Управління як соціальний феномен

План

Лекція 1.

Тема. "Політичний менеджмент як наука, навчальна дисципліна і практика".

Мета лекції: визначити особливості сутність і особливості політичного менеджменту.

1. Управління як соціальний феномен.

2. Сутність поняття «менеджмент».

3. Політичне керівництво і політичний менеджмент.

4. Об'єкт і предмет політичного менеджменту.

Сучасні суспільно-політичні процеси, особливо у країнах так званого трансформаційного, перехідного періоду, наочно демонструють складність відносин як між окремими суб'єктами політики, так і у сфері політики загалом. А відтак роль політичної науки та її складових т наукових дисциплін, що з нею перетинаються, є дотичними до неї – небувало підвищилася. З'явилася потреба визначити і глибше опрацювати методологічні засади таких політичних наук, як кратологія, конфліктологія, прогностика, глобалістика, політичне маніпулювання, політична міфологія тощо. З-поміж них істотно вирівняється політичний менеджмент – наука про закономірності, технології та своєрідне мистецтво політичної діяльності.

Щоб максимально точно визначити сутність поняття "політичний менеджмент", варто бодай коротко проаналізувати такий логічний ряд: "управління", "державне управління", "менеджмент", "політичне керівництво" і політичний менеджмент".

Управління. Загалом це специфічна соціальна функція, що виникає з потреб самого суспільства як складової саморегульованої системи і супроводжує всю історію його розвитку, набуваючи політичного змісту й відповідних державних норм в умовах його соціальної розшарованості [240, 117].

Управління – свідома, цілеспрямована дія людей на суспільну систему в цілому або на окремі її лайки (сфери суспільного життя, галузі економіки, підприємства, колективи), що забезпечує їх оптимальне функціонування і розвиток на основі використання властивих суспільству об'єктивних закономірностей розвитку [217, 134]. Це соціальна функція, що виявляється у владно-організуючій діяльності, яка забезпечує узгодженість спільної праці та побуту людей для досягнення суспільно значущих цілей та завдань [240, 127].

Управління наявне всюди, де існують життя, різноманітна діяльність людей, груп, класів, великих соціальних спільнот.

Загальні функції управління у сфері політики, політичного процесу фактично повністю повторюють (лише з деякими відмінностями) функції управління загалом. До них належать:

Функції планування. У політиці будь-який її суб'єкт, структурою завжди визначають загальну мету, розробляють стратегію і і н гику з тим, щоб скоординувати діяльність усіх учасників політичного процесу.

Функція організації діяльності. Як і в інших сферах, у політиці і створюється певна структура управління, визначається і встановлюється порядок взаємодії учасників політичних відносин і дій, розподіляються повноваження.

Функція координування. Полягає у необхідності забезпечення узгодженості дій суб'єктів політичного процесу (особливостей, і груп, громадських об'єднань, політичних партій, рухів тощо).

Функція регулювання. Забезпечує регулювання взаємодії суб'єктів політичного процесу, послідовності дій, акцій, заходів політичного характеру і змісту.

Функція мотивації. Політична діяльність можлива і результативна за умови відповідного стимулювання, використання різних заохочень.

Функція контролю. Без визначений і врахування реальних результатів, стану політичної діяльності, зіставлення досягнутого із планованим, очікуваним політична діяльність втрачає сенс.

Функція врахування діяльності, тобто визначення тою, що ж реально зроблено, досягнуто.

Функція прийняття рішень. Будь-яка діяльність, зокрема іі політична, неможлива без рішенні». Рішення це певний вибір, який постійно робить суб'єкт (учасник) політичного процесу.

Вищою, най масштабнішою формою управління є державне управління.

Державне управління. З-поміж інших форм управління суттєво вирізняється тим, що передусім забезпечує функціонування й розвиток суспільства як єдиного цілого.

Державне управління – організований процес керівництва, регулювання і контролю державних органів за розвитком галузей економіки і культури, інших сфер державного життя [225, 102\.

Насамперед воно має забезпечити:

• ефективне використання всіх видів ресурсів суспільства задля його стабільного функціонування та поступального розвитку;

• розроблення та реалізацію стратегії суспільного розвитку;

• обстоювання основних прав і свобод людини, її соціальну підтримку та захист.

Організуючу функцію в державному управлінні виконує право як специфічний політико-юридичний засіб управління поведінкою людей в суспільстві, що є державно організованим.

Основні засади, характер, спрямованість державного управління зумовлює державна політика.

Державна політика. Це відносно стабільна, організована й цілеспрямована діяльність (бездіяльність) державних інституцій, здійснювана ними безпосередньо чи опосередковано щодо певної проблеми або сукупності проблем, яка виливає на життя суспільства [224, 83].

Поняття "державна політика" виокремлює з політики і пояснює її як специфічну складову український дослідник О. Валевський: "Державна політика – це дії органів державної влади з вирішення проблем, які найоптимальніше сприяють реалізації інтересів суспільства" [39, 9],

Вдалим, хоча і значно вужчим, є і таке визначення: державна політика – це відносно стабільна, організована та цілеспрямована діяльність уряду стосовно певної проблеми, яка здійснюється ним безпосередньо чи опосередковано і впливає на життя суспільства 1194, 14\.

Якщо акцептувати увагу па різних аспектах та особливостях державної політики, то можна отримати багато визначень, досить відмінних між собою. Наприклад; державна політика – це: "те, що уряд вирішує робити або не робити" (Томас Дай); "політика як дороговказ у діях державних службовців" (Леслі Пал); "ставлення урядової структури до свого оточення" (Роберт Айстоп); "тривала серія більш-менш відповідних дій та їх узгодження з метою прийняття конкретного рішення" (Річард Роуз); "сума урядових дій незалежно від того, йдеться про пряму діяльність уряду чи про його діяльність через агентів, які впливають па життя громадян" (Гай Пітере); "державна політика – це політична діяльність держави, її органів" [194, 61]. Останнє визначення належить науковцям Української Академії державного управління при Президентові України, які водночас зазначають, що воно надто загальне, широке й абстрактне.

Предметніше уявлення про державну політику можна одержати, відповідно класифікуючи, моделюючи її. Наприклад, вирізняють державну політику:

• поточну (система заходів, дій, завдяки яким забезпечується щоденне, оперативне коригування, управління всіма процесами, відносинами, що відбуваються в державі, задля стабільного, максимально безконфліктного її існування);

• довгострокову (система заходів і дій, зорієнтованих у майбутнє, на перспективу).

Державну політику поділяють також па внутрішню і зовнішню У першому випадку йдеться про регулювання будь-яких процесів усередині держави, а у другому – про відносини держави;і іншими державами.

Різною є й типологізація державної політики, зокрема вирізняють такі її тини [72, 16-22\:

• екстракційну (або матеріальну, за Дж. Апдерсепом) спрямовується па пошуки людських, матеріальних та інших ресурсів у самому суспільстві для досягнення певних результатів, мети функціонування та розвитку;

• символічну (за Дж. Апдерсепом) – своєрідна протилежність матеріальній політиці; її метою є забезпечення цінностей не матеріальних, а духовних, тих, що насамперед формують активну громадянську позицію людини;

• регулятивну (за Дж. Андерсеном) забезпечує існування суспільства за рахунок регулювання основних його структур;

• дистрибутивну - політика розподілу та перерозподілу матеріальних і нематеріальних цінностей у формі різних виплат, субсидій, забезпечення певного прожиткового мінімуму;

• процедурну – визначає, хто, як і що робитиме в суспільстві й відповідатиме за зроблене.

Головним завданням державної політики, яка формується і реалізується па демократичних засадах, має бути координація зусиль усіх соціальних інституцій, суб'єктів політики па такому реформуванні, вдосконаленні суспільних відносин, які сприяли б максимальному підвищенню господарської та трудової активності населення у вирішенні існуючих власних проблем, у створенні умов для максимальної реалізації людиною свого потенціалу, здібностей і талантів. Далеко не всім державам вдається досягти цього.

Дата добавления: 2014-01-07