Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Галицько-Волинська держава. 11 страница




1 листопада 1918 р. у Львові почалося повстання що охопило Станіслав, Коломию, Броди, Дрогобич і багато інших міст. Національна Рада закликала галичан брати владу на місцях до своїх рук і готуватися до скликання Установчих зборів. Революція переросла у війну за незалежність і захист від домагань поляків, що проголосили створення Речі Посполитої. 9 листопада 1918 р. УНР сформувала уряд - Тимчасовий Державний секретаріат на чолі з Костянтином Левицьким. Уряд складався з секретаріатів із військових, внутрішніх, земельних, закордонних справ, з публічних робіт і віросповідань. Президентом став Є. Петрушевич. 13 листопада УНР затвердила «Тимчасовий основний закон», відповідно до якого:

1) новоутворена держава одержала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР);

2) були визначені кордони держави;

3) закріплювалася державна незалежність;

4) визначалися державний устрій, прапор, герб.

Відбулися вибори до законодавчого органу влади (парламенту) - Української Народної Ради. Уряд і президент прагнули вивести країну з глибокої економічної кризи, для чого було вжито таких заходів:

1) монополізація продажу зерна, сигарет, спирту і сільськогосподарської продукції;

2) співпраця з кооперативними та фінансовими організаціями;

3) початок відновлення роботи залізничного транспорту;

4) уведення до обігу валюти - гривні й карбованця;

5) 14 квітня 1919 р. з прийняттям закону про землю почалася аграрна реформа, що передбачала ліквідацію великого землеволодіння, проведення поділу землі між малозабезпеченими і безземельними селянами.

Проте уряд не зумів узяти під контроль нафтовидобуток (більшість розробок належала іноземцям), зупинити інфляцію і повною мірою реалізувати трудове законодавство. Найбільш вдалою була політика в галузі освіти, спрямована на відокремлення школи від церкви, і щодо політичних партій. Зовнішньополітичний курс виявився у стосунках з урядом УНР і об'єднанні УНР і ЗУНР в єдину державу (Акт Злуки 22 січня 1919 р.). Припинити польсько-українську війну не вдалося, хоча до Галичини приїздила місія країн Антанти.

22 січня 2919 р. на Софійській площі в Києві відбулися урочисті збори, на яких було проголошено „Акт злуки, (об'єднання) українських земель”. Універсал про об'єднання УНР і ЗУНР засвідчив цю подію. Однак об'єднання всіх українських земель залишилося тільки декларацією. Це об'єднання мало політико-ідеологічний, а не державно-правовий характер: не були вироблені правові умови для його виконання, воно не було ратифіковане законними органами обох держав. Пізніше передбачалося затвердження акту Злуки Українськими Установчими зборами.

Ідея соборності стала реальністю на дуже короткий період. Соборність 1919 р. виникла в найбільш важкі й трагічні для України дні. Тому українські політики і громадські діячі того часу заслуговують на визнання, бо вони прагнули знайти шляхи збереження української державності.

Тепер щорічно 22 січня відзначається День Злуки українських земель.

Висновок. ЗУНР прагнула відкрити широкі можливості для повноцінного національно-державного, економічного й культурного життя українців. Урядові програми були демократичними за характером, але короткочасними й залишилися нереалізованими.

 

5. Політичний курс більшовиків в Україні у 1919 році.

Протягом зими-весни 1919 р. більшовики повторно захопили владу в Україні. Був сформований більшовицький уряд - Тимчасовий Робітничо-Селянський уряд України (ТРСУУ). УНР було перейменовано на Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Ця назва 1937 р. була змінена на Українську Радянську Соціалістичну Республіку.

Для зміцнення влади більшовиків на місцях були створені надзвичайні органи влади - ревкоми (революційні комітети) і військревкоми (військові революційні комітети). У сільській місцевості опорою більшовиків були комнезами (комітети незаможників). Надзвичайні органи влади контролювали діяльність рад і впливали на неї, бо більшості у радах більшовики поки не мали. ТРСУУ було перейменовано на Раду Народних Комісарів України (РНКУ) на чолі з Християном Раковським.

У березні 1919 р. було прийнято першу радянську Конституцію України. Вищим органом державної влади став Всеукраїнський з'їзд рад, а між з'їздами - Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК).

Процес радянізації в Україні мав такі риси:

1) здійснювався за принципами радянської Росії і під її керівництвом;

2) відрізнявся суворою централізацією;

3) провідниками цієї політики були чиновники неукраїнського походження, внаслідок чого радянізація мала антинаціональний характер.

Суть політичного курсу більшовиків полягала в насильницькому ламанні існуючої економічної системи України. Застосування заходів надходило до компетенції Української Ради Народного господарства (УРНГ), що цілком залежала від Вищої Ради Народного господарства Росії.

Україна, ставши радянською, увійшла до сфери грандіозного експерименту — заміни ринкової економіки безтоварним, директивне керованим з одного центру виробництвом. Селяни сподівалися, що радянська влада віддасть їм землю і маєтки поміщиків, як це проголошувалося більшовиками, коли вони робили Жовтневу революцію. Але декретом ВЦВК, прийнятим у лютому 1919 р., поточним завданням на селі проголошувалася колективізація. Відповідно до декрету уряд Х.Раковського став надавати перевагу утворенню на базі експропрійованих поміщицьких маєтків радгоспів і комун. У відповідь на політику, яку В.Ленін пізніше (коли провал її визначився і від неї відмовилися) назвав воєнним комунізмом, піднялася могутня хвиля селянського опору. Першим проти уряду ще в середині березня 1919 р. виступив отаман Зелений (Д.Терпило). На Катериславщині, в районі Гуляйполя діяли загони Н.Махна, якому виборні селянські отамани присвоїли почесне звання "батьки". Махно добре воював з денікінцями, але радянську владу підтримував умовно, гостро виступаючи проти свавілля комісарів і аграрної політики Раковського. Найбільш масштабним було повстання отамана М.Григор'єва у травні 1919 р.

Соціально-політичний курс більшовиків в Україні в 1919 р. називався „воєнний комунізм”. Його риси:

1) скасування товарно-грошових відносин і заміна їх прямим товарообміном, запровадження карткової системи на продукти харчування, зрівняльна система оплати праці;

2) націоналізація промисловості, державний контроль над виробництвом;

3) мілітаризація праці (запровадження загальної трудової повинності населення від 16 до 60 років, трудова мобілізація, робота за трудоднями);

4) запровадження продрозкладки на селі - системи заготівлі сільськогосподарських продуктів; продрозкладка, яку здійснювали продзагони й комнезами, передбачала обов'язкове здавання селянами державі за твердими цінами всіх надлишків сільгосппродукції; норма особистого споживання визначалася державою; розпочалася колективізація сільського господарства (артілі, комуни, ТОЗи);

5) різке обмеження суверенітету України: КП(б)У - складова частина РКП(б); керівництво профспілками й громадськими організаціями здійснювалося з Москви;

6) утворення в червні 1919 р. військово-політичного союзу радянських республік з метою централізованого керівництва господарством, фінансами і створення єдиного військового командування.

„Червоний террор”, який проводила Всеукраїнська Надзвичайна Комісія (ВУНК), був головним методом здійснення політики „воєнного комунізму”.

Здійснення політики більшовиків у 1919 р. було перерване денікінськими окупаційними військами. У 1920 р. більшовики втрете приходять до влади. Вони врахували помилки політичного курсу 1919 р. і переглянули аграрну політику: було прийнято новий земельний закон, що передбачав зрівняльний поділ землі, добровільність у створенні комун. Однак в еконо­міці збереглися методи «воєнного комунізму», що здійснював створений Всеукрревком (пізніше - РНК УРСР і ВУЦВК).

Держава часто зверталася до позаекономічних методів керівництва: Українську трудову армію очолив Й. Сталін, а праця набула форми повинності.

Продрозкладка передбачала вилучення не тільки хліба, але і м'яса, яєць, овочів. Більшовики використовували продрозкладку для боротьби з куркульством, хоча визначити, хто належить до куркулів, було складно, тому часто страждали міцні селянські господарства.

„Червоний террор” набрав небаченого розмаху. У 1920 р. на території України було створено 18 концентраційних таборів. Почалося витіснення більшовиками з політичного життя соціалістичних партій. «Боротьбисти» оголосили про свій саморозпуск, керівництво лівих есерів було заарештоване, почався судовий процес над меншовиками.

Висновок. Політичний курс більшовиків у 1919-1920рр. в Україні був спрямований на зміцнення влади. Це завдання здійснювалося методами поза­економічного примусу й терору.

 

6. Україна в період НЕПу.

Неп (нова економічна політика) - політика. заснована на ринкових відносинах, різних формах власності й економічних методів керування народним господарством. Рішення про ії проведення було прийняте на Х з'їзді РКП(б) (березень 1921 р.). Неп розглядали як форму перехідного від капіталізму до соціалізму періоду.

Необхідність заміни політики воєнного комунізму новою економічною політикою була зумовлена економічною та соціально-політичною кризою в країні.

Економічні й соціально-політичні обставини в країні:

1) економічна криза: повна руїна, параліч економіки, інфляція;

2) внутрішньополітична криза: селянські заворушення, повстання кронштадтських матросів (весна 1921 р.);

3) криза всередині керівної партії РКП(б).

Неп у сільському господарстві:

1) продрозкладка була замінена на продподаток, розмір якого, вдвічі менший за продрозкладку, був заздалегідь відомий селянинові, що посилювало його зацікавленість у підвищенні продуктивності свого господарства;

2) селяни здобули можливість продавати лишки своєї продукції через кооперативні організації чи на ринках;

3) було ліквідовано кругову поруку - кожний селянин платив самостійно.

Неп у промисловості:

1) здавання в оренду націоналізованих дрібних і середніх промислових підприємств їхнім колишнім власникам;

2) проведення децентралізації керівництва промисловістю;

3) переведення багатьох підприємств на госпрозрахунок;

4) скасування загальної трудової повинності, формування ринку робочої сили;

5) перехід від зрівняльної заробітної плати до відрядної;

6) залучення іноземного капіталу у формі концесій.

Неп у галузі торгівлі й фінансів:

1) відмова від прямого продуктообміну й повернення до приватної торгівлі;

2) поява трьох видів торгівлі - приватної, кооперативної, державної. У великих містах відкриваються торговельні біржі;

3) випуск (з 1922р.) конвертованого червінця, що дорівнював 10 золотим карбованцям і був забезпечений золотом на 25 %;

4) запровадження різних (86 видів) податків як джерела постійного поповнення держбюджету; введення платні за комунальні, транспортні та інші послуги.

Неп у сфері духовності:

1. Насильне введення марксистської ідеології;

2. Посилення ідеологічного контролю;

3. Введення до Кримінінального кодексу статті про відповідальність за переконання;

4. Посилення боротьби з неписьменністю;

5. Активізація антирелігійної компанії;

6. Вислання за кордон відомих представників інтелігенції.

Неп у політичній сфері:

1. Збереження і зміцнення авторитарної системи;

2. Завершення розгрому опозиційних політичних партій;

3. Політичні судові процеси над опозицією.

В Україні неп був запроваджений пізніше - з 1922 р. Загалом неп відіграв важливу роль у розвитку сільського господарства, а денаціоналізація підприємств промисловості України дозволила швидко відновити промисловість та наситити ринок товарами

 

Висновок. Під час непу було досягнено високих темпів розвитку країни. У найкоротший термін відновлено господарство країни, різко зріс життєвий рівень населення. Однак неп не міг бути тривалим, бо базувався на двох протилежностях: в економіці панували ринкові відносини, у політиці - адміністративно-командна система, що прагнула підкорити економіку своїм політичним цілям. Реформи в економіці не були доповнені реформами в політичній сфері, а незалежними власниками було важко керувати. Тому в 1929 р. сталінське керівництво відмовилося від НЕПу.

 

7. Політика індустріалізації та її наслідки для України.

 

У 20-і рр. за темпами промислового розвитку СРСР суттєво відставав від передових країн Європи. У грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б) було взято курс на проведення індустріалізації.

Індустріалізація - система заходів, спрямо|ваних на створення великого машинного виробництва і прискорений розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцнення обороноздатності країни.

Причини проведення індустріалізації:

1) необхідність технічного переозброєння економіки;

2) створення військово-промислового комплексу;

3) створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності країни за умов ворожого оточення й можливої економічної ізоляції;

4) необхідність технічної підготовки до кооперування села (випуск тракторів, машин тощо);

5) необхідність зміни соціально-класової структури населення в бік збільшення чисельності робітничого класу.

Проведення індустріалізації мало ряд труднощів і особливостей. Країна могла розраховувати тільки на внутрішні джерела фінансування; суттєво бракувало кваліфікованих кадрів. Головні вади проведення індустріалізації: вона почалася не з легкої, а з важкої промисловості; мала різко завищені темпи.

Головні складові індустріалізації:

1) інвестування у важку промисловість за рахунок легкої та харчової;

2) примусові державні позики;

3) збільшення випуску спиртних напоїв;

4) продаж за кордон нафти, газу, деревини, хутра за низькими цінами;

5) продаж за кордон творів мистецтва;

6) використання безкоштовної праці у вихідні (суботники, недільники);

7) широке використання праці в'язнів;

8) режим економії.

Варто особливо підкреслити ще одне джерело ресурсів, яке важко пояснити нашим сучасникам, - народний ентузіазм, незвичайна за масштабами духовна енергія народу, що наочно виявилася в соціалістичному змаганні, масовій ударній праці і стаханівському русі.

Труднощі проведення індустріалізації:

1. Відсутність розвинутої транспортної інфраструктури.

2. Нахватка кваліфікованих кадрів.

3. Дефіцит обладнання.

4. Нестача коштів.

Індустріалізація здійснювалася відповідно з п'ятирічними планами розвитку народного господарства. У роки першої п'ятирічки (1928-1932 рр.) було збудовано заводи ХТЗ, «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь»; у наступні п'ятирічки - Харківський турбінний завод. Ново-краматорський завод важкого машинобудування та ін.

Підсумки індустріалізації:

1) країна з аграрної перетворилась на індустріально-аграрну;

2) зміцнилась обороноздатність країни;

3) відбулися структурні зміни в промисловості: перевага була віддана не легкій, а важкій промисловості;

4) було ліквідовано безробіття, але знизився життєвий рівень населення (інфляція, карткова система, нестача товарів широкого вжитку);

5) монополізм державної власності, відсутність конкуренції та матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку економіки;

6) створено нову модель керівництва економікою - адміністративно-командну.

У 1937 р. за абсолютними обсягами промислового виробництва СРСР вийшов на друге місце у світі після США. Припинилося ввезення з-за кордону кольорових металів, рейкопрокатних станів, екскаваторів, турбін, паровозів та інших видів промислової продукції. Україна стала індустріально розвиненою республікою СРСР. Було забезпечено техніко-економічну незалежність СРСР від країн Заходу.

 

8. Впровадження антинародного колгоспного ладу в Україні. Голодомор 1932-1933 рр., та його трагічні наслідки.

 

Більшовики пов'язували соціалізм із перевеведенням селянства на шлях колективного виробництва. На XV з'їзді ВКП(б) у 1927 р. було взято курс на кооперування сільського господарства.

Хлібна криза 1927-1928 рр. і брак валюти, що надходила від продажу хліба за кордон, могли зірвати форсовані темпи індустріалізації. Потрібний був механізм безперервного постачання державі хліба. Таким механізмом стали колективні господарства (колгоспи). За умов становлення тоталітарної держави колгоспами було легше керувати, ніж мільйонами розрізнених селянських господарств.

У країні розпочалася суцільна колективізація. Колективізація - процес об'єднання дрібних одноосібних селянських господарств у великі соціалістичні господарства (колгоспи, радгоспи).

Форсування темпів колективізації вело до насильницького залучення селян до колгоспів під загрозою розкуркулювання. Було проголошено перехід від політики обмеження куркульства до політики його ліквідації як класу. Колективізація в Україні мала бути здійснена за два роки. До кінця першої п'ятирічки було „колективізовано” 70 % селянських господарств. За роки другої п'ятирічки (1933-1937 рр.) колективізація завершилася об'єднанням у колгоспи 90 % селянських господарств.

У процесі колективізації постало питання про долю заможних селян. Основою їхнього добробуту була праця всіх членів родини, ощадливість, хазяйновитість. Ця частина селян була найміцніше прив'язана до землі й не бажала нею розлучатися. Саме до цієї категорії селянства застосували політику розселянювання: було посилено оподатковування, обмежено оренду землі, заборонено використовувати найману працю, купувати машини, інвентар; почалося вибіркове „розкуркулювання”. Унаслідок цього кількість міцних господарств зменшилася. На початку 30-х рр. почався терор проти заможних селян. Ліквідація заможних господарств супроводжувалася конфіскацією майна й висилкою на Північ і до Сибіру селян, які не бажали вступати до колгоспів. Усього в Україні за ці роки відбулося розселянювання близько 200 тис. селянських господарств, тобто приблизно 1,2-1,4 млн людей. Більше половини з них було виселено до Сибіру й названо „спецпереселенцями”, їхню працю використовували на найважчих роботах. Створивши колгоспи і встановивши над ними всеосяжний контроль, держава отримала кошти для індустріалізації.

Одним із найстрашніших наслідків колективізації в Україні став голодомор 1932-1933 рр.

У XX ст. Україна пережила три голодомори - всі за радянської влади, й основною їх причиною стала непродумана аграрна політика партійно-радянського керівництва. Перший голодомор був в Україні в 1921 –сер.1923р.

Голодомор 1932-1933 р. був страшним злочином сталінського режиму. Голодомор був спровокований радянським керівництвом з метою масового вступу селян до колгоспів.

Основні причини голоду в Україні: виконання плану хлібозаготівлі було досягнене шляхом вилучення значної частини посівного фонду; на продовження хлібозаготівельної кампанії було конфісковане зерно в колгоспів. Погіршили становище селян запровадження паспортного режиму в містах, закон про охорону соціалістичної власності, що передбачав за крадіжку колгоспної чи соціалістичної власності розстріл або 10 років із конфіскацією майна (закон про «п'ять колосків»).

Селяни, позбавлені продуктів харчування, були приречені на мученицьку смерть. Голодомор 1932-1933 рр. викликав величезну смертність населення, особливо дітей і старих. Селяни були змушені їсти собак, котів, щурів, трупи коней, листя й кору дерев. Траплялися випадки канібалізму.

Найвище керівництво країни знало про голод в Україні, але замовчувало цей факт. Допомоги надано не було. Більше того, в Україну для виконання плану хлібозаготівлі було направлено комісію на чолі з Вячеславом Молотовим. Дії комісії були твердими: села заносилися на «чорні дошки»; у них конфісковували продовольчі й навіть посівні фонди; проводилися масові репресії; припинялося постачання товарів; села оточували загони НКВС.

Голодомор став національною катастрофою. За різними даними, голодною смертю померли від 3,5 до 9 мли чоловік - точні цифри вже навряд чи будуть з'ясовані. Таким був наслідок колективізації в Україні.

Тільки наррикінці 80-х - у 90-х рр. XX ст. про голодомор з'явилися наукові статті, спогади очевидців, про нього заговорили в пресі; складено мартиролог жертв голодомору, дні їх пам'яті проводяться щороку.

Голодомор 1946-1947рр. стався в період повоєнного відновлення господарства.

Висновок. Голодомори 1921-1923, 1932-1933 і 1946-1947 рр. стали насідком наступу тоталітарної системи на селянство. Сталося „розселянювання селянства”. Голодомори відбили стан економічних відносин і соціальних умов на селі. Командно-бюрократична система керівництва призвела і того, що селянин перестав бути хазяїном на землі, було вбите його почуття власника. Продовольчу проблему в СРСР не було вирішено.

 

9. Суспільно-політичне та культурне життя 20-30-ті рр Сталінські репресії 30-х рр. На Україні.

Національно-демократична революція 1917-1920 рр. активізувала визвольний рух українців. Крах Російської імперії, боротьба за створення суверенної української держави, глибокі соціально-економічні зміни викликали духовне піднесен­ня в суспільстві, що виявилось у всіх сферах культурного життя.

У період УЦР, гетьманату, Директорії УНР відбувалася українізація системи освіти. У російських школах як обов'язкбві предмети запроваджувалися українська мова, історія й географія України. В Україні функціонувало 150 українських гімназій. Але у зв'язку зі швидкою зміною політичної ситуації закріпити її результати не вдалося.Гетьман П. Скоропадський ввів стипендії для бідних учнів гімназій. У Києві й Кам'янці-Подільському були засновані українські (народні) університети, а в уже діючих було відкрито кафедри української мови, літератури, історії. 24 листопада 1918 р. було засновано Академію наук, у якій працювали В. Вернадський, Д. Багалій, А Кримський та ін. Відкриваються національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний театр, Український історичний музей.

Радянська влада в 1917-1918 рр. прагнула побудувати принципово нову школу, де історію, літературу та інші гуманітарні предмети пропонувалося викладати на основі ідей соціалізму; скасовувалося викладання Закону Божого.

У 1919 р. українізація народної освіти була перервана. Радянська влада основну увагу приділяла запровадженню безкоштовної шкільної, а пізніше, й вищої освіти. Важливою була боротьба з неписьменністю дорослих, створювалися школи й лікнепи. Це дало свої результати: якщо до революції серед жителів України налічувалося близько 28 % грамотних, то наприкінці 1920 р. - близько 52 %.

Труднощі революційного часу позначилися й на стані науки в Україні. Але і в ці роки у вузах і науково-дослідних центрах продовжували працювати видатні вчені: хімік Л. Писаржевський, мостобудівник-новатор Є. Патон, історик Д. Багалій.

Розвиток літератури характеризується існуванням різних шкіл і методів художньої літератури: революційно-романтичного (П. Тичина, В. Сосюра, М. Важан та ін.); об'єднання „неокласиків” (М. Рильський та ін.), символістів. У 1920 р. створюється Вільна академія пролетарського мистецтва ВАПЛІТЕ), що намагалася захистити літературу від адміністративного втручання.

У грудні 1917 р. було відкрито Академію мистецтв, першими членами якої стали видатні українські художники М. Бойчук, О. Мурашко, Г. Нарбут.

У 1917-1920 рр. помітних змін зазнав театр. У часи гетьманату був заснований Український театр драми й опери, виник ряд інших творчих коле|ктивів. У 1920 р. Лесь Курбас ставить свою знамениту виставу „Гайдамаки”.

У цей період українське духівництво прагнуло створити Українську автокефальну православну церкву. Але Російська православна церква не хотіла вртрачати контроль над єпархіями колишньої імперії. Більшовики, у свою чергу, люто боролися з релігією та церквою. Вони не дозволили проголосити автокефалію на Всеукраїнському православному соборі 1918 р. Тому боротьба за проголошення Української автокефальної православної церкви стала складовою частиною українського національно-визвольного руху.

Політика більшовиків щодо релігії та церкви в Україні у 20-30-ті роки.

Православна церква в Україні була єдиною легальною організацією, діяльність якої не вписувалася в рамки ідеології більшовиків. У 20-і рр. посилився тиск держави на православну церкву.

Більшовики скористалися голодом 1921-1923 рр. як приводом для посилення репресій проти духівництва. Розгорнулася широка кампанія вилучення коштовностей із храмів і культових споруд для купівлі зерна за кордоном. Віруючі та духівництво в більшості випадків погоджувалися пожертвувати частину скарбів у фонд голодуючих. Але вони відмовлялися передати державі культові предмети, твори мистецтва, що були потрібні безпосередньо для богослужіння. Державні органи ігнорували настрої служителів церкви і мирян, чим спровокували конфлікти між духівництвом і чиновниками, що здійснювали конфіскації в храмах. Конфлікти супроводжувалися арештами й часто розстрілами священиків і віруючих.

В. Ленін у березні 1921 р. надіслав членам Політбюро секретного листа, де писав: „Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей із найбільш скаженою й нещадною енергією і не зупиняючись перед придушенням будь-якого опору. Саме тепер і тільки тепер більшість селянських мас буде або за нас, або не в змозі підтримати жменьку чорносотенного духівництва... Що більшу кількість представників реакційного духівництва вдасться з цього приводу розстріляти, то краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років про жоден опір вони не наважувались і думати”.

У січні 1928 р. було введено в дію Адміністративний кодекс УСРР, що містив, серед інших, розділ „Правила про культи”. З його прийняттям декрет уряду про свободу совісті втратив силу. На межі 20-30-х рр. за умов різкої зміни політичної атмосфери в країні ставлення до релігії та церкви стало зовсім нетерпимим. Тисячі церков в Україні були зачинені, священики репресовані. У 1929 р. органи ГПУ звинуватили в антирадянській діяльності Українську Автокефальну Православну церкву (УАПЦ). Керівництво УАПЦ репресували, а церкву змусили заявити про саморозпуск.

Другу п'ятирічку оголосили „п'ятирічкою знищення релігії”. Виникли „Об'єднання войовничих безбожників”. У середині 30-х рр. в Україні залишилося тільки 9 % діючих церковних споруд порівняно з 1913 р.

Висновок. Зі встановленням радянської влади вже в 20-і рр. посилився тиск держави на православну церкву. Пізніше ставлення до релігії та церкви стало зовсім нетерпимим, а віруючі перестали бути повноправними громадянами держави.

 

Політика „українізації” у 20-х роках та її наслідки.

У 20-ті рр. складовою частиною національно-культурних процесів в Україні була політика українізації, що проводилася в роки НЕПу.

Українізація - політика, спрямована на підготовку партійно-державних кадрів української національності; організація та відкриття українських дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури (бібліотек, музеїв, театрів тощо); випуск українських газет, журналів, книг і підручників; глибоке вивчення української мови, літератури, історії, географії, права; відродження й розвиток національних традицій культури.

Політика „українізації” була складовою частиною політики „коренізації”, яку запровадило партійне керівництво на підставі рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.). Ця політика мала на меті зміцнити контроль партійного керівництва над національними околицями, розширити свій вплив на місцеве, зокрема українське, населення й керувати процесом національного відродження в Україні. Відповідно до декретів ВУЦВКу 1923 р. в Україні проголошувалася рівність мов і було вказано на необхідність надання допо­моги в процесі розвитку української мови. Для проведення українізації було створено комісію на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським.

Від самого початку політика наштовхувалася на опір із боку русифікованої верхівки КП(б)У. У партійному керівництві виникла теорія „боротьби двох культур”, яку обстоював Д. Лебідь. Відповідно до неї, українська культура визнавалася селянською й відсталою, а тому мусила відійти в небуття. Але завдяки наркоматові освіти на чолі з О. Шумським і його помічниками М. Скрипником, Г. Гриньком, які були прихильниками національного відро­дження, українізація проходила успішно.

Українська інтелігенція стала рушійною силою українізації. Активними прихильниками цієї політики були М. Грушевський. Д. Багалій. М. Куліш, М. Хвильовий, багато українських літераторів, композиторів, діячів культури й мистецтва. В українській літературі розгорнулася дискусія про місце України в складі СРСР, її історію та майбутнє.

З 1925 р. проводилася політика українізації партії й державних органів. Державні службовці повинні були складати екзамени з української мови. Частка українців у партії зросла, але переважно на нижчих щаблях партійної ієрархії. У 1929 р. в УРСР велика частина шкіл і технікумів була українізована, у чому їм поступалися інститути. Тираж українських газет збільшився з 1924 по 1927 рр. в 5 разів, почався процес дерусифікації міст через масовий наплив до них українських селян. У Харкові з метою українізації в армії було створено Школу червоних старшин. Українізація створи­ла сприятливі умови для розвитку національних меншин: у складі України було створено Молдавську Автономну Радянську Республіку, засновано німецькі, грецькі, болгарські, польські, автономні єврейські райони.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-07; Просмотров: 537; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.083 сек.