Історичні аспекти розвитку медичного страхування в світовій практиці та в Україні

Виникнення страхової медицини в Україні сягає середини ХІХ сторіччя і проглядається через призму тодішнього державного устрою країни, коли в царській Росії 26 серпня 1866 р. в зв’язку з настанням епідемії холери було прийнято тимчасове положення, згідно з яким власники фабрик і заводів зобов’язувались організувати для своїх робітників лікарні. Це і поклало початок формуванню так званої фабрично-заводської медицини в Україні. Однак виконувалося це положення незадовільно. Так, у 80-х роках ХІХ сторіччя в семи губерніях із дев’яти медичною допомогою було охоплено лише 15% робітників усіх підприємств, які отримували її у 130 невеличких фабрично-заводських лікарнях. В умовах, що склалися, із метою забезпечення соціальної допомоги, в тому числі й медичної, робітники змушені були самостійно знаходити механізми соціального захисту через створення різноманітних страхових товариств та кас взаємодопомоги.

Медичне страхування і страхова медицини в Україні своєю появою завдячують фабрично-заводській медицині, і виявом цього процесу в Україні стало виникнення лікарняних кас, які вже на той час існували в Німеччині та інших країнах Європи.

Першим промисловим підприємством, де в 1870 р., тобто через чотири роки після введення названого вище положення і за 42 роки до прийняття закону про страхування була вперше в Україні створена лікарняна каса, став адміралтейський завод “Россуд” в Миколаєві. Саме тут на асигнування першого лікарняного збору коштів підприємці уклали першу в Україні угоду для надання медичної допомоги з Миколаївським військово-морським шпиталем. Згідно з угодою про медичне забезпечення робітникам заводу “Россуд” надавалася лікарська медична допомога при нещасних випадках, а відшкодування витрат здійснювалося через лікарську касу за рахунок підприємства. Таким чином, лікарняну касу в Миколаєві можна вважати однією з перших організаційних форм первинної ланки надання медичної допомоги на страхових засадах в Україні.

В кінці ХІХ і на початку ХХ сторіччя запровадження медичного страхування як частини системи соціального страхування стало невід’ємною вимогою політичного робітничого руху в Україні. Після революційних подій 1905 р. царський уряд змушений був розпочати розробку проекту закону про соціальне страхування й одночасно, не чекаючи прийняття цих законів, дозволив робітникам організовувати лікарняні каси.

Прийнятий в 1912 р. Державною Думою закон “Про соціальне страхування на випадок хвороби” став результатом колективної боротьби робітників і прогресивної громадськості, в тому числі й лікарів. Попри всі його вади цей закон вперше в Російській імперії, а отже на території України, надає поняттю “лікарняні каси” нормативну базу і затверджує статут про їх діяльність. З того часу лікарняні каси стали організаційними осередками надання медичної допомоги працюючому населенню за страховим принципом. Це поклало початок системи страхової медицини дореволюційного періоду в Україні.

Згідно з положенням про страхування, яке функціонувало в Україні, джерелами фінансування системи медичного страхування, що здійснювалося через лікарняні каси, були переважно фонди соціального страхування. Ці кошти складалися із внесків промисловців, самих робітників – членів лікарняних кас, на долю яких припадало 60% усіх витрат, а також надходжень від страхових товариств.

До початку першої світової війни в Харківській і Київських губерніях було організовано відповідно 68% і 75,5% запланованих до відкриття лікарняних кас. На цей період у тій же Єкатеринославській губернії, як одному із промислових районів півдня України, існувало 135 лікарняних кас, де основні ключові позиції належали працедавцям. Однак загальне охоплення соціальним медичним страхуванням в Україні було надто низьким і не перевершувало 2% від загальної чисельності населення країни.

На території України існували лікарняні каси двох типів: заводські та об'єднані. Діяльність заводських кас було спрямовано на надання безоплатної медичної допомоги робітникам і членам їхніх сімей, на виплату допомоги за встановленими випадками.

Об'єднані лікарняні каси надавали амбулаторну, стаціонарну та невідкладну допомогу, а також забезпечували постійні чергування медичного персоналу. На відміну від заводських лікарняних кас, об'єднані лікарняні каси мали значно більші фінансові можливості для забезпечення виконання покладених на них функцій.

З організацією лікарняних кас медична допомога працюючим людям та членам їхніх сімей дещо поліпшилася і стала для них доступнішою.

Страхова медицина отримала активніший розвиток в Україні після лютневої революції 1917 р., що виявилося у розповсюдженні страхування практично у всіх галузях промисловості і охопило широкі верстви населення.

Загалом у дореволюційний період в Україні була створена власна система страхової медицини. Однак після жовтневого перевороту 1917 р. за короткий період вона відчула на собі його наслідки, випробувавши як злети, так і падіння. Про визнання ролі лікарняних кас в організації медичної допомоги засвідчує Декрет Ради Народних Комісарів від 14 листопада 1917р. "Про безкоштовну передачу лікарняним касам лікувальних закладів, підприємств”. Зміна структури підпорядкованості лікарняних кас перетворила їх у нові демократичні медичні заклади, де кошти на їх утримання формувалися тільки за рахунок внесків підприємців. Джерелами фінансування для формування коштів лікарняних кас відповідно до положення про забезпечення робітників у разі хвороби стали внески учасників медичного страхування у розмірі від 1% до 2%, а при чисельності учасників страхування менше 500 осіб – 3% від заробітної плати. Іншими джерелами були доплати власниками підприємств у розмірі 2/3 від суми внесків учасників страхування.

Декрет Раднаркому України “Положення про страхування на випадок хвороби” від 2 травня 1919 р. запровадив страхування у вигляді грошової допомоги на всіх осіб, котрі були зайняті в усіх галузях народного господарства. Страхування здійснювали загальноміські й окружні лікарняні каси за рахунок внесків працедавців (10% від фонду заробітної плати) та інших надходжень. Лікарняні каси надавали безплатну лікарську допомогу робітникам, в тому числі ліками й перев’язувальними матеріалами.

Однак керівники охорони здоров’я країни того часу дійшли висновку про недопустимість паралельного існування двох медицин – страхової і державної. Прийняте за їх пропозицією “Положення про соціальне забезпечення працюючих” від 31 жовтня 1918 р., а потім постанова Раднаркому “Про передачу всієї лікувальної чистини колишніх лікарняних кас” Народному комісаріату охорони здоров’я слугували основою для одержавлення страхових організацій і ліквідації лікарняних кас.

Початок другого етапу розвитку страхової медицини в Україні пов’язаний із переходом країни в березні 1921 р. до нової економічної політику (НЕП), що для охорони здоров’я стало відходом від бюджетної системи фінансування і спричинили передачу медичних закладів на фінансування до місцевих бюджетів із подальшим різким скороченням фінансування й запровадженням часткової оплати за отриману медичну допомогу. Перед закладами охорони здоров’я постала проблема пошуку нових джерел фінансування. Ринкові відносини, що почали зароджуватися на той час в Україні, ставили до системи охорони здоров’я вимогу пристосуватися до їхніх законів і реалізувати страхову медицину.

Хоч НЕП у цілому і створив сприятливі умови для відновлення принципів страхової медицини, в Україні на той час вони були використані лише частково і виявилися у створенні робітничої медицини (робмеду) – медицини для надання медичної допомоги обмеженому контингенту працюючих

Весь бюджет охорони здоров’я за період існування робітничої медицини в Україні складався із державних асигнувань, коштів місцевого бюджету, страхового фонду медичної допомоги та інших джерел. У роки НЕПу питома вага асигнувань на охорону здоров’я за рахунок страхового фонду становила майже половину (44–49,5) усіх коштів, місцевих бюджетів – більш як третину (31,6–35,3%), а державних асигнувань – лише 8,0–9,6%.

Систему робітничої медицини України, яка активно використовувала принципи страхової медицини і елементи ринкових відносин, спіткала чергова невдача. У 1927 р. згідно з постановою уряду про утвердження принципу державної охорони здоров’я її було скасовано, а заклади передано Наркомату охорони здоров’я. Відтоді в Україні почалося функціонування державної системи охорони здоров’я з централізованою формою управління, характерною ознакою якої стало монопольне володіння наданням медичних послуг і фінансування за залишковим принципом. В умовах НЕПу було створено систему робітничої медицини, але в 1927 році її замінила державна система охорони здоров'я. Подальший розвиток системи страхової медицини в Україні й, зокрема, обов'язкового медичного страхування, пов'язаний з прийняттям Закону України «Про страхування» (1996 p.), Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування (1998 p.).

Отже, історичні дані засвідчують, що страхова медицина як система, а також її окремі складові наприкінці ХІХ – початку ХХ століття уже двічі “відвідували” Україну, тобто на її теперішніх територіях певний час уже існували різноманітні форми надання медичної допомоги на страхових засадах.

Велосипед заново придумувати не треба. В світі уже давно відомі моделі організації охорони здоров’я. Вони визначаються джерелом фінансування.

У США переважає приватна медицина. Тут допомогу людина може отримати лише за наявності страховки. Левову частину витрат покриває роботодавець, ще якусь – вираховують із зарплати працівника. Якщо ж страховка відсутня, то у разі хвороби лікування може обійтися у тисячі доларів. Та й наявність страховки не гарантує належного медичного обслуговування. Адже як лікувати, якими препаратами і т.д., визначає лікар, найнятий страховою компанією. І що більшій кількості пацієнтів він відмовить у лікуванні, то вищою буде його зарплата.

У США існує система медичного страхування, що базується на поєднанні центрального страхового фонду із сіткою місцевих незалежних страхових організацій. Кошти акумулюються в центральному фонді, що не несе адміністративних функцій, а потім розділяється страховим організаціям на основі законодавчо затвердженої форми розрахунків. Ця система діє в США в частині програм "Медікер" та "Медікейт". Ці системи обіймають більш ніж 20% населення, групове страхування за місцем роботи складає 58% населення та добровільного медичного страхування не за місцем роботи 2%. Біля 15% населення не мають доступу до медичного страхування і являють собою малозабезпечені, безробітні, бездомні та члени сімей працівників підприємств, що не мають системи медичного страхування. Наявність роботи не гарантує отримання медичної страховки. Найбільш широко медичним страхуванням охоплені робітники промисловості, державні службовці, члени профспілки, робітники, що працюють повний робочий день. Втрата робочого місця автоматично приводить до втрати медичної страховки.

Таким чином, у США медичне страхування – тісно пов'язане із трудовою діяльністю. США витрачують на охорону здоров'я 11,5% валового прибутку – більш ніж будь-яка інша країна в світі і, в той же час, більш ніж 15% населення американців не мають ніякого фінансового захисту від великих витрат на медичну допомогу у зв'язку з відсутністю у них страхових медичних полісів.

У Великобританії, Данії, Норвегії, Канаді охорона здоров’я фінансується з бюджету. У Великобританії, наприклад, усі медпослуги фінансуються державою через Національну службу охорони здоров’я. Основні види медичної допомоги, у тому числі й ліки, безкоштовні абсолютно для всіх. На медицину тут виділяють приблизно 15% валового внутрішнього прибутку. Безплатною є медицина і в Канаді. На її потреби сьогодні витрачається 1/3 місцевих бюджетів провінцій. Пацієнти теж сплачують вартість окремих медичних послуг. Згідно з канадським законом про охорону здоров’я («Canada Health Act»), гарантії безкоштовного медичного обслуговування розповсюджуються тільки на застраховані види послуг. Тобто медичне обслуговування канадців фінансується через загальне оподаткування, страхові внески і оплату готівкою.

У Великобританії використовується система бюджетного фінансування охорони здоров'я, що обумовлює його державний характер із великою отупінню централізації управління. Закон про страхування, що прийнятий у 1912 році ввів принцип обов'язковості, та охопив у коло обов'язкового медичного страхування третю частину населення Англії, Шотландії та Ірландії, практично всіх осіб, працюючих та службовців по договору найму за невеликим винятком.

Фінансовою основою Національної системи охорони здоров'я є надходження від податків, які складають 90% бюджету охорони здоров'я. Тільки 7,5% бюджету формується за рахунок внесків роботодавців. Таким чином, Національна система охорони здоров'я практично існує за рахунок коштів, що вносяться платниками податків та виділяються урядом на охорону здоров'я зі статті затрат на соціальні потреби.

В цілому, пацієнти платять 10% вартості лікування.

Приватне медичне страхування у Великобританії охоплює переважно ті сфери медичних послуг, що не забезпечуються Національною службою охорони здоров'я. Приватним добровільним медичним страхуванням охоплено більше 13% населення.

Головний принцип діяльності приватних страхових компаній – це доповнення державної системи охорони здоров'я. Це означає, що об'єктом страхування є тільки ті ризики, які не бере на себе Національна служба охорони здоров'я.

У Канаді з 1971 року введена Національна система універсального медичного страхування, яка включає сплату всіх видів стаціонарної та амбулаторної допомоги окрім стоматологічної, протезування та придбання медикаментів. Більш ніж 90% витрат на стаціонарну та амбулаторну допомогу компенсується із суспільних фондів. За рахунок прогресивного податку покривається 25% всіх затрат на охорону здоров'я.

Добровільне медичне страхування має незначний розвиток та забезпечує виплати тільки в тих сферах, які не покриваються універсальним страхуванням.

У Франції, Німеччині, Італії й Австрії прекрасно себе зарекомендувала змішана система – бюджетно-страхова. Майже 90% медичних установ у цих країнах фінансуються з державного страхового фонду, гроші в який надходять від обов’язкових страхових внесків. Ці страховки платять або винятково роботодавці, або роботодавці разом із працівниками, або ж тільки працівники. Також у цих країнах існує добровільне страхування – це коли сама людина страхує себе на випадок одержання тієї або іншої медичної допомоги. Така система, за оцінками експертів ВООЗ, в останні роки стабільно посідає перше місце в рейтингу систем охорони здоров’я.

Однією з перших країн, де було запроваджено медичне страхування була Німеччина. Система медичного страхування створена в Німеччині ще в 1881 році.

Основним принципом німецької системи медичного страхування є те, що уряд не бере на себе відповідальність за фінансування охорони здоров’я (за винятком деяких сегментів), а лише створює умови для того, щоб необхідні фонди були створені працівниками та роботодавцями, а також здійснює нагляд над функціонуванням усієї системи медичного страхування. В Німеччині діє децентралізована система медичного страхування. Цим займається біля 1200 страхових кас (страхових фондів) побудованих по професійному принципу (шахтарі, фермери, моряки та ін.) і по територіальному принципу. Територіальні страхові каси беруть на себе страхування тих категорій, що не охоплені страхуванням на підприємствах.

Головна функція уряду по відношенню до медичного страхування – забезпечення відповідності діяльності страхових кас нормам закону, зокрема, забезпечення виконання страхових програм.

У Франції медичне страхування було введено в 1910 році спочатку у вигляді фондів взаємодопомоги, а починаючи з 1928 року ці фонди, були перетворені в страхові компанії. На сьогодні у Франції існує єдина ієрархія страхових кас, діє вертикальна система медичного страхування: могутня страхова організація - Національна страхова організація, яка знаходиться під контролем Міністерства соціального забезпечення та праці й охоплює собою 78% населення, має 129 місцевих відділень, кожне з яких відповідає за страхування в окремому регіоні і не конкурує між собою. Місцеві відділення мають певну автономію, але, в цілому, підлягають адміністративному контролю з центру.

Фермери Франції зберегли свої страхові компанії, але і вони, в цілому, підпорядковані загальним правилам, встановленим урядом. Ці фермерські та інші професійні страхові каси охоплюють 12% населення. Окрім цього, Франція має розвинуту сітку приватних страхових компаній. У випадку отримання страхового поліса у приватній страховій компанії остання, як і будь-яка страхова каса, оплачує госпітальні затрати та рахунки пацієнта за прийом лікарями.

У Нідерландах медичне страхування зародилось у 1901 році і на той час являло собою декілька сот товариств взаємодопомоги та страхових компаній. В 1940 році почалось введення керованого медичного страхування, яке вимагало введення стандартизації в створенні системи медичного страхування у зв’язку з чим більшість невеликих компаній з’єднались в більш великі страхові фонди. Діяльність територіальних страхових організацій в теперішній час регулюється Центральною Радою страхових фондів, яка складається із представників роботодавців, профспілок, медичних асоціацій, органів управління.

До 1990 року 60% населення Нідерландів знаходилось в системі регульованого страхування. Більш як 30% населення були застраховані у приватних страхових компаніях. Приватний сектор страхування намагається притягнути клієнтів меншим розміром страхового внеску. Біля 40% приватного страхування складають групові угоди страхування між підприємцями та страховими компаніями. Підприємці сплачують половину і більше від суми страхового внеску, останнє доплачують працівники. Також має місце персональне або сімейне страхування.

Реформи, проведені на початку 90-х років замінили напрацьовані фрагментарні страхові програми на універсальну систему обов’язкового медичного страхування. Уведена єдина для всіх категорій населення ставка страхового внеску, розрахована як відсоток від фонду прибутку і не відображає індивідуальні ризики. Зібрані на цій основі кошти акумулюються в страховому фонді і потім повертаються страховику, якого вибрав клієнт.

Один із найвищих у світі життєвих рівнів має Швеці я. У Швеції страхові закони по медичному страхуванню були видані в 1898 році. Всезагальне обов’язкове медичне страхування було введено в 1955 році. Національна система соціального страхування - загальна й обов’язкова для всього населення країни. Управління всією системою виконується 26 регіональними бюро соціального страхування. Управління їх діяльністю виконує Національна Рада соціального страхування. Затрати на соціальне благо досягаються за рахунок 25% бюджету центрального уряду, 26% затрат несуть муніципальні та окружні ради та 48% витрат несуть роботодавці. Чисто на охорону здоров’я та медичну допомогу 18% коштів відраховує уряд, 51% місцеві органи влади, 31 % роботодавці.

У державі Ізраїль немає державної системи медичного обслуговування, але 94% його населення охоплено всебічним страхуванням здоров’я. В основному медичне страхування здійснюється в рамках медичного страхового фонду величезного профспілкового об’єднання Гістадрут (83% випадків), а також на інших фондів медичного страхування (17% випадків). Медичні заклади знаходяться у відомстві різних агентств, головними з яких, є профспілки та уряд. У відомстві робочої профспілки Ізраїлю Купат Халім знаходяться найбільші й найкращі в країні лікарні. У приватній власності знаходиться невелика кількість лікарень. Найбільша профспілка Ізраїлю є головним поставником медичних послуг.

В Австралії основу системи медичного страхування складає програма "Медікер", згідно з якою всьому населенню сплачується 85% вартості різних медичних послу, окрім стоматологічної, оптикометричної та швидкої допомоги. Фінансування виконується за рахунок страхових внесків в розмірі 1% заробітної плати. Малозабезпеченим медичну допомогу надають безкоштовно в державних медичних закладах. Добровільне медичне страхування малорозвинуте та надає додаткові послуги.

Система медичного страхування у Японії складна та багатобічна. В 1984 році відбулось злиття декількох програм і сьогодні функціонує дві програми: державна та суспільна. Страхуванню підлягають всі працівники на підприємствах із числом працюючих 5 та більше чоловік, а також члени їх сімей. Сума страхового внеску нараховується зі стандартного заробітку, що визначається щомісячно. Страхові компанії також проводять добровільне медичне страхування для підвищення комфортності обслуговування.

Дата добавления: 2014-01-07