Тема 3. Регіональні аспекти розвитку національної економіки

3.1. Структуризація національної економіки в регіональному просторі й

фактори, що впливають на розміщення економічних одиниць.

3.2. Системний підхід до оцінки положення регіону в рейтингу

національної економіки.

3.3. Напрями підвищення ефективності регіональної політики.

Навчальний тренінг

3.1. СТРУКТУРИЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ В РЕГІОНАЛЬНОМУ ПРОСТОРІ Й ФАКТОРИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА РОЗМІЩЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ОДИНИЦЬ

Національну економіку можна розглядати не тільки як сукупність продуктивних сил, економічних відносин, соціокультурних, політичних, морально-етичних традицій і цінностей ведення господарської діяльності, що встановились у певній державі і впливають на особливості її економічного розвитку. Національна економіка має також регіональну будову. Уже в середині ХХ ст. виділилась в особливий напрямок регіональна економіка (regional economy), яка досліджує проблему функціонування муніципального і регіонального суспільного господарського й економічного розвитку.

Для аналізу процесів структуризації національної економіки в регіональному просторі необхідно виділити фактори, що впливають на розміщення простих і складних економічних одиниць на ньому. До таких факторів відносяться:

1. Геополітичне і економіко-географічне значення територіальних утворень;

2. Сукупність ресурсів, що знаходяться на певній території;

3. Природно-кліматичні умови, що складаються на певному територіальному утворенні;

4. Підприємницький клімат і інвестиційна привабливість того чи іншого територіального утворення.

Харктеристика економічних районів Економічний район – це економічно цілісна частина території країни, якій властиві такі ознаки, як спеціалізація і комплексність господарства.

Розвиток різних регіонів України досить нерівномірний. Це обумовлено різноманітними факторами: наявністю ресурсів, історичними тенденціями, стратегічним (геополітичними) цілями держави, умовами підприємницької діяльності та іншими. Зокрема, 60% експорту України приходиться на Східні райони. Так, Донецька, Дніпропетровська, Запорізька і Луганська області концентрують більше 50% експорту України, основу якого складають чорні метали, металопродукція, машини та устаткування. На Західну Україну припадає лише 28% експорту країни.

Виділяють такі соціально-економічні райони:

1. Донецький (Донецька і Луганська області);

2. Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

3. Східний (Полтавська, Сумська і Харківська області);

4. Центральний (Київська, Черкаська області і м. Київ);

5. Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

6. Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

7. Причорноморський (АР Крим, Миколаївська, Херсонська, Одеська області та м. Севастополь);

8. Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).

3.2. СИСТЕМНИЙ ПІДХІД ДО ОЦІНКИ ПОЛОЖЕННЯ РЕГІОНУ В РЕЙТИНГУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Для опису та вивчення регіону може бути застосований системний підхід. По відношенню до описів регіону може бути застосований такий логічний ланцюг: структура → властивості → ознаки → риси → міра (засіб вимірювання).

Під розвитком регіону розуміється насичення його економічними об'єктами й зв'язками. Чим більше на певній території таких об'єктів і чим тісніше зв'язки між ними, тим більш розвинутою або освоєною вона є.

Як міра вимірювання може бути використаний цілий ланцюг показників, що дозволяє порівнювати різні індикатори з метою отримання необхідної відповіді на виклики про глибину і характер процесів, що відбуваються на даній території. До основних груп таких показників можна віднести:

1) показники, що відображають масштаби економіки регіону;

2) показники, що відображають результативність економіки регіону;

3) показники, що відображають режим відтворення населення в регіоні;

4) показники, що відображають стан і відтворення основних засобів у регіоні;

5) показники загальної оцінки освоєності території регіону;

6) показники, що відображають самозабезпеченість регіону;

7) показники, що відображають рівень коопераційних зв'язків у регіоні;

8) показники, що відображають фінансові потоки в регіоні;

9) показники, що відображають рівень життя населення регіону;

10) показники загальної оцінки насиченості території регіону елементами продуктивних сил.

3.3. НАПРЯМКИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

Регіональні нерівності – відмінності у рівнях розвитку, зайнятості, доходів населення, умов підприємництва тощо в регіонах. Зведення до мінімуму тих нерівностей, на яких може ґрунтуватися виникнення соціальних конфліктів, перешкоди соціально-економічному розвитку країни в цілому є сутністю регіональної політики.

До числа найбільш розповсюджених причин регіональних нерівностей відносяться: відмінності природно-кліматичних умов життя; нераціональність використання місцевих природних і трудових ресурсів; забруднення довкілля;

недосконалість галузевої структури регіональних господарських комплексів, їх низьку економічну ефективність; застаріла структура виробництва та запізнення з упровадженням інновацій; відмінності підприємницького клімату;

політичні, інституціональні, соціально-культурні фактори; відмінності в рівнях соціально-економічного розвитку й відставання деяких регіонів від нормативів розвитку соціальної та виробничої інфраструктури;

периферійне положення регіону та відставання в комплексному розвитку міст і сіл; незадовільну реалізацію можливостей регіонів щодо міжнародної інтеграції України,

спільного підприємництва, залучення іноземних інвестицій та ін.

Поняття «регіональна політика держави» включає в себе поняття «місцеве самоврядування» та «державна регіональна політика». Якщо місцеве самоврядування ставить на перше місце інтереси місцевої громади, то державна регіональна політика повинна забезпечити безумовне виконання у регіонах державного законодавства та тих інтересів, які держава має у даному конкретному регіоні.

З регіональною політикою тісно пов'язані регіональне планування і програмування.

Регіональне планування – необхідний інститут національного соціально-економічного планування, одна з форм реалізації регіональної політики у спосіб державного втручання в економіку регіону з метою пом’якшення найбільш гострих диспропорцій і соціальних протиріч (депресія, стагнація, безробіття).

Державна регіональна політика України регламентується Конституцією України, Законом України «Про місцеве самоврядування» і Державними програмами соціально-економічного розвитку регіонів.

Державна стратегія регіонального розвитку має вибудовуватися на принципах, що відповідають вимогам європейської структурної політики. Це

такі принципи:

1. Програмування. Політика регіонального розвитку має здійснюватись на основі довгострокових стратегій, планів та програм розвитку як на державному, так і на регіональному, а при необхідності - і на субрегіональному рівнях.

2. Концентрації. У зв'язку з обмеженістю державні фінанси концентруються, і встановлюється ієрархічність пріоритетів відповідно до сформульованих цілей.

3. Доповнюваності. Державна фінансова підтримка регіонального розвитку розглядається як кошти, які спільно фінансуються з державного і місцевого бюджетів, при цьому обсяги коштів з місцевих бюджетів не зменшуватимуться при фінансуванні визначених державою пріоритетів.

4. Партнерства. Регіональний розвиток вимагає тісної співпраці централь них і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, недержавних організацій, суб'єктів господарювання.

5. Субсидіарності. У рамках розподілу владних повноважень місце надання управлінських послуг максимально наближається до споживача з урахуванням повноти та якості надання цих послуг.

6. Збалансованості. Передбачається комплексне використання наявного потенціалу з урахуванням умов, критеріїв і строків, визначених законодавством.

7. Синергії. Закладається синхронне проведення ряду реформ і забезпечення суспільної єдності в напрямі узгодження пріоритетів і дій всіх владних інституцій, включаючи місцеве самоврядування.

Проте розвиток економіки значної частини регіонів сьогодні визначають одна-дві галузі, які є сировинними або ж виробляють проміжну чи низькотехнологічну продукцію, що спричиняє їх слабку конкурентоспроможність на зовнішніх ринках.

У сучасній Європі сформувалося розуміння сутності нового регіоналізму як оптимального використання специфіки та унікальності внутрішнього потенціалу регіонів для прискорення темпів економічного зростання. Такі підходи добре зарекомендували себе в Іспанії, Греції, Португалії, Франції, Німеччині, широко впроваджуються в Чехії, Угорщині, Польщі. Цей імпульс можна пояснити появою гасла "Розвиток регіонів – за свій власний рахунок".

Дата добавления: 2014-01-07