Мовний, мовленнєвий, спілкувальний етикет

Мова – це своєрідна візитна картка кожної людини, саме вона дає змогу судити про її освіченість, ерудицію, начитаність і под. Ніщо не характеризує людину так швидко, всебічно і наочно, як її мова. Ще давньогрецький філософ Сократ говорив: „Заговори, щоб я тебе побачив”, указуючи тим самим на велике значення усного мовлення у характеристиці людини.

Усне мовлення – це така форма реалізації мови, яка виражається за допомогою звуків, являє собою процес говоріння і є первинною формою існування мови.

Українське усне мовлення стало сьогодні засобом широких ділових контактів – у трудовому колективі, на зборах, нарадах, конференціях, з’їздах, а також під час бесід, переговорів з діловими партнерами тощо. Ця широта суспільних функцій стає основою для розвитку і вдосконалення усної літературної мови. Сьогодні вносять пропозиції про те, щоб до характеристики ділових якостей людини додати ще й мовну характеристику: вміє чи не вміє чітко та лаконічно висловлювати свої думки.

Живе усне переконливе мовлення – важливий засіб багатоманітного та різноспрямованого впливу на слухача. Правильне, внормоване усне мовлення може забезпечити швидкість взаєморозуміння між учасниками комунікативного акту.

Загальні вимоги, які визначають рівень культури усного літературного мовлення:

1. Ясність, недвозначність у формулюванні думки.

2. Логічність, смислова точність, небагатослівність мовлення.

3. Відповідність між змістом мовлення та мовними засобами.

4. Стильова однорідність тексту.

5. Різноманітність мовних засобів (багатство лексики в активному словниковому запасі мовця).

6. Самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, зіставленнях, у побудові висловлювань.

7. Виразність дикції, відповідність між темпом мовлення, силою голосу і ситуацією мовлення.

Цілком очевидно, що ці вимоги мають базуватися на бездоганному знанні норм літературної мови, передусім тих, які реалізуються в усній формі, та чутті мови як здатності людини відчувати належність слова до певного стилю, доречність чи недоречність його вживання в певній ситуації.

Усне літературне професійне мовлення – це різновид розмовно-літературного мовлення, яке близьке до писемного. Однак існують специфічні елементи та правила, що виявляються лише в ньому і дотримання яких зробить усне мовлення правильним, виразним, доступним і зрозумілим.

Важливим елементом усного мовлення є інтонація, за допомогою якої у текст уносять різні смислові та емоційні відтінки. Наголос – це основний елемент інтонації, який пов’язаний з виділенням складу в слові або слова у реченні, фразі. Темп мовлення виявляється в інтонуванні як окремого слова, так і групи слів. Наприклад, наголошені склади в слові вимовляються повільніше, а ненаголошені – дещо швидше. Темп значною мірою залежить від раціональності пауз – зупинень у мовленні. Пауза виконує логіко-граматичні й інтонаційно-конструюючі функції. На письмі паузи позначаються різними розділовими знаками. Промовляння фрази супроводжує висота тону, яка допомагає правильно інтонувати її і відповідно позначати на письмі за допомогою розділових знаків. Наприклад, закінчення думки графічно позначається крапкою, а в усному мовленні – пониженням тону; внутрішній процес піднесення передають на письмі знаком оклику, а в усному мовленні – значним підвищенням тону тощо.

Запорукою успішного усного мовлення є добре поставлений голос. Природними властивостями голосу є: повнозвучність, милозвучність, мелодійність, гнучкість, висота, діапазон, сила. Щоб добре говорити, треба не лише володіти своїм голосом, але й мати добре відпрацьовану дикцію, тобто правильну, виразну артикуляцію, тобто роботу мовних органів, спрямовану на вимову звуків.

Особистісний чинник у мовному професійному спілкуванні передбачає визначення і формування таких якостей мовця, як свідоме й відповідальне ставлення до слова; самостійний та творчий склад мислення; правильний і доречний добір мовних засобів; правильна побудова висловлювання; вміння слухати.

Життя людини в суспільстві регламентоване системою різних правил, законів. Відомо, що етикет підніс типові висловлювання у ранг нормативного, зовнішньо обов’язкового поведінкового імперативу. Тому кожен спеціаліст має дбати про дотримання правил мовного етикету.

Етикет – це кодекс правил поведінки, що регламентують взаємини між людьми у різних ситуаціях.

Нині узвичаєно виокремлювати за сферою використання діловий етикет – норми поведінки і спілкування різних соціальних груп. Визначальна прикмета його – співпраця і взаєморозуміння.

Основну частину етикету загалом становить мовний, мовленнєвий і спілкувальний етикет, які нині виокремлюють авторитетні фахівці з проблем культури спілкування.

Різні мови світу виробили спеціальні лексичні, морфологічні, синтаксичні засоби вираження ввічливості, відпоовідні етикетні мовні формули, які становлять мовний етикет. Основними вимогами мовного етикету є ввічливість, уважність, чемність, порядність та тактовність.

Мовний етикет – це сукупність правил мовної поведінки, які представлено в мікросистемі національно специфічних стійких формул і виразів у ситуаціях установлення контакту зі співбесідником, підтримки спілкування в доброзичливій тональності.

Мовний етикет як соціально-лінгвістичне явище виконує такі функції:

- контактнопідтримувальну – встановлення, збереження чи закріплення стосунків адресата й адресанта;

- ввічливості (конотативну) – прояв чемного поводження членів колективу один з одним;

- регулятивну – така функція регулює взаємини між людьми у різних спілкувальних ситуаціях;

- впливу (імперативну, волюнтативну) – передбачає реакцію співбесідника;

- звертальну (апелятивну) – привернення уваги, здійснення впливу на співбесідника.

Наявність цих функцій підтверджує думку, що мовний етикет являє собою своєрідний механізм, за допомогою якого може відбутися ефективне спілкування.

Усі названі функції мовного етикету ґрунтуються на комунікативній функції мови.

Мовленнєвий етикет – це реалізація мовного етикету в конкретних ситуаціях спілкування, вибір мовних засобів вираження.

Мовленнєвий етикет –поняття ширше, ніж мовний етикет, і має індивідуальний характер. Мовець вибирає із системи словесних формул найбільш потрібну, зважаючи на її цінність.

Український мовленнєвий етикет, на думку лінгвіста М. Стельмаховича, – це національний кодекс словесної добропристойності, правила ввічливості. “Він сформувався історично в культурних верствах нашого народу і передається від покоління до покоління як еталон порядної мовленнєвої поведінки українця, виразник людської гідності й честі, української шляхетності та аристократизму духу… “Мовознавець С. Богдан зазначає, що мовленнєвий етикет українців є унікальною, універсальною моделлю їх мовної діяльності. Знання цієї системи, а ще більше – повсякденна їх реалізація, гармонія знань і внутрішнього світу людини, без перебільшень, є своєрідним барометром духовної зрілості нації.

У постійних системних відношеннях із словесними формулами ввічливості перебувають немовні (невербальні) засоби вираження. Сукупність мовних і немовних засобів спілкування, якими послуговуються у різних комунікативних ситуаціях, становить спілкувальний етикет.

Спілкувальний етикет – це система, яку мовці відтворюють за правилами, узвичаєними в певній мовній спільноті. Йому властива національна своєрідність, ідіоетнічність. В українців, наприклад, здавна побутує пошанна форма звертання на Ви до старших за віком, посадою, незнайомих, до батьків.

Суттєвою ознакою мовного етикету українців є вживання форми кличного вдмінка у звертанні, наприклад: Петре, Надіє, колего, друже.

Існують формули мовного етикету. Відомо, що спілкування можливе за наявності: мовця, адресата, до якого звернена мова; мети і теми мовленнєвої діяльності.

За умовами і змістом мовної ситуації вирізняють різновиди мовного етикету: звертання, привернення уваги, вітання, знайомство, запрошення, прохання, порада, погодження, згода, незгода, вибачення, скарга, втішання, докір, комплімент, несхвалення, побажання, вдячність, прощання.

Вислови мовленнєвого етикету, закріплені за певними ситуаціями, являють собою готові формули не лише з точки зору їх морфолого-синтаксичної структури, а й з точки зору їх лексичної наповненості.

Загальна функціональна типологія одиниць мовленнєвого етикету українського народу може бути представлена у такому вигляді (наводимо приклади найбільш типових формул):

1. Етикетні одиниці, якими виражається вітання: Добрий ранок! Доброго ранку! Добрий день! Доброго дня! Добридень! Добрий вечір! Здрастуйте! Здоров був! Здоровенькі були! Доброго здоров’я! Моє шанування! Вітаю Вас! Скільки літ, скільки зим! Радий Вас бачити! та ін.

2. Формули із значенням прощання: Прощайте! Прощавайте! До зустрічі! До побачення! Щасливо! Бувайте здорові! Дозвольте відкланятись! На добраніч! Щасливої дороги! Побачимось! та ін.

3. Вислови вибачення: Вибачте, пробачте, даруйте, прошу вибачення, мені дуже шкода, перепрошую, не гнівайтесь на мене, приношу свої вибачення та ін.

4. Мовленнєві одиниці, що супроводжують прохання; Будь ласка, будьте ласкаві, будьте люб’язні, прошу Вас, якщо Ваша ласка, ласкаво просимо, чи не змогли б Ви… та ін.

5. Звертання: Мамо, тату, доню, сину, сестро, брате, пані, панове, добродію, товаришу, друже, приятелю, подруго, колего та ін.

6. Згода, підтвердження: Згоден, я не заперечую, домовилися, Ви маєте рацію, це справді так, авжеж, звичайно, певна річ, так, напевно, безперечно, безумовно, гаразд та ін.

7. Сумнів: Хіба? Невже? Проте, мені важко сказати, хотілося б вірити та ін.

8. Висловлення власного погляду: На мій погляд, на мою думку, на моє переконання, як на мене, мушу зауважити та ін.

Як бачимо, кожна із ситуативно-тематичних груп становить синонімічний ряд етикетних одиниць, які різняться за семантичними і стилістичними ознаками. Вибір засобів для кожного різновиду мовного етикету диктується умовами спілкування, а також особистими якостями комунікантів. Знання національного мовного етикету і його вміле використання є ознакою мовної й загальної культури людини.

У сучасних умовах володіння живим усним переконуючим словом як засобом багатоманітного і різноспрямованого впливу на слухача ґрунтується на культурі мислення (самостійність, самокритичність, глибина, гнучкість, оперативність, відкритість), культурі мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, доцільність, логічність, оригінальність, краса), культурі поведінки (ввічливість, тактовність, коректність, розкутість, серйозність) та культурі спілкування (повага до співрозмовника через вивчення його інтересів, управління поведінкою слухачів, згуртування однодумців, відповідальність за мовленнєвий вчинок).

4. Словники у професійному мовленні. Роль словників у підвищенні мовленнєвої культури

У мовознавстві існує спеціальний розділ, що займається теорією і практикою укладання словників, – лексикографія.

Лексикографія (від грец. лексикос – словник, графо – пишу) як галузь мовознавчої науки поряд із розв’язанням важливих теоретичних проблем словникової роботи задовольняє практичні потреби суспільства в словниках різних типів і різного призначення. Тобто лексикографія – це наука, що займається не лише розробленням теорії укладання словників, але й добиранням, упорядкуванням та описом різноманітних словникових (лексикографічних) матеріалів. У цій науці нерозривно пов’язані й взаємно зумовлені два аспекти – теоретичний і практичний, прикладний. Між лексикографією та іншими мовознавчими дисциплінами існує тісний зв’язок. З одного боку, лексикографія становить матеріальну базу лінгвістичних досліджень, а з другого – своїми досягненнями лексикографія завдячує розвитку суміжних із нею галузей науки про мову. Словники виконують інформативну і нормативну функції: вони універсальні інформаційні джерела для розуміння того чи того явища та найпевніша консультація щодо мовних норм.

Про важливість такої довідкової літератури свідчить давність її походження. Практичне словникарство виникає 4 тисячі років тому. Так, перші перекладні словники з’являються в Китаї (ХV ст. до н.е.), в Давньому Єгипті (ХVІІІ ст. до н.е.). Перші тлумачні словники створено в Китаї (ІІІ ст. до н.е.), в Японії (VІІІ ст. до н.е.). Перші словники східних слов’ян – їх називали в той час лексиконами, алфавітами або тлумаченнями – були здебільшого зібраннями іншомовних і застарілих слів. Словники української мови почали з’являтися у ХVІ ст. Першими такими словниками були “Лексис“ Лаврентія Зизанія і словник Памви Беринди “Лексикон словенороський “, видані 1627 р. в Києві, в якому слова старослов’янської мови перекладалися на тогочасну українську книжну мову.

Першим словником, що фіксував лексику нової української літературної мови, був невеличкий (близько 1 тис. слів) словничок, доданий до першого видання “Енеїди“ І.Котляревського (1798 р.). Подібний словничок під назвою “Краткий малороссийский словарь“ (1130 слів) було додано до першої граматики української мови О.Павловського (1819 р.).

Чимало словників видано у ХІ – ХХ ст. Сьогодні вони – пам’ятки минулого в історії розвитку мови, її лексичного складу.

Визначним явищем української лексикографії був ґрунтовно підготовлений 4-томний “Словарь української мови“ (1907 – 1909 рр.), упорядкований Б.Грінченком. У ньому понад 70 тис.слів. Цей словник не втратив свого значення і нині.

Сучасна лексикографія представлена численними й багатоплановими словниками.

Словникова продукція залежно від складу лексичного матеріалу й способу його опрацювання буває різних типів. Слід розрізняти енциклопедичні словники та словники філологічні (лінгвістичні). Енциклопедичні фіксують і пояснюють не слова, а пов’язані з тими чи іншими словами (як назвами відповідних явищ) відомості з різноманітних галузей знання, науки, мистецтва, виробництва, політичного життя тощо. До великих енциклопедичних словників належить „Українська Радянська Енциклопедія” (в 17-и томах).

Що ж стосується філологічних словників, то вони мають кілька різновидів, але об’єктом опису в них завжди є слово, яке може аналізуватися з погляду походження, семантики, правопису, наголошування тощо. Вони бувають 1-, 2- та кількамовними.

У перекладних словниках до кожного слова, що перекладається, подається відповідне слово іншої мови.

Тлумачні словники з’ясовують основні прямі та переносні значення слів певної мови, належність їх до певних стилів, частоту вживання тощо.

Етимологічні словники з’ясовують походження слів, їх найдавніші корені, а також розвиток значення слів, зміни у їх будові.

Історичні словники подають у текстах і пояснюють слова, що вживалися у мові раніше й зафіксовані в її писемних пам’ятках.

Орфографічні словники подають нормативне написання слів.

Словник іншомовних слів дає пояснення слів і термінів іншомовного походження, що ввійшли до складу української літературної мови.

Синонімічні словники подають згруповані в синонімічні ряди слова – синоніми.

Фразеологічні словники пояснюють значення і вживання стійких сполучень слів.

Термінологічні словники подають значення термінів з певних галузей знань.

Відомі й інші типии словників: мови письменників, власних імен, прізвищ, топонімічні словники, словник антонімів, паронімів тощо.

Для студентів різних профілів навчання серед словників особливо важливими є:

- Тлумачні словники, оскільки вони універсальні за своїм змістом. У них можна довідатися про значення слова та його відтінки, правопис і наголошення, особливості сполучуваності слова й ін.

- Словник технічної термінології / Упор. Ю.Трихвилів, І.Зубков – К.: Інститут енциклопедичних досліджень, 2008.

- Російсько-український науково-технічний словник / Укл. В.Перхач, Б.Кінаш. – Львів, 1997.

- Російсько-український словник з інженерних технологій / Уклад. М.Ганіткевич, Б.Кінаш. – Львів: Ліга – Прес, 2005.

-Українсько-англійський науково-технічний словник / Уклад. М.Савлук – К.: Наукова думка, 2008.

- Новий російсько-український політехнічний словник / Уклад. М.Зубков – Харків: Гриф, 2005.

Клименюк Т. М., Проскуряков В. І., Ковальчук Х. І. Ілюстрований словник архітектурних термінів. — Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2010.

Російсько-український та українсько-російський словник термінів будівництва й архітектури в 2 тт. Том 1: Російсько-український словник термінів будівництва й архітектури / С. Жуковський, Р. Кінаш, Л. Полюга, В.Базилевич. За ред. Р. Кінаша – Львів: Ліга-Прес, 2005.

Економічний словник-довідник / За ред. проф. С.В. Мочерного. – К., 1995.

Словник фондового ринку / Автори-укладачі: А.Т. Головко, В.Ф. Кобзар, О.О. Науменко та ін. – К., 1999.

Словник термінів інформаційних систем та технологій / В.Д. Дербенцева, Д.Є. Семьонова, О.Д. Шарапова. – К.: ТОВ „Видавництво „Аспект-Поліграф”, 2008.

Словники відіграють величезну роль у піднесенні мовної культури, саме тому при засвоєнні норм української літературної мови, оволодінні українською лексикою та стилістичним багатством мови, кращому висловленні своєї думки слід працювати зі словниками.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Розмежуйте поняття „культура мови” і „культура мовлення”.

2. Назвіть комунікативні ознаки культури мовлення.

3. Виділіть основні аспекти вияву культури мовлення.

4. Які вимоги ставляться до усного літературного мовлення?

5. Дайте визначення понять „мовний”, „мовленнєвий”, спілкувальний етикет”?

6. Назвіть систему мовних формул, якою послуговуються під час вітання.

7. Що є предметом вивчення лексикографії?

8. Які види словників існують?

Дата добавления: 2014-01-07