Тема 4. Теорія суспільного добробуту й соціально- ринкової економіки

4.1. Суспільний добробут: сутність і чинники. Соціальний вибір і функції добробуту.

4.2. Економічні теорії суспільного добробуту й соціально-ринкової економіки.

4.3. Соціально-економічні показники вимірювання соціальної нерівності.

4.4. Формування соціально-ринкової економіки в Україні й ключові напрямки соціальної політики.

4.1. СУСПІЛЬНИЙ ДОБРОБУТ: СУТНІСТЬ І ЧИННИКИ. СОЦІАЛЬНИЙ ВИБІР І ФУНКЦІЇ ДОБРОБУТУ

Добробут, або особистий добробут (welfare) – це ступінь задоволення певних потреб окремої людини, який характеризує забезпеченість населення необхідними матеріальними й духовними благами, що залежить від рівня розвитку суспільства.

Економічний добробут (economic welfare) - частина добробуту, в якій можна прямо або побічно застосувати шкалу виміру за допомогою грошей. Це стосується як індивідів, так і груп людей, включаючи суспільство в цілому. Для оцінки зміни добробуту індивіда в мікроекономіці використовують специфічний інструмент економічного аналізу - функцію індивідуальної корисності, засновану на гіпотезах її кількісного або порядкового виміру.

Національний (суспільний) добробут (social welfare) – це добробут суспільства в цілому або його частини.

Суспільний добробут не тотожний економічному добробуту суспільства, як особистий добробут неідентичний індивідуальному економічному добробуту. Особистий добробут, крім економічних критеріїв (зайнятість, рівень доходів і т.д.), залежить від існуючих у державі політичних свобод, соціальної захищеності, сімейного щастя, можливості кар’єрного зростання та ін.

Ринкова економіка сприяє оптимальному добробуту максимальної кількості людей, якщо не обмежує неекономічні складові особистого добробуту. Тому суспільний добробут не складається з арифметичної суми економічних показників рівня добробуту кремих членів суспільства.

У самому загальному вигляді функцію суспільного добробуту можна подати у вигляді зростаючої функції від добробуту окремих членів суспільства. Такий підхід потребує введення деякого правила, що визначає, яким чином поєднуються індивідуальні корисності, наприклад, чи повинні корисності кожного індивіда враховуватися повністю і в одному масштабі, чи їх треба обмежувати для досягнення чесності або справедливості розподілу.

Здавалося б, оцінку впливу диференціації доходів на суспільний добробут у кожному конкретному випадку можна доручити самим членам суспільства, вирішуючи долю найбільш значущих соціально-економічних програм за допомогою прямої (референдум) або представницької демократії. Оскільки кожний буде оцінювати програму по тому, як вона міняє його добробут, то у разі її підтримки більшістю можна вважати, що ця програма підвищує суспільний добробут. Однак такий спосіб суспільної оцінки наслідків економічних заходів небездоганний з двох причин.

По-перше, залишається проблема порівняння сумарного виграшу більшості із сумарним програшем меншостей. Н. Калдор і Дж Хікс запропонували відповідати на подібні запитання на основі порівняння грошових сум, які прихильники проекту згодні заплатити за його здійснення, а супротивники – за відмову. Перша сума виражає корисність планованого заходу для його прихильників, а друга є шкодою для його супротивників. Якщо грошова оцінка корисності перевищує грошову оцінку шкоди, то здійснення проекту збільшує суспільний добробут, тому що із суми, що сплачується прихильниками проекту, можна з надлишком компенсувати збиток супротивників.

По-друге, при виборі на основі голосування за простою більшістю може виникнути «парадокс голосування» («парадокс Ж. Кондорсе»): вибір суспільно доцільного проекту не може забезпечуватися простим голосуванням на підставі принципу більшості.

Найбільш прийнятним є критерій економічної ефективності В. Парето, нейтральний до розподілу добробуту між індивідами. Відповідно до нього деякий захід підвищує добробут суспільства, якщо в результаті його здійснення підвищується добробут хоча б одного індивіда без погіршення добробуту інших. Якщо при деякому стані економіки ніякі зміни у виробництві й розподілі не можуть підвищити добробут хоча б одного суб'єкта, не знижуючи добробуту інших, то такий стан називається Парето-ефективним. Так виглядає перша теорема суспільного добробуту.

Друга теорема суспільного добробуту наголошує: у будь-якому Парето-ефективному стану економіки можна підібрати систему цін, що забезпечує загальну рівновагу в цьому стані. Із другої теореми суспільного добробуту робиться висновок, що при певних технологіях і перевагах споживачів два найважливіші завдання суспільного господарства – оптимальне використання обмежених факторів виробництва і розподіл добробуту між членами суспільства – можуть вирішуватися окремо. Використовуючи свої можливості в перерозподілі суспільного добробуту між громадянами, держава підтримує справедливу диференціацію індивідуальних доходів, а ринок через механізм ціноутворення забезпечує Парето-ефективне використання наявних виробничих ресурсів. («проблема пирога»)

М. Блауг, "...віра в те, що "ефективність" і "справедливість" можуть бути певним чином розділеними, являє собою одну із найдавніших ілюзій економічної науки" [4, с.545].

У сучасній змішаній економіці домінують три головні підходи: ліберальний (лібертаристський), утилітарний і егалітарний.

Класичний лібералізм виходить з інтересів особи. Кожна людина здатна найбільш ефективно реалізовувати свої таланти. Суспільство є простою сукупністю індивідів. Позитивне (справедливе) суспільство не заважає кожній людині реалізувати приватні інтереси. Держава, захищаючи права людини, (насамперед, права приватної власності й громадянських свобод), найкращим чином служить людям.

Утилітаризм вважає суспільний добробут сумою функцій індивідуальних корисностей. Тому справедливість існує там і тоді, де і коли вдається максимізувати сукупну корисність усіх членів суспільства. Держава, якщо піклується про добробут суспільства, повинна в певних межах здійснювати перерозподіл з метою максимізації корисності. Така максимізація не забезпечується ринком автоматично. Наприклад, фіксована сума грошей відмінна за корисністю для багатих і бідних.

Егалітаризм, навпаки, передбачає рівність у більш широких межах. Усі члени суспільства повинні мати не тільки рівні можливості, а й більш чи менш рівні підсумки. Цим досягається єдність і згуртованість нації.

Суспільний добробут конкретизується в термінах «якість» і «рівень» життя. Якість життя вимірюється як на підставі статистичних даних, так і за суб’єктивними оцінками людей, включаючи такі якості, як стабільність громадського життя, його безпека, розвиток політичних свобод, доступність і престижність професії та ін.

Аналіз рівня життя населення охоплює три аспекти:

- зіставлення соціально-економічних індикаторів у динаміці з попередніми роками;

- зіставлення соціально-економічних індикаторів з науковими нормами;

- зіставлення з іншими країнами.

Соціально-економічні індикатори рівня життя населення можна розглядати як узагальнюючі, що відображують сумарне споживання і можливості такого споживання, та як відносні, що характеризують окремі сторони добробуту населення.

До основних соціально-економічних індикаторів рівня життя населення

належать:

1) обсяг реального ВВП на душу населення;

2) грошові доходи й витрати населення;

3) реальна заробітна плата;

4) споживання основних продуктів харчування на душу населення;

5) природний приріст населення і середня тривалість життя;

6) частка витрат бюджету на розвиток соціальної сфери;

7) використання вільного часу та ін. [6, с. 175-176].

За методикою Програми розвитку ООН (ПРОООН) щорічно розраховується індекс людського розвитку (ІЛР), або індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП), що є простим середньоарифметичним індексів реального ВВП на душу населення, досягнутого рівня освіченості та середньої тривалості життя;

Індекс якості й безпеки життя, що використовується міжнародною консультативно-дослідною компанією Economist Intelligence Unit, розраховується на підставі наступних дев'яти індикаторів: ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності; середня тривалість життя; рейтинг політичної стабільності й безпеки країни; кількість розлучених сімей на 1000 осіб; рівень активності громадських організацій; різниця між кліматично більш теплими й більш холодними регіонами державами; рівень безробіття; рівень політичних і громадянських свобод; співвідношення між середньою зарплатою чоловіків і жінок.

4.2. ЕКОНОМІЧНІ ТЕОРІЇ СУСПІЛЬНОГО ДОБРОБУТУ Й СОЦІАЛЬНО-РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Багатство, добробут і можливості їх досягнення завжди були в центрі уваги відомих економістів. Саме дослідження суперечностей проблем суспільного добробуту дозволили отримати Нобелівські премії з економіки Дж.Хіксу, К. Ерроу, Д. Б'юкенену, Г. Беккеру, А. Сену.

Головною проблемою наукового аналізу завжди було визначення критеріїв добробуту і суб’єктів, які приймають відповідні рішення..

А. Пігу першим визначив економічний добробут і підкреслював, що він жодною мірою не рівнозначний загальному добробуту, оскільки не включає такі елементи, як стан навколишнього середовища, взаємовідносини між людьми, місце в суспільстві, житлові умови, громадський порядок. За умов так званих «провалів ринку» оптимум показників добробуту можливий лише при державному втручанні у механізм використання ресурсів і розподілу доходів.

Усі вищезазначені вчені розглядали суспільний добробут як суму індивідуальних корисностей. Тому оптимальним вважався такий перерозподіл ресурсів, що максимізував добробут. Таким чином, поза увагою залишалися проблеми порівняння корисності для різних людей, узгодження інтересів, а також ефекти, пов’язані з перерозподілом доходів.

Складності раціонального узгодження інтересів окремих членів суспільства плідно досліджує теорія суспільного вибору. К. Ерроу в "теоремі неможливості" показав, що агрегування індивідуальних переваг не може дати позитивного вирішення проблеми: будь-який колективний вибір перетворює одного індивіда в диктатора, тобто суспільний вибір не може бути одночасно і раціональним, і демократичним.

Представники теорії суспільного вибору визначають політику як взаємовигідний обмін між громадянами й суспільними структурами та розглядають політичний ринок за аналогією з товарним. Держава – це арена конкуренції людей: за вплив на прийняття рішень або за доступ до розподілу ресурсів..

Дж. Б'юкенен запропонував власну концепцію організації політичного ринку для досягнення згоди в суспільстві з метою оптимізації суспільного добробуту. Критерієм справедливості й ефективності політичної системи має бути поширення правил економічної ринкової гри на політичний процес. Держава повинна виконувати переважно охоронні функції і мінімально брати участь у господарській діяльності.

За сучасних умов під соціальним ринковим господарством (соціальною ринковою економікою) розуміють економічну суспільну систему, що забезпечує високу ефективність ринкової економіки і на цій основі гарантує громадянам країни максимум соціальної справедливості, забезпеченості й соціально-економічного прогресу. Теорія соціального ринкового господарства зберігає провідну роль в ринковому саморегулюванні, відводячи державі функцію засновника й контролера певних правил економічної діяльності.

4.3. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ ВИМІРЮВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ НЕРІВНОСТІ

У перехідній економіці на перше місце виходить проблема недостатніх доходів, тобто матеріального забезпечення. Тому при оцінці рівня життя є актуальними три аспекти:

- матеріальний стан з аналізом показників доходів і витрат;

- умови життя з урахуванням стану житлово-комунального господарства, соціальної інфраструктури населених пунктів, що не завжди пов'язано з особистими доходами;

- стан соціального середовища (криміногенна ситуація, безробіття, бідність).

Нерівність у доходах описується такими групами показників:

1. Кратні, що спираються на поділ доходних складових на відповідну кількість груп, зокрема:

а) децільний коефіцієнт, що показує, в скільки разів мінімальний доход 10% найбільш забезпечених верств населення перевищує максимальний доход 10% найменш забезпечених;

б) квартильний коефіцієнт є співвідношенням 25% зазначених величин;

в) квінтильний коефіцієнт є відношенням мінімального доходу 20% найбільш забезпечених верств населення і максимального доходу 20% найменш забезпечених;

г) коефіцієнти фондів (децільний, квартильний, квінтильний), що характеризують у скільки разів середні доходи відповідно 10, 25 або 20% найбагатшого населення перевищують доходи аналогічних цифр найбідніших сімей.

2. Крива Лоренца й коефіцієнт Джині.

У системі координат для побудови кривої Лоренца абсциса – це відсоток родин; ордината – відсоток доходів. Бісектриса характеризує рівномірний розподіл доходів, тобто 1 % родин одержує 1% доходу, 50% родин одержують 50% доходу, 100 % родин одержують 100% доходу. Крива ОаВ - це графік реального розподілу доходів по процентних групах сімей. Чим нижче бісектриси перебуває вказана крива, тим більша різниця середньосімейних доходів (див. рис. 4.1).

Коефіцієнт Джині (Kj) – це відношення SОаВ до SОАВ, тобто площі заштрихованої фігури, що описує реальний нерівномірний розподіл, до площі прямокутного трикутника ОАВ, що ілюструє абсолютну рівність доходів.

Коефіцієнт Джини може лежати в проміжку від 0 до 1. Чим ближче його величина до 0, тим більш рівними за доходами є родини. Чим більше коефіцієнт наближається до 1, тим більше розрив у доходах найбільш багатих і найбільш бідних.

Рис. 4.1 - Крива Лоренца

Нерівність доходів має позитивну й негативну сторони. Позитивна полягає у стимулюванні ефективної господарської діяльності, у збереженні накопиченого національного багатства, створенні резервів для подолання надзвичайних ситуацій. Негативна проявляється в небезпеці соціальних конфліктів, міграції низькооплачуваних верств населення, у тому числі відпливу умів, криміналізації суспільства й політичної нестабільності.

4.4. ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНО-РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ В УКРАЇНІ Й КЛЮЧОВІ НАПРЯМКИ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

Сучасна соціальна політика нашої держави спрямована на цільове поєднання теоретичних положень як лібералізму, так і соціал-демократичних європейських традицій. Перший дає можливість при відсутності достатніх фінансових коштів у держави надати можливість для самореалізації і самозабезпечення економічних суб'єктів. Друга складова передбачає формування раціональної системи соціального захисту населення.

Традиційними методами державного впливу на соціальну сферу є:

- правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;

- прямі державні витрати з бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери;

- соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;

- впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення;

- прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці;

- встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів;

- державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем;

- обов'язкове державне страхування в різних формах;

- пенсійне забезпечення;

- розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і послуг;

- підготовка та перепідготовка кадрів;

- організація оплачуваних громадських робіт;

- соціальне партнерство та ін.

Соціальний захист можливо розглядати в двох аспектах:

- державна підтримка верств населення, які можуть зазнавати негативного впливу ринкових процесів, з метою забезпечення відповідного життєвого рівня, тобто заходи, що включають надання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам, а також створення соціальних гарантій для економічно активної частини населення;

- комплекс законодавчого закріплених гарантій, що протидіють дестабілізуючим життєвим факторам.

Визначимо основні елементи системи захисту населення:

- встановлення допустимих параметрів життя;

- захист населення від зростання цін і товарного дефіциту для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму громадянам;

- вирішення проблеми безробіття і забезпечення ефективної зайнятості, перепідготовки кадрів;

- пенсійне забезпечення;

- утримання дитячих будинків, інтернатів, будинків для людей похилого віку;

- соціальні трансферти;

- соціальне обслуговування;

- надання необхідної медичної допомоги.

- соціальне страхування.

Дата добавления: 2014-01-07