Релігя в духовне життя українців

ЛЕКЦІЯ № 8. РЕЛІГІЯ І ЦЕРКВА В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ.

Сучасний стан релігійності і нерелігійності в Україні. Неупереджений стан аналіз релігійності і нерелігійності в Україні вимагає подолання принаймні двох найпоширеніших ідеологічних ілюзій.

Перша з них стосується минулого. Її сутність полягає у переконанні, що за часів радянської влади в країні склалося перше в історії людства суспільство масового атеїзму. Більшість його громадян, за соціологічним опитуванням близько 80%, становили невіруючі. Хоча й неоднорідним видавався їх склад, однак спільним визнавалося теоретичне та практичне неприйняття релігії, відсутність віри в надприродне, неналежність до жодної з церковних структур.

Друга з названих ілюзій породжена сучасністю. Вона зводиться до думки про глибоку, навіть генетичну релігійність українського народу, що розглядається як істотна риса його ментальності. Прихильники цього погляду твердять, що йя ознака, властива для українця за його сутністю, була пригноблена тоталітарною системою і у повну силу заявила про себе в умовах незалежної України загальним інтересом до релігії і церкви, їх історії, суспільної ролі, моральних учень, масовістю церковних служб і обрядів, відродженням храмів.

На сьогодні можна прослідкувати найрізноманітніші прояви релігійності в Україні: діють понад 70 різних конфесій, кожна з яких спирається на певний контингент віруючих, тисячі православних храмів, сотні церков євангельських християн-бабтистів і адвентистів сьомого дня, десятки костьолів, синагог, кірх, молитовних будинків: всі вони далеко не безлюдні.

За даними Інституту НАН в Україні, рівень релігійності населення становить близько 44,6 %.

За даними соціологічних опитувань, уявлення про Бога таке:

- 12% уявляють Бога в образі Трійці;

- 14,4% уявляють Бога в образі людини;

- 16,3% вважають, що Бог – це Святий Дух;

- 22,3% вважають, що Бог – це надприродна сила;

- 35% не можуть уявити образ Бога.

Наведені дані свідчать, що уявлення віруючих про Бога не збігаються з ортодоксальними трактуваннями, воно розмите.

Нині релігійність, зокрема в Україні, проявляється не стільки на рівні світоглядному в пояснені картини світу, скільки на рівні задоволення духовних і моральних потреб людини, у дотриманні сімейно-побутових традицій, релігійному спілкуванні, відході від життєвих колізій і побутових потреб, пояснені сенсу та цінності життя. Релігія вказує віруючим шлях до спасіння, закликає до спокутування гріхів і терпіння, дає надію на райське блаженство після смерті. Крім того, вона пояснює явище суспільного життя. Нерелігійний чинник у релігії, як твердять деякі вчені, посідає 60%.

Суспільство, яке формується, нестиме в собі досвід попередніх епох і поколінь. Демократична, правова, освічена спільнота не може допустити тоталітаризму в царині духу – чи це буде засилля релігії, чи засилля атеїзму під патронатом держави. Найвищою цінністю цього суспільства стане людська особистість з широким спектром прав та обов’язків, у тому числі з вільним і свідомим вибором свого ставлення до релігії та атеїзму.

Державно-церковні відносини в історик-філософському вимірі. Процес історичної творчості людини значною мірою залежить від обсягу прав і свобод, які визначають її соціальні можливості і блага, забезпечують характер життєдіяльності, систему комунікацій, взаємодій, відносин людей у суспільстві.

Принцип відносин між державою і суспільством. Починаючи з кінця 18 ст.. сформувалися три основні принципи відносин між державою і церквою, які існують і понині:

1. віротерпимість, при якій одна чи кілька релігій мають привілейний статус, а всі інші оголошуються терпимими (чи нетерпимими);

2. свобода віросповідань, при якій всі релігії рівні між собою, а людина вільна у своєму виборі конфесії й відправлені релігійного культу;

3. свобода совісті, яка, крім проголошення рівності всіх релігій між собою, дає змогу особі не лише вільно обирати будь-яку релігію, але й бути невіруючим. Нині до третини держав проголосили у своїх законах саме принцип свободи совісті.

Моделі державно-церковних відносин. Існує шість моделей державно-церковних відносин:

1. Теократія (грец. Бог, влада) – модель державно-церковних відносин, за якої вся влада в державі належить главі панівної церкви та її органам. Прикладом теократії може бути Іудея 5-1 ст. до н.е., де влада була зосереджена в руках жерців на чолі з іудейськими першоієрархами; папська область в Італії у 576-1870 рр., а з 1929 р. – держава-місто Ватикан.

2. Цезаропапізм (лат. цезар, папа) – модель державно-церковних відносин, за якої церква та її структури повністю залежать від світської влади. Візантія, наприклад, де імператори не лише призначали чи звільняли патріарха, а й вирішували питання організації та догматів церкви. Московія, де з 18 ст. до початку 20 ст. главою церкви був імператор.

3. Державна церква – модель державно-церковних відносин, що забезпечує в державі привілейований стан певній конфесії. Передбачає пряме фінансування державою її інституцій і державний контроль за використанням коштів, делегування церковними структурам певних державних функцій (реєстрація народження, смерті, шлюбу). Наприклад, Греція, де державною є православна церква, Статут якої має статус державного закону.

4. Відокремлення церкви від держави – модель державно-церковних відносин, що унеможливлює будь-яке втручання у справи церкви та церкви – у справи держави. Така модель відносин ілюструє колишній „соціальний табір” – Радянський Союз. Однак у реальному житті віруючі розглядалися як політичні вороги.

5. Відокремлення церкви від держави – модель державно-церковних відносин, яка базується на невтручанні держави у справи церкви, а церкви – у справи держави, що забезпечує максимальну свободу релігії та режим толерантності. Прикладом є США, де конституція проголошує свободу совісті для релігійних інституцій, їх незалежність від світського контролю чи маніпуляції властей.

6. Поєднання моделей державної церкви і повного відокремлення церкви і держави – модель державно-церковних відносин, яка передбачає збереження певних видів державної підтримки та привілеїв окремих церков. Приклад сучасна Німеччина, де, хоч і проголошено нейтральність і толерантність держави до різних конфесій, все ж зберігаються певні відмінності у ставленні до релігійних організацій – залежно від кількості їх прихильників. Якщо прибічники певної конфесії більше одного відсотка від загальної кількості населення певної землі Німеччини, то вони отримують спеціальний статус, який дає змогу їм, наприклад, отримувати державні дотації на власні школи, дитячі садки.

Свобода – здатність людини діяти (чи не діяти) з власної волі.

Совість – усвідомлення людиною відповідності своїх дій певним нормам, відчуття моральної відповідальності за свої вчинки внаслідок самооцінки, форма вираження моральної свідомості.

Воля – здатність людин до вибору мети діяльності; внутрішні зусилля, необхідні для її втілення.

Свобода релігії – незалежне функціонування релігійних течій, рухів та їхніх інституцій, а також правові, суспільно-політичні, економічні можливості та гарантії для вільного релігійного самовизначення й самореалізації.

Конституція України про свободу совісті і свободу релігії. Основний Закон нашої держави Верховна Рада України проголошує 23 квітня 1991 р. „Про свободу совісті та релігійних організацій” (стаття 35), в якому йдеться про те, що у сфері релігійного життя:

- Україна є світською державою: кожна церква відокремлена від держави, а школа – від церкви. Кожна людина має право на свободу совісті та вільного вибору у ставленні до релігії;

- кожна людина має право вірити у Бога у прийнятний для неї спосіб, що не суперечить законам України, не принижує гідність українського народу та віруючих інших національностей, не є викликом гуманності, не шкодить здоров’ю людей. Соціальній стабільності та безпеці держави;

- усі міжконфесійні та внутрішньоцерковні справи вирішуються віруючими без втручання держави та нерелігійних організацій;

- церква стоїть поза політикою. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами;

- усі віруючі рівні перед законом і мають однакове право на його захист.

Україна має право і далі розвивати державно-церковні відносини. При цьому:

1. Кожна релігійна організація може отримати статус юридичної особи, якщо її віросповідання не містить у собі загрози життю і здоров’ю людей, національній стабільності держави;

2. Органи виконавчої влади, реєструючи статути, мають керуватися право чинністю виникнення або створення певної релігійної організації, беручи до уваги норми церковного та канонічного права, загальновизнані міжнародні правові критерії;

3. Кожній церкві, деномінації, релігійному напряму, громаді надається право на діяльність на всій території України;

4. Влада сприяє релігійним організаціям у виконані їхніх статутних завдань, зміцнені моральних підвалин суспільства, розвитку доброчинної діяльності.

Конституція України встановлює не лише права, а й обов’язки перед державою. Одним із них є захист Вітчизни. Виконання загального військового обов’язку.

Національне відродження України й православ’я. Відродження православної автокефальної церкви. Із проголошенням 24 серпня 1991 року Верховною Радою незалежності України релігійне життя в нашій державі значно активізувалося, набуло якісно нових вимірів. За офіційно статистикою, у 2000 р. В Україні діяли організації понад 105 конфесій, напрямів, церков і течій. Щороку з’являють нові культові споруди, відкриваються нові монастирі, духовні навчальні заклади, недільні школи, виходять у світ нові періодичні видання.

Дата добавления: 2014-01-07