Галицько-Волинська держава. 12 страница

Громадсько-політичне життя в Україні в 30-х роках.

До середини 30-х рр. у політичному житті спостерігався дедалі помітніший відхід демократичних принципів. Проголошена Сталіним теорія „загострення класової боротьби” в міру подальших перемог соціалістичного будівництва вела до поширення репресій на все ширше коло людей. 5 грудня 1936 р. була затверджена Конституція СРСР, а наприкінці січня 1937 р. - Конституція УРСР. З'їзди Рад замінювалися в них сесійними засіданнями Верховної Ради СРСР, Верховної Ради УРСР і місцевих Рад. Нові Ради набули зовнішніх рис парламентської влади. Принципова зміна конституційних норм не позначилася на природі влади, яка називала себе радянською, але була насправді диктатурою керівників державної партії, не забезпечували фактичного втілення в життя їхніх демократичних положень (скасування обмежень прав деяких категорій населення, недоторканність особи й житла, таємниця листування тощо).

На початку 30-х рр. українізація стала розглядатися як вияв націоналізму. Починається посилена русифікація.

Зовнішня демократизація влади супроводжувалася політичними репресіями, маховик яких став розкручуватися після вбивства С.Кірова 1 грудня 1934 р. Під час масових репресій 1937-1938 рр. загинули або були відправлені в концтабори мільйони людей. Україна постраждала від "полювання на відьом" більше, ніж інші регіони.

Необгрунтовані репресії на межі 20-30-х рр. були початком тотального знищення народу в 1935-1937 рр. Жертвами репресій стали всі верстви населення: партійні й державні діячі, революціонери, вчені, маршали, наркоми, діячі мистецтва, вчителі, лікарі, інженерно-технічні працівники, дореволю­ційна інтелігенція та фахівці радянської генерації, робітники, селяни.

Після організованого процесу над „Спілкою визволення України” у республіці „викрили” безліч „контрреволюційних” організацій: „Український національний центр”, „Українська військова організація”, „Білогвардійський терористичний центр” у Києві; різноманітні „шпигунсько-троцькістські” організації.

З-поміж керівних діячів республіки репресій зазнали X. Раковський, С. Косіор, В. Затонський, воєначальники Й. Якір, Б. Думенко та ін. Перед Другою світовою війною армію було практично обезголовлено. Були репресовані й загинули академіки АН УРСР М. Світальський, М. Яворський. Переслідувань зазнали Л. Ландау, М. Грушевський, М. Слабченко й ін. За абсурдними звинуваченнями у 1933 р. був репресований Остап Вишня. Наступного року розстріляли Г. Косинку, О. Влизька. Загалом жертвами сталінських репресій стали близько 500 письменників, що жили й працювали в Україні. Подібні процеси відбувалися в театральному мистецтві, музиці, кіно, живописі, графіці, скульптурі тощо.

Пік репресій припав на лютий-березень 1937 р. Для швидкого розгляду політичних справ і позасудового розгляду створювалися особливі трійки, що виносили вироки без участі обвинувачуваного.

Сталінський терор не тільки позбавив волі й життя маси людей, він розтлівав тих, кого минала трагічна доля. Гинула віра людей у добро, валилися авторитети, тьмяніли ідеали. І навпаки, заохочувалися ганебні вчинки - доноси, наклепи, провокації. Світле й бажане майбутнє, якого прагнули люди, зіткнулося в ті роки з соціальною незахищеністю, жорсто­кістю, скаліченими долями мільйонів людей.

Тема 8. Україна в роки Другої світової війни. Суспільно-політичний, соціально-економічний розвиток України від другої половини 40-х до початку 80-х рр. ХХ ст.

Мета заняття: Ознайомити сь з планами гітлерівців щодо України, основними подіями та перебігом військових дій на території України. Розкрити суть фашистського окупаційного режиму, Визначати й характеризувати основні течії руху Опору Знати й аналізувати втрати України в роки війни. значення перемоги у війні; знати основні напрями особливості відбудови господарства України. Визначати спільні й відмінні риси повоєнного розвитку України та західноєвропейських країн, розкрити зміст і характерні риси громадсько-політичного, культурного, духовного життя УРСР у 40-50-хр.р., суть реформ М. Хрущова, розкрити особливості соціально-економічного, громадсько-політичного, культурного, духовного розвитку України в умовах часткової демократизації життя; розкривати причини появи та особливості дисидентського руху. Визначати причини, вияви кризи радянської системи в соціально-економічній, громадсько-політичній, культурній, духовній царинах життя України. Аналізувати причини активізації, зміст та динаміку дисидентського руху. Удосконалювати вміння логічно мислити, навички усних виступів, аргументованого діалогу, уміння сприймати чужу думку, безболісно відмовлятися від свого хибного погляду. Формувати моральні пріоритети, які визнають людину найвищою цінністю, особистісні вольові риси. Сприяти вихованню доброзичливості, людяності, тактовності. Виховувати інтерес до знань, почуття гідності, відповідальності та обов’язку, громадянськості, поваги до прав інших людей, спрямувати пізнавальну активність студентів на самовдосконалення.

План лекції і семінару

1. Україна під час Другої світової війни (1939-1945 рр.).

1.1. Радянсько-німецький пакт про ненапад 23 серпня 1939 року та об′єднання українських земель.

1.2. Україна в планах гітлерівців. Оборонні бої в

1.3. Україні.

1.4. Окупаційний фашистський режим в Україні. Рух опору в Україні.

1.5. Визволення України від німецько-фашистських загарбників. Втрати України, у війні.

2. Післявоєнна відбудова і розвиток України в 1945 – середині 50-х рр.

3. Радянізація західних областей України.

4. Україна в умовах десталінізації (1956-1964 рр.).

5. Україна в період загострення кризи радянської системи (1965-1985 рр.).

6. Опозиційний рух в Україні в другій половині 60-х - першій половині 80-х років, його представники.

Реферати:

1. ОУН-УПА: - боротьба на два фронти.

2. Наш край у роки Другої світової війни.

3. Корсунь-Шевченківська битва

4. Голод 1946-1947 рр.: причини, масштаби, наслідки.

5. В. Щербицький: політичний портрет.

6. Опозиційний рух (1965-1985 рр.)

Питання для самостійного опрацювання.

1. Післявоєнна відбудова і розвиток України в 1945 – середині 50-х рр.

2. Радянізація західних областей України.

3. Культура і духовне життя в Україні (1956-1964 рр.)

4. Зародження дисидентського руху в Україні.

Рекомендована література

1. Бойко О. Історія України: Навч. посібник. – К.: Академвидав, 2003. - с. 442-544.

2. Военная история: Учебн. Пособие. – Москва: Военное издательство Министерства обороны СССР, 1971. – с. 146-214.

3. Воробьев Ф. Д., Кравцов В. М. Великая отечественная война советского союза. – Москва: Военное издательство Министерства обороны СССР, 1961. – с. 55-352.

4. Історія України: Навчальний посібник. – К.: Альтернатива, 2002. – с. 334-386.

5. Історія міст і сіл Української РСР. Черкаська область. – К.: Українська Радянська Енциклопедія, 1972. – с. 57-66.

6. Нариси з історії суспільних рухів та політичних партій в Україні (ХІХ-ХХ ст.). – Львів: Світ, 2001. – 57-98.

7. Овсій І. Зовнішня політика України. – К.: Либідь, 2002. – с. 151-189.

8. Сторінки історії України ХХ століття. – К.: Освіта, 1992. – с. 236-318.

1.1. Радянсько-німецький пакт про ненапад 23 серпня 1939 року та об′єднання українських земель.

23 серпня 1939 р. було підписано радянсько-німецький договір про ненапад. Секретний протокол, оформлений додатково до пакту, передбачав розподіл сфер впливу в Європі. Радянському Союзові передавалися західноукраїнські землі. 17 вересня 1939 р. частини Червоної Армії перейшли радянсько-польський кордон і вступили на територію Західної України.

Наступного дня «Правда» надрукувала радянсько-німецьку заяву про те, що війська двох країн „відновлюють у Польщі порядок і спокій, порушені розпадом польської держави”.

22 вересня 1939 р. у Бресті відбувся спільний радянсько-німецький військовий парад, що приймали комбриг С. Кривошеїн і генерал X. Ґудеріан.

28 вересня 1939р. було підписано радянсько-німецький договір про дружбу і кордони (Сталін зробив „тріумфальний” підпис довжиною 58 см).

Процедура приєднання західноукраїнських земель була ретельно відпрацьована. На підставі звернення Народних зборів, що відбулися у Львові в жовтні 1939 р., п'ята позачергова сесія Верховної Ради СРСР (листопад 1939 р.) прийняла Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР.

Були утворені шість областей - Львівська, Станіславська (згодом Івано-Франківська), Волинська, Тернопільська, Рівненська і Дрогобицька.

Використовуючи можливості укладеного з Німеччиною пакту, Сталін відібрав у Румунії в червні 1940 р. анексовану нею у 1918 р. Бессарабію і в 1919 р. Північну Буковину. Шість центральних повітів Бессарабії разом із частиною території Молдавської АРСР у складі УРСР з переважно молдавським населенням були об'єднані у нову союзну республіку — Молдавську РСР. Північна Буковина разом з Хотинським повітом Бессарабії, де переважало українське неселення, були об'єднані в Чернівецьку область і передані УРСР. Два південних повіти Бессарабії об'єднувалися в Ізмаїльську область і теж передавалися УРСР. Після возз'єднання з УРСР західноукраїнських земель населення України збільшилося на 8809 тис. і на середину 1941 р. становило 41 675 тис. осіб. Територія республіки зросла до 560 тис. кв. км.

Процес консолідації української нації вступив у завершальний етап. Однак серед істориків відсутня єдність в оцінці суті та характеру цього процесу, і тому різні дослідники по-різному називають сам факт входження українських земель до складу УРСР напередодні Другої світової війни: „анексія” (Д.Боффа), „включення” (Н.Верт), „формальне інкорпорування, назване „воз'єднанням” (А.Жуковський, О.Субтельний) „возз'єднання, що носило характер акції окупаційного типу” (С.Кульчинський).

На західноукраїнських землях було проведено певні соціально-економічні перетворення - радянізацію. Радянізація - це перетворення в Західній Україні, що ґрунтувалися на моделі побудови соціалістичного суспільства в СРСР у 30-і рр. (індустріалізація, колективізація, культурні перетворення).

Радянізація передбачала такі заходи.

1. У сільському господарстві: конфіскація поміщицьких і монастирських земель та розподіл цих земель, а також засівного матеріалу, худоби, сільгоспзнарядь між селянами; створення перших колгоспів.

2. У промисловості й фінансах: націоналізація великих промислових підприємств і всіх банків; створення робітничих комітетів; установлення контролю над виробництвом і розподілом продукції; запровадження 8-годинного робочого дня; укрупнення і реконструкція підприємств.

3. У державній розбудові: проведення виборів до Рад; створення робітничих загонів, селянської міліції; утворення селянських комітетів; ліквідація паперового адміністративного апарату.

4. У соціальній сфері: зміцнення системи охорони здоров'я; створення нових шкіл і навчальних закладів; створення системи соціального забезпечення.

Радянізація супроводжувалася українізацією, що відповідало інтересам населення. «Культурна революція» передбачала ствердження радянської системи цінностей. У короткі строки була винищена вся політична, господарська і культурна інфраструктура, створена українською інтелігенцією та підприємцями протягом багатьох десятиліть. Проводилася ліквідація раніше створених структур: заборонялися політичні партії, зазнавали арештів і депортації політичні лідери, припинялася діяльність «Просвіт». Було репресовано до 10% західноукраїнського населення (службовці держапарату, місцеві комуністи, служителі церкви, підприємці, заможні селяни, значна частина інтелігенції).. Людей, які щиро вітали Червону армію у вересневі дні 1939 р., охопив жах. Хоча від репресій насамперед постраждали польські службовці й осадники, населення гостро відчуло ту несвободу, якою тоталітарний режим огортав кожну людину, даючи їй гарантований мінімум засобів існування.

Висновок. Входження Західної України до складу УРСР було важливою подією: вперше українці об'єдналися в одну державу. Поряд із позитивними змінами в економічному, соціальному й культурному житті були й негативні: репресії, терор, адміністративно-командний стиль керування.

1.2. Україна в планах гітлерівців. Оборонні бої на Україні.

„Медовий місяць” радянсько-німецького „шлюбу за розрахунком” підходив до кінця. 18 грудня 1940 р. Гітлер підписує план нападу на СРСР („Барбаросса”.

22 червня 1941 р. почалася Велика Вітчизняна війна. За три тижні гітлерівці просунулися на 400-600 км, розбили повністю 28 радянських дивізій, 72 – втратили понад 50% особового складу (це 3/5 військ, які перебували у західних округах). Основними причинами поразок Червоної армії на початку війни були раптовість фашистського нападу; матеріальна непідготовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція СРСР; розпорошеність сил Червоної армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х р.р. проти армійського командування; некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва тощо.

Не маючи досвідченого керівництва, червоноармійці постійно потрапляли у ворожі "котли". Оборона Києва тривала більше двох місяців (липень-вересень), гітлерівці втратили під стінами столиці понад 100 тис. війська.На початку вересня 1941 р. гітлерівці форсували Дніпро і створили плацдарм на правому березі. На армії Південно-Західного фронту насувалася загроза оточення. Однак Сталін, який взяв на себе обов'язки Верховного головнокомандуючого, не дав санкції залишити Київ. У результаті поразки Південно-Західного фронту радянські армії попали в котли оточення (під Уманню, під Полтавою) – 660 тис у полон, з них 60 тис – командири).

Велике стратегічне ві політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні і закінчилася наприкінці вересня.

Розгром у грудні 1941 року під Москвою 38 німецьких дивізій зірвав плани „Бліцкригу”. Радянське командування вирішило провести наступальні операції. Але ці опреції були невдалими і закінчилися поразкою під Харковом та у Криму. Це ускладнило 8-місячну оборону Севастополя, який 4 липня 1942 року було захоплено фашистами.

Після цього німецькі війська продовжують наступ на півдні. До 22 липня 1942 р. територія України була повністю окупована військами Німеччини та її союзників (протягом 1 року й 1 місяця).

Відповідно до так званої „Зеленої папки Герінга”, розрахованого на період війни передбачався економічний грабунок окупованих територій.

Відповідно до довгострокового стратегічного плану „0ст”, розробленого ще в 1940 р. передбачалися забезпечення німецького домінування на окупованих територіях. Щодо України такі заходи передбачали:

1. Германізація й колонізація районів Сходу, зокрема українських земель.

2. Фізичне винищення слов'янського населення.

3. Масове насильницьке переселення населення Західної України (65 %) до районів Сибіру.

4. Переселення німців на українські землі протягом 30 років.

1.3. Окупаційний фашистський режим в Україні. Рух опору в Україні.

Територія України була розділена на 4 зони:

1) «Рейхскомісаріат Україна»;

2) «Дистрикт Галичина»;

3) Трансністрія;

4) Прифронтова зона.

Новоутворені адміністративні одиниці очолили генерал-губернатори. Особливу ненависть до українців виявив рейхскомісар Еріх Кох, якого називали «коричневим царем України», „другим Сталіним”.

Після окупації України було встановлено нацистський «новий порядок», який означав масовий терор проти представників радянської влади, комуністів та взагалі проти «неповноцінних народів»: слов'ян, євреїв, циган.

На окупованих німцями землях панував терор. Повністю винищувалося єврейське і циганське населення, всі запідозрені у нелояльності. Сотні тисяч міських жителів померли з голоду, поскільки окупаційна адміністрація не піклувалася про постачання міст продовольством. У 230 таборах військовополонених загинули, в основному від голоду, 1366 тис. люду. На примусову працю до Німеччини було вивезено 2,4 млн т.зв. остарбайтерів. За опір окупантам було спалено 320 сіл разом із жителями.

У жовтні 1941 року Україна спізнала свою першу Хатинь: село Обухівку було спалено, а все населення розстріляне. За час окупації подібні варварські акції фашистами були проведені в 250 населених пунктах республіки.

В Україні діяли каральні органи нацистів: СС, СД, гестапо, що проводили нестримний терор мирного населення. План фізичного знищення євреїв на території усіх окупованих країн Європи був прийнятий німецьким командуванням у січні 1942 р. Така політика нацистів щодо євреїв одержала назву «Голокост» («Катастрофа», «Злочин проти людства»). Нацисти застосовували жахливі засоби страти: отруєння у газових камерах, спалення у крематоріях, голодомор, цькування собаками. Створювалися концентраційні табори і гетто для євреїв. Масове знищення євреїв було в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), а також у Львові, Бердичеві, Одесі.

Після окупації Києва німецька військова влада розклеїла по всьому місту оголошення: „Усі жиди міста Києва... мусять з'явитися 29 вересня 1941 р. до 8 години ранку на ріг Мельниковської та Дохтуровської... з документами, грошима,коштовними речами, теплим одягом, білизною... Хто не виконає цього розпорядження, буде розстріляний”.

У євреїв, які прийшли за наказом, відбирали речі, а їх самих розстрілювали. За три дні німці стратили 195 тис. київських євреїв у Бабиному Яру. (Існують інші дані про розстріляних у Бабиному Яру.)

Голокост забрав життя 6 млн європейських євреїв. Четверта частина цих жертв припадає на Україну. Ця трагедія примусила людство усвідомити необхідність створення єврейської держави та визнати у Загальній декларації прав людини (1948) людського життя як найбільшої цінності.

Терор фізичний супроводжувався моральним терором. На магазинах, ресторанах, перукарнях висіли написи: „Тільки для німців”, „Українцям вхід заборонено”. Мирному населенню міст заборонялося користуватися залізницею, міським транспортом, поштою, телеграфом, аптеками. Були зачинені школи й ВУЗи. Влаштовувалися публічні страти комуністів, комсомольців, представників радянської влади.

Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер. Було введено примусову трудову повинність, людей силоміць вивозили на роботи до Німеччини. Почався безсоромний грабунок матеріальних і культурних цінностей України: були розграбовані сотні музеїв, бібліотек, будинків творчості. Експонати вивозилися до Німеччини, так само як чорнозем і фруктові дерева.

Окупаційна влада шукала опори в „благонадійних особах”, з-поміж яких призначалися бургомістри в містах, старости в селах, поліцаї.

З перших днів окупації на території України розгорнулася антифашистська боротьба. Існували дві основні течії руху Опору,

комуністичн а (партизанські загони й радянське підпілля) і

націоналістична (ОУН-УПА).

Військова доктрина Радянського Союзу припускала ведення війни малою кров'ю на чужій території. Тому партизанська війна вважалася недоцільною, і в 30-і рр. було ліквідовано партизанські бази в прикордонних районах.

Фашисти дуже швидко просувалися Україною, тому в їхньому тилу залишилися цілі підрозділи радянських військ. Саме ці підрозділи стали базою радянського партизанського руху. Значну роль в організації руху Опору відіграли радянські військово-організаційні центри: Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) і Український штаб партизанського руху (УШПР), створений у червні 1942 р. на чолі з Г. Строкачем). Роботою цих центрів радянське керівництво вирішило піднести партизанський рух на вищий рівень і перетворити його на всенародний. В Україні діяли партизанські з'єднання під командуванням С. Ковпака (зробив рейд від Путивля до Карпат), О. Федорова (Чернігівщина), О. Сабурова (Сумська обл., Правобережна Україна), М. Наумова (Сумська обл.).

Історик А. Чаковський, визначаючи особливості партизанського й підпільного руху в Україні, писав, що в перший рік війни дії партизан і підпільників мали неорганізований характер, бракувало підготовлених командних кадрів і фахівців. У 1941 р. партизани мали на озброєнні тільки гвинтівки, карабіни, револьвери, пляшки з запалювальною сумішшю. Вибухівки й мін було мало. Більшість партизанів захоплювали зброю у ворога. У з'єднанні С. Ковпака трофейна зброя складала 80 % усього озброєння. У період 1941-1945р.р. у партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося майже 180 тисю осіб, 30% з них загинули. За німецькими даними, радянські партизани відволікали до 10% сил вермахту на Східному фронті.

Партизанський рух активізувався у вирішальному 1943 р. Дії партизанів координувалися з діями Червоної Армії. У період Курської битви партизани провели операцію «Рейкова війна» - підрив ешелонів, залізничних і шосейних мостів. Восени 1943 р. було організовано операцію „ Концерт”, підірвано комунікації супротивника і виведено з ладу залізниці. Партизани діяли активно, самовіддано, організовували диверсії, знищували окупантів, вели агітацію серед населення. Однак ефективності їхніх дій заважала позиція Й. Сталіна. Він не довіряв активним діям народних мас. ЦШПР кілька разів розформовували, а в січні 1944 р. його було повністю ліквідовано.

З наказу фельдмаршала Вільгельма Кейтеля «Про придушення комуністичного повстанського руху» (1941 р.): „Слід ужити иайсуворіших заходів для запобігання подальшому розширенню руху. Слід ураховувати, що на зазначених територіях людське життя нічого не варте. Спокутою за життя одного німецького солдата має вважатися страта 50-100 комуністів”.

Найбільший підйом партизанського руху припадає на початок 1944 р. у Вінницькій, Житомирській, Кам'янець-Подільській, Кіровоградській, Тернопільській і Чернівецькій областях.

У містах України діяло комуністичне й комсомольське підпілля („Молода гвардія”, Краснодон). Підпільники й партизани від імені народу знищували фашистських поплічників в Україні: помічника Коха - Функа, його радників - Вінтера і Шнайдера, віце-губернатора Галичини Бауера. У Харкові радіокерована міна висадила в повітря будинок гестапо. Відомі партизанські командири стали Героями Радянського Союзу: С. Ковпак, О. Федоров, О. Сабуров, М, Наумов.

Збройна боротьба ОУН-УПА.

Складовою частиною руху опору в тилу фашистів стала діяльність ОУН. Напередодні війни вона розкололася на дві ворогуючі між собою частини — ОУН-Б на чолі з С.Бандерою і ОУН-М, яку очолював А.Мельник. Після захоплення Львова німецькими військами бандерівці 30 червня 1941 р. проголосили Акт відновлення Української держави. Було призначено тимчасовий уряд на чолі з Я.Стецьком. Коли берлінські власті дізналися про самочинні дії націоналістів, уряд було розігнано, а ватажки ОУН опинилися у концтаборах. Після здійснених есесівцями двох хвиль арештів і розстрілів (у вересні та грудні 1941 р.) ОУН-Б пішла у підпілля. Було заново відтворено центральний провід у складі М.Лебедя, І.Гриньоха, І.Климова-Легенди, Л.Ребета.

Представники українського національного руху створили на території Західної України (на Поліссі та Волині) свої загони - Поліську Січ. Їх сформував М. Боровець (Бульба), який вів партизанські дії проти німецьких окупантів і радянських партизанів.

Восени 1942 р. ОУН-Б взяла курс на створення Української повстанської армії (У НА), призначеної передусім для боротьби з польськими та радянськими партизансько-підпільними формуваннями. Захищаючи місцеве населення від окупантів, бандерівці періодично вступали з ними у збройні конфлікти. Але в цілому провід утримував свої військові формування в стані "збройного нейтралітету". Він керувався суто прагматичним бажанням зберігати сили для боротьби з Червоною армією, бо ставало очевидним, що вона повернеться.

У роки війни представники націоналістичного руху намагалися відновити незалежність України. Вони воювали проти фашистів і проти радянських військ. Політичним центром націоналістичного руху була Організація українських націоналістів (ОУН). Спочатку ОУН намагалась боротися проти радянських військ за допомогою нацистів, але ті виступили проти ОУН через національні ідеї організації та її прагнення створити незалежну Україну. 14 жовтня 1942 р. ОУН створила військову організацію - Українську повстанську армію (УПА), яку очолив Р. Шухевич (Тарас Чупринка). УПА була найбільш організованим військовим об'єднанням українського націоналістичного руху. (Деякі сучасні історики вважають, що кількість членів УПА становила 30-40 тис. чол.)

З листівки „За що бореться Українська Повстанська Армія?”:

„УПА бореться за Українську Самостійну Соборну Державу і за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній, самостійній державі. УПА бореться проти імперіалістів та імперій, тому що в них один панівний народ поневолює культурно і політичне й експлуатує економічно інші народи. Тому УПА бореться проти СРСР і проти німецької „Нової Європи”. У рядах УПА воюють українські селяни, робітники й інтелігенти... за національне й соціальне визволення”.

Після поразки німців під Сталінградом з ініціативи німецької адміністрації була сформована дивізія СС "Галичина". Історія з цією українською дивізією, яка нічим не відзначилася на полі бою, є, на нашу думку, типовим прикладом колабораціонізму.

Висновок. Розкол у русі Опору в Україні перешкоджав швидкому звільненню України від німецько-фашистських окупантів. І радянські партизани, і ОУН-УПА намагалися максимально зібрати і сконцентрувати реальні українські сили в боротьбі проти завойовників. Рух Опору став справжнім другим фронтом Великої Вітчизняної війни.

1.4. Визволення України від німецько-фашистських загарбників. Втрати України, у війні.

Перемога Червоної армії під Сталінградом (17 липня 1942р. – 2 лютого 1943р.) стала початком вигнання окупантів з України.

Наприкінці січня - на початку лютого 1943 р. радянське командування поставило завдання звільнити Донбас і Харківський промисловий район силами військ Південного, Південно-Західного й Воронізького фронтів. У результаті наступальної операції в січні-березні 1943 р. було звільнено північно-східні райони Донбасу й Харків, але внаслідок контрнаступу німецьких військ радянські війська залишили ці райони й відійшли за річку Сіверський Донець.

У результаті наступу радянських військ під Курськом було звільнено Донбас і Лівобережну Україну. У результаті Ізюмсько-Барвінківської, Бєлгородсько- харківської операцій 23 серпня 1943 р. було звільнено Харків. Донбаська, Чернігово-Прип'ятська наступальні операції вивели радянські війська до Дніпра., на якому німецька армія створила оборонний рубіж під назвою „Східний вал”.Почалося його форсування.

Восени 1943 р. радянські війська почали наступ на Київському напрямку. 6 листопада 1943 р. Київ був звільнений від окупантів ціною великих втрат. Звільнення міста проходило важко; саму операцію умовно назвали „Сталінград на Дніпрі”. Битва за Дніпро стала піком у визволенні України від окупантів.2438 воїнів одержали звання Героя Радянського Союзу (Понад 20% від усіх, хто одержав це звання в роки війни). Незабаром було звільнено Житомир, Запоріжжя і Дніпропетровськ.

На початку 1944 р. розгорнулося звільнення Правобережної України. У січні-лютому була проведена Корсунь-Шевченківська наступальна операція. Сили супротивника були розгромлені під Кіровоградом, Корсунь-Шевченковим, Рівним, Луцьком, Нікополем, Кривим Рогом. Новий наступ радянських військ розпочався в березні 1944 р. і тривав до травня. Були звільнені Миколаїв, Одеса, Тернопіль, Кам'янець-Подільський. Наступальна операція радянських військ у Криму 8 квітня -12 травня 1944 р. забезпечила остаточну ліквідацію сил супротивника на південному фланзі фронту.

У результаті проведення Львівсько-Сандомирської наступальної операції 27 червня були звільнені міста Львів, Станіслав, Сандомир.

8 березня-28 жовтня 1944 р. радянськими військами було проведено Східно-Карпатську стратегічну наступальну операцію, що забезпечила звільнення Карпатської України.

28 жовтня 1944 р. вся етнічна українська територія була звільнена.

У роки Другої світової війни Україна зазнала важких матеріальних і людських утрат. Було зруйновано 16150 промислових підприємств

У Донецькому вугільному басейні знищено 882 шахти. Було зруйновано всі 28 металургійних заводи, 25 коксохімічних заводи; 559 заводів важкого й середнього машинобудування в Новокраматорську, Харкові, Горлівці, Запоріжжі.

Дата добавления: 2014-01-07