітани цілими четами воюють по віденським камінням".

Уже перші дні переговорів між представниками ЗУНР М. Ло-зинським, генералом Гембачевим та польською делегацією на чолі з графом А. Скарбеком, які розпочалися 27 березня у Хирові, показали, як дорого обійшлася галичанам березнева поразка. Ворог повірив, що може перемогти Галицьку армію, тим більше, коли відчував за спиною подих 80-тисячної армії Галлера.

Польська сторона висунула вимогу визнати демаркаційну лінію Вертелемі. "Якщо ви тепер не укладете перемир'я, то за місяць ми будемо мати армію Галлера, і тоді викинемо вас із Галичини", — нахабно заявив голова польської делегації Михайлові Лозинському. Галичани ж запропонували спочатку припинити вогонь, а мирні переговори провести в Парижі.

Незважаючи на серйозні втрати, підірваний воєнними невдачами моральний дух, стрілецтво продовжувало боротьбу з ненависним ворогом. На жаль, вимоги командування армії вичистити тили і направити на фронт зайвих військових і придатних для служби (а таких, за свідченням Омеляновича-Павленка, було до 50 тис.) довго залишалися без уваги. Тільки 13 травня видано відповідний наказ, але обставини на фронтах не дозволили його реалізувати. Практично припинилось постачання армії боєприпасами, продовольством, обмундируванням. До того ж становище ускладнила агресія боярської Румунії, армія якої за вказівкою

Антанти просувалася в Карпати на придушення Угорської Радянської республіки і окупувала частину краю.

Після короткого перепочинку польські війська відновили наступ і 23 травня зайняли Броди, Буськ, Ходорів. А наступного дня вибухнуло повстання бойовиків Польської організації військової у Станіславі. Для Галицької армії, затиснутої з трьох боків, залишався один шлях для відступу — на Поділля.

Наприкінці травня ГА відійшла за Дністер, знищила мости і зайняла, по суті, кругову оборону в трикутнику між річками Збруч, Дністер і залізницею Гусятин—Чортків. Президент Петру-шевич, уряд ЗУНР і Начальна команда перебралися до Кам'янця-Подільського.

Катастрофа на фронті, поразка армії змусила уряд ЗУНР налагодити тісніші зв'язки з Директорією. На спільних нарадах розглядалися перспективи збереження державності. Євген Петру шевич продовжував сподіватись на справедливе вирішення галицького питання у Парижі, де вже більше місяця перебували В. Панейко, М. Лозинський і Д. Вітовський. Стало відомо, що з 29 квітня спеціальна комісія генерала Боти займалась проблемами Східної Галичини. 9 травня англійська делегація підготувала проект перемир'я, за яким група експертів повинна була виїхати в район бойових дій.

Прийнято план Петлюри. І це було цілком зрозуміло: адже на основі ухвали між ЗУНР і УНР від 22 січня 1919 р. про соборне возз'єднання України тільки Директорія постійно надавала військову допомогу Галицькій армії у ході національно-визвольної війни. І після переходу за Збруч ГА отримала від Директорії у достатній кількості озброєння, обмундирування, гроші. Правда, замість обіцяних щомісячно 300 млн карбованців у липні отримано лише 120 млн. До того ж їх вартість з часом різко падала: на стрілецьку платню можна було купити лише два буханці хліба.

В армії було кинуто клич: "Через Київ — на Львів!" Так і говорилося у наказі командира УГА: "Вирвати матір українських городів — столицю Київ, а звідти рушити переможно на галицьку отолицю — Львів".

28 липня група полковника Арнольда Вольфа у складі Другого корпусу УГА і корпусу Січових стрільців під командуванням полковника Євгена Коновальця перейшла в наступ. Завдяки значній перевазі над червоними вона незабаром зайняла Проскурів (нині Хмельницький), Деражню, Старокостянтинів і просувалась на Коростень.

6 серпня розпочала наступ на Київ основна 40-тисячна група генерала Кравса у складі двох галицьких корпусів та двох дивізій дієвої армії. Майже без боїв вони зайняли Жмеринку, а 10 серпня — Вінницю, яка стала тимчасовою столицею Директорії. На честь перемоги тут відбувся військовий парад. З балкона готелю Симон Петлюра радісно вітав запорізьку кінноту, галицьких стрільців і артилеристів.

1 листопада 1919 р. делегація на чолі з отаманом Лисняком зустрілася з денікінським генералом Слащовим. Галичани висловили протест проти масового розстрілу полонених стрільців у Гайсині, запропонували обмін полоненими і укладення перемир'я. Слащов дав згоду, але тільки на переговори з УГА. Від залишків дієвої армії Петлюри він вимагав повної капітуляції.

За цих обставин генерал Тарнавський 6 листопада підписав договір, згідно з яким Галицька армія приєднувалася до військ Денікіна і виводилась у глибокий тил на перепочинок. Урядові ЗУНР пропонувалось виїхати до Одеси.

Коли Петлюра довідався про самочинні дії командування УГА, згадують очевидці, то розлютився настільки, що гримав кулаками по столу, вимагаючи негайного розстрілу Тарнавського і Шаманека.

Під тиском Головного отамана Петрушевич призначив новим командувачем армії генерала Осипа Микитку, а М. Тарнавського, А. Шаманека і О. Лисняка віддав під суд трибуналу. У судовій справі, яка зберігається у Центральному державному історичному архіві України у Львові, зазначається, що польовий суд під головуванням Степана Шухевича визнав їх винними в тому, "що без позволення і всупереч наказам правительства заключили ганебну змову з ворожою денікінською армією". Водночас суд визнав і законність їхньої мотивації — зберегти від неминучої загибелі армію, тому лише понизив їх у посадах. Мирона Тарнавського призначено командиром, а Альфреда Шаманека — начальником штабу корпусу.

Кожний листопадовий день 1919 р. наближав Галицьку армію до катастрофи — її наблизили такі події: 10 листопада денікінські війська захопили Жмеринку і таким чином відсікли УГА від свого уряду і дієвої армії Петлюри, б тис. галицьких стрільців опинилися віч-на-віч із 15-тисячним військом генерала Шілінга.

У ніч на 16 листопада Євген Петрушевич з невеликим ескортом покинув військо, переправився через Дністер і через Румунію виїхав до Відня. Слідом за ним до поляків через Гусятин перебрався зі своєю свитою Симон Петлюра.

У цій ситуації генерали Микитка і Ціріц (новий начальник штабу УГА) підписали в Одесі договір із генералом Шілінгом, командувачем де ні кінських військ на півдні України, про перехід УГА на бік Добро вол ьчеської армії. У договорі зазначалось, що УГА зберігатиме свою автономію, її не посилатимуть проти військ УНР. Галичанам обіцяно медичну допомогу для тисяч хворих стрільців.

Спроби денікінського командування використати УГА проти Червоної армії виявилися марними. Наказ генерала Шілінга до 30 листопада зосередити частини в районі Вінниці, Козятина, Бердичева і утворити фронт проти більшовицьких військ залишився невиконаним. Армія не тільки не могла, а й не хотіла воювати на боці Денікіна. Переконавшись у цьому, Шілінг наказав їй відходити в Одесу, де обіцяв надати тримісячний перепочинок.

Крутий поворот подій був сприйнятий галичанами неоднозначно. "Я знаю, що в не одного з вас серце крівавиться, дух бунтується проти теперішніх обставин, — намагався заспокоїти своїх підлеглих Тарнавський, — але наш народ в неволі, жде визволення — та жде його від нас. Чим ми будемо сильніші, тим краща будучність чекає наш народ". Однак чимало старшин і стрільців були іншої думки. Так, курінь Львівської бригади, інші підрозділи виступили проти союзу з Денікіним. На стрілецьких вічах висловлювалися пропозиції перейти на бік Червоної армії. Чимало галичан дезертирували: хто подався додому, хто — через фронт до червоних.

Наприкінці листопада польські війська перейшли в наступ на південній ділянці фронту, захопили Кам'янець-Подільський, Волочиськ, Шепетівку. Залишки дієвої армії, у тому числі корпус Січових стрільців Євгена Коновальця, опинилися у Польщі, де були інтерновані. Стрільці, що перебували на Волині, перейшли на бік Червоної армії. Окремі частини і підрозділи армії УНР об'єдналися в армію генерала Омеляновича-Павленка, вдавшись до партизанських дій на півдні України.

А Галицька армія тоді розпочала свій трагічний марш на південь, що наблизив загибель багатьох вояків. Зима того року видалась сніжною і холодною.

Через відсутність транспорту хворих стрільців зі собою не взяли. У деяких місцях, наприклад, у Браїлові, де було кількасот галичан, стрільці відмовлялися покидати лікарні й відходити з денікінцями — навіть під дулом зброї.

Лише в середині січня 1920 р. головні частини УГА досягли Бірзули, де розмістився її штаб, і зупинилися. Армія мала жалюгідний вигляд. "Обози її були скелетами частин, — згадував Степан Шухевич, — що під час походу на полуднє засівали цілу країну хворими і трупами".

Таким чином, Перша світова війна показала, що до формування військових структур український народ Галичини був готовий. Але тільки готовий. Шансу реалізувати цю готовність історія не дала. Як і не народила історія військового лідера чи лідерів. З цього погляду, Перша світова війна, якщо можна так сказати, прийшла зарано. Необхідно, напевне, було б ще 10—15 мирних років. Не сформували військових структур й воєнні умови, хоча вони дали військову організацію "Українські січові стрільці". І в цьому плані можна стверджувати, що з виникненням УСС завершився перший етап галицько-українського відродження.

Відсутність військових діячів демонструє і часта зміна комендантів Українського легіону. За чотири роки на чолі УСС стояли Теодор Рожанківський, Михайло Галущинський, Григорій Коссак, Антін Варивода, Франц Кікаль, Мирон Тарнавський, Осип Микитка, та жоден із них не очолив Листопадовий чин.

На чолі Листопадового чину став Дмитро Вітовський — людина випадкова в тому сенсі, що не він готував цей Чин, бо до Львова прибув лише ЗО жовтня. Очевидно, тільки високі патріотичні почуття вплинули на його вибір. Але цього виявилося замало. Випадковість вибору продемонстрував сам Д. Вітовський, вже 2 листопада покинувши пост, який 30 жовтня обійняв. Що дали наступні дні? На чолі повсталих українців (про армію годі говорити, вона формувалась і сформувалась в боях) побували М. Маринович, Г. Коссак, Г. Стефанів.

Отже, 257 днів існування ЗУНР тільки підтверджує неготовність - і політичну, і військову - українців Галичини до побудови міцної суверенної незалежної Української держави.

Дата добавления: 2014-01-07