Поняття глобальних проблем

Тема: Політико-географічні аспекти глобальних проблем людства

1. Поняття глобальних проблем.

2. Класифікація глобальних проблем і шляхи їх вирішення.

2.1. Воєнно-політичні проблеми.

2.2. Економіко-політичні проблеми.

2.3. Правові проблеми.

3. Глобальні проблеми людства й України.

Глобальними називають найважливіші загальнопланетарні проблеми сучасної епохи, що стосуються інтересів усі країн і народів, людства загалом. Виникли вони внаслідок протиріч суспільного розвитку, різко зростаючих масштабів впливу людської діяльності на навколишнє природне середовище, пов'язані з нерівномірністю соціально-економічного та науково-технічного розвитку країн і регіонів.

Нині відомо багато визначень глобальних проблем, нау­кових підходів до їх класифікації, які істотно відрізняються між собою. Наведемо кілька тлумачень цього поняття з енциклопедій і словників.

"Глобальні проблеми (фр. global — загальний, всесвітній, від лат. globul — земна куля) — сукупність життєво важливих проблем, від вирішення яких залежить дальша доля людства, його соціальний прогрес".

"Глобальні проблеми — сукупність проблем людства, від вирішення яких залежить соціальний прогрес і збереження цивілізації, — відвернення світової термоядерної війни і за­безпечення мирних умов для розвитку всіх народів; знищен­ня зростаючого розриву в економічному рівні і доходах на душу населення між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, шляхом ліквідації їх відсталості, а також від­вернення голоду, злиднів і неграмотності на земній кулі; припинення стрімкого зростання населення ("демографічно­го вибуху") в країнах, що розвиваються, і відвернення не­безпеки "депопуляції" в розвинутих капіталістичних краї­нах; відвернення катастрофічного забруднення навколиш­нього середовища, у тому числі атмосфери, Світового океану тощо; забезпечення подальшого економічного розвитку люд­ства необхідними природними ресурсами, включаючи про­довольство, промислову сировину і джерела енергії; запобі­гання безпосереднім і віддаленим наслідкам науково-техніч­ної революції. Деякі дослідники до числа глобальних проблем включають також проблеми охорони здоров'я, осві­ти, соціальної цінності, відносини між поколіннями та ін.".

"Глобальні проблеми сучасності — актуальні міжнародні проблеми суспільного розвитку, які особливо загострилися в кінці XX ст. і є життєво важливими для всього людства"¹.

В інших словниках подано ще деякі визначення глобальних проблем людства, але найвдаліше з них наведено в "Кратком политическом словаре":

"Глобальні проблеми сучасності — комплекс проблем, які зачіпають життєві інтереси всіх народів, всього людства і ви­магають для свого розв'язання колективних зусиль різних держав, всієї світової співдружності".

Тому надалі, говорячи про глобальні проблеми людства, ми матимемо на увазі проблеми світового значення, для розв'язання яких недостатньо зусиль якоїсь окремої краї­ни, а потрібні об'єднані зусилля всіх країн, всієї світової спільноти.

Глобальні проблеми вимагають міждисциплінарного осмислення, аналізуються різними галузями наукового знання. Політична географія вивчає:

— світ загалом, а це виникнення і локалізація глобальних проблем;

— стосунки між державами та їх блоками — без цього н можливе повне розуміння більшості глобальних проблем людства;

— політичне становище всередині країн, без чого не можна зрозуміти їх ставлення до тієї чи іншої проблеми.

Визначення переліку глобальних проблем належить до функцій ООН. Після визнання цієї проблеми глобально у структурі ООН створюються окремі організації (комісії асоціації тощо), які займаються її розв'язанням. Так, для вирішення продовольчої проблеми була створена FAO (Food Agricultural Organization), демографічної — UNFPA (United Nations Family Planning Association) та ін.

ООН офіційно визнала такі 13 глобальних проблем, як:

1) відвернення ядерного конфлікту;

2) роззброєння;

3) демографічна;

4) продовольча;

5) ресурсна;

6) енергетична;

7) екологічна;

8) піднесення економіки відсталих країн;

9) ліквідація небезпечних хвороб;

10) освоєння Світового океану;

11) освоєння космосу;

12) боротьба зі злочинністю і тероризмом;

13) боротьба з наркоманією і наркобізнесом.

Дві останні визнані глобальними у 1990 р.

Джерела глобальних проблем сучасності можна поділи­ти на дві групи: поглиблення суперечностей між людиною і природою (екологічні, продовольчі, енергетичні та ін.) та у відносинах між людьми (проблеми відвернення ядерного конфлікту, демографічна, боротьба зі злочинністю і терориз­мом тощо).

Провідні вчені світу (серед них були політологи, соціоло­ги, економісти, біологи, географи, математики та ін.) заці­кавилися глобальними проблемами та почали їх вивчати у другій половині XIX ст. їхні концепції слугували форму­ванню на межі 60—70-х років XX ст. нової міждисциплінар­ної науки — глобалістики. Хоча перші наукові передбачен­ня виникнення глобальних проблем були зроблені ще рані­ше — наприкінці XVIII — початку XIX ст. "Батьком" глобалістики можна вважати англійського священика та вченого Т. Мальтуса, який, вивчаючи динаміку зростання населення європейських міст, першим намагався приверну­ти увагу людей до загрози перенаселення. У другій половині XIX ст. уже було опубліковано низку наукових праць, при­свячених проблемам взаємовідносин між людиною і приро­дою, серед них книга американського вченого Д. Марша "Людина і природа" (1864).

Теоретичні основи глобалістики були закладені на почат­ку XX ст. їх авторами були французький біолог, мислитель-гуманіст П. Тейяр де Шарден (1881—1955) та український учений В. Вернадський (1963—1945), які розробили вчення про ноосферу — сферу розуму.

Значну роль у становленні глобалістики як самостійної науки відіграв Римський клуб — міжнародна неурядова організація, створена у квітні 1968 р. групою вчених, педа­гогів, гуманістів, представників національних і міжнарод­них організацій. Його мета полягає у формуванні нового ро­зуміння глобальної системи, в якій живуть люди, як систе­ми, що складається з різноманітних, але взаємозв'язаних складових частин — економічної, соціальної, політичної та природної; у поширенні означеного нового мислення серед людей, суспільства загалом, осіб, які відповідають за прий­няття рішень (політиків, урядовців, груп впливу), а також серед світової громадськості; у сприянні новим ініціативам щодо розв'язання глобальних проблем і діяльності з приво­ду їхньої реалізації. Першим президентом і засновником цієї організації був А. Печчеї (1908—1984) — італійський еко­номіст, громадський діяч і гуманіст.

На замовлення Римського клубу групами вчених було підготовлено близько тридцяти доповідей, в яких пропону­валися моделі глобального розвитку світу, серед них: "Межі росту" (Дж. Форрестер, Д. Медоуз, 1972), "Людство на роз­доріжжі" (М. Месарович, Е. Пестель, 1974), "Дороговкази в майбутнє" (Б. Гаврилишин, 1979) та ін. У 1991 р. була опуб­лікована доповідь під назвою "Перша глобальна революція", написана президентом Клубу А. Кінгом і його генеральним секретарем Б. Шнайдером.

Сучасний етап розвитку глобалістики пов'язують із по­чатком нового століття, з прийняттям світовими лідерами "Декларації тисячоліття" та з конкретизацією на Всесвітньо­му саміті ООН у 2002 р. у Йоганнесбурзі (ПАР) стратегії сталого розвитку.

Існують різні підходи до класифікації глобальних про­блем. Умовно їх поділяють на політичні, екологічні, еко­номічні, соціальні та демографічні. Або виділяють пробле­ми війни та миру, демографічну, ресурсну, енергетичну, екологічну, продовольчу, подолання відсталості країн, що розвиваються, міжнародного тероризму, освоєння космосу, використання ресурсів Світового океану тощо. Однак, голов­ним залишається не упорядкування їхнього списку, а вияв­лення основних причин виникнення, характеру та особ­ливостей і, насамперед — пошук науково обґрунтованих і реалістичних у практичному відношенні шляхів їх розв'я­зання.

Будучи наслідком усього історичного розвитку людства, глобальні проблеми виступають як специфічне породження саме сучасної епохи, як наслідок неприпустимої нерівномір­ності соціально-економічного, політичного, науково-техніч­ного, екологічного та культурного розвитку в умовах якісно нової ситуації. Усі глобальні проблеми сучасності взаємоза­лежні та взаємозумовлені, тому ізольоване розв'язання однієї з них є неможливим. До того ж для подолання цих проблем необхідно об'єднати зусилля всіх держав і народів, чітко координувати міжнародне співробітництво. Проте існує низка перешкод у цьому процесі, зокрема протистоян­ня та поглиблення розриву між багатими та бідними країна­ми, відсутність коштів в останніх для застосування нових, економічно вигідних та екологічно безпечних технологій тощо. Нині необхідна докорінна зміна парадигми світової політики, а саме: відхід від конфліктної, конфронтаційної орієнтації та перехід до глобальної конструктивної співпраці на засадах визнання пріоритету загальнолюдських цінно­стей, спільний пошук ефективних шляхів виходу із кризи, н яку світова спільнота потрапила внаслідок своєї життєді­яльності.

2. Класифікація глобальних проблем і шляхи їх вирішення

У принципі всі сучасні глобальні проблеми мають одну причину — час — як еволюцію, як розвиток. Єдиним ви­нятком (та й то, можливо, не зовсім) є ліквідація небезпеч­них хвороб.

В основі всіх інших глобальних проблем лежать різні аспекти діяльності людини. Еволюція політики — основа вирішення ядерного конфлікту та роззброєння; розвиток промисловості та зростання населення спричиняють демо­графічну, екологічну та інші проблеми; законодавство і мо­раль нерозривно пов'язані з наркоманією і наркобізнесом, злочинністю і тероризмом.

Розглянемо глобальні проблеми, об'єднавши їх у три ве­ликі групи:

1) воєнно-політичні;

2) економіко-демографічні;

3) правові (юридичні).

Проблему ліквідації небезпечних хвороб і збереження здоров'я населення планети виділяють окремо. Вона відо­бражає невдачі сучасної цивілізації у вирішенні глобальних проблем. Адже на здоров'я людини істотно впливають різні чинники (політичні, економічні, соціальні, екологічні, пси­хологічні), які взаємодіють між собою, посилюючи дію один одного. Це за певних умов може стати загрозою для націо­нального генофонду.

2.1. Воєнно-політичні проблеми

Групу воєнно-політичних проблем складають дві пробле­ми: відвернення ядерного конфлікту та роззброєння. Небез­пека ядерного конфлікту є ще досить реальною і нині, не­зважаючи на досягнуті на міжнародному рівні домовленості.

У світових арсеналах усе ще залишається величезна кіль­кість ядерної зброї та боєприпасів. Окремі дослідницькі ор­ганізації мають різні дані. Однак прийнято вважати, що сукупна потужність ядерної зброї складає 5 тис. мегатонн — це трохи менше 1 тонни на кожного мешканця планети.

До складу "ядерного клубу" офіційно входять США, Росія, Велика Британія, Франція та Китай. За даними Сток­гольмського міжнародного інституту досліджень миру (Stockholm International Peace Research Institute), Росія має 8232 оди­ниці ядерної зброї, США — 7068, Китай — 402, Франція - 348, Велика Британія — 185 (усі наведені тут і нижче дані станом на кінець 2002 р.). За офіційно опублікованими даними, ядерний арсенал США складає 12 070 боєго­ловок, Росії — близько 18 000, Франції — 510, Великої Бри­танії — близько 400, Китаю — 425. Центр оборонної інфор­мації (Center for Defense Information) наводить іншу стати­стику: США — 10 656 боєголовок, Росія — близько 10 000, Китай — 400, Франція — 350, Велика Британія — 185. Ще менше достовірної інформації можна знайти про арсенал нових ядерних держав, до яких належать: Індія (у 1998 р. провела серію ядерних випробувань і відкрито заявила про наявність атомної зброї, за різними оцінками може мати від 10 до 250 боєголовок, найчастіше називають 60), Пакистан (10—150 ядерних зарядів), Північна Корея (1—2), Ізраїль (формально не визнає наявності ядерної зброї, 60—80), Лівія та Іран (працюють над ядерними програмами).

Звичайно, свого часу були підписані певні договори сто­совно випробування та використання ядерної зброї. Але проблема полягає в тому, що ці договори були підписані ще з СРСР, на території якого утворилося 4 нові ядерні держа­ви. Тепер залишилась одна — Росія, яка не поспішає змен­шувати свій ядерний потенціал. Порушником міжнародно­го режиму нерозповсюдження ядерної зброї можуть стати деякі держави будь-яким з трьох способів:

1) розповсюдженням готової ядерної зброї та засобів їх доставки;

2) передачею технології її виробництва;

3) експорту кваліфікованої робочої сили, що має досвід розробки та виробництва ядерної зброї. Адже справу з вій­ськовою ядерною технологією мали 10—100 тис. радянських інженерів; "ключових" спеціалістів усього 1—2 тис, але якщо навіть кілька з них потрапить на роботу в іноземні лабораторії, це може істотно прискорити процес створення там ядерної зброї.

Ядерна зброя становить постійну небезпеку для всього людства. Наявність ядерної зброї передбачає проведення відповідних періодичних випробувань, що негативно впли­ває на стан навколишнього середовища. Інша гостра про­блема пов'язана з утилізацією радіоактивних відходів. Усе це зараз надзвичайно турбує світову спільноту. До того ж до списку ядерних можуть приєднатися нові держави. Тому існує небезпека послаблення або втрати контролю над ядер­ними випробуваннями, потенціалом держав, які можуть виготовляти ядерну зброю, що, своєю чергою, ускладнить міжнародну обстановку.

Одним із ефективних засобів часткового вирішення зга­даних проблем є створення без'ядерних зон — вільних від розміщення ядерної зброї територій, наявність яких змен­шує можливість виникнення ядерного конфлікту, зміцнює безпеку країн, розташованих у таких зонах (Антарктика, Південна і Центральна Америка та Карибський басейн, південна частина Тихого океану).

У Стокгольмській декларації (1972) про відвернення ви­падкової ядерної війни стверджується:

"Поширення здатності мати ядерну зброю серед додатко­вого числа фігур, що діють на світовій арені, представляє особливу загрозу для міжнародної безпеки".

Ось деякі інші положення Декларації:

"Усі ядерні держави повинні прийняти політику незастосування цієї зброї першими". Російський Президент В. Путін від цього принципу відмовився.

"Уся ядерна зброя, включаючи розміщувану на морі, повинна бути захищена електронними замками проти не­санкціонованого використання".

"Ризик порушень у системі контролю центрального уря­ду створює проблеми для країн, які володіють ядерною зброєю. Для зменшення такого ризику ядерна зброя повин­на бути перенесена з районів, де контроль центрального уряду міг би зазнавати небезпеки".

Що ж стосується роззброєння:

"Ядерна зброя повинна бути виключена з будь-яких планів ведення війни".

"Політичні події в Європі і зміни в воєнних доктринах, що з'являються зараз, роблять зрозумілим, що тактична ядерна зброя може бути ліквідована".

"Тактична ядерна зброя наземного, повітряного і мор­ського базування повинна бути заборонена. Жодна тактич­на зброя, така, як ракети класу "повітря — земля", не по­винна ставати до ладу".

"Суттєве скорочення наявних ядерних арсеналів і всезагальна заборона всіх ядерних випробувань суттєво зміцни­ли б життєздатність нинішнього режиму непоширення. Тільки в контексті зменшення ролі ядерної зброї є шанс ліквідувати всю зброю масового знищення".

Основи розвитку політики роззброєння визнано в Дого­ворі про нерозповсюдження ядерної зброї (1968), запорукою реалізації цілей якого є створення без'ядерних зон. У 1994 р. була прийнята Конвенція про ядерну безпеку (набула чин­ності у 1998 р.), однією з цілей якої є досягнення високого рівня ядерної безпеки у всьому світі на основі посилених національних заходів і міжнародного співробітництва.

І все ж роззброєння повинно мати певні розумні межі. Які? Доки потрібно скорочувати ядерні арсенали? Фахівці сходяться на думці, що СІЛА та Росії необхідно скоротити свою ядерну зброю приблизно на ²/₃- Тоді їх сумарний по­тенціал буде дорівнювати сумарному потенціалу "третіх ядерних держав" — Франції, Великої Британії та Ізраїлю. Подальше ж скорочення можливе лише за їхньої участі, тобто при одночасному скороченні ними своїх збройних сил.

2.2. Економіко-демографічні проблеми

Проблеми цієї групи (демографічна, продовольча, ресурс­на, енергетична, екологічна, освоєння Світового океану та освоєння космосу) поділяємо на дві підгрупи: глобальні про­блеми виключно демографічного походження і глобальні проблеми економічного походження.

Глобальні проблеми виключно демографічного похо­дження належать до найгостріших. З демографічною тісно пов'язана продовольча проблема та проблема збереження здоров'я населення планети.

Глобальна демографічна проблема породжена, насампе­ред, нерівномірним зростанням чисельності населення світу в умовах збереження старої системи міжнародного поділу праці, що склалася на початку XX ст. Вона забезпечує ефек­тивний соціально-економічний розвиток лише частини ре­гіонів світу, тоді як приріст населення спостерігається в інших його частинах. Важливими складовими цієї пробле­ми є різні тенденції та суперечливі співвідношення природ­ного відтворення, міграції, соціальної мобільності населен­ня в епоху глобалізації.

Одним із перших про межі зростання населення замис­лився Т. Мальтус (1766—1834) — англійський священик. У 1798 р. у Великій Британії вийшла його праця "Дослі­дження про закон народонаселення і його вплив на майбутнє процвітання суспільства" ("Essay on Population"), яка місти­ла теорію народонаселення, що згодом отримала назву "маль­тузіанство", її основні положення такі:

1) зростання населення відбувається в геометричній про­гресії, а зростання засобів існування — лише в арифме­тичній; унаслідок цього виникає "абсолютне перенаселен­ня", з'являються "зайві люди";

2) те, що населення зростає в геометричній прогресії — наслідок "нерозумного розмноження";

3) війни, епідемії, голод — позитивні чинники, що регу­люють зростання населення.

Теорію "зайвих людей" із захопленням сприйняла англій­ська олігархія, яка побачила в ній зброю проти тенденції мас до розвитку (не варто забувати, що праця вийшла нев­довзі після Французької революції 1789—1794 рр.). Концеп­ція Т. Мальтуса у свій час різко критикувалася. Згодом мальтузіанство було використане ідеологами німецького нацизму для обґрунтування теорії "життєвого простору". Після публікації першої доповіді Римського клубу під на­звою "Межі росту" у 1970-х роках інтерес до передбачень Т. Мальтуса зростає, спостерігається тенденція до відроджен­ня його теорії у вигляді неомальтузіанства (Д. Медоуз, П. Ерліх та ін.).

Незважаючи на майже повну хибність теорії Т. Мальту­са, важливим є той факт, що він описав демографічну про­блему майже за дві сотні років до моменту, коли вона стала глобальною.

Нині демографічна проблема стоїть дуже гостро. Для першого подвоєння населення необхідно було цілих 6 сто­літь, для другого — 230 років, для третього — лише одне століття, а для четвертого — 4 десятиліття.

Для збільшення кількості населення на 1 млрд., порівня­но з 1820 р., потрібно було 107 років, для наступного — 32 роки, потім — 15 і, відповідно, 13 років.

Географічний розподіл населення у світі нерівномірний: на 7 % суходолу проживає близько 70 % людства. За дани­ми багатьох учених, 57 % землян живуть в Азії, 21 % — в Європі, 14 % — в Америці та 8 % — в Африці.

Населення Землі зростає катастрофічними темпами, особ­ливо це помітно з другої половини XX ст. Вони випереджу­ють процеси збільшення обсягів життєвих ресурсів, кілько­сті житла, можливості медичного обслуговування, ресурсів продовольства. І хоча вживаються заходи для ліквідації різниці у темпах зростання чисельності населення і швид­кості розвитку життєвих благ, однак цей розрив дуже відчут­ний (табл. 8.1).

Явище стрімкого зростання чисельності населення нази­вається демографічним вибухом. Його суть полягає у тому, що рівень народжуваності значно перевищує рівень смерт­ності. Демографічний вибух характерний для країн, що роз­виваються. Його причини пояснює теорія так званого демо­графічного переходу — переходу від традиційного типу

відтворення населення "висока народжуваність — висока смертність" до сучаснішого "низька народжуваність — низь­ка смертність" через проміжний етап "висока народжу­ваність — низька смертність", коли зниження смертності завдяки успіхам охорони здоров'я ще не супроводжується зниженням народжуваності. Розвинуті країни вже пройш­ли цей етап у XIX ст., коли за 100 років їхнє населення подвоїлося. У країнах, що розвиваються, демографічний вибух пояснюється ще й такою обставиною, як здобуття колишніми колоніями незалежності. Динаміку чисельності населення світу за континентами подано в табл. 8.2.

Крім відставання зростання обсягів життєвих ресурсів від зростання чисельності населення, існує ще один аспект демографічної проблеми: обмеженість розмірів планети — площа її поверхні складає 510,3 млн. км². Якщо ж взяти до уваги площу тієї частини, на якій людина може жити (100 млн. км²), то стає очевидним існування певної межі мак­симальної чисельності населення, що може жити на ній одночасно. Розрахунки доводять, що максимум кількості населення — в межах від 10 до 18 млрд. осіб; терміни стабі­лізації коливаються між 2050—2110 роками. Звідси випли­ває висновок: зростання чисельності населення потрібно взяти під контроль і регулювати залежно від обставин.

Найбільший природний приріст спостерігається, як пра­цюю, у країнах з високою народжуваністю на одну жінку, її високою дитячою смертністю і низьким рівнем освіченості жінок. І навпаки: природний приріст низький у країнах її низькою дитячою смертністю, низькою народжуваністю на одну жінку, високим рівнем освіченості жінок та великою середньою тривалістю життя. Крім того, чим більший у пев­ній країні ВНП на душу населення, тим менший природний приріст. У деяких країнах спостерігається навіть "депопуля­ція", тобто зворотний процес, коли приріст населення нульовий або від'ємний. Депопуляція спостерігається в Австрії, Угорщині, Данії, Німеччині, Україні, Білорусі, Росії та ін. Депопуляція населення в нашій країні є наслідком за­гострення екологічної та соціально-економічної криз, з чим пов'язані масові еміграції, а також з віддаленими наслідками Другої світової війни і штучних голодоморів. Та з 52 млн. у 1991 р. чисельність населення України скоротилася до 50 млн. 450 тис. у 1997 р. і до 47 млн. осіб у 2005

Незважаючи на докладені зусилля, спрямовані на ліквідацію демографічної проблеми, жодних значних успіх і н у цьому напрямку поки що не досягнуто. Справа в тому, що будь-яке урядове втручання у сферу особистого життя гро­мадян розцінюється як порушення прав людини і викликне на адресу цього уряду шквал критики та нарікань. Тому політичні та юридичні важелі в регулюванні зростання неї) населення важко використовувати.

Залишаються ще три чинники, які певною мірою ефективно впливають на цей процес: економіка, пропаганда т«релігія. Економічний важіль — це збільшення ВНП на душу населення, що через деякий час викликає зменшення на­роджуваності; це також фінансування медицини, що дасть позитивний результат. Важіль пропагандистський — ці наочне пояснення населенню гостроти демографічної пробле­ми; пропаганда невеликих сімей; критика ранніх шлюбів; підвищення престижності освіти серед жінок. Найчастіше одночасно застосовують і економічний, і пропагандистський важелі. У тих країнах, де вони малоефективні, варто вико­ристовувати можливості релігії. Адже три основні релігії країн, що розвиваються, — буддизм, індуїзм та іслам (про християнство пізніше) дають настанову на багатодітність, Найбільш філософськи до цього питання ставиться буддизм з його схваленням безшлюбності; зате в індуїстів і, особли­во, мусульман, дуже високий престиж багатодітних сімей. У християнстві висока народжуваність властива більше для католиків, ніж протестантів чи православних. Але народ­жуваність може направлено змінюватись. Історії відомі курйозні випадки, коли демографічна політика була засобом боротьби релігійних або етнічних громад за своє само визначення. Так, коли у XVI ст. Нідерланди здобували не залежність, католики там були пригноблюваною меншістю і серед них велася активна кампанія за високу народжу­ваність, перед Другою світовою війною вони стали найчисельнішою громадою країни. Як бачимо, здатність релігії впливати на демографічну політику величезна, її треба лише належним чином викори­стовувати. Демографічна політика — складова соціальної політи­ки, що регулює народонаселення країни, створюючи від­повідні умови та законодавчу базу. Основні напрями: відтворення і міграція населення; фор­мування його освітнього потенціалу; склад і структура трудо­вих ресурсів; професійна орієнтація; працевлаштування; зайнятість населення.

Питання контролю народжуваності та планування сім'ї, тобто демографічна політика, тривалий час викликали спро­тив та засудження у суспільстві. У XIX ст. ця тема вважа­лася непристойною, лише у XX ст., особливо після Другої світової війни, ситуація змінилася. У Тегеранській заяві (1968) йшлося, що "батьки мають право вільно і відповідаль­но визначати кількість дітей та періодичність їхнього на­роджування". Така концепція згодом була закріплена у кон­ституціях окремих країн, а Китай офіційно визнав плану­вання сім'ї обов'язком громадянина. У 60—70-ті роки XX ст. майже всі країни Заходу позбулися законів, що якимось чином обмежували або забороняли планування сім'ї (СІЛА — у 1965 р. і 1971 р., Італія — у 1971 р., Ірландія — у 1973 р.). Це було зумовлено низкою причин, зокрема зниженням природного приросту.

Епіцентр глобальної демографічної проблеми знаходить­ся у країнах "третього світу". Демографічний стан у них на початку 1970-х років був надзвичайно тривожним. Народ­жуваність у середньому становила 5,5 дитини на одну жінку (на початку 1950-х — 6 дітей). Зменшення цього показника відбувалося дуже повільно. На той час у світі населення зростало щороку на 65 млн. осіб. Тоді ООН після аналізу та дослідження проблеми народонаселення з метою вплинути на розвиток демографічних тенденцій створила Фонд ООН з народонаселення (ІШГРА), провела низку міжнародних конференцій, присвячених цій темі (в 1974 р. — у Бухаресті, 1984 р. — у Мехіко, 1994 р. — в Каїрі).

Найуспішніших результатів у проведенні активної де­мографічної політики досягнув Китай, де проживає 20 % населення світу (станом на 2000 р. —1,222 млрд. осіб), зав­дяки жорстким заходам щодо зменшення народжуваності. У 1970-х роках після смерті М. Цзедуна (виступав проти такої політики) була розпочата широка програма контролю за приростом населення. У Китаї, згідно з конституцією, було запроваджено планове народження дітей, заборонено одру­жуватися студентам, одна сім'я могла мати лише одну ди­тину. На народження другої або третьої дитини потрібен був дозвіл спеціального комітету з планового дітонародження. Порушники закону каралися позбавленням податкових пільг, можливостей здобуття вищої освіти і навіть прав на житло. Політика "однієї дитини", за виконанням якої сте­жили комуністи, мала багато негативних наслідків, інфор­мація про які проникла у зовнішній світ. Тому у 1980-х роках цю політику дещо послабили. Сільським та іншим родинам, зокрема малих етнічних груп, дозволялося мати другу дитину.

Природний приріст населення прямо залежить від змін демографічної політики Китаю. Так, на початку 1970-х років його щорічні темпи становили близько 3 %, до середини 1980-х років знизилися до 1,2 %, у 1990 р. — 0,9%. Сьо­годні темпи приросту китайського населення знову зроста­ють понад 0,9 % офіційно заявлених.

Інші країни Східної Азії (Японія, Тайвань, Південна Корея, Сінгапур і Гонконг (Сянган)) також досягнули пози­тивних результатів зниження рівня народжуваності, що було зумовлено різними економічними та соціальними обстави­нами. З 1974 р. по 1991 р. значно зросла кількість країн, прийняли програми допомоги плануванню сім'ї.

В Індії, де чисельність населення у 2000 р. складала 1,010 млрд. осіб, а темпи природного приросту 1,58 %, уряд не вдається до репресивних заходів, діє цивілізованими способами. Тут, на відміну від Китаю, ідеалом є сім'я з дво­ма дітьми. Зростання чисельності населення контролюється ще з 1950-х років. У 1960-х роках виникло переконання, що високий природний приріст є перешкодою для економічно­го розвитку країни. Уряд розпочав кампанію зі зниження рівня народжуваності з 41 до 25 осіб на 1000 населення. Цього показника досягли у середині 1970-х років. У 1976 р. була прийнята Національна політика стосовно населення. Вона передбачала розробку програми з покращення загаль­ного добробуту населення, вже тоді стало зрозумілим, що окремих заходів з контролю за народжуваністю недостатньо для вирішення демографічної проблеми. У 1980-х роках уряд розпочав фінансування низки програм з контролю за народ­жуваністю. Станом на початок 1990-х років у країні функ­ціонувало 150 тис. медичних установ, що забезпечували виконання програм з планування сім'ї. Незважаючи на про­ведені заходи, Індія залишається в списку країн, в яких кількість населення зростає швидкими темпами. До причин зараховують надмірну централізацію політики контролю зростання чисельності населення, високу дитячу смертність, ранні шлюби, незайнятість жінок у суспільній праці тощо.

У розвинутих країнах найважливіші демографічні про­блеми стосуються низької народжуваності та процесу ста­ріння населення, а також міжнародної міграції. Більшою мірою вони характерні для Європи та Японії, меншою — Північної Америки, де достатній рівень народжуваності, належне пенсійне забезпечення, а імміграційні процеси кон­тролюються державою.

Безпосередньо похідною від демографічної проблеми є проблема продовольча. За важливістю розрізняють три її ступені: нестача продовольства, недоїдання і голод. За різно­манітними оцінками, щороку на Землі від голоду помира­ють від 13 до 18 млн. осіб; причому половина з них — діти. За словами американського політичного діяча, кількість жертв голоду така, ніби через кожні три дні на планеті ви­бухає бомба, еквівалентна до скинутої на Хіросіму.

Розв'язанням продовольчої проблеми займається створе­на у структурі ООН Продовольча та сільськогосподарська організація — РАО (СРСР не був членом цієї організації, Україна є повноправним членом з листопада 2003 р.).

Уже сьогодні зростання виробництва продуктів харчуван­ня на Землі призупинилося. За останні десятиліття "зеле­на" революція в 2,5 раза збільшила виробництво зерна. Але, починаючи з 1984 р., приросту вже немає. Добрива та се­лекція себе практично вичерпали (за півстоліття виробниц­тво міндобрив збільшилось у 43 рази, отрутохімікатів — у 10 разів, а сільськогосподарської продукції — лише в 2,7 ра­за). У СІЛА зменшуються урожаї кукурудзи та інших зер­нових. Припинився ріст урожаїв у Японії та Китаї.

Глобальні проблеми демографічно-економічного похо­дження: ресурсна, енергетична, екологічна, освоєння Світо­вого океану та космосу. Всі ці проблеми пов'язані з демогра­фічною. Наприклад, ресурсна, енергетична та екологічна зумовлені розвитком промисловості для потреб людства, що зростає. Освоєння Світового океану та космосу може мати дві мети: забезпечення промисловості ресурсами та енергією і забезпечення людства продуктами харчування, тією ж енер­гією, виявленням і підготовкою нових можливих "життє­вих просторів".

Ресурсозабезпеченість — це співвідношення між вели­чиною природних ресурсів і обсягами їх використання; ви­ражається або кількістю років, на які повинно вистачити певного ресурсу, або його запасами на душу населення.

За підрахунками академіків П. Капіци, Н. Семенова і В. Кириліна, світові загальногеологічні запаси мінерально­го палива перевищують 12,5 трлн тонн умовного палива, тобто при сучасному рівні видобування їх може вистачити більш ніж на 100 років. Щоправда, якщо врахувати лише доступні запаси, а також постійне зростання їхнього спожи­вання, то забезпеченість скоротиться. Запаси нафти в краї­нах світу подано в табл. 8.3.

Зменшуються поклади і рудних корисних копалин, а та­кож світовий земельний фонд (через виснаження ґрунтів площа сільськогосподарських земель щороку скорочується на 6 млн. га). Обмежений і "водний резерв" планети — 40 тис. км³ за рік — це сумарна потужність усіх річок планети; використання ж води неухильно зростає. Річний стік також широко використовується і для виробництва електроенергії. Світовий гідроенергетичний потенціал оцінюється в 10 трлн кВт/год. можливого виробництва електроенергії. Більш ніж половиною донедавна володіли всього 6 країн: Китай, дер­жави колишнього СРСР, Демократична Республіка Конго, Канада, Бразилія та СПІА.

За оцінками експертів, наприкінці 2005 р. запаси нафти у світі становили 164 млрд. т, газу — 180 трлн м³. За ниніш­нього рівня видобування та обсягами споживання палива запасів нафти вистачить на 41 рік, газу — на 65.

Глобальні екологічні проблеми є об'єктивним результа­том взаємодії нашої цивілізації і навколишнього середови­ща в епоху промислового розвитку. Початком цієї епохи прийнято вважати 1860 р., коли внаслідок бурхливого роз­витку євроамериканського капіталізму відбувся вихід тодіш­ньої промисловості на якісно новий рівень. Сучасними про­явами глобальної екологічної проблеми є зміна клімату, "парниковий" ефект, руйнування озонового шару, опустелювання, скорочення біорозмаїття та ін.

Глобальні екологічні проблеми тісно пов'язані з політич­ними, демографічними, економічними, соціальними. На­приклад, з демографічною — через негативні наслідки по­стійного зростання чисельності населення у XX ст.; енерге­тичною та сировинною — дефіцит енергії та ресурсів спричиняє пошук нових їх джерел і забруднення навколиш­нього природного середовища у результаті видобутку та використання цих ресурсів; з продовольчою — для досягнен­ня повноцінного рівня харчування населення планети необ­хідне застосування у сільському господарстві мінеральних добрив і пестицидів, нових технологій підвищення родючості ґрунту тощо.

Екологічна проблема — проблема взаємодії людини і на­вколишнього середовища. Це промислове забруднення літо­сфери (ґрунтів; з'явилося навіть нове тлумачення сигналу HOS — save our soils — тобто "врятуйте наші ґрунти"), гідро­сфери (забруднені стічними водами Дунай, Сена, Огайо, Вол­га, Дніпро, Дністер); зростає забруднення Світового океану, особливо нафтове та радіоактивне (адже саме там, на дні, зазвичай, захоронюють токсичні та радіоактивні відходи), атмосфери (основні забруднювачі — оксид вуглецю, сірчи­стий газ, що зумовлює кислотні опади).

Зміна складу атмосфери, зменшення кисню, зростання частки вуглекислого газу та інших парникових газів поси­лює "парниковий" ефект, викликає потепління клімату. Прогнози вчених свідчать, що подальші такі зміни можуть призвести до катастрофічних наслідків: зміщення кліматич­них зон, зміни природних умов життя людини, зникнення багатьох видів рослин і тварин, скорочення лісових площ, збільшення площі пустель, танення льодовиків та затоплен­ня низовинних і рівнинних територій унаслідок підняття рівня Світового океану.

Усе актуальнішою стає і проблема скорочення біологіч­них, особливо лісових, ресурсів. За історію людства площа лісів світу зменшилася на 65 %, на території України за останні 500 років — утричі, тепер цей показник (менше 14%) — найнижчий у Європі. Різке зниження лісистості спричиняє негативні явища і процеси (ерозію ґрунтів, зсу­ви, повені). За останні 100 років загальний обсяг ресурсів біосфери Землі збіднів на 25 %. На початку століття зникав один вид тварин за рік, нині один вид зникає щоденно. І цей процес прискорюється. В Європі під загрозою зникнення "/₃ птахів, ¹/₃ метеликів, більше половини плазунів та зем­новодних. Подібна ситуація і з рослинами. У деяких регіо­нах Європи з бур'янами вже не борються, їх намагаються вберегти як рідкість.

Гострою є проблема вирубування тропічних лісів, яке від­бувається з інтенсивністю 20 га за хвилину (тобто за кожну секунду вирубується площа в 2 футбольних поля). За останні 40 років площа тропічних лісів зменшилася на 50 %. Якщо так триватиме, то через ще ЗО—40 років ці ліси безслідно зникнуть. Причини винищування тропічних лісів такі: сільське господарство, зокрема підсічно-вогневе землеробство — 86—94 %, у тому числі випалювання — 41—49 %, експорт деревини — 2 %, хижацьке використання дерева як палива —• 2—10%.

На всій Землі за рік стають непридатними 20—25 млн. га ріллі; якщо цей процес не зупинити, то, за оцінками експертів ООН через 20 років ми втратимо ¹/₃ сільськогоспо­дарських угідь. Екологічна проблема невідкладна, якщо вчасно не вжити рішучих ефективних заходів, то вона обер­неться катастрофою.

Хоча під екологічною проблемою найчастіше розуміють лише знищення природи людиною, насправді це поняття значно ширше. Наприклад, оскільки ця наука вивчає всі компоненти навколишнього природного середовища, то до сфери її інтересів можна також включити:

— водну та вітрову ерозію, внаслідок чого за історичний період людство втратило майже 20 млн. км² (тобто більшає ніж зараз займають рілля і пасовища);

— опустелювання — виснаження аридних і напіваридних екосистем під впливом діяльності людини та тривалих посух. Території, що зазнали опустелювання, нездатні до самовідновлення. Щорічно територія пустель світу зростає більше, ніж на 60 тис. км². Пустеля Сахара займає майже '/, всього Африканського континенту, за останні 50 років її площа зросла на 650 тис. км².

Не можна не згадати про наслідки лісових пожеж. Так, у Національному парку Глейшера (Канада) внаслідок пожеж, викликаних блискавками, у 1970 р. згоріло близько 7 тис. га лісу; за період 1920—1930 рр. нерідко за рік згорало більше 8 тис. га.

Важливість екологічної проблеми може бути наочно проілюстрована ще й тим фактом, що вже зараз кількість емігрантів із зон особливо екологічно несприятливих перевищує кількість політичних емігрантів, і, як уважають фахівці, це тільки початок процесу.

Основними шляхами розв'язання екологічних проблем є:

1) створення різноманітних очисних споруд, використан­ня малосірчистого палива, знищення або переробка сміття, будівництво надвисоких димових труб тощо. Однак жодні очисні споруди не забезпечують повної очистки, а надвисокі труби лише знижують концентрацію шкідливих речовин у певному місці;

2) розроблення і використання принципово нової приро­доохоронної ("чистої") технології виробництва, перехід до маловідходних і безвідходних виробничих процесів. Цей шлях є основним, оскільки він не просто зменшує, а попе­реджає забруднення навколишнього середовища;

3) глибоко продумане, найбільш раціональне розміщен­ня "брудних" виробництв, надійне захоронення тих відходів, які не можливо переробити. До "брудних" виробництв нале­жить, передусім, хімічна та нафтохімічна, металургійна, целюлозно-паперова промисловість, теплова енергетика, виробництво будматеріалів;

4) розширення природно-заповідних територій;

5) екологічна освіта, виховання, підвищення екологіч­ної свідомості населення.

Значну роль у забезпеченні ефективної міжнародної співпраці у галузі охорони навколишнього середовища між окремими країнами та спеціалізованими міжнародними організаціями відіграє Організація Об'єднаних Націй (ООН) Та її спеціалізовані установи. Під егідою ООН було підписа­но багато угод у цій галузі, організовано та проведено низку важливих міжнародних конференцій, які визначили нові п цілі та завдання світової екологічної політики.

Важливим кроком у розвитку права охорони природного довкілля було прийняття Генеральною Асамблеєю ООІІ у 1962 р. резолюції 1831 (XVII) "Економічний розвиток і охорона природи". У цьому документі зазначено, що природи охоронні заходи повинні проводитися завчасно або хоча б одночасно з економічним розвитком на підставі національного законодавства держав і міжнародного права. Положення названої резолюції значною мірою відповідають основам сучасної концепції сталого розвитку.

На основі стандартів, розроблених переважно у рамках ООН і її спеціалізованих установ, приймають своє законо­давство Європейське Співтовариство і його держави-члени.

Щодо спеціалізованих установ і органів ООН, то важливу роль у галузі досліджень, збереження та охорони навколишнього середовища відіграють:

• Генеральна Асамблея ООН, що визначає основні напрями міжнародної економічної політики, розробляє принципи взаємовідносин держав у цій галузі, приймає рішення арі проведення міжнародних конференцій ООН із найважливіших проблем навколишнього середовища, сприяє розвитком екологічної співпраці держав.

• Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) - спеціалізована установа системи ООН, яка координує зусилля держав у боротьбі з забрудненням і деградацією довкілля, надає науково-технічну допомогу країнам, що розвиваються, у розв'язанні екологічних проблем.

• ЮНЕСКО — Організація ООН з питань освіти, науки і культури, займаючись питанням міжнародної наукове співпраці, бере активну участь у програмах досліджень із метою охорони та покращення стану довкілля. ЮНЕСКО в 1971 р. започаткувало виконання наукової програми "Людина і біосфера" (МАВ), мета якої — виробити необхідну наукову основу для планування землеробства і використання ресурсів біосфери в гармонії з природою. У виконанні програми задіяні близько 200 країн і сотні тисяч фахівців із усього світу.

• Міжнародна комісія з навколишнього середовища і розвитку (МКНСР), створена у 1983 р., опублікувала у 1987 р. працю "Наше спільне майбутнє", в якій подано екологічну і стратегію світового розвитку на тривалий період, велику увагу приділено міжнародній співпраці у природоохоронній сфері.

• Продовольча і сільськогосподарська організація ООН (ФАО), яка займається питаннями продовольчих ресурсів І розвитку сільського господарства, бере активну участь у ви­конанні міжнародних природоохоронних заходів і програм. Вони переважно стосуються охорони та раціонального вико­ристання земельних, водних і біологічних ресурсів. Загалом ФЛО є учасником понад 100 програм із охорони природного довкілля.

• Міжнародне агентство з атомної енергетики (МАГАТЕ) — міжнародна урядова організація, яка входить в ООН як ав­тономне об'єднання. МАГАТЕ проводить дослідження з ви­користання атомної енергії, встановлює норми ядерної без­пеки та захисту довкілля. Згідно з положеннями угод, укла­де них у контексті Угоди про непоширення ядерної зброї, Угоди про заборону ядерної зброї в Латинській Америці та Угоди про без'ядерну зону на півдні Тихоокеанського регіо­ну, без'ядерні держави повинні підвести під гарантії МАГАТЕ будь-яку свою діяльність щодо циклів ядерного палива.

• Глобальний екологічний фонд фінансує природоохо­ронні програми, пріоритетність яких визначає Рада керую­чих.

• Комісія сталого розвитку, яка була створена згідно із рішенням Конференції ООН у Ріо (1992), повинна гарантувати гармонізацію економічного розвитку й екологічної без­пеки.

Міжнародний Суд ООН у липні 1993 р. заснував комісію з питань охорони навколишнього середовища, в її складі сім суддів — членів Міжнародного суду.

У галузі охорони навколишнього природного середовища діють і регіональні міжнародні організації, зокрема Європейський Союз, Рада Європи, Організація економічного співробітництва і розвитку, Азіатсько-Африканський юридичний консультативний комітет, Екологічна організація СНД та ін.

Міжнародна юридична організація, створена в 1986 р,, останніми роками досить багато уваги приділяла розвиткові екологічного права. Вона бере участь у підготовці міжнародно-правових актів з охорони довкілля.

Найбільшу роль у галузі охорони навколишнього середовища відіграють договори та конвенції, але деякі принципові положення, які визначають генеральну лінію поведінки держав, закріплені в деклараціях і хартіях. Стокгольмська декларація конференції ООН з навколишнього середовища (1972), Декларація Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992) підняли питання охорони довкілля та глобальний рівень і визначили основні принципи взаємодії держав у цій сфері. Згадані міжнародно-правові документи, незважаючи на їх необов'язковий характер, сприяють вирішенню актуальних природоохоронних проблем та заохочують держави до відповідних дій у цьому напрямі, відображають тенденцію глобальної солідарності у розв'язанні планетарних проблем охорони довкілля. Важливим є не лише визнання світовою спільнотою необхідності поєднання охорони навколишнього середовища і сталого економічного розвитку країн, але й визнання суттєвої ролі неурядових організацій у прийнятті екологічно значущих рішень. Декларація, прийнята в Ріо-де-Жанейро, підписана 180-ма державами світу, впливає на світовий правопорядок, а її основні положення (їх нараховується 27) відображені у національному законодавстві багатьох країн.

Конференція в Ріо-де-Жанейро започаткувала нову еру глобальної екологічної політики. Через 10 років після неї в місті Йоганнесбург (ПАР) відбувся саміт ООН "Ріо + 10", основним результатом якого стало підтвердження безальтернативності моделі сталого розвитку. Серед низки питань, які розглядалися на цій важливій зустрічі глав держав з проблем екології та сталого розвитку, були: зменшення негативного впливу виробництва на природне довкілля та здоров'я людей, збереження біологічного різноманіття, розвиток альтернативних джерел енергії, а також питання про фінансування програм з боротьби з бідністю.

Освоєння Світового океану та освоєння космосу — порівняно нові завдання для людства, але вони дуже перспективні. Згадаймо хоча б про те, що нафтові та газові ресурси океанського дна не поступаються розвіданим запасам на суші; крім того, глибоководні ділянки дна океану багаті на залізо та марганець; це ще й енергетичні ресурси Світового океану і, нарешті, величезний біологічний потенціал.

Сучасний стан вод Світового океану викликає велике занепокоєння. Значні обсяги забруднюючих речовин надходять із річковими водами. Цим шляхом щороку в океан потрапляє понад 320 млн. т солей заліза, 6,5 млн. т фосфору та ін. Ученими доведено, що майже третина мінеральних добрив (30% калію, 20 % азоту, 2,5% фосфору тощо), які носяться в ґрунт для підвищення його родючості, вимивається дощовими водами та виноситься ріками у моря та океани. Наприклад, азоту та фосфору в такий спосіб надходить щороку близько 62 млн. т. Морська вода, насичена нітратами та фосфатами, є сприятливим середовищем для розвитку одноклітинних водоростей, які спричиняють так звані червоні припливи, хоча колір води різний залежно від виду "водоростей (буває жовтим, синьо-зеленим та ін.). Швидко розмножуючись, ці рослини утворюють подекуди на поверхні води величезні "пласти" товщиною до 2 м і площею багато квадратних кілометрів. У таких районах, відповідно, утруднюється доступ кисню в глибинні водні горизонти, що зумовлює замори риби та інших гідроорганізмів.

Найбільш небезпечним нині забруднювачем вод Світового океану є нафта та нафтопродукти, яких щорічно сюди потрапляє 5—10 млн. т. Із зростанням використання танкерного флоту, збільшенням обсягів перевезень нафти мором зросла кількість великих морських аварій і розливів на наф­топромислах у Північному морі, Мексиканській та Перській затоках, інших районах шельфу, де ведеться нафтовидобування. Унаслідок цього нафтова плівка забруднює знач­ні водні простори, порушує тепло- і вологообмін між океа­ном і атмосферою, пригнічує життєдіяльність фітопланктону та інших морських організмів. Так, у 1991 р. під час і після війни між Іраком і Кувейтом (операція "Буря в пустелі") нафта з підірваних танкерів і нафтопроводів вкрила 1550 км поверхні Перської затоки, 450 км берегової смуги. Тут заги­нула велика кількість морських черепах, птахів, крабів та інших тварин.

Моря та океани забруднюються і твердими відходами - промисловими і побутовими, частина з них містить важкі метали та інші шкідливі речовини. Загалом їх нагромади­лося в океанічних водах уже понад 20 млн. т. Унаслідок ви пробувань ядерної зброї, роботи атомних реакторів військових підводних човнів і криголамів, скидання контейнерні з відходами атомних електростанцій та інших видів людської діяльності, у Світовий океан потрапила велика кількість радіоактивних речовин (1,5—109 Кі, що у 30 разів більше ніж було викинуто в атмосферу під час Чорнобильської катастрофи).

Проблема охорони вод Світового океану стосується всіх країн, навіть тих, які не мають безпосереднього виходу до нього. Охорона та раціональне використання морського середовища стали об'єктом міжнародного співробітництва ще в 1950-х роках (Лондонська конвенція про запобігання забруднення моря нафтою 1954 р.; Міжнародна конвенція про запобігання забруднення моря з суден 1973р.; Конвенція ООН з морського права 1982 р., Міжнародна конвенція про забезпечення готовності на випадок забруднення нафтою, боротьбу з ним і співробітництво 1990 р. та ін.). З того часу введено низку заборон, норм і вимог стосовно збереження та використання водного середовища, створено механізми спільних дій різних держав, спеціальні міжнародні інституції, однак ця проблема залишається дуже актуальною.

Практичне освоєння космосу, застосування для цього складних сучасних технологій викликало проблему техно­генного забруднення навколоземного космічного простору. З кожним роком у цьому середовищі зростає кількість об'єк­тів, різних за розміром і походженням (залишки частин космічних апаратів і систем їх доставки в космос, покинуті супутники тощо). На думку фахівців, загальна кількість цих забруднюючих об'єктів становить близько 40 млн. одиниць, їх називають новим у міжнародному праві терміном "косміч­не сміття" ("space debris"). Наявність у космосі таких об'єк­тів створює реальну загрозу зіткнення з ними штучних су­путників Землі, тому фахівцям доводиться особливо ретель­но розраховувати траєкторії орбіт космічних об'єктів. Урегулювання проблеми засмічення космічного простору запропоновано у 1999 р. у проекті міжнародної конвенції про захист довкілля від шкоди, завданої "космічним сміттям", під яким розуміють об'єкти, що створені людиною та пере­бувають у відкритому космосі, за винятком активних супут­ників і тих, які використовуються в інший спосіб. Цей про­ект регламентує міжнародне співробітництво в галузі бо­ротьби з техногенним забрудненням космічного простору. Прийняття відповідної конвенції дало б змогу доповнити сучасне міжнародне космічне право, було б вагомим кроком світової спільноти на шляху до вирішення проблеми "косміч­ного сміття".

2.3. Правові проблеми

До групи правових проблем належать боротьба з організованою злочинністю, міжнародним тероризмом та наркобізнесом. Кримінальними злочинцями займається Інтерпол: на міждержавному рівні діють договори про непереховування і видачу карних злочинців.

Сучасна організована злочинність включає виробниц­тво, розподіл, обмін і споживання нелегальних благ і послуг, що спричиняє заміну спонтанних, випадкових, хаотичних, неорганізованих дій на впорядковану, стандартизовану, нормативно врегульовану, стійку взаємодію злочинців, викли­кає розподіл функцій та професіоналізацію, формування статусно-рольової системи як всередині злочинних спільнот, так і перенесення її в суспільство загалом. Ступінь її вко­ріненості в суспільстві, проникнення у державні інститути обумовлюється культурним контекстом. У деяких країнах організована злочинність істотно не впливає на національну економіку та політичну ситуацію, в інших — значною мірою підмінює легальні інститути. Основою організованої злочинності є формування та функціонування злочинних організацій — специфічних соціальних груп, що утворилися на ґрунті інституціонального оформлення соціального положення людей у сфері злочинної діяльності. Загалом, злочинна організація виступає як сукупність соціальних зв'язків індивідів і груп індивідів, що ґрунтується на системі соціаль­них статусів і ролей, ідентифікацій, соціальних норм і цінностей (мафіозні кодекси тощо), які надають взаємодії індивідів і груп цілеспрямованого, регулярного і стійкого характеру злочинної діяльності, що спрямована на досягнення економічних (прибуток), політичних (влада), соціальних (визнання, легітимація) чи ідеологічних (престиж) цілей незаконними засобами, зокрема, за допомогою корупції або насилля. Найвідомішими у світі злочинними угрупованнями, за оцінками Інституту стратегічних досліджень Національно­го університету оборони у Вашингтоні, є:

1) Китай, Гонконг і Тайвань з шістьма групами Тріад;

2) Колумбія: Медельїнський картель і картель Калі;

3) Мексика: картель у містах Хуаресі, Тіхуані та картель
Гулф;

4) Італія: Сицилійська мафія, Дрангета в Калабрії, Каморра у Кампанії, "Сакра корона уніта" в Апулії;

5) Японія: Боріокудан (Силова група), відома як Якудза;

6) Туреччина: 12 турецько-курдських кланів;

7) Американська мафія, яка тривалий час діє й у Канаді;

8) Росія: російські та кавказькі угруповання.

З усіх угруповань найорганізованішими та найпотужні­шими вважаються колумбійські, сицилійські та китайські. Останнім часом російські угруповання складають конкуренцію іншим злочинним організаціям у глобальному масштабі.

Основними сферами кримінальної активності сучасної організованої злочинності є торгівля наркотиками; незаконний обіг зброї; викрадення та перепродаж автомобілів, ан­тикваріату та культурних цінностей тощо; контрабанда (тю­тюнових виробів, сировини, радіоактивних матеріалів тощо); Торгівля людьми, незаконна імміграція, експлуатація проституції; екологічні злочини, наприклад, незаконна утилі­зація токсичних відходів (зокрема, в міжнародних водах); вимагання; проникнення у сферу легального підприємниц­тва (інвестиції у будівництво, ігровий бізнес і сферу розваг, нерухомість, сільськогосподарські підприємства) і міжнарод­ну фінансову систему, "відмивання" грошей; таємна конку­ренція у державних конкурсах за різними прибутковими проектами, отримання шляхом підкупу державних кон­трактів на будівництво, імпорт сировини або товарів, що миють важливе значення для економіки, застосовуючи при цьому спеціальні схеми, які дають злочинцям змогу отри­мати великий прибуток, наприклад, за рахунок низької якості послуг; фінансові шахрайства; тероризм, піратство.

За умов глобалізації світової економіки, коли відбуваєть­ся вільний рух робочої сили, капіталу, товарів і послуг, ініціалізація країн на виробництві певної продукції, орга­нізована злочинність набуває особливої небезпеки. Нині вона характеризується залученням до злочинної діяльності дедалі більшої кількості людей, насамперед молоді, створенням у суспільстві атмосфери страху, непевності та соціального напруження, зростанням економічної шкоди.

Організовані злочинні дії, відходячи від традиційного рекету, стають різноманітнішими (наприклад, контроль за проституцією доповнюється виробленням і поширенням порнографічних відеокасет), організовуються подібно корпораціям конгломерати, використовуючи франчайзинг. Гло­балізація організованої злочинності призводить до зростання тіньової економіки, зниження інвестиційної та кредитно фінансової активності у країнах з перехідною економікою.

Однією з головних глобальних проблем людства у третьо­му тисячолітті є тероризм. Слово "терор" (з лат. terror — страх, жах) з'явилося наприкінці XVIII ст. Як соціально-політичний феномен тероризм проявив себе наприкінці XIX ст., а особливого розмаху це явище набуло в другій половині 1960-х років. Існує понад 100 визначень поняття "тероризм". До найпоширеніших і найуніверсальніших належить, визначення американських дослідників В. Маллісона та С. Маллісона: "Тероризм — це систематичне використання крайнього насильства та погрози насильством для досягнення публічних і політичних цілей". За даними ЦРУ США, за період 1968—1980 рр. було вчинено 6714 акцій міжнародного тероризму. У 1970 р. теракти мали місце у 48-ми країнах, 1975 р. — 57, 1980 р. — 76, 1981 р. — у 91. До середи­ни 90-х років XX ст. тероризм охопив понад 100 країн світу, а загальна кількість терактів зросла до 25 тис.

Основними ознаками сучасного тероризму можна назвати загальновизнані риси (насильство та залякування), а також інтернаціоналізацію чи глобалізацію.

Перш за все, тероризм завжди є міжнародним, бо має на меті зміну державного ладу країни, її устрою або влади.

Міжнародний тероризм поділяють на державний, коли в ролі організатора та виконавця терористичних заходів виступає сама держава, та індивідуально-груповий, що проводиться самостійно (номінально) окремими громадянами чи

організованими групами без будь-якої державної допомоги. Яскравими прикладами такого тероризму є війна проти шиїтів і курдів С. Хусейна в Іраку, талібів проти узбеків і таджиків та інших в Афганістані, а також війна Росії про­ти народу Ічкерії тощо.

Державний тероризм має два напрямки: тенеративний і деструктивний.

Тенеративний (від лат. tenere — тримати, утримувати) — державний тероризм, направлений на підтримку або поси­лення існуючого ладу або уряду. Його основними засобами є репресії, створення концентраційних таборів тощо. При­кладом тенеративного тероризму є ГУЛАГи, Освенцім, Го­лодомор 1932—1933 рр.

Деструктивний (від лат. destruere — руйнувати) теро­ризм — державна політика підтримки терористичних орга­нізацій і рухів опору всередині інших країн, що має на меті дестабілізацію обстановки всередині них та послаблення дер­жавної влади. Наприклад, підтримка Радянським Союзом братніх компартій і пов'язаних із ними терористичних організацій. Особливо значного розвитку тенеративний і деструк­тивний державний тероризм набув під час "холодної війни". У своїх геополітичних цілях США, СРСР та їхні союзники створювали в державах "третього світу" сотні озброєних груп і формувань, метою яких були як так звані соціалістичні революції, так і боротьба з ними. Були підготовлені сотні тисяч навчених вбивати воїнів, які брали участь у локаль­них збройних конфліктах, підривних акціях проти небажанихрежимів. Після закінчення "холодної війни" ці підго­товлені до збройної боротьби люди стали організаторами та виконавцями міжнародного розбою, тобто терористичних ак­цій. Таким чином, СРСР і США стали "хресними батьками" міжнародного тероризму, ініціювали його та підживлювали, н тепер намагаються перекласти відповідальність на інших.

Індивідуально-груповий тероризм поділяється на правий і лівий. Між ними дуже багато спільного, часом навіть спостерігається переплетення кадрового складу правих і лівих угруповань. І все ж є одна докорінна відмінність: діяльність правих терористів спрямована на укріплення існуючої державної влади й утвердження її найконсервативніших поглядів. Тобто ідеологічні розбіжності між правими терористами практично виключені, чого аж ніяк не можна сказати про терористів лівих. Їхня мета — дестабілізація державної влади, руйнування існуючої системи чи суспіль­ного ладу. Зрозуміло, що загальна політична орієнтація різних лівих угруповань істотно відрізняється.

У світі відомо декілька десятків потужних терористичних організацій:

Ø в Європі: "Ірландська республіканська армія" (Вели­ка Британія), "Червоні бригади" (Італія), "Фракція Черво­ної Армії" — РАФ (Німеччина), "ЕТА" (Іспанія), "Аксьон дірект" (Франція), "Бойові комуністичні групи" — БКГ (Бельгія);

Ø у Північній Америці: "Єврейські захисники" (США), "Об'єднане єврейське підпілля" (США), "Єврейська пряма дія" (США), "Організація добровольців за пуерто-ріканську революцію" (США), "Червоний партизанський опір" (США);

Ø в Азії: "Чорний вересень" (Палестина), "Червона ар­мія" (Японія), угруповання сікхів (Індія);

Ø в Африці: "СВАПО" (Намібія), "Родезійські повстанці".

Найнебезпечнішою, на думку багатьох фахівців, нині вважається міжнародна терористична організація ісламських фундаменталістів "Аль-Каїда"(Al-Qa'ida, International Islamic Front for Jihad Against the Jews and Crusaders), яку створив у 1988 р. мешканець Саудівської Аравії Усама бен
Ладен. Метою цієї організації є повалення світських режимів
в ісламських державах і встановлення ісламського порядку, що ґрунтується на законах Шаріату. "Аль-Каїда" вважає США головним ворогом ісламу, тому часто здійснює терористичні операції проти американських громадян у різ­них країнах.

У 1998 р. Усама бен Ладен проголосив про утворення міжнародного терористичного фронту "Ісламський світовий фронт боротьби проти євреїв і хрестоносців". Його заснов­никами стали, крім "Аль-Каїди", Завахірі ("Аль-Джихад", Єгипет), Ріфаі Ахмад Taxa ("Гамаа аль-Ісламія", Єгипет), деякі пакистанські лідери екстремістських фундаменталістських організацій. До об'єднаної організації ісламських те­рористів, крім засновників, входять Пакистанське товариство вчених, Повстанський рух Кашміру, "Джихад" (Банг­ладеш), військова частина афганської організації "Рада та реформа". Якщо раніше всі вони діяли автономно та лише підтримували зв'язки між собою, то після утворення "Між­народного фронту" ці відносини були реорганізовані та підпорядковані єдиному координаційному Центру. Організація має розгалужену мережу прибічників у США, Європі та Азії, які беруть участь у здійсненні терористичних операцій. "Міжнародний фронт" допомагає мусульманським терори­стам, що ведуть збройну боротьбу в багатьох країнах світу. Бойовики "Аль-Каїди" беруть участь у конфліктах на території Індії, країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону, країн СНД, колишньої Югославії. Усама бен Ладен надає підтрим­ку терористичним угрупованням в Афганістані, Алжирі, Чечні, Косово, Пакистані, Сомалі, Узбекистані, Ємені та інших країнах.

Належність окремих організацій до терористичних до­сить, умовне, залежить від політичної орієнтації тих, хто вивчає. Західні "демократії" до терористичних відносять і національно-визвольні рухи та організації (курдів, басків, корсиканців, палестинців, намібійців тощо).

Приклади правого тероризму - погроми та замахи на діячів опозиції, лівого - організовані вибухи, вбивства та викрадання представників влади.

Отже, тероризм завжди спрямований або на підтримку існуючого ладу чи уряду (тенеративний і правий), або на його повалення (деструктивний і лівий).

Але поділ тероризму на державний та індивідуально-груповий усе-таки досить умовний, тому що і правим, і лівим терористам надається таємна (а часом і відкрита) держана допомога у вигляді грошей, боєприпасів, фальшивих документів тощо — першим від їх "рідної" країни, іншим —від "країн-конкурентів".

Іноді над підготовкою певної терористичної операції разом із терористами-виконавцями працюють цілі відділи спецслужб якої-небудь країни. Тому з сучасними терористами досить важко боротися.

Феномен тероризму значно трансформувався з часів перших терористичних акцій, спрямованих на дестабілізацію суспільно-політичної ситуації в державі. Тероризм сьогодні виступає чинником не лише внутрішньодержавн

Дата добавления: 2014-01-07