Галицько-Волинська держава. 7 страница

Ситуацією скористався І. Мазепа, який, приєднавши до Гетьманщини правобережні полки, незабаром усунув С. Палія від влади. Після падіння І. Мазепи та поразки П. Орлика система міжнародних договорів 1711-1714 рр. остаточно визнала права Польщі на володіння Правобережжям.

Починається активне відновлення польсько-шляхетських порядків на Правобережжі. Однак, вимоги землевласників виконання селянами панщини та натуральних повинностей, які супроводжувалися посиленням наступу уніатства на права православних, викликали значне соціальне напруження на Правобережжі, безпосереднім наслідком якої стала гайдамаччина. Гайдамацький рух виник у першій половині XVIII ст. (перша згадка про гайдамаків датується 1714 р.) на Волині та Західному Поділлі, але незабаром охопив Київщину та Брацлавщину. Це була яскрава форма національно-визвольної боротьби українського народу проти польського гніту на землях Правобережної України. Гайдамаччина у своєму розвитку пройшла три хвилі піднесення: 1734-1738 рр., 1750 р., 1768 р. (Коліївщина). Польські шляхтичі зневажливо поставилися до виникнення повстанського руху, називали його учасників «гайдамаками» (від турецького «гайда» - гнати, переслідувати, турбувати), а невдовзі цей термін і став самоназвою народних месників.

Перше велике гайдамацьке повстання розпочалося 1734 р. Його каталізатором став вступ на територію Правобережжя російських військ разом з гетьманськими полками, які мали на меті допомогти синові короля Августа II вступити на польський престол. Серед місцевого населення поширилися чутки, що війська прийшли на допомогу українським селянам, а російська цариця Анна Іоанівна видала грамоту, в якій закликала до боротьби проти польської шляхти. Стихійний народний виступ швидко охопив Київщину, Поділля та Волинь. На чолі повстання став сотник надвірних козаків князів Любомирських - Верлан, проголошений гайдамаками полковником. У ході боротьби активно йшов процес «покозачення», коли селяни масово записувалися в козаки та заводили козацький устрій.

Повстанцям вдалося захопити Жванець, Броди, Збараж, дійти з боями аж до околиць Кам'янця-Подільського та Львова. Між тим внутрішня ситуація у Польщі змінилася - під тиском Росії С. Лещинський втік, і престол отримав Агуст III. Виконавши свою основну місію, царські війська були кинуті на придушення гайдамацького руху. Наприкінці 1738 р. російські та польські збройні формування за допомогою зрадника С. Чалого отримали перемогу над основними повстанськими силами, що примусило частину гайдамацьких загонів відійти в Молдавію, а решті тимчасово припинити збройний опір. Новий спалах активності гайдамацького руху припадає на 1750 р. Повстанці, очолювані О. Письменним, М. Сухим, П. Тараном, протягом року контролювали землі Брацлавщини, Київщини, Східного Поділля. Їм вдалося навіть захопити такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів. Проте до зими 1750 р. цей виступ спільними зусиллями польських та російських військ було придушено.

Своєрідним піком гайдамацького руху стало селянсько-козацьке повстання 1768 р., що отримало назву «Коліївщина» (від слів «кіл», «колоти», «колій»). Цей народний виступ був зумовлений взаємодією низки причин.

Саме того часу панське господарство занепало внаслідок зміни торговельної кон'юнктури: перенесення основного ринку зерна з берегів Балтійського моря на узбережжя Чорного. Нечіткість перспектив розвитку, що запанувала у господарстві Польщі, безумовно, позначилася на взаєминах українських селян і польських панів, посиливши соціальне напруження.

Загострилася й релігійна ситуація. Одним з натхненників боротьби за православ'я, енергійним та здібним організатором мас став ігумен Мелхиседек Значко-Яворський. Саме він зумів добитися аудієнції в Катерини II, під час якої вона пообіцяла православним Польщі підтримку та заступництво. Діючи через дипломатичні канали, російська цариця здійснила свою обіцянку. У 1768 р. польський король С. Понятовський під тиском Росії підписав трактат про формальне зрівняння в правах з католиками віруючих православної та протестантської церков.

Як і слід було очікувати, значна частина польської шляхти негативно поставилася до зрівняння в правах католиків та православних і перейшла до активних дій. Створивши збройні союзи - конфедерації, вона оголосила «хрестовий похід» проти православних під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під російського впливу. Організуючим центром цього руху стала Барська конфедерація (м. Бар на Поділлі).

Не маючи змоги самотужки вгамувати непокірних магнатів, польський уряд звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя для боротьби з конфедератами вступає російське військо на чолі з генералом М. Кречетниковим. Місцеве українське населення сприйняло появу російських збройних формувань як допомогу в боротьбі проти офіційної польської влади. Блискавично набула поширення чутка про те, що нібито Катерина II видала «Золоту грамоту», в якій закликала селян до боротьби з польською шляхтою. Всі ці обставини сприяли розгортанню та поглибленню селянсько-козацького виступу на Правобережжі.

Навесні 1768 р. запорожець М. Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін, його ядром були запорожці, навколо яких об'єдналися тисячі селян. На бік повсталих перейшов уманський сотник І. Гонта зі своїми козаками. Повстанці взяли Умань - міцну фортецю, одну з опорних точок польської шляхти в цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини. Ця перемога робила досить реальною перспективу розростання гайдамацького руху як у західному, так і в східному напрямках, що означало його поширення не тільки на власне польські землі, а також і на Лівобережжя.

Катерина II чудово розуміла, що в основі Коліївщини лежать не лише національно-визвольні змагання та релігійне протистояння. Важливою складовою цього руху була антифеодальна боротьба, і тому попадання на російський ґрунт навіть іскри гайдамацького руху спричинили б серйозні соціальні наслідки: російські селяни також могли піднятися проти феодалів. Непокоїла російський уряд й участь у гайдамацькому русі російських селян, міщан і навіть солдатів, які після повернення на батьківщину могли стати носіями небезпечних для правлячих кіл ідей, організаторами антиурядових акцій. До того ж тактика доброзичливого ставлення до гайдамаків ускладнила російсько-турецькі відносини, оскільки повстанці, переслідуючи шляхту і євреїв, перейшли кордон і спалили турецьке місто Балту. Цей інцидент викликав бурхливий протест турецького султана, кримського хана та молдавського господаря. Причому Туреччина загрожувала навіть війною, до якої Росія у той час не була готова. Усі ці фактори зумовили зміну тактики російського уряду стосовно гайдамацького руху - після зближення з Польщею Росія розпочинає в другій половині червня 1768 р. каральні акції проти повстанців. Підступно були схоплені М. Залізняк та І. Гонта. Протягом липня-серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів, але остаточно Коліївщина була придушена лише навесні 1769 р.

Жорстоко і люто розправилася з повстанцями Польща. Лише в містечку Кодні (поблизу Житомира) поляки знищили 3 тис. осіб. І. Ґонту після жахливих тортур (здерто смуги шкіри) було порубано на частини, а його голову прибито до воріт Могилева. Що стосується гайдамаків - підданих Росії, то їхнє покарання мало характер демонстрації. Росія мусила переконати турків і поляків у своїй непричетності до виникнення Коліївщини. Саме тому частина вироків гайдамакам була здійснена або ж на польській території, або на турецькому кордоні. Водночас, чудово розуміючи, що жорстокі репресії проти повстанців зашкодять іміджу Росії в очах українців Правобережжя, російський уряд в останній момент замінює М. Залізняку та 250 гайдамакам смертний вирок довічним засланням до Сибіру.

Росія постійно проводила двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. Це пояснюється тим, що, з одного боку, вона бачила в гайдамаччині засіб дестабілізації та ослаблення Польщі, з іншого - не хотіла, щоб цей антифеодальний рух поширився на російську територію. Стратегічною метою імперської політики Росії було встановлення цілковитого контролю над правобережними землями, але здійснити ці плани їй вдалося лише наприкінці XVIII ст. Внаслідок другого поділу Польщі (1793) до Росії відійшли Київщина, Східна Волинь, Поділля, Брацлавщина, а після третього поділу (1795) під владу російського царя відійшла і Західна Волинь. Незабаром на інкорпорованих землях було утворено Київську, Подільську та Волинську губернії.

Безумовно, об'єднання в межах однієї держави більшості українських земель (майже 80%) етнічне возз'єднання лівобережних та правобережних українців, поновлення позицій у суспільстві православної церкви сприяли консолідації української нації. Однак, наприкінці XVIII ст. автономії Лівобережжя не існувало, і тому Правобережжя з-під влади одного іноземного уряду потрапило під владу іншого, що не могло забезпечити повноцінний, динамічний розвиток краю.

Отже, після поразки Української революції Правобережжя надовго стало об'єктом територіальної експансії сусідніх держав - Польщі, Росії та Туреччини. Встановлення на початку XVIII ст. контролю Польщі за цим краєм відновило польсько-шляхетські порядки, посилило релігійний гніт, спричинило нову колонізацію правобережних земель, зростання соціального напруження та виникнення гайдамацького руху. Перехід наприкінці XVIII ст. Правобережжя під владу Росії не зняв проблеми іноземного панування для цього краю, він тільки змінив форми та методи експлуатації місцевого населення.

7. Запорозька Січ у другій половині ХVІІ ст.

Останній період (1734-1775 рр.) в історії З.С. позначився, з одного боку, помітним економічним піднесенням Запоріжжя, з другого – поступовим занепадом автономії З.С. і тих порядків, які були властиві їй у ранній період. Посилення феодально-кріпосницького і національного гніту в центральних районах України і відносний спокій на російсько-кримських кордонах сприяли народній колонізації Запоріжжя. В 70-х роках 18 ст. населення Запоріжжя становило, ймовірно, 100 тис. чол. У зв’язку з цим ускладнилося й управління краєм. Саме тоді склався адміністративно-територіальний поділ Запоріжжя на 8 паланок (округів). Відбулися зміни і в економіці З.С., що полягали, насамперед, у розширенні землеробства, якого раніше майже не було, в дальшому розвитку скотарства і промислів. У сільському господарстві значне місце зайняли зимівники, де успішно розвивалося скотарство, конярство, вівчарство та землеробство. Робочу силу великих зимівників становили наймити. Основна маса населення зосереджувалася, однак, не в зимівниках, а в слободах. Земля вважалася власністю всього війська і Кіш відводив її власникам зимівників і слобідським громадам. Населення слобід виконувало різні повинності. Головною повинністю козака була військова служба за власний кошт. Посполитих звільняли від військової служби, але натомість вони відбували багато інших повинностей на користь війська і сплачували грошові податки. Найману працю широко застосовували і на промислах – рибних, соляних, у чумацтві тощо. Заможне козацтво всіляко обмежувало компетенцію військової ради, прагнуло замінити її радою старшини і «значного товариства». За Нової Січі козацтво почало відокремлюватися від посполитих, перетворюватися на верству, головним обов’язком якої було відбування військової служби, а привілеєм (для більшості, в основному, тільки формальним) – участь у самоврядуванні, передусім у військовій раді.

Для нагляду за діями кошової старшини біля Січі 1735 р. було збудовано Новосіченський ретраншемент і поставлено військову залогу. Вживалися заходи для перевірки козацьких компутів (списків) і впровадження паспортів. На кордонах Запоріжжя за наказом царського уряду збудовано систему укріплених ліній і засновано військові поселення Нову Сербію (1752 р.) і Слов’яно-Сербію (1753 р.). Після ліквідації гетьманства (1764 р.) З.С. лишалася єдиним українським краєм, де ще зберігалася автономія. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. кордони Росії відсунулися до гирла Південного Бугу, і З.С. втрачала значення форпосту в боротьбі проти турецько-татарської агресії. На початку червня 1775 р. царські війська на чолі з генералом П.Текелієм, що поверталися з турецького фронту, обложили З.С. 4-5(15-16).VI.1775 р. Не маючи сил боронитися, кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Разом із старшиною його було заарештовано i на пропозицію Потьомкіна заслано одвічно до Соловецького монастирю, де він помер на 113 році життя у 1803 р. Запорізьке військо було оголошене розпущеним. Землі З.С. царський уряд почав роздавати поміщикам, а козаків покріпачувати.

Автономія України остаточно перестала існувати у 1781 р., після запровадження адміністративно-територіальної реформи в усій імперії. Замість полкового устрою на Лівобережжі засновувалися намісництва, ідентичні губерніям. Козацькі полки були перетворені на уланські, пікінерські і т.п. полки регулярної армії. У 1783 р. на Лівобережжі та Слобожанщині були заборонені переходи селян. Це означало остаточне встановлення кріпосництва. Козацькій старшині у 1785 р. були надані усі права і привілеї російського дворянства. В 1797 р. царським указом запроваджувалася триденна панщина.

За історичними переказами, Петро Калниш потрапив на Січ малим хлопцем і там пройшов козацьку школу як джура до повноліття. Згодом були козацькі походи на турків і татарву, блискучі перемоги та, на жаль, і поранення. Його обирали курінним, а пізніше кошовим отаманом. За бойові заслуги в російсько-турецькій війні 1774 року, неабиякий талант у здобутті блискучої перемоги над турками отамана Калнишевського за захист полководця і особисту хоробрість нагороджено золотою медаллю з діамантами та орденом Андрія Первозванного (найвищою відзнакою царського уряду). Калнишевський був авторитетом серед січового товариства. Ходила така приказка на Запоріжжі: "Як був Лантух, то не було і хліба для мух, а як став Калниш, то появився хліб і книш".

Калнишевський був не тільки розумний і розсудливий, але й побожний. Свідченням того є побудовані ним церкви: 1793року - церква Святого Михайла в місті Лохвиці, 1798року - церква Св. Петра-Павла в Міжгірському монастирі, 1770 року Св. Покрови в Ромнах.

Будучи кошовим отаманом, Петро Калнишевський дбав про розширення і зміцнення Січі. За визначенням Грушевського: "Січ - згідно свобідного духу, як автономна січова громада". І хоча Катерина II використовувала запорожців у війні проти Туреччини, нагороджуючи їх за це медалями, Січ Запорізька була більмом в оці для царського двору.

23 квітня 1775 року на засіданні царського уряду Григорій Потьомкін, лукавий і підступний "новоросійський губернатор", подав проект про ліквідацію Запорізької Січі.

На Зелені свята, в неділю, 100-тисячне російське військо, очолюване генералом Текелією, обложило Січ. Кошовий отаман Петро Калнишевський на січовому майдані звернувся до козацького товариства, яке на той час налічувало понад 17 тис. осіб: "А що, панове товариство, будемо робити, як кличе нас москаль у гості?" Більшість козаків не хотіла коритися ворогам і, діждавшись ночі, на човнах, узявши з собою припаси, а також образ Покрови - покровительки Січі, плавнями по Дніпру рушили на Дунай, де пізніше утворили Задунайську Січ. Кошовий отаман з довір'ям поставився до вимог генерала Текелія. Щоб не пролилася кров, він разом із суддею Головатим, військовим писарем Глобою вийшли із Січі у московський стан. Та не допомогли славному отаману ні покірливість, ні подаровані йому від цариці медалі. Як тільки вони ступили у намет Текелія, їх тут же закували в кайдани.

У цей час на Січ ринуло царське військо. Завойовники пограбували січову скарбницю, військову канцелярію, забрали козацькі клейноди, зброю. В церкві здирали золотом-сріблом гаптовані ризи з образів, розбили іконостас і все те забрали з собою. Такого варварства не чинили найзапекліші вороги України турки і татари, як "довірливі" християни.

Старі запорожці, обпечені вітрами військових походів, дивлячись на руйнацію Січі, плакали, як малі діти. В день Зелених свят святощі - цінні реліквії козацької культури. Вороги в пошуках золота навіть на цвинтарі розривали могили, розбивали хрести. Через кілька днів на місці Січі - одна руїна, все було спалено і перерито.

Доля Калнишевського трагічно сумна. Протримавши волелюбного "батька" - 86-річного козарлюгу – більше року в московській в'язниці, нібито для слідства, 29 липня 1776 року "по височайшому повелєнію" Катерини II останнього отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського під суворою таємницею відправлено на Соловецькі острови. Там, серед вод холодного Білого моря, існував монастир, який відігравав роль не релігійного центру, а був місцем заслання та ув'язнення "неугодних" царському уряду. Солдатам і монахам наказали утримувати небезпечного злочинця "безвипускно", із забороною стосунків з ким би то не було, листування, під посиленою вартою.

На «святому» соловецькому острові в монастирських мурах під самими баштами - підземні тюрми. Найстрахітливіша камера викладена диким каменем, куди просочувалась вода. В її підземелля закидали найтяжчих злочинців. Крізь невеличкий отвір у мурі в'язневі подавали харчі і воду. Одежа каторжника перетлівала на лохміття, нігті виростали як пазурі, закуті в кайдани обидві ноги і ліва рука не дозволяли відбиватися від щурів, які зграями нападали, обгризаючи ніс, вуха, пальці. В'язні в таких камерах недовго жили. Вони або ставали блаженними, тобто божевільними, або вмирали. В такому "кам'яному мішку" 25 років тримали Петра Калнишевського. За весь цей час монахи не знали "кто этот опасный преступник".

Випускали з камери тричі на рік: на Різдво, на Великдень та Преображення. Указом від 2 квітня 1801 р. цар Олександр І звільнив Петра Калнишевського. Побачивши його, цар жахнувся. Волосся 110-річного в'язня сягало до землі, одягу майже не було, він оглух і осліп. За маніфестом царя ув'язнений одержав "волю". Довголітній старець залишився на острові в монастирі до самої смерті. Помер Петро Калнишевський 31 жовтня 1803 року.

8. Загарбання Росією та Австрією Причорномор’я, Приазов’я, Правобережжя та Західної України.

У другій половині XVIII ст. Росія розпочала широку експансію на своєму південно-західному порубіжжі. Завдяки успішним війнам з Османською імперією були приєднані Північне Причорномор'я та Приазов'я. Царський уряд розгорнув колонізацію, сприяючи поселенню чужоземців — сербів, болгар, німців, греків тощо. Одночасно ця територія залюднювалася селянами, переважно з українських губерній, особливо біглими. Поміщики, які отримували тут землю, теж переселяли своїх кріпаків. Йшла інтенсивна розбудова морських портів — Одеси, Херсона, Севастополя, Маріуполя та ін. До кінця століття населення Південної України налічувало понад 1 млн. осіб.

Щодо Річі Посполитої, то у XVIII ст. вона занепала внаслідок егоїстичної політики всесильної шляхти, яка не брала до уваги інтереси інших станів. У три прийоми (1772, 1793, 1795 рр.) сусідні держави поділили її між собою. 62% території, у тому числі Правобережна Україна, відійшло до Росії, 18% (Галичина) — до Австрії, решта — до Пруссії.

На схилі XVIII ст. українські землі перебували у складі двох імперій — Російської та Австрійської. Більша частина корінних земель входила до Росії. В кордонах імперії відбувалася також колонізація українцями Слобожанщини, Північного Причорномор'я, Приазов'я та Кубані. У складі Австрійської імперії перебували Закарпатська Україна, поглинена Угорщиною ще в часи Київської Русі, відторгнена від Польщі у 1772 р. Східна Галичина і захоплена тоді ж у Молдавського князівства Північна Буковина.

Правобережна Україна була поділена у 1796 р. на три губернії, об'єднані з 1832 р. в єдину адміністративно-територіальну одиницю — Київське генерал-губернаторство. Південна Україна була поділена на три губернії у 1802 р. Чергова війна з Османською імперією дала Росії у 1812 р. Бессарабію. В 1828 р. було утворене Новоросійське і Бессарабське генерал-губернаторство з центром в Одесі. Після Віденського конгресу 1815 р. до Російської імперії перейшло Царство Польське і в його складі Холмщина, Підляшшя, Надсяння.

Як і в Росії, українські землі в Австрійській імперії адміністративне не об'єднувалися. Східна Галичина була частиною "Королівства Галіції і Лодомерії" з центром у Львові. Північна та Південна Буковина з центром в Чернівцях входили до цього коронного краю на правах автономної округи. Закарпаття підпорядковувалося Угорському королівству.

9. Культура України наприкінці XVII - у XVIII ст.

Українська революція 1648-1676 рр., поступальний розвиток буржуазних відносин, перебування українських земель у складі різних іноземних держав, загальноєвропейські ідеї та процеси періоду пізнього ренесансу, доби реформації, часів просвітництва наклали помітний відбиток на розвиток української культури.

Наприкінці XVII-XVIII ст. відбуваються значні зміни у сфері побутової культури. Зокрема, поступова еволюція господарчого розвитку зумовила вдосконалення сільськогосподарських та ремісничих знарядь праці. У ремеслі та промислах активно запроваджується примітивна механізація, що базувалася на використанні енергії вітру та води.

Розширення торгівлі та майнова диференціація стимулювали появу нових засобів пересування. У чумацькому промислі для перевезення на далекі відстані вантажів використовували великі вози - мажі. У другій половині XVIII ст. виникає новий різновид мажі – хура. Намагаючись не відставати від Європи, старшина замовляла для власних потреб англійські та німецькі карети, коляски-полукаретки, розшиті золотом й сріблом, прикрашені дорогою бахромою, оббиті саф'яном.

Історичні особливості заселення та розвитку господарства українського Лісостепу, зокрема, поширеність майже до XVIII ст. у ході народної колонізації практики «займанщини» зумовили появу в цьому регіоні безсистемних поселень. Проте з припиненням процесу вільної колонізації та посиленням капіталістичного розвитку виникають вуличні, рядові, радіальні, шнурові та інші види регулярних поселень. Оскільки при будівництві житла використовували, як правило, місцеві матеріали, то зі зникненням лісових масивів жителі степової та лісостепової зон дедалі частіше зводять хати-мазанки, для будівництва яких широко застосовувалася глина.

Побут завжди був віддзеркаленням суспільних процесів, особливо рельєфно це можна прослідкувати, вивчаючи історію костюма. Зокрема, наприкінці XVII-XVIII ст. одяг населення свідчив про майнову диференціацію (якщо селяни та рядові козаки шили одяг з полотна, то феодальна еліта - із золототканих тканин іноземного виробництва), розвиток нових форм промислового господарювання (мануфактурні тканини витісняють із ужитку домоткане полотно), іноземні впливи (українська знать Правобережжя своїм одягом наслідувала польську шляхту, прагнучи в такий спосіб протиставити себе простому людові) тощо.

Певної трансформації цієї доби зазнали і традиційні форми громадської організації народу. Зокрема, сільська територіальна община (громада) під впливом розвитку товарно-грошових відносин, закріпачення селянства поступово втрачає свої позиції. Характерно, що цей процес у різних регіонах розгортався нерівномірно. Його суть полягала в еволюційному переході від колективних форм землеволодіння до приватної власності на землю. На Правобережжі та в Західній Україні під впливом інтенсивного розвитку фільваркового господарства поземельна община починає розкладатися вже у XVI-XVII ст., а на Лівобережжі та Слобожанщині цей соціальний інститут не тільки зберігся, а й активно функціонував ще в XVIII ст., як і у всій Російській імперії.

Зазнає змін і первинна ланка суспільної організації – сім'я, що була осередком господарського та духовного життя. Вона зберігала свій патріархальний характер - її главою був батько або ж дід. Водночас завдяки українській ментальності помітну роль у сім'ї відігравала жінка. Розвиток товарно-грошових відносин у XVIII ст. зумовив посилення процесу заробітчанства в інших місцевостях, залучення жінок та дітей до процесу виробництва, зростання економічної незалежності дітей від батьків, що стимулювало розпад традиційної великої сім'ї.

Своєрідним критерієм рівня духовної культури народу є стан освіти та науки в суспільстві. У середині XVIII ст. на території семи полків Гетьманщини діяло 866 шкіл, тобто одна школа припадала на кожну тисячу душ місцевого населення. На Слобожанщині освітянська статистика була дещо гіршою - одна школа припадала на 2,5 тис. осіб, але вже через сто років у цьому регіоні (Харківщина) одна школа припадатиме на 4,3 тис. осіб. Характерною рисою шкільництва було те, що сільські громади своїм коштом утримували вчителів, дбали про шкільні приміщення. У тих місцевостях, де населення жило на хуторах, дітей навчали мандрівні дяки. На період Гетьманщини припадає перша спроба в Україні запровадити обов'язкову освіту. Зокрема, 1760-1762 рр. лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним правлінням всіх козацьких синів, здатних до науки, направляти до парафіяльних шкіл, а «нездібних і у літах перерослих» навчати військової справи. Ця ініціатива була підтримана гетьманом і невдовзі Генеральна військова канцелярія розіслала аналогічні розпорядження до всіх полків, що, безумовно, збільшило кількість письменних серед населення.

Важливу роль у розвитку освіти та культури в Україні відігравали середні навчальні заклади - колегіуми, які були засновані в Чернігові (1700), Харкові (1727) та Переяславі (1738). Ці навчальні заклади готували служителів релігійного культу, державних службовців та вчителів початкових класів. Перлиною серед колегіумів, осередком освіти та науки, центром культурного життя в Україні була Києво-Могилянська колегія, яка 1701 р. грамотою Петра І одержала статус і права академії. У стінах академії було вироблено чітку систему організації навчання, розраховану на 12 років, яка не поступалася за змістом навчальному процесові тодішніх європейських університетів. На початку XVIII ст. в ній навчалося дві тисячі студентів. Тривалий час Києво-Могилянська академія була єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи. Саме тут сформувався один із центрів філософської думки (І. Гізель, Г. Кониський, Г. Сковорода та ін.), зросла літературна та поетична школа (К. Сакович, Л. Баранович, М. Довгалевський та ін.), утворився осередок щодо розробки теорії українського поетичного мистецтва (Ф. Прокопович, М. Довгалевський, Г. Кониський та ін.).

Сакович Касіян (Каліст; бл. 1578-1647) - письменник, культурно-освітній і церковний діяч. Народився у с. Погеличі (Галичина), син православного священика. Навчався в Замойській академії та Краківському університеті. У 1620-1624 рр. ректор Київської братської школи. У 1625 р. перейшов в уніатство, в 1641 р. - у католицизм. Тривалий час був абатом Лубенського василіанського монастиря. Його твір "Вірш на жалосный погреб... Петра Конашевича Сагайдачного...» (1622) став визначним внеском в українську літературу. Автор філософських навчальних посібників (1620, 1626), а також прокатолицьких богословсько-полемічних трактатів, виданих у 1641-1644 р.

Гізель Інокентій (бл. 1600-1683) - історик, освітній та політичний діяч. Народився в Пруссії в німецькій реформаторській родині. В 1642 р. закінчив Києво-Могилянський колегіум, продовжив навчання за кордоном 3 1645 р. - ректор названого колегіуму. З 1650 р. - ігумен Кирилівського, з 1652 р. - Миколаївського монастирів у Києві. Від 1656 р. до 1683 р. - архімандрит Києво-Печерської лаври і управитель лаврської друкарні. Захищав інтереси Української держави в російсько-українських переговорах 1654 р. Завдячуючи йому, Київщина за Андрусівським перемир'ям залишалася в складі Росії. Автор трактату "Мир с Богом человеку" (1669), який містить багато відомостей з історії України XVII ст. За гуманістичну спрямованість та критичний аналіз дійсності він у 1690 р. був заборонений Синодом. Широке визнання здобула також праця Гізеля «Твір про всю філософію" (1645-1647).

Києво-Могилянська академія того часу була своєрідною кузнею кадрів не тільки для духовного розвитку споконвічних українських земель, а й для піднесення освіти та культури в інших слов'янських країнах, особливо в Росії. Вагомий внесок у здійсненні реформ Петра І належить вихованцям академії Ф. Прокоповичу, С. Яворському, Г. Кониському, П. Величковському.

Прокопович Феофан (у миру Єлисей, Єлізар; 1681-1736) - письменник, учений, культурно-освітній діяч Народився в Києві у небагатій родині крамаря Церейського. Навчався в Київському і Римському єзуїтських колегіумах. Закінчив Київську академію. У 1704 р. вступив до Київського братства, постригся в ченці і став професором, а згодом ректором Київської академії В 1716 р. за наказом Петра 1 переїхав до Петербурга, де фактично став на чолі Російської православної церкви. Активний прихильник реформ Петра І, був його головним помічником у духовних справах.

Саме в Києво-Могилянській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії та 95 із 125 її професорів. Чимало випускників академії працювали вчителями у школах Росії, розповсюджуючи систему освіти та знання, орієнтовані на західні зразки.

Дата добавления: 2014-01-07