Контроль

Рис.8.1. Складові контролю

Основними функціями підсистеми внутрішньобанківського контролю за ризиками є:

1) установлення індикаторів (сигналів) та параметрів прийнят­ного рівня ризиків;

2) моніторинг (систематичне та планомірне спостереження за всіма рівнями прийнятного ризику у банку);

3) виявлення відхилень від планових та нормативних показ­ників (зіставлення фактичних показників з плановими) та оціню­вання ризику;

4) застосування дій, спрямованих на усунення наслідків відхилень;

5) обгрунтування необхідності використання коригувальних дій.

Отже, суть процесу контролю за ризиками полягає у вияв­ленні, аналізі, вимірюванні і контролі рівня ризиків, взятих на себе банком і його підрозділами, оцінюванні портфельних ризиків і ви­робленні оптимальних рекомендацій керівництву для ухвалення адекватних управлінських рішень для мінімізації можливих втрат.

8.2. Організаційна побудова служби внутрішнього контролю у банку

Кожний компонент ризику, на який наражається банк, вимагає конкретної політики та характеристики параметрів. Цю політику, параметри та індикатори ризику повинна створювати служба внутрішнього контролю.

Сукупність органів управління, а також підрозділів і службов­ців банку (відповідальних співробітників), що виконують моні­торингові та захисні функції в рамках політики внутрішнього ко­нтролю, утворюють структуру органів внутрішнього контролю, або службу внутрішнього контролю.

Служба внутрішнього контролю (СВК) — структурний під­розділ (відділ, департамент внутрішнього контролю) банку, що здійснює діяльність з організації внутрішнього контролю.

Організаційною основою побудови системи внутрішнього конт­ролю є такі принципи.

1. Розподіл обов'язків. Для запобігання зловживанням необхідний розподіл обов'язків щодо здійснення операцій та їх обліку.

Створюючи систему розподілу повноважень з менеджменту і контролю ризиків, важливо відокремити відповідальність за ви­мірювання, моніторинг і контроль ризиків від ведення тих опера­цій (основного бізнесу), в яких виникає ризик. Треба створити систему, в якій був би чіткий розподіл обов'язків і не виникало конфліктів у системі повноважень.

2. Наявність ефективних процедур санкціонування опера­цій (лімітна політика). Для здійснення операцій має бути рі­шення відповідальних осіб щодо виконання всіх визначених вну­трішніми документами банку необхідних дій та процедур.

3. Своєчасне належне документування операцій. При вели­кому інтервалі часу між здійсненням операції та її обліком зрос­тає вірогідність помилки.

4. Фактичний контроль за документацією. Ідеться про ви­користання технічних засобів і процедур, що запобігають втраті, вилученню або неправомірній зміні облікової чи іншої робочої банківської документації.

5. Використання різних видів контролю залежно від функ­ціональної належності об'єктів контролю, поточної необхідності і комплексності поставлених завдань.

6. Багатоплановість контролю. Цей принцип зумовлений різноманітністю об'єктів контролю, які взаємозв'язані між собою і можуть здійснювати окремий вплив на фінансові результати ді­яльності банку.

7. Безперервність та об'єктивність контролю, що забезпе­чують безперервну, всеосяжну і багатопланову дію контрольних механізмів і функцій на всіх напрямах банківської діяльності і рів­нях ухвалення рішень.

Контроль за здійсненням моніторингових функцій підрозділів (по горизонталі і вертикалі) є функцією служби внутрішнього контролю, яка реалізується за допомогою регулярних перевірок, аналізу, проведення спеціальних контрольних заходів.

Структурна організація служби внутрішнього контролю може здійснюватися двома способами. Згідно з першим способом служ­ба внутрішнього контролю може включати до свого складу під­розділ внутрішнього контролю, внутрішній аудит, підрозділ, що займається управлінням ризиками, а також ряд інших аналітич­них і контрольних підрозділів банку. По суті, йдеться про багато­функціональний самостійний департамент, який повинен охоп­лювати різні аспекти діяльності банку (рис. 8.2).

Служба

внутрішнього БАНК

контролю

Рис.8.2. Організація служби внутрішнього контролю у банку (1-й спосіб)

Відповідно до другого способу служба внутрішнього контро­лю може бути створена як окремий структурний підрозділ банку, що взаємодіє з іншими контрольними підрозділами. У цьому разі служба внутрішнього контролю має бути наділена відповідними повноваженнями і правами (рис. 8.З).

БАНК

Рис. 8.З. Організація служби внутрішнього контролю у банку (2-й спосіб)

Вибір структурної організації насамперед залежить від особ­ливостей банку, наявності у ньому відповідних ресурсів, прак­тики його діяльності. Для великих банків доцільним є запровадження першої організаційної структури, для малих та середніх — другої організаційної форми.

В обох випадках цілі, функції і методи роботи служби внутріш­нього контролю будуть ідентичними.

Проте можливий і третій — змішаний варіант, коли служба внутрішнього контролю створюється в межах фінансової служби банку, яка одночасно опікується питаннями управління фінанса­ми та ризиками. Створюється як самостійне управління з чітко визначеними цілями та завданнями, повноваженнями та відпові­дальністю (як передбачено першим варіантом). При цьому орга­нізаційна структура внутрішньобанківської системи контролю сприяє послідовній реалізації управлінського процесу: аналіз — планування — моніторинг — формування регулюючих заходів впливу.

Функціонально служба внутрішньобанківського контролю в такому разі відокремлена від внутрішнього аудиту, фінансового моніторингу і має включати такі складові:

> фінансово-плановий відділ — до його повноважень слід віднести планування та контроль бюджету банку; планування та контроль за дохідністю окремих банківських інструментів та/або центрів бізнесу;

> відділ аналізу та прогнозування — відповідає за аналіз зовні­шнього середовища та прогноз його впливу на діяльність банку, неопрацювання критеріїв оцінки ризиків, формування рекомендацій з оперативного та стратегічного управління активами і пасивами;

> відділ лімітної політики — формує лімітну політику та від­повідає за підтримання поточної ліквідності;

> відділ моніторингу ризиків — здійснює оперативний на­гляд за дотриманням норм та стандартів політики банку.

Внутрішню організацію контролю за банківськими ризиками можна запровадити з урахуванням елементів другого варіанта структурної побудови служби внутрішнього контролю. Доціль­но запровадити систему подвійного підпорядкування окремих повноважень, в першу чергу — моніторингу. Повноваження щодо відстежування поточної ситуації за окремими напрямами банківського бізнесу покладаються на працівників цих бізнес-центрів. Це дає можливість оперативного реагування на поведі­нку банку в умовах фінансового ринку, що динамічно розвива­ється. З іншого боку, створюється єдина інформаційна база да­них для управління ризиками та забезпечується єдиний методологічний підхід в аналізі та оцінюванні ефективності ба­нківських заходів та інструментів.

До процесу контролю за ризиками залучаються такі структур­ні підрозділи банку:

• фронт-офіси — у межах функцій прийняття індивідуальних ризиків і затверджених лімітів повноважень;

• бек-офіси — у межах своїх функцій контролю операцій і встановлених вимог;

• підрозділ підтримки (наприклад, підрозділи напряму фінан­си і ризики, департамент внутрішнього аудиту) — у межах своїх повноважень щодо виявлення, кількісної оцінки, контролю і мо­ніторингу ризику;

• кредитний комітет — у межах своїх повноважень і ступеня

відповідальності;

• правління банку — в межах функції виконання рішень спо­стережної ради;

• спостережна рада — в межах функції контролю за фінансо­вим станом банку й оптимізації ризиків, що приймаються.

Повноваженнями бек-офісу є забезпечення якісного контролю, своєчасного списання коштів, санкціонованого, цільового викори­стання ресурсів банку, своєчасне і повне отримання доходів від проведених операцій, закріплення іміджу банку на національному і міжнародному ринках.

Основним учасником процесу управління ризиками є правлін­ня банку (або рада директорів), яке несе відповідальність за за­безпечення надійності банку. Знаючи профіль ризиків, до яких схильний банк, правління має створити адекватну цьому профілю систему виявлення, моніторингу й управління ризиком. До її фу­нкцій входить формування стратегії управління ризиками, розроб­лення організаційної структури менеджменту ризиків з розподілом повноважень і відповідальності на кожному рівні, затвердження кількісних і якісних параметрів капіталу і ризику, а також мето­дів оцінювання й управління ризиками, здійснення контролю за процесом управління ризиками у банку. Зберігаючи за собою ко­нтроль, правління доручає оперативну діяльність менеджерам банку.

У вітчизняній практиці повноваження розподіляються між спостережною радою та правлінням банку.

Правління банку взаємодіє зі спостережною радою в питаннях ризик-менеджменту виходячи із загальноприйнятих принципів корпоративного управління та ієрархії процесу контролю за ри­зиками. Взаємодія складається з двох частин — підзвітність і на­дання рекомендацій.

Правління банку несе відповідальність за організацію і реалі­зацію процесу ризик-менеджменту в банку.

Служба внутрішнього контролю підпорядкована у своїй діяль­ності правлінню банку. Періодичність звітності має встановлю­ватися банком самостійно, але не рідше одного разу на місяць. Не рідше один раз на рік служба внутрішнього контролю має звіту­вати на зборах акціонерів.

Керівник служби внутрішнього контролю зобов'язаний інфор­мувати про виявлені порушення керівника структурного підроз­ділу банку, в якому виникли проблеми з управління ризиками, а також голову правління банку.

Якщо під час реалізації програм внутрішнього контролю у працівників служби виникають питання, вони мають звертатися за консультацією до керівника служби внутрішнього контролю. Керівник служби внутріш­нього контролю для оперативного вирішення питань взаємодіє з керівниками банку або його підрозділів.

Служба внутрішнього контролю насамперед взаємодіє з внут­рішнім аудитом банку та операційною службою. Виникає питан­ня: у чому функціональна різниця між цими службами? Адже функціонально такі підрозділи також здійснюють внутрішній кон­троль за діяльністю банку.

Розглядаючи банк як виробництво, можна говорити, що служ­ба внутрішнього контролю виконує як виробничі, так і організа­ційні функції (організовуючи і створюючи контрольні механізми для діяльності банку). Саме таке розуміння здійснення контролю в банку припускає створення в його структурі спеціалізованого центру, який займається організацією і створенням контрольних механізмів по всьому спектру банківської діяльності (служба внутрішнього контролю).

Водночас внутрішній аудит виконує виробничі функції. Служ­ба внутрішнього аудиту — це орган оперативного контролю, що здійснює нагляд за системою внутрішнього контролю і формує думку про її достатність і ефективність. Роль служби внутрішньо­го аудиту зводиться до оцінювання адекватності систем управлін­ня ризиками потребам банку.

У структурі служби внутрішнього контролю доцільно виді­лити самостійну підсистему (або підрозділ) з контролю за ризи­ками. Цей підрозділ повинен підпорядковуватися прямо вищому керівництву банку і діяти незалежно від підрозділів, які безпо­середньо проводять операції. Головна мета його діяльності — забезпечення контролю за своєчасною ідентифікацією та оціню­ванням ризиків банківської діяльності і прийняттям заходів що­до їх мінімізації.

Основними завданнями діяльності підрозділу контролю за ри­зиками є:

♦ інформаційне забезпечення процесу управління ризиками через складання щоденних звітів;

♦ розроблення індикаторів прийнятного рівня ризику (розмі­рів лімітів, коефіцієнтів тощо) та контроль за поточним управ­лінням ризиком з погляду виконання встановлених лімітів;

♦ система вимірювання ризику повинна регулярно піддаватися перевірці — зворотному тестуванню (бек-тестування) для порів­няння розрахункових оцінок ризику з фактичними значеннями;

♦ використання стандартних методів для адекватного оціню­вання ризиків;

♦ щоденне проведення тестування стресу для всіх видів ризи­ку банку з метою

визначення політики і величини потенційного ринкового ризику в кризових ринкових умовах;

♦ наявність у банку документації, що описує політику з управління ризиками, внутрішні методики, правила і процедури.

Оцінювання банківських ризиків проводиться на консолідова­ній основі з урахуванням діяльності усіх установ, що є відносно банку дочірніми або залежними. Низка проблем виникає у процесі здійснення функцій внутрішнього контролю за діяльністю філійної мережі. Поточний контроль за операціями, що здійснюються філі­ями, з боку головної організації реалізується не в режимі реально­го часу, а ретроспективно. Через це головна організація не може оперативно (у процесі здійснення операції) відстежувати такі по­рушення, як перевищення лімітів на окремі види операцій і прове­дення філіями операцій, які не дозволені головною установою.

Практична організація роботи територіальних підрозділів служби внутрішнього контролю має бути організована службою внутрішнього контролю головної установи банку. Це стосується насамперед організації їх взаємодії, вироблення внутрішніх нор­мативних актів, що регламентують порядок такої взаємодії. Не­обхідно, щоб територіальні групи внутрішнього контролю були незалежними від керівництва філії, що усуває можливість остан­нього впливати на їхню діяльність.

Окремою проблемою є організація контролю за ризиками у відособлених структурних підрозділах філій банку. Питання ор­ганізації контролю їх роботи є прерогативою керівників філій. При цьому вони мають керува­тися положеннями нормативних актів, що регламентують поря­док здійснення операцій у різних напрямах банківської діяльності та організації контролю за їх проведенням, а також власними до­кументами філії.

Контроль за діяльністю відособлених структурних підрозділів філій повинен здійснюватися банком у двох напрямах:

• контроль усередині відособлених структурних підрозділів, що здійснюється співробітниками цих підрозділів;

• контроль відособлених структурних підрозділів з боку філії в особі співробітників територіальних підрозділів служби внут­рішнього контролю.

8.3. Моніторинг банківських ризиків

Важливою складовою контролю є моніторинг. Моніторинг ризику — це процес функціонування регулярної і незалежної системи відстежування, раннього розпізнавання й оцінювання ризиків з обов'язковим механізмом зворотного зв'язку, який забезпечує раннє повідомлення про негативну ситуацію.

Процес моніторингу регламентується:

1) розробленими і задокументованими внутрішньобанківськими процедурами та посадовими інструкціями;

2) документально оформленими методиками, механізмами та методами, які застосовуються для реалізації процедур моніторингу:

— метод порівнянь;

— щоденне звітування;

— звітування у міру необхідності; —розрахунок коефіцієнтів;

— щомісячне звітування;

— моніторинг економічних нормативів;

— щоденний аналіз балансу банку.

Комерційні банки за допомогою аналізу своїх балансових да­них перевіряють ступінь реалізації основних цільових установок своєї діяльності: фактори дохідності, збалансованість структури активних і пасивних операцій з метою підтримання ліквідності, дотримання економічних нормативів, установлених НБУ, мінімі­зацію всіх видів банківських ризиків.

Моніторинг ризиків спрямований на визначення стану ліквід­ності банківських операцій, ступеня концентрації їх ризиковості, ефективності розміщення власних та залучених коштів.

Ця робота відбувається через постійне спостереження за до­триманням банком установлених стандартів, лімітів концентра­ції, індикативних значень, які встановлюються як для кредитної організації в цілому, так і для окремої банківської операції (за об'єктами), та повідомлення про відхилення, що спостерігаються.

Моніторинг банківських ризиків передбачає своєчасне реагу­вання та коригування негативної ситуації і є базою для прийняття обґрунтованих рішень з мінімізації банківських ризиків. Ризик, якому піддається банк, має бути визначений і виміряний. Аналіз і оцінювання ризику значною мірою ґрунту­ється на систематичному визначенні вірогідності того, що якась подія в майбутньому відбудеться. Відповідна робота може вести­ся, якщо в банку вироблені критерії ризику, які дають змогу ран-жувати альтернативні події залежно від ступеня ризику. Початковим пунктом роботи є попередній аналіз конкретної мак­ро- та мікроситуації, що склалася, визначення видів ризиків, які можуть загрожувати банку в даний момент, та їх ранжування за­лежно від негативного впливу на фінансово-господарську діяль­ність банку.

Рівень значущості ризиків для діяльності банку можна визна­чити залежно від конкретних результатів його роботи. Напри­клад, він може бути оцінений з погляду достатності капіталу, структури та якості активів, ліквідності, рентабельності, які мо­жуть бути виміряні кількісно.

Цей перелік ризиків та чинників, що на них впливають, має періодично переглядатися на підставі бази даних, яка форму­ється банком. Інформаційна база про ризики має містити архів результатів моніторингу ризиків, каталог чинників і профілів ризику, банк методів і алгоритмів адаптації до ризиків, прогноз­ну інформацію. Крім того, мають ураховуватися сфери прояву ризиків, частота їх виникнення та розмір збитків. Основна ча­стина інформації, що входить до складу зазначених баз даних, формується завчасно, а потім постійно поповнюється.

Особливе значення має наявність бази даних для моніторингу ризиків, які не можна виміряти кількісно, наприклад операційно­го ризику, що зумовлений недоліками та помилками проведення внутрішніх операцій_. В українських банках проблему поглиблює брак розуміння важли­вості створення подібних баз даних. Це підтверджують результа­ти експертного дослідження, проведеного вітчизняними фахів­цями. Загалом в Україні більше третини банків вважають зайвим упровадження системи накопичення даних про втрати від ризи­ків. У групах середніх і невеликих банків ця величина перевищує дві третини. Банки, як правило, не запроваджують комплексної системи спостереження та аналізу втрат від таких ризиків.

Кількісно величина ризику може виражатися в абсолютних і відносних показниках. В абсолютному виразі ризик є сумою мож­ливих втрат при здійсненні певної операції. Проте оцінити ці втрати з достатньою точністю не завжди можливо. Якщо ж відне­сти суму вірогідних втрат до показника, що характеризує банків­ську діяльність, наприклад до величини власних або кредитних ресурсів, величини витрат або доходів/втрат банку у зв'язку зі здійсненням конкретної операції, то ризик буде визначено у від­носному виразі.

В абсолютному виразі ризик доцільно обчислювати, коли йдеться про одну конкретну операцію. Якщо ж необхідно ви­значити допустимий рівень ризику при здійсненні різних бан­ківських операцій, то доцільно застосовувати відносні показ­ники, які характеризують, наприклад, відношення величини ризику до суми доходів, що очікуються в результаті здійснення конкретних операцій.

Для всебічного оцінювання ризику слід установлювати для кожного абсолютного або відносного значення величини можли­вих втрат відповідну вірогідність їх виникнення. При цьому по­чатковою стадією оцінювання має стати побудова кривої або таблиці вірогідності отримання певного рівня прибутку (збитку).

Проте отримати таку оцінку в банківській діяльності досить складно. Тому вірогідність настання втрат може бути визначена двома методами. Об'єктивний метод визначення вірогідності за­снований на обчисленні частоти, з якою відбувається певна подія, суб'єктивний — на припущеннях (особистому досвіді і думках того, хто оцінює, думці експертів, фінансових консультантів та аналітиків).

Визначені ризики включаються до підсистеми моніторингу банку та встановлюється, відповідно, метод і вид контролю, сту­пінь звітування: щоденна, щотижнева, щомісячна, щоквартальна, річна тощо.

Первинний моніторинг, або відстежування ризиків, які мають кількісний вираз, здійснюється через вивчення тенденцій зміни основних показників за допомогою зіставлення фактичних даних з нормативними або плановими.

Застосування порядку та окремих механізмів моніторингу роз­глянемо на прикладі кредитного ризику.

Кредитний портфель має зростати відповідно до стратегіч­них цілей банку і його обережної оцінки ризиків. І хоча одним із критеріїв ефективної роботи банку є приріст активів, його не можна розглядати окремо від їх якості. Швидкий приріст акти­вів може бути свідченням того, що в банку застосовуються ни­зькі кредитні стандарти. У процесі моніторингу динаміки кре­дитного портфеля варто звернути увагу на темпи його зростання та їх адекватність реальним умовам економічного зростання країни. Крім того, слід особливо ретельно розглянути взаємо­відносини між кредитором і позичальником.

Важливо також розрахувати ті показники, що характеризують ступінь ризику ліквідності, їх оптимальне і критичне значення, визначити відхилення від оптимальних значень, з'ясувати їх при­чини і виявити можливості поліпшення показників.

Важливим завданням моніторингу ризиків є вивчення рівня ди­версифікації за різними напрямами діяльності банку. Критеріями рівня диверсифікації можуть бути нормативи розподілу ризиків між широким колом клієнтів, у тому числі великими і дрібними фірмами, між різними категоріями позичальників (юридичні осо­би, фізичні особи), за галузевою належністю, за видом економіч­ної діяльності та формою власності (індивідуальні підприємства, фізичні особи, кооперативні підприємства, спільні підприємства і т. п.), диверсифікація джерел кредитних ресурсів тощо.

Кількісним виразом нормативу за кожним напрямом може бу­ти оптимальне та/або критичне значення (обмеження):

> питомої ваги або структури вкладень (або залучень);

> спеціально визначеного коефіцієнта;

> числових абсолютних та відносних показників;

> експертних оцінок якісних показників;

> системи лімітів;

> інші.

З метою дотримання допустимого рівня ризику встановлені обмеження відстежуються службою внутрішнього контролю на щоденній основі.

Значення питомої ваги доцільно використовувати для моні­торингу кредитного портфеля, портфеля цінних паперів. Так, наприклад, для якісної оці­нки рівня концентрації можуть використовуватися такі критичні значення.

1. Концентрація прийнятних великих кредитних ризиків ви­знається «сильною», якщо існує надзвичайна зосередженість вкладень у розмірі понад 50 % кредитного портфеля.

2. Концентрація прийнятних великих кредитних ризиків ви­знається «середньою», якщо існує надзвичайна зосередженість у розмірі 25—50 % кредитного портфеля.

3. Концентрація прийнятих великих кредитних ризиків визна­ється «слабкою», якщо існує надзвичайна зосередженість у роз­мірі менше 25 % портфеля.

Метод структури коштів можна застосовувати при спостере­женні за ризиком ліквідності. Визначення величини потреб банку у ліквідних коштах за методом структури засобів певною мірою може бути віднесена до прийомів прогнозування обсягу коштів на кореспондентському рахунку, необхідного з погляду виконан­ня банком зобов'язань перед клієнтами щодо повернення депози­тів і майбутньої видачі кредитів.

Не існує універсального правила встановлення обмежень за сек­торами чи окремими напрямами кредитування. Проте не слід забу­вати про обережність, надмірно кредитуючи «модні» напрями. Надмірної концентрації в одному напрямі особливо складно уник­нути, коли економіка залежить від кількох галузей або товарів.

Моніторинг кредитного ризику, багатогранного за своєю при­родою, передбачає використання індикативних сигналів, розра­хованих як певні співвідношення. Показник, що характеризує якість кредитів у межах певного напряму X.

де Z_Х — якість кредитів, що належать до напряму X; R_х — резерв, сформований за кредитами даного напряму; V— обсяг кредитно­го портфеля банку. (Межа зміни Z_{Х ?)}

Моніторинг ринкового ризику ґрунтується на спостереженні за дисперсією, значення якої встановлюється у вигляді числових відносних показників.

Наступним інструментом моніторингу є система різномані­тних лімітів. Так, максимальний ліміт при споживчому креди­туванні, зокрема через установлення лімітів на кредитні карти встановлюється на суму не більше 30 % від ліміту кредитування юридичної особи.

Наприклад, якщо для філії встановлений ліміт при кредиту­ванні юридичних осіб на суму 100 000 дол. США, то його ліміт при споживчому кредитуванні фізичних осіб може становити 30 000 дол. США.

Ліміти на платіжні карти фізичних осіб можуть встановлюва­тися в розмірі не більше 15 % від ліміту при споживчому кредитуванні. Наприклад, якщо філії установлено ліміт споживчого кредитування фізичних осіб на суму ЗО 000 дол. США, то ліміт повноважень на встановлення ліміту на платіжну картку стано­вить 4500 дол. США.

Крім того, контролюються розміри лімітів банку за багатьма напрямами, серед яких такі:

1) обсяг кредитування клієнтів;

2) ліміт залишків каси;

3) ліміт відкритої валютної позиції;

4) загальний обсяг вкладень у кредитування працівників системи банку;

5) загальний обсяг вкладень в основні засоби.

Процедурами контролю визначаються періодичність та поря­док установлення лімітів. Ліміти встановлюються, як правило, щомісячно або щоквартально, затверджуються на засіданні прав­ління банку і доводяться до філій. Ліміти на проведення певної операції встановлюються на кінець планованого періоду на під­ставі прогнозування фінансових показників і обробки статистич­них даних попередніх періодів з урахуванням наявних тенденцій та впливу ризиків зовнішніх факторів.

Найбільш простим і зрозумілим методом моніторингу є струк­турний аналіз. Так, моніторинг ризику галузевої концентрації кредитного портфеля проводиться за допомогою цього методу. При цьому акцент робиться на тісноті взаємозв'язку і взаємоза­лежності виробничих циклів окремих галузей. Важливим крите­рієм якісної оцінки ризику є аналіз рівня диверсифікації за гру­пами галузей. Під групами галузей мається на увазі кілька галузей, згрупованих за певними критеріями. Ці критерії можуть ґрунтуватися на даних аналітичного обліку або визначатися са­мостійно банком як укрупнені напрями (наприклад, виробництво, посередництво, фінансовий напрям).

На основі аналізу рівня концентрації кредитних вкладень у межах груп галузей методом експертних оцінок визначається рі­вень галузевої концентрації кредитних вкладень. Кожен банк са­мостійно визначає рівень допустимої концентрації в окрему га­лузь. При цьому можуть використовуватися такі індикатори:

1) галузева концентрація визнається «сильною», якщо існує значна зосередженість в межах одного з напрямів у розмірі понад 50 % кредитного портфеля;

2) галузева концентрація визнається «середньою», якщо існує значна зосередженість в межах двох напрямів у розмірі, напри­клад, 20—50 % кредитного портфеля;

3) галузева концентрація визнається «слабкою», якщо існує значна зосередженість у межах трьох напрямів у розмірі, напри­клад, менше 20 % портфеля.

Подібні індикатори встановлюються й за іншими показниками концентрації портфеля активів та пасивів.

Приклад 8.1.

У табл. 8.1. наведено фактичну структуру кредитної заборгованості окремого банку. У межах кредитної політики були виписані процедури контролю, якими визначені нормативні значення допустимого обсягу кредитних вкладень, що мають спрямовуватись банком з урахуванням усіх його філій на кредитування окремих галузей, прийнятних за даного економічного розвитку країни. Оцінити галузеву концентрацію кредитного портфеля банку.

Таблиця 8.1

АНАЛІЗ ДОТРИМАННЯ БАНКОМ НОРМАТИВІВ КРЕДИТУВАННЯ ЗА ГАЛУЗЯМИ ЕКОНОМІКИ, %

Галузь	Фактичне значення	Нормативне значення	Відхилення (+ перекредитування, - недокредитування)
Харчова промисловість			+15
Металургія і обробка ме­талу			+4
Машинобудування			—
Обробка деревини, вироб­ництво картону, полігра­фія тощо			+2
Хімічне виробництво			-2
Будівництво			-3
Легка промисловість			—
Сільське господарство	—		-5
Інші			-1

Моніторинг здійснюється порівнянням фактичних даних з визначе­ними нормативними значеннями питомої ваги кредитних вкладень.

У цілому галузеву концентрацію кредитного портфеля можна оцінити як середню, тому що існує зосередженість у межах двох близьких або су­путніх галузях — металургія і обробка металу та машинобудування, яка становить 34 %. Одна галузь, а саме харчова, займає ЗО % кредитного портфеля. Разом з тим, розглядаючи дотримання нормативних значень за кожною галуззю окремо, можна зазначити, що перекредитування відбуло­ся за такими галузями: харчова промисловість (+15 %), металургія і оброб­ка металу (+ 4 %) та обробка деревини (+2 %).

Отже, банку потрібно обмежити кредитування у харчову галузь та знизити обсяги вкладень у металургію та обробку деревини, полі­графію і спрямувати кошти в інші галузі, визначені стратегією бан­ку, особливо слід звернути увагу на рентабельні галузі, наприклад будівництво.

Ще одним критерієм моніторингу є щоденний контроль за до­триманням банком основних економічних нормативів, установ­лених НБУ.

Приклад 8.2.

Проаналізувати дотримання банком нормативів НБУ (табл. 8.2).

Таблиця 8.2

АНАЛІЗ ДОТРИМАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ НОРМАТИВІВ БАНКОМ, %

Економічний норматив	Нормативне значення НБУ	Фактичне значення показника	Відхилення від нормативу
Достатність капіталу		16,8	6,8
Адекватність основно­го капіталу		8,2	4,2
Миттєва ліквідність		38,6	18,6
Поточна ліквідність
Короткострокова лік­відність		25,8	5,8
Максимальний розмір кредитного ризику на одного контрагента		36,7	12,7
Максимальний розмір кредитів, гарантій та поручительств, нада­них одному інсайдеру		8,3	3,3
Інвестування в цінні папери окремо за кож­ною установою		16,2	1,2
Загальної суми інвесту­вання		65,3	5,3
Норматив ризику загаль­ної відкритої (довгої/ко­роткої) валютної пози­ції банку	не більше ніж 30 % не більше ніж 5 %	23,2	6,8

Як показали розрахунки, банк дотримується всіх економічних нор­мативів, установлених НБУ.

Відповідальність за щоденний моніторинг ризиків, які не мають кількісного виміру, покладається на співробітника бан­ку, котрий проводить операцію, пов'язану з потенційним ризи­ком. Моніторинг відбувається через адміністративний конт­роль, тобто перевірку відповідності дій внутрішнім документам банку. Так, наприклад, ризики, пов'язані з відмиванням «бруд­них» грошей, мають ідентифікуватися співробітником банку на основі правил внутрішнього фінансового моніторингу та про­грам його проведення. Ознаками, що вказують на наявність ри­зику, пов'язаного з відмиванням грошей, є значні депозити го­тівкою, що швидко переводяться на інший рахунок; наявність рахунку, відкритого на юридичну особу, яка веде розрахунки готівкою, а не чеками чи іншими розрахунковими документа­ми; переказ на рахунку значних «круглих» сум; депонування грошей на рахунку від різних людей. Викликати підозру пови­нні також і часті перекази грошей без очевидної причини, ком­пенсаційні кредити, рахунок, на якому не проводяться операції протягом значного періоду, після чого настає період підвище­ної активності, який потім так само раптово припиняється. Ознакою відмивання грошей може бути і раптове погашення кредиту. У разі виявлення зазначених або інших порушень співробітник банку, який або відповідає за переказування гро­шей, або приймає депозит, або працює з кредитами, повинен повідомити службу внутрішнього контролю про виявлені по­рушення.

Головна вимога до процедури моніторингу — постійність пе­ревірки та оцінювання рівня ризику. Це передбачає встановлення індикаторів ринкових і кредитних ризиків, а також агрегацію (об'єднання) ризиків за окремими банківськими продуктами, кон­трагентами і регіонами. До індикаторів ризику відносять устано­влення оціночних показників ризиків, визнаних банком.

Так, наприклад, за кредитним портфелем можуть бути встанов­лені індикатори рівня кредитного ризику (табл. 8.3).

Таблиця 8.3

ІНДИКАТОРИ КРЕДИТНОГО РИЗИКУ, %

Індикатори рівня ризику	Негативно класифіко­вані активи (кредити з рейтингом 4 і 5)	Проблемні активи — активи, визначені від­повідно до критерію обслуговування боргу	Ризик портфеля (відношення резервів до портфеля)
Незначний	0—1,5	0—2	0—1
Оптимальний	1,5—3,5	2,0—5,0	2,0—4,0
Граничний
Критичний	Більше 10	Більше 15	Більше 12

Якщо моніторинг передбачає постійне відстежування ризикових позицій банку, то оцінювання засноване на періодичному вимірюванні величини ризиків. Будь-який ризик може бути оці­нений кількісно та якісно. Ці дві оцінки взаємно доповнюють од­на одну і використовуються стосовно основних видів ризиків од­ночасно. Проте не існує стандартного набору правил оцінювання ризиків.

Якісний аналіз може бути порівняно простим, і його завдання полягає, по-перше, у вивченні ризиків, які виникають у зв'язку з певною діяльністю, що передбачає визначення чинників ризику, етапів і характеру робіт, при виконанні яких виникає ризик, тобто у встановленні потенційних сфер ризику. По-друге, після цього слід ідентифікувати всі можливі ризики.

Якісний моніторинг має базуватись на ретроспективному, по­точному та перспективному дослідженні, а також на методах припущень, порівнянь та експертних оцінок. В основі своїй він є суб'єктивним, відповідно вимагає досконалого знання норматив­ної бази та внутрішніх положень банку, володіння інформацією й аналітичними навичками.

В основі методу експертних оцінок лежать висновки експер­тів. Суб'єктивність подібних оцінок знижує достовірність отри­муваних результатів. Застосування цього методу має сенс лише при залученні дуже досвідченої групи експертів, що добре зна­ють не лише ситуацію в економіці, а й чітко уявляють цілі дослі­дження.

Кількісний аналіз ризиків проводиться за допомогою різних методів, які можна розділити на дві великі групи:

— група апріорних методів;

— група методів, що базується на емпіричних підходах. Перші грунтуються насамперед на теоретичних положеннях, оцінка ризику встановлюється за допомогою логічних міркувань. Друга група методів вимірює очікуваний ризик, екстраполюючи його на підставі вивчення подій минулого, узагальнення масових явищ і фактів. Для кількісної оцінки застосовуються статистичні методи, засновані на визначенні волатильності.

При кількісному оцінюванні ризику потрібно розрізняти вели­чину реальної вартості, що піддається ризику, і величину очіку­ваного прибутку і збитку. Якщо розмір реальної вартості, що під­дається ризику, відомий уже в момент ухвалення рішення, то розмір очікуваного прибутку або можливих втрат може бути ви­значений тільки з певною ймовірністю.

8.4. Інформаційні звіти в системі моніторингу

Моніторинг здійснюється за допомогою інформаційних звітів структурних підрозділів і спеціально призначених посадових осіб. Первинною інформаційною ланкою, тобто об'єктом звіту­вання, є сама укладена угода, а не бухгалтерське проведення цієї угоди. Така орієнтованість звітування дає змогу правильно ви­значити фактори зростання та проблеми управління ризиками.

Звітність, що використовується в рамках моніторингу, забез­печує менеджерам зворотний зв'язок з усіма підрозділами банку та його бізнес-центрами, а також надає детальну зведену інфор­мацію. Інформація допомагає аналізувати поточну діяльність з погляду як ризиковості, так і загальних управлінських рішень.

Інформаційні звіти, які формуються службою моніторингу за ризиками, мають відповідати таким принципам:

• забезпечення реального та достовірного відображення опе­рацій, що проводяться у банку;

• інформація, яку містить звіт, має працювати на випереджен­ня, а не тільки на просту констатацію тієї чи іншої операції банку;

• інформаційна достатність для ухвалення рішення та обме­ження доступу до інформації, яка не стосується проведення кон­кретної операції та/або функціональної необхідності;

• уніфікація та/ або формалізація процесу створення звітів;

• виконання контрольної функції.

Інформаційні звіти за результатами моніторингу у сукупності зі статистичними та бухгалтерськими звітами дають необхідну інформацію для управління банківськими ризиками.

Інформаційні звіти повинні включати: а) зіставлення фактич­них рівнів ризику зі стандартними, лімітами і прогнозами; б) агреговану величину певного ризику; в) відповідність стратегії, процедурам і лімітам у сфері конкретного ризику; г) результати стрес-тестування, у тому числі ті з них, які стосуються припи­нення дії базових параметрів і припущень; д) результати пері­одичного аналізу стратегії і процедур у сфері ризику, адекватнос­ті систем вимірювання ризику.

Залежно від цільової спрямованості звіти мають надходити з певною періодичністю та містити таку інформацію, яка б допо­могла прийняти якісне рішення. Якісно підготовлена звітність допомагає прийняти ефективне рішення, а в окремих випадках поданий інформаційний звіт може спонукати до конкретних дій, причому наслідки цих дій дуже часто проявляються через пев­ний час.

Щоденно надається інформація про ринкові ризики та проб­лемні ділянки роботи банку. Наприклад, щодня має проводитися поточний моніторинг проблемних кредитів у цілому по банку та в розрізі регіональних підрозділів за станом за попередній опера­ційний день, а також аналізуватися наявність зв'язаних сторін при проведенні кредитних операцій. У разі виявлення проблем­них кредитів, а також інших негативних випадків начальник під­розділу контролю ризиків інформує керівника відповідного на­пряму (департаменту) про виявлені факти погіршення якості кредитного портфеля. Одночасно інформація направляється до керівних структур. Керівник даного напряму в тижневий термін з моменту отримання службової записки направляє на адресу кері­вника бек-офісу та фронт-офісу службову записку з пропозиція­ми щодо подальших дій з проблемним активом.

Щотижневий моніторинг рівня ризиків передбачає оціню­вання якості кредитного портфеля, портфеля цінних паперів, портфеля дебіторської заборгованості, перевірку адекватності сформованих резервів. При підготовці інформації аналізується:

♦ динаміка портфеля активів в цілому та за видами активів окремо;

♦ галузева структура кредитного портфеля;

♦ структура портфеля за великими ризиками;

♦ структура банківського портфеля за групами ризику;

♦ портфель за видами кредитування;

♦ рівень проблемних активів у динаміці;

♦ ризик сукупного портфеля банку;

♦ адекватність резервів;

♦ перелік неправильно класифікованих кредитів і величина необхідних відрахувань на покриття прийнятих ризиків;

♦ інша важлива інформація.

У разі щомісячного підбиття підсумків роботи банку підрозділ моніторингу ризиків готує широкий огляд інформації з ураху­ванням регіональної структури банку або в розрізі філій. Нада­ється аналіз:

> сформованих резервів за всіма активами;

> динаміки кредитного портфеля;

> проблемної заборгованості кредитного портфеля;

> дебіторської заборгованості і рівня сформованих резервів на покриття можливих збитків;

> операцій з цінними паперами і рівня сформованих резервів на покриття можливих збитків;

> міжбанківських кредитів і розрахунок страхових резервів на покриття можливих збитків;

> кредитного портфеля юридичних і фізичних осіб, рівня сформованих резервів на покриття можливих збитків;

> залишків на кореспондентських рахунках банків і розраху­нок страхових резервів на покриття можливих збитків;

> процентних доходів;

> готуються форми статистичної звітності про формування резервів для НБУ.

Кожному рівню споживачів інформаційних звітів має відпові­дати свій рівень деталізації. Керівники банку, наприклад, не мають потреби отримувати детальний звіт про стан банку та банківські операції. У звітах для вищого керівництва необхідно порівнювати поточний результат із запланованим. Інформацію доцільно пода­вати в динаміці. При цьому у керівництва банку має бути забезпе­чена можливість звернутися до першоджерела.

Для керівників окремих структурних підрозділів інформаційні звіти, навпаки, мають надаватися у розгорнутішій, детальнішій фо­рмі, але стосуватися діяльності підпорядкованої одиниці (рис.8.4)

Кредитний комітет

6

1 2

4

Комітет з управління активами та пасивами

3

5

8 8

	Підрозділи фронт-офісу		Підрозділи мідл-офісу

Рис.8.4. Схема інформаційної взаємодії служби внутрішнього контролю з іншими структурними підрозділами банку

1 — вказівки банку щодо стратегії та тактики розвитку банку; 2 — інформування керівництва банку про результати роботи банку (може бути щоденним, щотижневим, місячним, за необхідності); 3 — обов'язковий щомісячний інформаційний звіт; 4 — щотижневий інформаційний звіт про стан ресурсної бази, стан, структуру та якість основних банківських портфелів, адекватність сформованих резервів; 5 — щоденне доведення вільних лімітів та контроль за їх дотриманням; 6 — доведення та узгодження лімітів; 7 — вказівки щодо управління кредитним портфелем, що затверджені КУАП; 8 — щоденне оперативне звітування про дотримання встановленнях стандартів і лімітів банківських операцій.

Звіти, які готуються підсистемою моніторингу ризиків, не повинні бути обтяженими зайвою інформацією і мають скла­датися за стандартним зразком з двох частин: описова (або аналітична записка) та розрахункова (таблична). Розрахунок має бути корисним і легко аналізованим матеріалом, який на­дається в розпорядження вищих керівників банку, котрі ухвалюють рішення залежно від їх рівня і структури менеджменту з розподілом повноважень.

Обсяг першої частини звіту слід жорстко обмежити певною кіль­кістю сторінок. На самому початку приводиться висновок моніто­рингу щодо ступеня ризику і можливих наслідків для банку. Напри­кінці слід навести коригувальні заходи щодо усунення виявлених факторів ризику, що пропонуються. Висновки про підвищену ризиковість мають бути цілком обґрунтованими та зрозумілими читачеві звіту. Поєднання двох типів аналізу (якісного і кількісного) має бу­ти чітким і конкретним: усі таблиці і розрахунки повинні включати розшифрування скорочень, щоб полегшити аналіз і підвищити його ефективність.

На основі висновків розробляються коригувальні заходи та про­понуються певні дії, спрямовані на усунення або мінімізацію ризи­ків. Обґрунтування коригувальних заходів має спиратися на їх зі­ставлення з маркетинговою політикою банку.

Таким чином, створюється стислий інформаційний звіт, який може бути швидко проаналізований і підтверджує достовірність результатів моніторингу.

Дата добавления: 2014-01-07