Поняття і принципи права землекористування

Постановка питань: Поняття і принципи права землекористування. Право постійного землекористування. Право орендного землекористування. Право концесійного землекористування. Права і обов'язки землекористувачів.

ТЕМА: ПРАВО ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ ТА ЙОГО ВИДИ

ЛЕКЦІЯ 6.

Здійснення земельної реформи, перехід до ринкових умов господарювання на землі, законодавче закріплення різноманіття форм власності на землю і розширення можливостей використання земельних ресурсів на підставі права власності значно звузили сферу застосування права землекористування. Але воно не утратило свого значення як законом передбачений засіб держання корисних властивостей землі. Право землекористування в значно обновленому виді знайшло своє закріплення в новому Земельному кодексі й успішно застосовується в сфері регулювання земельних відносин.

У юридичній літературі право землекористування, перш за все, розглядається як правовий інститут, що охоплює сукупність однорідних земельно-правових норм, які закріплюють і регулюють підстави, умови та порядок надання, зміни і припинення використання земельних ресурсів. Таким чином, право землекористування являє собою систему правових норм, закріплених у земельному законодавстві, які регулюють суспільні відносини одержання корисних властивостей земельних ресурсів.

Разом з цим право землекористування виступає як правомочність фізичної або юридичної особи на використання земельної ділянки та є правовим віднесенням, що виникає в процесі використання земельних ресурсів. Право землекористування як правомочність фізичної або юридичної особи, надає його власнику можливості одержання корисних властивостей конкретної земельної ділянки, наданої у користування. Право землекористування у виді правовідносини включає сукупність наданих прав і покладених обов’язків, пов’язаних із здійсненням землекористування. У цьому зв’язку право землекористування має комплексний зміст, що поєднує і систематизує законодавчі вимоги в земельно-правовий інститут, яке охоплює правомочності суб’єктів – користувачів конкретними земельними ділянками та регламентує права і обов’язки землекористувачів, що реалізуються у правовідносинах.

Право землекористування в якості важливого правового інституту, правомочності землекористувача і земельного правовіднесення, базується на фундаментальних конституційних положеннях та важливих вимогах земельного законодавства. Праву землекористування притаманні відповідні принципи як основні засади його правового регулювання. Вони відображені в загальних принципах земельного законодавства, які передбачені в ст. 5 Земельного кодексу, закріплені в його нормах, присвячених правовому регулюванню використання окремих категорій земель, включені в зміст прав і обов’язків землекористувачів тощо.

Основними принципами права землекористування є: призводність права землекористування від права власності на землю; використання земельних ділянок за основним цільовим призначенням; раціональне використання й ефективна охорона земельних ресурсів; поєднання особливостей використання землі як основного засобу виробництва, просторово - територіального базису і природного ресурсу; пріоритетність екологічної безпеки при використанні земельних ресурсів; гарантованість прав на земельні ділянки і прав землекористувачів та деякі інші принципи. Не усі вони відносяться виключно до права землекористування, у зв’язку із чим не знайшли свого повного відображення в новому земельному законі. Цим обумовлюється розгляд деяких з них відносно права землекористування.

Принцип призводності права землекористування від права власності на землю полягає в тому, що саме виникнення права землекористування залежить від володаря права власності на земельну ділянку. Якщо право користування власника землі є його правомочністю, на підставі якого він одержує корисні властивості земельної ділянки, то землекористувачі здійснюють право користування нею в обсязі й в межах, наданих власником. Таким чином, правомочність землекористувача на використання земельної ділянки спирається на право користування власника. При цьому власник може передавати землекористувачу своє право користування, як у повному, так і в обмеженому обсязі. Наприклад, держава як власник землі, що надає земельну ділянку в постійне користування через свої уповноважені органи, може передавати землекористувачу право користування в повному обсязі. Юридична або фізична особа – власник земельної ділянки, передаючи її у володіння і користування за договором оренди, може обмовити в ньому обсяг користувальницьких прав орендаря, залишаючи окремі з них за собою.

Право на надання орендарем земельної ділянки в суборенду не змінює суті розглянутого принципу, тому що субарендний різновид землекористування також виникає на підставі згоди орендодавця, яким є власник земельної ділянки. Принцип призводності права землекористування від права власності виявляється й у тім, що власник земельної ділянки може вимагати припинення права землекористування на підставах і в порядку, передбаченому в законі.

Принцип використання землі за основним цільовим призначенням є надзвичайно важливим для використання земельних ресурсів країни. Не дивлячись на його традиційне закріплення в нормах земельного права, у новому земельному законі цей принцип зазнав деяких змін. Так, відповідно до ч. 1 ст. 19 Земельного кодексу, землі України за основним цільовим призначенням поділяються на наступні категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісового фонду; землі водного фонду.

Відміни наведеного категоріального розподілу земельних ресурсів країни полягають не тільки в розширенні самих категорій земель на підставі відокремлення колишньої загальної категорії земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення в самостійні категорії, а й в їхньому розмежуванні за основним цільовим призначенням. Якщо раніше землі розподілялися на категорії за цільовим призначенням, яке не враховувало інші цілі їхнього використання, крім категоріального призначення, то тепер вони підрозділяються за основним цільовим призначенням, яке припускає можливості їх використання й у супутніх цілях, що доповнюють основне цільове призначення.

Законодавчий розподіл земельних ресурсів за основним цільовим призначенням більш адекватно відображає здійснення права землекористування на них. Про це свідчать реальні обставини землекористування, коли, наприклад, землі сільськогосподарського призначення використовуються не тільки з метою виробництва сільськогосподарської продукції, а й для взведення внутрішньогосподарських споруд та дорожнього будівництва, землі житлової та громадської забудови використовуються не тільки в будівельних цілях, а й для спорудження комунікацій тощо.

Разом з цим реалізація розглянутого принципу здійснюється і на рівні визначення основного цільового призначення конкретної земельної ділянки. Основне цільове призначення передбачається в рішенні про надання земельної ділянки в постійне користування та відображається в державному акті, обумовлюється в договорі оренди земельної ділянки та фіксується в державному реєстрі. Відхилення землекористувача від основного цільового призначення є правопорушенням і може служити підставою для припинення права землекористування. У цьому зв’язку актуальної є проблема законодавчого розмежування ознак основного та супутнього цільового призначення земельної ділянки.

Принцип раціонального використання та ефективної охорони земельних ресурсів також є традиційним у земельному законодавстві. Проте правові вимоги про раціональне використання й ефективну охорону земельних ресурсів не містять своїх законодавчих критеріїв щодо землекористування. Через це вони носять юридично невизначений характер, що ускладнює забезпечення раціонального використання та ефективної охорони земельних ресурсів правовими засобами при здійсненні землекористування.

Гостра необхідність у раціоналізації землекористування в нашій країні виникла у зв’язку із розширенням екстенсивного використання земельних ресурсів. Але раціональне землекористування є реальним засобом їх ефективної охорони. У зв’язку цим звертає на себе увага постанова Верховної Ради України від 5 березня 1998 року[1], в якому раціональне природокористування розглядається поряд з охороною довкілля. Більш того, основні пріоритети охорони навколишньої природного середовища в постанові визначені через раціональне використання природних ресурсів. До них зокрема віднесено формування збалансованої системи природокористування та адекватної структурної перебудови виробничого потенціалу економіки та екологізація технологій у сільському господарстві, промисловості, енергетиці, будівництві та на транспорті. Здійснення їх реалізації передбачається за допомогою охорони земельних ресурсів від забруднення та нераціонального використання, а також збереження та поширення територій із природним станом ландшафту.

Принцип раціонального використання та ефективної охорони земельних ресурсів при здійсненні землекористування реалізується в двоєдиному не розривному процесі. Він являє собою економічно необхідне й екологічно обґрунтоване використання земельних ресурсів, при якому одночасно враховуються економічні та екологічні інтереси людини і суспільства^[2]. Тому правовими критеріями раціонального використання й ефективної охорони земельних багатств країни є дотримання вимог щодо забезпечення їхньої родючості та екологічно обґрунтованого використання.

Законодавчі вимоги щодо раціонального використання земельних ресурсів досить різноманітні. До них зокрема відносяться вимоги щодо забезпечення максимального виходу продукції в результаті використання конкретної земельної ділянки, застосування передових, апробованих і науково обґрунтованих технологій при освоєнні земельних площ тощо. Так, раціональним використанням земельної ділянки, наданої в користування може вважатись одержання максимальної кількості продукції з кожної одиниці земельної площі, зосередження внутрішньогосподарських будівель та інших засобів виробничо-господарської діяльності на мінімальних земельних площах і т. ін. Особливі вимоги земельного закону присвячені використанню техногенно забруднених земель. Так, згідно ч. 1 ст. 170 Земельного кодексу, техногенно забруднені землі сільськогосподарського призначення, на яких не забезпечується одержання продукції, що відповідає вимогам (нормам, правилам, нормативам), підлягають вилученню із сільськогосподарського обігу та консервації.

Більш конкретними в земельному законі є законодавчі вимоги щодо охороні земельних ресурсів. До них, зокрема за ст. 164 Земельного кодексу віднесені: захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними і радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів; попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів; консервація деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь та деякі інші законодавчі вимоги.

Особливі вимоги земельним законодавством передбачені для охорони ґрунтового шару земельних ділянок. Так, відповідно до ч. 3 ст. 168 Земельного кодексу, при здійсненні діяльності, пов’язаної з порушенням поверхневого шару ґрунту, власники земельних ділянок та землекористувачі повинні здійснювати зняття, складування і зберігання поверхневого шару ґрунту та нанесення його на ділянку, з якої він був знятий (рекультивація), або на іншу земельну ділянку для підвищення її продуктивності та інших якостей. Таким чином, дотримання вимог розглянутого принципу в процесі землекористування забезпечує максимальні економічні результати та їх ефективну охорону від негативного виробничо-господарського та іншого шкідливого впливу.

Дата добавления: 2014-01-07