Питання. Соціальна мобільність. Марґіналізація індивідів та груп

Соціальна мобільність. Марґіналізація індивідів та груп

Теорія Соц.стр., яка висовує ті чи інші критерії поділу суспільства на соціальні верстви (прошарки, класи), є методологічною основою для формування теорії соціальної мобільності (соціального переміщення). Соціальна мобільність – сукупність соціальних переміщень людей, тобто зміна індивідом чи групою соц. статусу, місця, котре він займає в стратифікаційній системі суспільства. Термін “соціальна мобільність” був введений в соціологію в 1927 році американським соціологом російського походження Пітиримом Сорокіним. Згідно його теорії існує 2 типи соц. мобільності: вертикальна і горизонтальна. Вертикальна мобільність, в свою чергу, залежно від напрямку переміщення, поділяється на висхідну (соц. підйом, рух вгору), низхідну (соц. спуск, рух вниз). Горизонтальна має на увазі перехід індивіда від однієї соц. верстви до іншої, що знаходиться на тому ж рівні: зміна місця проживання (міграція), зміна віросповідання.

Соціологи також розрізняють:

1) групову (при зміні самої системи стратифікації, як наслідок значних соц. змін: революцій, перевороти, війни) та індивідуальну: кар’єра, (просування по службово-професійних сходинках у зв’язку з підвищенням кваліфікації, рівня освіти, заняття престижної посади); служба в армії, церкві (інших соц. інститутах), політична діяльність, вигідний шлюб; 2) м іжпоколінну (інтерґенераційну) – позиція дітей відносно їх батьків; інтраґенераційну – зміна соц. позиції одним і тим же індивідом.

Дистанція мобільності – кількість сходинок, по яких прийшлося піднятись, чи опуститись індивіду (групі): нормальна – переміщення на 1-2 сходинки; не нормальна – неочікуваний злет на вершину, чи різке падіння до основи піраміди.

Соціальна клаузола – створення соц. бар’єрів та перепон, обмеження доступу до іншої групи, замикання групи самих в собі.

Дослідження свідчать, що соц. мобільність відбувається інтенсивно, в перехідних суспільствах, таких, що швидко розвиваються. Стабілізація суспільного життя веде до зниження темпів мобільності. Чим вище знаходиться соц. версва, тим важче до неї проникнути. Тенденція до соц. закритості притаманна всім суспільствам. Праці Р.Мільса довели, що навіть в “зразкових” демократичних суспільствах США, Франції, Англії правляча еліта є незмінною і складається з представників одних і тих же родин.

Соц. переміщення індивідів мають об’єктивні показники: отримання нової посади, збільшення доходів, придбання власності тощо. Однак, зміна об’єктивних показників в житті індивідів не означає, що автоматично зміниться їх соц. становище. Для того, щоб повністю змінити соц. статус у індивідів часто виникає проблема входження в нову субкультуру групи з більш високим статусом, а також пов’язана з цим проблема взаємодії і спілкування з представниками нового соц. середовища. Для подолання культурного бар’єру і бар’єру взаємодії та спілкування необхідно змінити попередній спосіб життя, сформувати для себе нові зразки типової статусної поведінки, змінити соц. оточення тощо.

Проте, як свідчить досвід, далеко не всім вдається пройти соціокультурний селективний контроль і комфортно облаштуватись у новій страті. Піднявшись на більш високу сходинку за всіма об’єктивними критеріями, індивід в силу соціокультурних обставин залишається за дверима нової страти. Оскільки об’єктивно він і стару страту вже залишив (його нове становище, прагнення вести новий спосіб життя робить його “чужим” для попередньої групи) індивід ніби “провисає” між двома стратами, між двома культурами. Аналогічна ситуація може скластись і під час руху вниз. Феномен знаходження індивіда чи соц. групи на межі двох спільнот, ніби між двома культурами, пов’язаний з соц. переміщеннями, називається марґінальністю (від лат. merginelis – той, що знаходиться на межі, на кордоні).

Досить часто марґіналізація індивідів відбувається в результаті горизонтальної мобільності, в першу чергу під час міграцій: переїздах до іншої країни, місцевості, з міста до села чи навпаки. Людина залишає звичне соц. середовище і не здатна відмовитись від попередніх установок, цінностей, зразків поведінки і певний час (а може й завжди) не може засвоїти нових. Як наслідок у неї формується подвійна самосвідомість, постійно виникає психічне напруження. Маргінальні індивіди згідно Т.Парсонса володіють наступними характерними рисами: тривожність, агресивність, чутливість, честолюбність, егоцентричність. Марґіналами часто стають люди, що вступають в міжетнічні та міжрасові шлюби.

Марґіналізація індивідів – невіддільна складова соц. мобільності протягом всього розвитку суспільства. Проте, в період зламу суспільних відносин в перехідні періоди, коли змінюється попередній соц. устрій, змінюються цінності, формуються нові орієнтири, зразки та норми поведінки, процес марґіналізації посилюється, люди стають марґіналами не з власної волі. Цей період характеризується і марґіналізацією правлячої еліти. Саме це ми спостерігаємо в сучасній Україні, де в результаті захоплення власності, збагачення, оволодіння важелями влади сформувалась соц група “нових українців”, котра не виробила певні стереотипи нового способу життя, а використовує конгломерат зразків поведінки різних культур: західної, радянсько-номенклатурної, барсько-купецької дореволюційної доби.

Західнонімецький соціолог Р.Дарендорф

В основу стратифікації поклав поняття “авторитет”, що відображає відносини власності і боротьбу соц. груп за владу, і виокремив 3 страти:

1) ті, хто керує (управлінці-власники і бюрократи-менеджери;

2) проміжний «новий середній клас» – продукт асиміляції роб. аристократії і службовців з пануючим класом – управлінців;

3) ті, ким керують (робітнича аристократія і низькокваліфіковані робітники).

Американський соціолог Т.Парсонс пов’язує шкалу стратифікації того чи іншого суспільства з пануючою в ньому системою цінностей. Тому в систему ранжування він заклав 6 основних соціально-значущих ознак:

1) належність до родини (народження, шлюб);

2) особисті якості, що відрізняють індивіда від інших (стать, вік);

3) досягнення як цінність, що є результатом діяльності індивіда;

4) власність (матеріальна, духовна, інтелектуальна), котру можна передати у спадок;

5) авторитет – інституційно визнане право впливати на дії людей (офіційна посада, інший соц. статус – лікар, батько, тощо);

6) влада – здатність впливати на людей і досягати своїх цілей.

Американський соціолог У.Л.Уорнер на основі об’єктивних критеріїв ранжування: доход, об’єм влади, рівень освіти та суб’єктивних показників: відчуття належності індивіда до даної соц. верстви, ідентифікація з ним, а також визнання його належності до певної страти “значимими іншими”, виокремив 6 основних страт або класів:

1) вищий-вищий – багаті люди, критерій виділення: знатне походження (клаузола);

2) нижчий–вищий – люди високого статку, які не були вихідцями з аристократичних родин, досягли в своєму роді діяльності найвищого рівня: народні артисти, олімпійські чемпіони, лауреати премій, тощо

3) вищий- середній – високоосвічені особи, зайняті інтелектуальною працею та ділові люди: юристи, власники капіталу, менеджери;

4) нижчий-середній – канцелярські службовці та інші “білі комірці” (секретарі, банківські службовці) а також вчителі, медсестри;

5) вищий-нижчий – “сині комірці” – заводські робітники та інші робітники фізичної праці;

6) нижчий-нижчий – найбідніші та обездолені верстви, емігранти.

Соціальна структура сучасного українського суспільства Савчинський Р.О. (дослідження 2007р.) На підставі багатовимірної методології, яка включає 15 показників статусної позиції виокремив наступні страти:

1) вищий класичний прошарок;

2) прошарок висококваліфікованих спеціалістів-професіоналів;

3) український серединний прошарок;

4) базовий економічно активний прошарок;

5) базовий економічно незайнятий прошарок;

6) нижчийпрошарок

Дата добавления: 2014-01-07