Галицько-Волинська держава. 8 страница

Дещо іншою була ситуація в галузі освіти на Правобережжі та західноукраїнських землях. Хоча по селах працювали дяківські школи, все ж форсований наступ католицизму призвів до закриття багатьох братських шкіл та занепаду тих, що продовжували існувати, зокрема Львівської та Луцької. Офіційна влада підтримувала лише єзуїтські та уніатські школи, які стали засобами асиміляції українського населення. Середня освіта майже цілком була підконтрольна єзуїтському ордену, під патронатом якого діяли Львівський, Кам'янецький, Перемишльський та інші колегіуми. Після ліквідації ордена наприкінці XVIII ст. у Речі Посполитій була проведена шкільна реформа. У цей час сфера освіти потрапила під вплив монахів-василіан, але навіть реорганізовані школи залишалися осередками полонізації українського народу. Важливим центром науки та культури у західноукраїнському регіоні був Львівський університет, заснований ще 1661 р. Проте діяльність цього навчального закладу суворо регламентувалася, а навчання велося латинською мовою, що перешкоджало піднесенню його ролі в розвитку української національної культури.

Однією з фундаментальних засад розвитку освіти, науки та культури в цілому було книгодрукування. Наприкінці XVII-XVIII ст. в українських землях діяло 13 друкарень: у Києві, Чернігові, Львові, Луцьку, Кременці, Умані та ін. Провідну роль відігравала друкарня Києво-Печерської лаври, яка тільки 1760 р. надрукувала 2 тис. букварів. У західному регіоні найпотужнішою була львівська друкарня А. Піллера, яка до 1800 р. видала понад 250 книжок іноземними мовами, а 1776 р. видрукувала першу газету в Україні - французькою мовою вийшла «Львівська газета».

Значним зрушенням у видавничій справі стало запровадження гражданського шрифту (вперше це було здійснено в Єлисаветграді 1764 р., після чого кирилицею друкувалися тільки церковні видання, а «гражданкою» - світські. Цей крок звільнив світську літературу з-під впливу церкви, а також сприяв розвиткові народної літератури та мови.

Культурний процес в українських землях наприкінці XVII-XVIII ст. значною мірою ускладнювався мовною політикою російського та польського урядів. Спочатку в Польщі 1696 р. було видано закон, який виключав українську мову з адміністративного вжитку, зберігши її лише у церковній сфері. Незабаром у мовну політику вніс корективи і царський уряд. У 1720 р. заборонили книгодрукування українською мовою в Києво-Могилянській академії, а з другої половини XVIII ст. на Лівобережжі та Слобожанщині всі освітні заклади під тиском влади поступово перейшли на російську мову.

У XVIII ст. певні зрушення відбулися в науковій сфері. Предметом наукових студій українських вчених стали астрономія, математика, медицина, географія. Зокрема, І. Галятовський активно вивчав причинно-наслідкові зв'язки таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, дощ, вітер, блискавка тощо. Є. Славинецький переклав та популяризував книгу Везалія «Космографія», присвячену проблемам астрономії. Наукові студії українських вчених досить часто мали прикладний характер. Так, Ф. Прокопович 1707-1708 рр. підготував для слухачів Київської академії курс з арифметики та геометрії та підручник «Скорочення змішаної математики». «Народи, які засвоїли геометрію, - зазначав вчений, - набагато перевищують інші народи у всіх науках і мистецтвах».

Інтенсивно розвивається в цей час медицина. Про порівняно високий рівень медичної науки в українських землях свідчить той факт, що багато лікарів-українців (І. Полетика, М. Кружень, П. Погорецький, Н. Максимович, І. Руцький, М. Тереховський та ін.) одержали вчений ступінь доктора медицини. Перша в Україні польова аптека з'явилася 1707 р. у м. Лубнах, а вже 1787 р. в Єлисаветграді відкривається перша медична школа. Українські вчені Є. Мухін та Д. Самойлович не лише описали епідемії чуми та холери, а й запровадили щеплення проти віспи та інші запобіжні заходи для боротьби з цими небезпечними захворюваннями.

Позитивні зрушення відбулися не лише у сфері природничих наук, а й в науках суспільних, що сприяло поступальному розвитку політичної культури. На зламі XVII і XVIII ст. посилюється процес перетворення історичних знань в історичну науку. Суть цього процесу полягає у відмові від традиційного провіденціалізму (розуміння причин суспільних подій як вияву волі Бога) та пошуках причинно-наслідкових зв'язків історичних подій та явищ; критичному ставленні до джерел; виділенні історії із загальної енциклопедичної маси гуманітарних знань; базуванні викладу історичних праць на принципах системності та послідовності. Найяскравішими серед історичних творів XVIII ст. були фундаментальні козацькі літописи - «Літопис Самовидця» (фахівці вважають найімовірнішим його автором Р. Ракушку-Романовського), літописи Г. Грабянки та С. Величка. Ці праці характеризуються новизною тематики та викладу, чималим обсягом, використанням багатьох джерел. Особливо значними були здобутки С. Величка. Він розширив поняття «український народ», до якого зараховував усі суспільні класи та верстви, тоді як його попередники обмежувалися тільки козацтвом; чіткіше, ніж у інших історичних творах, окреслив поняття «Україна» (Україна - це територія по обидва боки Дніпра); на противагу багатьом історикам XVII—-XVIII ст. висвітлив історію України не ізольовано, а у світовому історичному контексті.

Філософська традиція цього періоду була репрезентована плеядою українських вчених-мислителів - С. Яворський, Ф. Прокопович, І. Гізель, Г. Щербацький та ін. Серед них і Г. Сковорода.

Сковорода Григорій Савич (1722-1794) - мислитель, письменник, поет. Народився в с. Чорнухи на Полтавщині. Походив із козацького роду. В 1734-1753 рр. з перервами навчався в Києво-Могилянсьній академії. В 1741-1744 рр. був співаком придворної капели в Петербурзі. В 1745 р. з місією генерала Вишневського ви'їхав до Угорщини в м. Токай, де перебував до 1750 р. У 1751 р. деякий час викладав поетику в Переяславській семінарії. У 1753 р. працював учителем сина багатого поміщика, а потім здійснив подорож до Москви. Майже рік провів у Троїцє-Сергієвій лаврі, поповнюючи свої знання в її бібліотеці. Після повернення в Україну знову посідає місце домашнього вчителя до 1758 р. У 1759-1768 рр. викладав у Харківському колегіумі. В 1768 р. був запрошений читати курс етики у додаткових класах при колегіумі. Останні більш ніж 25 років життя Сковорода мандрував Слобожанщиною.

Г. Сковорода визнавав вічність матерії, об'єктивність і реальність природи, її постійний розвиток. Його погляди на суспільство базувалися на ідеях просвітництва - критиці соціальної нерівності, звеличенні трудящої людини. Свої філософські погляди та гуманістичні ідеали Г. Сковорода виклав у творах «Сад божественних песней» (1756) та «Басни Харьковскія» (1774).

Піднесенню української літератури в цей час сприяв поступовий перехід від винятково релігійних ідеологічних засад до світських. У 1798 р. було видано поему І. Котляревського «Енеїда», що поклало початок новій добі в розвитку української літератури. Поема була першим твором нової української літератури, написаним народною мовою, її джерела - народний фольклор, просвітницькі ідеї та традиції української літератури.

Виразних національних рис набуває театр. У межах традиційної шкільної драми виникають невеличкі п'єси - інтермедії, які виконувалися між актами спектаклю і користувалися великою популярністю. Суть інтермедії полягала в показі складних проблем суспільного життя (релігійних утисків, сваволі та зажерливості панів тощо) через збільшувальне скло сатири та гумору. Характерними ознаками цих п'єс були народна мова, насичена прислів'ями та приказками; динамічність сценічної дії; жвавий діалог акторів тощо.

Певні зміни в XVII-XVIII ст. відбулися в музичній культурі українського народу. Зріс професіоналізм музичного мистецтва. Найвідомішими осередками музичної освіти були Глухівська співацька школа та Києво-Могилянська академія, у стінах яких здобули музичну освіту найяскравіші зірки Дмитро Бортнянський (1751-1825), Максим Березовський (1745-1777) та Артемій Ведель (1767-1808).

Використовуючи українську народну пісню та традиції київських церковних співів, М. Березовський створив вишукані за композицією та досконалі за формою оперу «Демофонт» та сонату - найперші відомі твори оперного та камерно-інструментального жанрів у вітчизняній музиці. Ведель був не тільки композитором, а й блискучим співаком та виконавцем. Його творчість зосереджувалася переважно на релігійній тематиці, якій присвячені більшість з його 30 хорових концертів. Найпопулярнішими були і лишаються «Літургія», «Всеношна», «Херувимська». Яскравою зіркою музичної культури цієї доби був Д. Бортнянський - видатний реформатор церковного співу, духовний композитор, диригент. Почавши свою музичну освіту в Глухівській школі, він вдосконалив знання та вміння в Італії і незабаром став управителем Придворної капели. У творчій спадщині композитора опери «Креонт», «Алкід», «Квінт-Фабій», «Сокіл», «Син-суперник» та понад 100 творів церковної музики.

Поширюються також романси - специфічний жанр камерної вокальної музики, в основі яких були, як правило, народні мотиви, а їхні сюжети навіяні ліричними або ж гумористичними роздумами про людську долю. До нас дійшли тогочасні популярні пісні-романси «Всякому городу нрав і права» Г. Сковороди, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка, «їхав козак за Дунай» С Климовського.

Характерною рисою розвитку культури українських земель у XVII-XVIII ст. було використання в архітектурі та мистецтві стилю бароко, який особливо динамічно розвивався і в українській поезії (І. Величковський, С. Яворський, Д. Туптало, Г. Сковорода та ін.). Бароко (від італ. вагоссо- вибагливий, примхливий) - це стиль у мистецтві наприкінці XVI - в середині XVIII ст., якому притаманні підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції.

Які ж причини поширення цього стилю в українських землях? Він значною мірою відповідав ментальності українців, оскільки органічно поєднував відчуття святковості, динамічності, яскравої багатобарвності світу з ліричною, поетичною, філософською сентиментальністю. До того ж українці, як і всі народи, що тією чи іншою мірою мали контакти зі Сходом, у сфері мистецтва тяжіли до пишності, емоційності, декоративності, а саме ці елементи становили основу барокового стилю.

Бароковий стиль в українських землях з'явився ще наприкінці XVI ст., але поширення набув у другій половині XVII-XVIII ст. На Правобережжі бароко розвивалося на основі європейської традиції і було досить близьким до свого першоджерела. У європейському бароковому стилі виконані Успенський собор Почаївської лаври, церква св. Юра у Львові. У Гетьманщині та Слобідській Україні під впливом канонів давньоруського мурованого будівництва та традицій дерев'яного народного конструювання сформувався оригінальний варіант барокової архітектури, який отримав назву «українського», або «козацького», бароко. Перлинами цього національне забарвленого стилю стали Андріївська і Покровська церкви в Києві, Троїцький храм у Чернігові, храм Воздвиженського монастиря в Полтаві.

Українське бароко відрізнялося від західноєвропейського більшою поміркованістю в декоративності, виваженістю форм. Найпомітнішим був місцевий вплив в архітектурі, менш відчутним - у скульптурі та живописі.

Отже, наприкінці XVII-XVIII ст. у розвитку культури України відбулися помітні зрушення. Характерними рисами культурного процесу в українських землях цієї доби були урізноманітнення форм культурного життя та методів і засобів художнього самовиразу; підвищення рівня освіти; поступове витіснення у сфері культури релігійних підвалин світськими; помітний вплив європейських культурних процесів та тенденцій; деформування та гальмування культурного розвитку після втрати національної державності.

Тема 6. Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій у ХІХ – на початку ХХ ст.

Мета заняття. Ознайомити студентів із становищем українських земель у XIX- на поч. ХХ ст., особливостями соціально-економічного розвитку та суспільно-політичного руху в Україні. Показати особливості колоніальної політики Російської та Австро-Угорської імперій щодо України. Удосконалювати вміння логічно мислити, навички усних виступів, підготовки рефератів та повідомлень, роботи з картою, аргументованого діалогу, уміння сприймати чужу думку, безболісно відмовлятися від свого хибного погляду. Формувати моральні пріоритети, які визнають людину найвищою цінністю, особистісні вольові риси. Сприяти вихованню доброзичливості, людяності, тактовності. Виховуватиінтерес до знань, почуття гідності, відповідальності та обов’язку, громадянськості, поваги до прав інших людей, спрямувати пізнавальну активність студентів на самовдосконалення.

План лекції і семінару

1. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст.

2. Суспільно-політичні рухи в першій половині XIX ст. Кирило-Мефодіївське братство.

3. Західноукраїнські землі наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст.

4. Скасування кріпосного права в Наддніпрянській Україні. Реформи адміністративно-політичного управління 60-70-х рр.

5. Соціально-економічне та суспільно-політичне життя в Україні в другій половині ХІХ ст.

6. Розвиток українського національного та революційного руху (початок ХХ ст.).

7. Україна на початку XX століття (1900-1914).

8. Українські землі в роки І світової війни.

9. Розвиток культури українського народу у ХІХ – поч. ХХ ст.

Реферати:

1. Кирило-Мефодіївське братство.

2. Українська культура в першій половині ХІХ ст.

3. М. Драгоманов: політичний портрет.

4. М. Міхновський: політичний портрет.

5. Громади в національному русі України.

6. Українська культура й духовне життя на початку ХХ ст.

Питання для самостійного опрацювання

1. Українське національне відродження в західноукраїнських землях наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст..

2. Економічний розвиток і суспільно-політичний рух в Україні на початку ХХ ст.

3. Соціально-економічний розвиток та політичне становище західноукраїнських земель на початку ХХ ст.

4. Україна в роки революції 1905-1907 рр.

5. Україна в 1907-1910 рр.

6. Українська культура й духовне життя на початку ХХ ст.

Рекомендована література

1. Бойко О. Історія України: Навч. посібник. – К.: Академвидав, 2003. -
с. 213-318.

2. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Донецьк: БАО, 2003. –
с. 493-551.

3. Довідник з історії України: в 3 томах. – К.: Генза, 1995.

4. Історія України. Курс лекцій: в ІІ книгах. – К.: Либідь, 1993. – с. 374-561.

5. Нариси з історії суспільних рухів та політичних партій в Україні (ХІХ-ХХ ст.). – Львів: Світ, 2001. – 3-17.

6. Полянська-Василенко Н. Історія України: в ІІ томах. – К.: Либідь, 1995. – т. 1. – с. 261-384.

7. Субтельний О. Україна. Історія. – К.: Либідь, 1993. – с. 256-382.

1. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст.

Українські землі перебувають у складі іноземних держав:

Лівобережжя, Правобережжя, Слобожанщина, південь України і Крим у складі Росії

Закарпаття, Галичина, Буковина – у складі Австрії (з 1967року – Австро-Угорщини) – 70 тис. кв. км, 3,5 млн. осіб, з них 2,4 млн. – українці.

Ці території розглядалися як власні землі відповідних імперій – фактично не існувало особливостей в управлінні.

Основа економіки укр. земель – с/г, у якому переважали феодальні відносини, поміщицьке землеволодіння і посилення експлуатації селян. Рутинний стан техніки, традиційна система землеробства, низька організація праці та малоземелля були головними чинниками падіння врожайності.

У першій половині XIX ст. відбувається занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносин в Україні починається промисловий переворот.

Внаслідок товаризації с/г йшов процес розшарування поміщицьких господарств. Великі поміщицькі господарства Правобережжя і Півдня, як правило, найкраще пристосовувалися до ринку, в той час як дрібні та середні значною мірою зберігали натуральний характер.

Криза кріпосницької системи господарювання виявлялася також в інтенсивному руйнуванні селянських господарств. Поміщики скорочували надільну землю й намагатися примусити селян більше працювати на панщині. Панщина охопила до 90% селянських дворів. Крім того, досить часто селян взагалі позбавляти надільної землі й переводили на так звану місячину. Вони повинні були працювати виключно на панській землі й постійно жити на поміщицькому дворі. (На Лівобережжі кількість селян на місячині досягла 1/3 від загальної кількості). В умовах масового обезземелювання починає формуватися заможна селянська верхівка.

Еволюційні, але глибокі зміни сталися у промисловості, де розпочинається у 30-40рр. промисловий переворот, суть якого у поступовому переході від феодальної мануфактури (ручна, підневільна праця) до капіталістичної фабрики (вдосконалена техніка й технологія виробництва, наймана праця). На середину XIX ст. фабрично-заводське виробництво утверджується в металообробній, текстильній, тютюновій, склодувній, паперовій та інших галузях, з'являються нові галузі: кам'яновугільна, машинобудівна, цукроварна...

У першій половині XIX ст. значно пожвавлюється торгівля, особливо ярмаркова. Найбільші ярмарки були на ті часи в києві (Контрактовий), в Ромнах (Іллінський), у Сумах. (Введенський) та ін. В умовах відсутності транспортних магістралей важливе значення мав чумацький промисел. Він забезпечував надходження до чорноморських портів 40 млн. пудів зерна щорічно.

Отже, на середину XIX ст. феодально-кріпосницька система господарювання перебувала у глибокій кризі. Товарно-грошові відносини, які охоплюють усі сфери життя, капіталістичне підприємство, що набуває сили, одночасно з промисловим переворотом руйнували старі соціально-економічні відносини.

2. Суспільно політичні рухи, національне відродження у першій половині 19ст. Кирило-Мефодіївське братство.

Суспільний рух у першій половині 19 ст. був пов'язаний з назріванням глибокої суспільно-політичної кризи Російської імперії і розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне визволення. Можна виділити такі види суспільних рухів:

І селянський рух був масовим, проте його активність не набула організованих форм і тому він був, скоріше, проявом кризи у суспільстві, ніж реальною силою.

ІІ дворянська опозиція. В Україні з'являється масонство, розвивається ліберальна дворянська опозиція, найрадикальніша частина якої створила таємні товариства, виробляла програми майбутнього устрою, в основі якого була ліквідація кріпацтва, та здійснила спробу перевороту у грудні 1824р.

Було розроблено теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою. Голова Південного товариства П. Пестель уклав політичний трактат (Конституцію) "Руська правда": всі народи Росії об'єднуються в централізовану республіку з однопалатним парламентом. Кріпацтво скасовується. Усі громадяни республіки рівні перед законом. Зберігається приватна власність на землю, але половина землі вважається громадською, окремі ділянки можна брати для обробітку. Повна свобода торгівлі і промисловості. Один з лідерів Північного товариства М.Муравйов розробив „ Конституцію ”, яка передбачала майбутню державу федеративною конституційною монархією із тринадцяти штатів, в т.ч. Чорноморський (Київ) та Український (Харків).

Однак вузька соціальна база, недостатня рішучість у вирішальні моменти, ідейні суперечки і неорганізованість дій не дали змоги реалізувати свої задуми.

Декабристський рух в Україні.

Декабристи створюють таємні політичні гуртки, які ставили за мету, насамперед, боротьбу за скасування кріпосного права й ліквідацію самодержавства. "Малоросійське товариство", засноване 1819 р., у 1816 р. в Петербурзі був створений "Союз порятунку", у 1818 р. - "Союз благоденства" в Москві. У 1821 р. декабристи реорганізували свої об'єднання і створили два осередки - Північне товариство з центром у Петербурзі і Південне товариство з центром у м. Тульчині. Головою останнього було обрано полковника П. Пестеля, членами товариства стали офіцери полків, що перебували в Україні. Незабаром, крім Тульчинської управи, було засновано ще дві управи: Кам'янську - на чолі з В. Давидовим та С. Волконським - і Васильківську, очолювану підполковником С. Муравйовим-Апостолом. У 1823 р. у Новограді-Волинському було засновано третю таємну організацію - Товариство Об'єднаних Слов'ян, фундаторами якої були брати Борисови. Своїм демократизмом воно відрізнялося від Південно­го товариства. У 1825 р. ці товариства об'єдналися.

Вони ставили завдання впровадити конституційне представницьке правління, ліквідувати самодержавство, скасувати кріпосне право шляхом військового перевороту. Членами організацій були опозиційно настроєні офіцери.

14 грудня 1825 р. - повстання в Петербурзі. Але воно не було як слід підготовлене. Солдати полків, виведених на Сенатську площу, навіть не знали мети повстання. Населення не підтримало акцію, і царські війська легко розсіяли повстанців. Почалися арешти.

Невдача петербурзького повстання примусила керівників Південного товариства прискорити виступ, до якого воно також не було готове.

28 грудня повстав Чернігівський полк. Але не пішов на Київ і втратив марно три дні, шукаючи союзників. Тим часом назустріч повстанцям вирушили урядові війська. Керівників повстання було доставлено до Петербурга на суд. П'ятьох з них повішено: К. Рилєєва, М. Каховського, С. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та П. Пестеля. На Кавказ і в Сибір заслано багатьох офіцерів. Солдатів покарано шпіцрутенами і переведено до інших полків.

ІІІ національні рух.

Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати:

1. фольклорно-етнографічним: невелика група вчених з метою підтвердження самобутності власного народу збирає та вивчає історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки.

2. культурницьким: відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо у літературі та освіті.

3. політичним: більше організаційне згуртування національних сил, поява та зміцнення їх політичних організацій, усвідомлення національних інтересів, активна боротьба за національне визволення.

Наприкінці 18 - початку 19 ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя – від культури до політики. Зростає інтерес до національної історії.

Ліквідація автономного устрою Слобідської України, Запорожжя, Гетьманщини у 60-80-х роках XVIII ст. викликало спротив серед значної частини козацької старшини, права якої на дворянський титул з неохотою визнавалось Санкт-Петербургом. Захищаючи свої станові права та привілеї, шляхта водночас відстоювала автономні права України. Визначними провідниками шляхти стали Григорій Полетика і Василь Капніст. Останній за дорученням групи козацької старшини у 1791 р. виїхав з таємною місією до Берліна, щоб викласти свій план відриву України від Росії і включення її до складу Прусської держави. Більшість української верхівки, однак, не зайшла у своїх поглядах так далеко. У середині 80-х років опозиційні настрої козацької старшини згасають. З іншого боку, російська влада поступово задовольнила їхні станові інтереси. У 1785 р. Катерина II підписала "Жалувану грамоту дворянству".

Проте, нові міжнародні реалії, світоглядні і політичні теорії дали новий імпульс українському рухові. Французька революція покликала до життя нову модель нації (незалежно від суспільної верстви, всі громадяни держави вважались представниками єдиної нації), яка стала прикладом для інших народів Європи. Іншим сильним збудником для українців було поширення романтизму. Романтики прославляли народ, його пісенну культуру, традиції як вияв своєрідного національного духу. Хресний батько романтизму і новітнього націоналізму був німецький філософ Йоган Готфрід Гердер.

„Історія Русів” анонімного автора (рубіж 18-19ст.) – перша своєрідна політична історія України, яка допомогла пробудженню національної думки. Поряд з активними спробами етнографів і літераторів розширити інтелектуальні обрії українського світу, з'являються перші фахові історичні праці. У 1822 р. у Москві побачила світ 4-х томна "История Малой России" Дмитра Бантиш-Камінського, а в 1842-1845 рр. - 5-томна "История Малоросии" Миколи Маркевича.

Історичні і фольклористичні дослідження давали чіткі відповіді на питання про історичні коріння і культурну відмінність української нації. Хоча цей літературно-науковий рух не мав організованої форми, збирання культурної спадщини створило винятково сприятливе середовище для формування новітньої української свідомості, становлення української інтелігенції. Визначну роль у першому етапі відіграла українська інтелігенція.

Тим часом як у Європі поширювались ідеї Великої французької революції, соціального і національного визволення, відбувалась політизація національно-визвольної боротьби слов'янських народів, у Російській імперії жорстокий самодержавний режим Миколи І переслідував будь-які прояви лібералізму і вільнодумства.

Вплив польського повстання 1830-1831 років на національне життя в Україні.

На початку 1846 р. в Києві було утворено справжню нелегальну українську політичну організацію - Кирило-Мефодіївське товариство (братство), назване на честь відомих слов'янських просвітителів Кирила та Мефодія. Серед засновників були вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії Київського генерал-губернаторства Микола Гулак і професор Київського університету Микола Костомаров. Активну участь у діяльності товариства брали Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та ін.

Головною метою товариство проголошувало боротьбу проти кріпацтва та національне визволення українського народу.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Весною 1847 р. царські власті заарештували 12 постійних членів товариства і відправили до Петербурга. Усіх учасників Кирило-Мефодіївського товариства було заслано до різних місць Російської імперії. Найтяжче покарали Шевченка, бо при арешті знайшли рукописи його антицарських та антикріпосницьких творів. Його заслали на 10 років рядовим солдатом у малозаселені тоді оренбурзькі степи з найсуворішою забороною царя хоч що-небудь писати й малювати. Шевченка могли читати всі прошарки суспільства, знаходячи в його поезії відображення своїх інтересів. Шевченків заклик до національного і соціального визволення став ідеологічною основою нової України. Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) відіграв виняткову роль в українському національно-визвольному русі. Шевченкова творчість є вододілом у розвитку української ідеї. Вона заклала основи перетворення етнічної спільноти у політично свідому націю. Увесь пізніший український національний рух тією чи іншою мірою виводився з його поезії. А його мученицька особиста доля стала джерелом для витворення сильного національного міфу, який надихав наступні покоління українських діячів.

Значення Кирило-Мефодіївського братства полягає в тому, що це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби; братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала прикладом для його наступників.

3. Західноукраїнські землі наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст.

У 70-80-х рр.18ст. у Австрійській імперії проводиться перша хвиля модернізаційних реформ, запроваджених Марією-Терезією та Йосифом II. Реформи базувалися на ідеях освіченого абсолютизму і передбачали оновлення усіх сфер життя з метою недопущення відставання від інших держав (обмеження кріпацтва, зрівнювання різних релігій у правах, розширення освітніх закладів). Після смерті Йосифа II у 1790 році – відхід від реформаторства і лібералізму.

Українські землі у складі Австрії – найбільш відстала частина імперії, її сировинний придаток.

Носієм національної ідеї в західноукраїнських землях було духовенство.

У першій половині XIX ст. центром національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут на початку 30-х років і виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання "Руська трійця" (засновники - М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький), яке виступило на захист української мови (термін "руська" для галичан означав українська).

Члени "Руської трійці" своє головне завдання вбачали у піднесенні статусу та авторитету української мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, прагненні "підняти дух народний, просвітити народ", максимально сприяти пробудженню його національної свідомості, у своїй діяльності певною мірою вийшли за межі культурно-просвітницької діяльності у політичну сферу.

Незабаром це об'єднання розпадається. Переслідуваний світською і церковною владою, на 32-му році життя помирає М. Шашкевич. У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич, який починає проповідувати ідею польсько-українського союзу під зверхністю Польщі. Довше обстоював ідеї "Руської трійці" Я. Головацький. Але й він під впливом М. Погодіна приєднується до москвофілів і у 1867 р. емігрує до Росії.

Дата добавления: 2014-01-07