Причини некомпетентності та методи боротьби з нею

Інноваційний проект - це система взаємопов'язаних цілей і програм їхнього досягнення, що являють собою комплекс науково - дослідних дослідно -конструкторських, виробничих, організаційних, фінансових, комерційних і інших заходів, відповідним чином організованих, оформлених комплектом проектної документації і забезпечуючи ефективне вирішення конкретного науково - технічного завдання (проблеми), вираженого в кількісних показниках, і приводить до інновації.

Необхідно зазначити, що інноваційні проекти можуть формуватися яку складі науково - технічних програм, реалізуючи завдання окремих напрямків (завдань, розділів) програми, так і самостійно, вирішуючи конкретну проблему на пріоритетних напрямках розвитку науки і техніки. З погляду характеру цілей проект може бути кінцевим, тобто відбивати мету вирішення інноваційної проблеми (завдання) в цілому, чи проміжним, пов'язаним з досягненням проміжних результатів вирішення складних проблем. За видом потреб, що задовольняються, проект може бути орієнтований на існуючи потреби чи на створення нових. Класифікація інноваційних проектів за типом інновацій допускає розподіл їх на:

o введення нового (радикального) чи удосконаленого (інкрементального) продукту;

o введення нового чи удосконаленого методу виробництва;

o створення нового ринку;

o освоєння нового джерела постачання сировини чи напівфабрикатів;

o реорганізація структури управління;

Обов'язково слід звернути увагу на те, що інноваційний проект, розглянути й як процес, охоплює такі етапи [48]:

> Формування інноваційної ідеї (задуму). Це процес зародження інноваційної ідеї і формування генеральної (кінцевої) мети проекту. На цьому етапі визначаються кінцеві цілі (кількісна оцінка за обсягами, термінами, розмірами прибутку) проекту і виявляються шляхи їхнього досягнення, визначаються суб'єкти і об'єкти інвестицій, їхні форми і джерела.

> Розробка проекту Це процес пошуку рішень і досягнення кінцевої мети проекту і формування взаємопов'язаного за часом, ресурсами і виконавцями комплексу завдань і заходів реалізації мети проекту. На цьому етапі:

- здійснюється порівняльний аналіз різних варіантів досягнення цілей проекту і вибір найбільш життєздатного (ефективного) для реалізації;

- розробляється план реалізації інноваційного проекту;

- зважуються питання спеціальної організації для роботи над проектом (команди проекту);

- виробляється конкурсний добір потенційних виконавців проекту і оформляється контрактна документація.

> Реалізація проекту. Це процес виконання робіт з реалізації поставлених цілей проекту. На цьому етапі здійснюється контроль виконання календарних планів і витрати ресурсів, коректування виниклих відхилень і оперативне регулювання ходу реалізації проекту.

> Завершення проекту. Це процес здачі результатів проекту замовнику і закриття контрактів (договорів). Цим завершується життєвий цикл інноваційного проекту.

Працюючи у цьому напрямі, доцільно зосередити увагу на етапах розробки інноваційного проекту. У процесі розробки концепції інноваційного проекту можна виділити такі етапи:

o формування інноваційної ідеї і постановка мети проекту;

* маркетингові дослідження ідеї проекту;

o структуризація проекту;

* аналіз ринку і невизначеності;

* вибір варіанта реалізації проекту (рис. 7.11) [60].

Рис. 7.11. Зміст і етапи розробки концепції інноваційного проекту

З метою визначення методів боротьби з некомпетентністю ва­рто провести аналіз причин її виникнення.

Аналіз проведених багатьма вченими досліджень дозволив ви­значити, що засади теорії Л. Дж. Пітера в частині причин масової некомпетентності криються у проблематиці самоорганізації люд­ської спільноти.

Засади самоорганізації людської спільноти представлені у працях багатьох вітчизняних та закордонних вчених.

Український філософ Г.С. Сковорода у творі «Розмова, назва­на Алфавіт, або буквар миру» (1774) зазначив:

«Перший ґанок і передухіддя, що веде до пагуби, і що найпер­ша навичка, ніби буквар, що вчить нас бути супостатами Богові, отака:

А. Входити у неспоріднену стать.

Б. Нести посаду, супротивну природі.

В. Вчитися тому, до чого не зроджений.

Г. Дружити з тими, до яких не є народжений».

А також:

«Природа всьому початкова причина і рушійна сила....при­рода наснажує до діла і зміцнює до праці, роблячи її солодкою».

Іншими словами, Г.С. Сковорода унебезпечував суспільство від таких кроків як формування хибних відносин між людьми од­нієї статі, занять «не своєю» справою, навчанняя справі щодо якої відсутні здібності та товаришування із духовно чужими лю­дьми.

Одна з помилок матеріалістичної концепції щодо формування людської спільноти полягає в ігноруванні факту, що народ є не просто множиною людей, а цілісним біосоціальним організмом, живою колективною істотою вищого рівня світової ієрархії.

Оскільки і людина, і народ є живими системами, що самоор-ганізуються, існують універсальні системні принципи, які опи­сують їхню життєдіяльність.

Подібність між тілом і людською спільнотою проповідував у Першому Посланні до Коринтян Святий Апостол Павло (роз­діл 12):

«Тому що, як тіло одне, але має багато членів, і всі члени од­ного тіла, хоч їх і багато, складають одне тіло... Бо всі ми одним Духом хрестилися в одне тіло, юдеї чи греки, раби чи вільні, і всі напоєні одним Духом.

А тіло не з одного члена, але з багатьох. Але Бог розмістив члени, кожного у складі тіла, як Йому було угодно. А якби всі були одним членом, то де було б тіло? Але тепер членів багато, а тіло одне.

Не може око сказати руці: Ти мені непотрібна; або так само голова ногам: Ви мені зайві. Навпаки, члени тіла, котрі видають­ся найслабкішими, є найнеобхіднішими.

Але Бог звершив тіло, передбачивши більшу турботу про менш досконале, щоб не було поділу в тілі, а всі члени однаково піклувалися один про одного. А тому, чи страждає один член, страждають з ним усі члени; чи прославляється один член, з ним радіють усі члени. І ви — тіло Христове, а нарізно — члени».

Думка щодо органічності суспільства і людини виражена шведським вченим Еммануїлом Сведенборгом (1688—1772):

«Існує чітка функціональна подібність між людством, наро­дом і окремим індивідом».

Св. Павло і Е. Сведенборг бачили цю істину внутрішнім духо­вним зором.

А теоцентричний представник філософського езотеризму Во­лодимир Олексійович Шмаков (?—1929) доводив виказану пози­цію раціональними методами:

«Вірно виявлена загальна ідея організму однаково застосовна до людини і суспільства, але в останньому вона виявляється з бі­льшою силою і багатоманіттям».

«Суспільство у порівнянні з людиною є організмом вищого порядку».

«Елементом суспільного організму має бути визнана окрема людська особистість».

«Суспільство — це організм, а тому в ньому можна знайти аналоги всіх процесів, що спостерігаються нами в організмах окремих істот».

Водночас В. О. Шмаков визначав, що індивідуальні і колекти­вні організми «тотожні за внутрішньою ідеєю, але аналогічні за зовнішнім розкриттям,...тому і заперечення того, що суспільство є організмом, і повне ототожнення організму суспільства з орга­нізмом людини, що супроводжується бажанням знайти у будові суспільства всі органи людського тіла, — однаково суперечать істині. Єдино вірне рішення полягає у визнанні тотожності за внутрішньою сутністю, але аналогічності за зовнішніми якостями між організмами людини і суспільства».

Це положення чи не вперше в історії на фундаментальному рі­вні визначило, що люди, подібно до живих клітин, народжуються для виконання певних соціальних функцій. Але якщо функціона­льне призначення тієї чи іншої клітини можна визначити порів­няно просто — за видимими зовнішніми відмінностями, — то з функціональне призначення людини визначити значно складні­ше — за духом. І для цієї невидимої сфери потрібні спеціальні методи пізнання.

У свою чергу К.Г. Юнг стверджував: «душа народу є структурою лише дещо складнішою, ніж душа індивіда».

Відтак, можна зробити висновок, що людське суспільство яв­ляє собою організм, в якому колена людина народжується для виконання певної групи функцій (хоча іноді може досить якісно виконувати й функції іншої групи).

З цього положення слідує, що для кожної людини існує певна діяльність, яка відповідає її внутрішній природі, та яку людина може робити невимушено, ефективно і радісно.

Це та «споріднена праця» Г. С Сковороди, яка розкриває в лю­дині її божественну природу, приносить їй щастя та спасіння, та ро­биться легко і радісно. Причому така легкість зовсім не виключає творчих над зусиль, адже «нема радісніше, як жити за натурою».

Споріднена праця робиться з любов'ю, на що звернув увагу і Е. Сведенборг, який доводить, що виконання роботи з любові до неї є ознакою ангельською, а робота лише задля потреби в їжі та одязі — ознакою диявольською.

У цьому ракурсі слід звернутися до Традиції. Традиція — це істини чи принципи божетсвеного джерела, що відкриті людству, і, в дійсності, цілий космічний сектор, за допомогою різних обра­зів передачі Знання. Ці принципи застосовувані у різних галузях, таких, як закон, соціальні системи, мистецтво, символізм, науки. Традицію можна охарактеризувати як абсолютну істину і спосіб, метод звертання людини до неї. Останнім часом традицію стали співвідносити з вічною мудрістю, що лежить в основі кожної ре­лігії, що є Софією.

На думку одного з перших фундаментальних критиків сучас­ного світу, що закликав до інтелектуальної реформації, францу­зького філософа Рене Генона (1886—1951) «традиційною цивілі­зацією ми називаємо цивілізацію, засновану на принципах у прямому значенні цього слова, тобто таку, в якій духовний поря­док домінує над всіма іншими...». При цьому Традиція має рівні інтеграції людини у неї, рівні інтенсивності духовного процесу кожної конкретної людини (екзотеричний — «зовнішній» (зага­льний), езотеричний — «внутрішній» (потаємний)).

Одвічна мудрість має традиційні форми: Адаптовану Тради­цію (до певних умов), що має наступність від Примордіальної (Первісної) Традиції, та саму Примордіальну Традицію, що є джерелом людського життя.

Помилка сучасної концепції, згідно з якою людина може об­рати будь-яку професію та навіть змінювати її (начеб-то професія є чимось зовнішнім і без жодного реального зв'язку з індивідуа­льною природою людини) полягає саме у нерозумінні цього принципу.

Згідно Р. Генона «у традиційній концепції, навпаки, кожен має нормально виконувати функцію, до якої він призначений за сво­єю власною природою, з тими визначеними здібностями, які по суті містить у собі, і він не може виконувати іншу функцію, не створюючи істотного безладу, що мав б наслідки для всієї соціа­льної організації, частину якої він становить; більше того, якщо такий безлад поширюватиметься, то це спричинить певні наслід­ки і для самого космічного середовища, оскільки всі речі пов'язані між собою точними співвідношеннями... У традиційній концепції сутнісні якості визначають діяльність істот; у профан-ній концепції, навпаки, ці якості більше не враховуються, а інди­віди розглядаються як взаємозамінні і чисто нумеричні «одини­ці». Логічно, що ця концепція може привести до здійснення лише «механічної» діяльності, в якій більше немає нічого істинно люд­ського. Саме це ми можемо констатувати в наші дні...».

Як видно, з традиційної концепції слідує, що будь-яка суспі­льно корисна діяльність є престижною і священною, якщо тільки вона робиться кваліфіковано і з любов'ю, тобто вартість людини визначається не характером виконуваної суспільно корисної ро­боти, але якістю її виконання. За такого підходу люди, які квалі­фіковано роблять свою справу на різних рівнях суспільної ієрар­хії, насправді є рівними перед суспільством і перед Богом. Це визначав ще Г.С.Сковорода: «Бог подібений до багатого водо­граю, що наповнює різні посудини, відповідно до їхнього об'єму. Над водограєм напис: «Нерівна всім рівність». Ллються з різних рурок різні струминки у різні посудини. Менша посудина має менше, але тим рівна вона з більшою, що так само повна. Бо що є дурніше, як рівна рівність, яку дурні у світ ввести марно хочуть? Яке бо дурне те, що супротивне блаженній природі?..».

Аналізуючи погляди традиційної концепції, можна сформу­лювати наступні чотири твердження:

1. Людина має піднятися на рівень, що відповідає її природі, та на якому вона може займатися діяльністю, яку може робити з любов'ю, і яка дається їй порівняно легко і невимушено,— саме така праця забезпечує людині самореалізацію та приносить щастя.

2. Істинний соціальний статус людини залежить не від її місця у формальній ієрархії, а від того, як добре вона виконує свою со­ціальну функцію.

3. Найкращих успіхів людина може досягнути лише у тій дія­льності, яка відповідає її природі та функціональному призна­ченню у соціальному організмі.

4. Людина має прагнути не вершин соціальної ієрархії, а вер­шин майстерності у тій суспільно-корисній справі, до якої вона природжена.

Відтак, для зупинення розвитку дії принципа Пітера у масову свідомість повинні увійти визначені положення.

Вказані положення мають забезпечити самоочищення орга­нізаційних структур від некомпетентністі.

Ще Л. Дж. Пітера визначив, що в основі системи, яка спонукає індивіда підніматися на свій рівень некомпетентності, знаходять­ся певні чітко окреслені світоглядні настанови, що панують у ма­совій свідомості. Проблема ж полягає у тому, що на мікрорівні, коли працівникові доручають виконати роботу, якій він не може­те по-справжньому дати раду, то саме цей вид діяльності і стає його постійним заняттям. Виконуючи доручену роботу, основні функціональні обов'язки відходять на другий план, що, як наслі­док, призводить колег до розпачу і підриває ефективність всієї організації.

Приклади цього відомі з практики. Так, якщо працівник здат­ний виконувати роботу ефективно і без напруження, — то майже кожен зазначить, що на цій роботі він не можете себе повністю реалізувати і тому має піднятися вище.

Л. Дж. Пітер визначав, що більшість як менеджерів з персона­лу, так і безпосередніх керівників звертають увагу на професій­ний досвід та компетентність кандидата на вищу посаду. Так, «кожний адміністратор серед моїх співрозмовників погоджував­ся, що компетентність повинна винагороджуватися вищою поса­дою, а некомпетентність слід розглядати як перешкоду до просування по службі. Проте ніхто не виявив видимого розуміння того, що в системі, де компетентність є підставою, а неком­петентність — перешкодою для просування, кожний окремий працівник зупиняється врешті-решт на рівні своєї некомпетен­тності».

У цьому контексті наведемо погляди, які сьогодні панують у масовій свідомості, щодо людини та її працю:

1. Людині, яка легко й із задоволенням виконує свою робо­ту на певному рівні, доцільно піднятися на вищий рівень, щоб вона працювала з більшим напруженням і повніше себе реалізовувала.

2. Чим вище знаходиться людина у соціальній ієрархії, тим успішніше її життя, тим більшої пошани вона заслуговує, тим вищий її соціальний статус та авторитет, та врешті-решт — тим вона щасливіша.

3. За наявності певних здібностей і відповідної підготовки будь-яка людина може успішно займатися будь-якою діяльністю.

4. Прагнення кожної людини піднятися на вершину соціаль­ної ієрархії— справа природна і корисна для процвітання суспі­льства.

Сформульовані положення належать до світоглядних основ сучасної заматеріалізованої цивілізації, але є хибними. Адже, на-жаль, саме вони фактично запускають у людській спільноті у дію руйнівний механізм тотальної некомпетентності на всіх рівнях суспільної свідомості.

Л. Дж. Пітер запропонував такий метод боротьби з тоталь­ною некомпетентністю — це усвідомлення людиною власного рівня некомпетентності та відмова від просування нагору.

У свою чергу, з точки зору реальних життєвих ситуацій, ком­петентністю він визнав «володіння здібностями та вміння вико­нувати певну функцію».

Сучасні ж управлінські моделі будуються на основі принципів результативної дії. Тобто, коли моніторинг праці персоналу для менеджерів не є пріоритетним, а головними для них виступають кінцеві результати діяльності. Виправдання обраних методів та­кож оцінюється за кінцевим результатом.

Така позиція має історичну основу: «За плодами їхніми пізна­єте їх» (Євангелія від Матвія (розділ 7), — тобто йдеться про кін­цеві результати. А також наукове підґрунтя — використання методу експертних оцінок із застосуванням системи об'єктивних критеріїв.

Придатність людини до виконання тієї чи іншої соціальної функції (відповідної діяльності) можна визначити, застосувавши таку методику:

1. Визначити соціальні функції та їх основні види.

2. Виявити соціальні групи, здатні до виконання визначених функцій;

3. Розробити методи ідентифікації (оцінки) і добору людини певної соціальної групи для виконання соціальної функції.

Відтак, йдеться вже не про знаходження чіткої відповідності людини і конкретної професії, а про вид діяльності в соціальному організмі, що охоплює цілий спектр професій і, водночас, є скла­довою частиною кожної професії.

Запропоновані методи дозволять якнайкращим чином мінімі­зувати вплив некомпетентності на масову свідомість.

2. Система групової самоорганізації та основні соціальні функції

Сьогодні виділяються п'ять основних соціальних функцій:

1) світопізнавальна;

2) владно-адміністративна;

3) господарююча;

4) управлінська;

5) виконавча.

За цими функціями можлива самоорганізація спільноти людей в упорядковану систему будь-якого рівня. Цьому є підтверджен­ням сучасні організації — від натовпу їх відрізняє наявність фун­кціонального розподілу. Тобто в організації хтось має пізнавати творення світу та його закони, хтось — адмініструвати, хтось — хазяйнувати, хтось — управляти, а хтось — працювати.

Для якісного виконання цих основних соціальних функцій по­трібно правильно підібрати людей, які є компетентними щодо їх виконання, тобто володіють відповідними властивостями та ква­ліфікацією. Кожна з основних соціальних груп має власну колек­тивну психологію та незмінну константу— соціотип..

Процес групової самоорганізації починається з усвідомлення потреби у такій самоорганізації особами, які за своєю природою належать до «людей знань», тобто діють компетентно у сфері знань і духа, загальних природних та етичних принципів, розу­міють місце системи «нація» у надсистемі «людство—природа— Бог» та діють заради загального блага. Усвідомлюючи себе, своє призначення і свою відповідальність, вони починають шукати собі подібних і об'єднуватися з ними. Перший етап суспільної самоорганізації завершується формуванням цієї групи.

Другий етап полягає у цілеспрямованій роботі сформованої групи задля масового усвідомлення членами спільноти свого призначення і потреби самовизначення до однієї з функціональ­них груп. З цією метою групою випрацьовується ідеологія.

На третьому етапі відбувається самоорганізація всіх соціаль­них груп, на якому особливу активність виявляють «люди вла­ди», оскільки вони першими сприймають ідеї «людей знань», є компетентними у питаннях практичної організаційної роботи та схильні працювати задля забезпечення інтересів усієї спільноти.

Процес структуризації біосоціального організму на функціона­льні підсистеми набуває стійкого характеру тоді, коли виникають «чисті групи» — групи, які складаються з осіб, компетентних у виконанні відповідної соціальної функції.

Ще Р. Генон визначав: «(чиста група)... є виразом глибинної індивідуальної природи людини зі всією сукупністю особливих схильностей, що злиті з цією природою і визначають кожного до виконання тих чи інших обов'язків. Але як тільки виконання цих обов'язків перестає підпорядковуватися суворо визначеним пра­вилам (обґрунтованих природою людини), обов'язковим наслід­ком цього виявляється такий стан, коли кожний змушений роби­ти лише ту роботу, яку йому вдалося одержати, навіть у тому випадку, коли людина не відчуває до неї жодної зацікавленості і не має жодної внутрішньої кваліфікації для її виконання».

Властивістю «чистої групи» є здатність знаходити та приєд­нувати до себе «своїх» і відштовхувати від себе «чужих» — тих, хто не володіє відповідними особистими якостями. Завдяки цьо­му «чиста група» має здатність до самоочищення, що дозволяє їй протистояти деградації, яка завжди загрожує будь-якій живій си­стемі. Така живучість «чистої групи» обумовлена тим, що її чле­ни здатні компетентно оцінювати як один одного, так і потенцій­них кандидатів у групу. Іншою властивістю «чистої групи» є високий ступінь взаємопроникнення.

У «чистій групі» закладена потужна ідея соціальної честі. У традиційній термінології «чиста група» розглядається як від­крита динамічна підсистема національного організму, яка здатна до самоорганізації, яка у суспільстві виконує певну соціальну функцію і складається з осіб— вільних громадян, які мають для цього відповідні здібності та кваліфікацію, люблять цю діяль­ність і добровільно несуть за неї індивідуальну та групову відпо­відальність.

«Чиста група» може ефективно діяти лише тоді, коли вона є відкритою для людей з відповідними здібностями. Відкритість є обов'язковою умовою життя систем, що самоорганізуються: щойно «чиста група» замикається, вона відразу ж починає дегра­дувати і прямує до самознищення.

При самоорганізації головним є самопізнання людиною влас­ної природи і самовизначення, готовність взяти на себе обов'язки і відповідальність за виконання обраної діяльності. Але при са­мовизначенні не завжди вдається уникнути помилок, часто для цього потрібно мати погляд «з боку».

Саме тому добір у «чисту групу» здійснюється її членами за допомогою системи об'єктивних критеріїв на основі експертних оцінок. Відтак, у першу чергу оцінюванню підлягають реальні справи людини, «плоди» її діяльності (за якими судять про саму людину). Фактично кандидат у «чисту групу» проходить випро­бовування, а сутність будь-якого випробовування — це криза і спостереження. З цього випливає парадоксальний висновок: у кризовий період, коли суспільство знаходиться у напівзруйнова-ному і хаотичному стані, виникають сприятливі умови для са­моорганізації, тому що саме у цей час яскраво виявляється іс­тинна природа людини і, відтак, зникає потреба у додаткових штучних випробовуваннях на «групову чистоту».

Головні причини ефективності суспільства, організованого з урахуванням даного підходу, полягають у наступному.

По-перше, такому суспільству органічно властива орієнтація на виявлення людських талантів та здібностей і їх найповнішу реалізацію.

По-друге, світогляд такого суспільства не сприяє породженню штучних потреб і продукуванню непотрібних речей, оскільки не вважає за самоціль накопичення багатства, здобуття влади, вхо­дження у «вище суспільство» тощо.

По-третє, у такому суспільстві людина ніколи не буде само­тньою, оскільки у своїй групі вона завжди знайде розуміння і підтримку.

По-четверте, у такому суспільстві робота, як правило, викону­ється компетентними людьми, які люблять цю роботу, оскільки вона є продовженням їхньої особистості.

У цьому контексті варто зауважити, що будь-яку корисну ро­боту здатні виконувати лише компетентні люди, — всі інші лише марно витрачають ресурси організації.

У суспільстві, в якому започатковані процеси самоорганізації «чистих груп», замість принципу Пітера починає діяти протиле­жний принцип: «в ієрархії суспільства самоорганізованих «чис­тих груп» кожний індивідуум має тенденцію досягати свого рів­ня компетентності».

З точки зору ефективного управління це пояснюється так — людина може знайти роботу, яку вона робитиме компетентно. З цього виходить, що людська спільнота має величезний внутрі­шній потенціал, для реалізації якого потрібна лише правильна політика у сфері виховання і соціальної організації.

Якщо розглянути дане положення на прикладі, наведеному на початку розліду (щодо талановитих молодих людей — Першого, Другого і Третього, — які досягли «життєвого успіху», тобто піднялися на свій рівень некомпетентності), то з урахуванням проведених досліджень можна встановити наступне. їхні таланти загубило те, що у суспільстві, в якому вони функціонували, ніко­го не цікавили їх вроджені схильності, натомість всіляко заохо­чувалось сліпе дряпання нагору соціальними сходами би.

В органічному, чистогруповому суспільстві сценарій розвитку був наступний. Наприклад, після стажування на фірмі подібного профілю, Першому порекомендували б не поспішати з підви­щенням. Але навіть він прийняв пропозицію щодо підвищення, то після виявлення некомпетентності на новій роботі міг би спо­кійно повернутись на попереднє місце, і його престиж не пост­раждав би. Те саме стосується кар'єри Другого і Третього — во­ни б зупинилися там, де їм працюється невимушено й із задоволенням, де вони добре почуваються.

Відтак, в самооганізованому чистогруповому суспільстві ко­жна людина зобов 'язана шукати своє покликання, а її «життє­вий успіх» визнається тоді, коли вона знаходить споріднену пра­цю, незалежно від її місця в ієрархії суспільного організму.

3. ГРУПОВА КОМПЕТЕНТНІСТЬ

Як слідує з вищевикладеного, внаслідок тотальної некомпете­нтності системи, в яких діє принцип Пітера, мали б розпастися. Але їх функціонування забезпечується додатковими, як правило, тіньовими механізмами (протекція, корупція, клановість), які заважають просуванню компетентних людей на їх рівень некомпе­тентності. Відтак все це деморалізує суспільство і руйнує його соціальну тканину, оскільки згадані тіньові механізми, орієнто­вані не на забезпечення дотримання інтересів всього суспільства, а на незаконне задоволення особистих і групових інтересів.

У свій час відомий англійський публіцист, письменник, істо­рик, філософ, автор концепції «культа героїв» Томас Карлайл (1795—1881) зазначав: «Я не вірю в колективну мудрість неві­гласів» і «Ніхто не знає, як вчинить Натовп, тим більше — він самий». Найважливіші рішення, які потребують найвищої ком­петентності, ухвалюються людьми здебільшого цілком неком­петентними. Адже більшість у своїй масі складається з людей некомпетентних, у той час як люди, які будують свою думку на справді глибокому знанні предмету, завжди виявляються в ме­ншості.

Висловити власну думку щодо того чи іншого питання часто просять людей, які раніше ним не займались і не будуть займати­ся. Навіть якщо керівництво складається з компетентних людей, то кандидатами на заміщення посад висуваються не справжні спеціалісти, а здатні «підігравати» діючому керівництву, навіть за рахунок нівелювання раціональних думок і прийняття неком­петентних рішень. Особливо гостро це питання постає при об­ранні певних кандидатур на виборні посади. Л. Дж. Пітер визна­чив, що структури «неминуче переповнені некомпетентними людьми, які не можуть виконувати доручену їм роботу, не мо­жуть бути просунутими по службі, але й не можуть бути звільне­ними». У результаті складається ситуація, неприпустима з погля­ду і здорового глузду, і моралі: відповідальність перекладається на некомпетентних у своїй масі людей, яким до того ж навіюєть­ся ілюзія, що саме вони здійснюють управління. Таким чином, компетентні фахівці стають некомпетентними директорами, біз­несменами чи державними діячами.

Якщо ж розглядати суспільство як колективний організм, фу­нкціонально подібний до організму людини, то неефективність стає ще очевиднішою. У людини рішення, що стосуються поведі­нки організму в цілому, приймаються головою. У людському су­спільстві, без встановлення чіткої мети, визначити, хто володіє якостями «голови» дуже складно. Сучасне суспільство не дуже переймається окресленою проблемою, — воно втрачає здатність до глибокого мислення й якісних оцінок, намагаючись компенсу­вати її пошуком найпростіших рішень і кількісними методами, — що засвідчує факт «зіпсованості» масової свідомості.

Дане положення також підтверджується думкою Л. Дж. Пі­тера, що «...американець обожнює долар. Він почуває себе не­затишно, зіткнувшись із чимось, чого не можна порахувати, тому що не дуже володіє іншими способами вимірювань. Він не в змозі ані визначити, ані оцінити якість. Тому його доля —кількість».

У рамках сучасної парадигми вирішення проблеми масової некомпетентності неможливе, оскільки в її основу закладені по­милкові погляди на людину і суспільство, а саме питання якісно­го добору у «чисту групу» виходить за рамки досліджень, окрес­лених цією ж парадигмою. Такого роду проблеми вирішує органічне суспільство, що через осягнення людиною своєї при­роди, знаходження спорідненої праці і свого діапазону компетен­тності, і формує реальну чистогрупову самоорганізацію.

На думку Г. Сковороди, «Бог є скрізь і щастя в усякому стані, коли входимо у нього з Богом. Треба тільки пізнати себе, куди хто народжений». У цьому контексті міститься підтвер­дження, що «чиста група» виконує певну соціальну функцію. У «чистій групі» усвідомлюються значення та зобов'язання ці­єї функції та наголошується на якісних показниках — людсь­ких здібностях та кваліфікації, тобто на компетентності. Тому для суспільного уст­рою «чиста група» є ідеалом якості, зразком для наслідування й організуючим ядром.

Належність людини до певної «чистої групи» визначає її діа­пазон гарантованої компетентності. Так, спеціаліст якнайкра­ще орієнтується у своїй професії, бізнесмен найкомпетентніший у сфері бізнесу, урядовець у питаннях державної органзації, фі­лософ у взаємодії суспільства з Духом.

Чистогрупова система запроваджує чітку відповідність між правами й обов'язками. При цьому права обмежуються: якщо людина не може чи не хоче виконувати певні обов'язки, то вона не повинна претендувати на відповідні права (і не розраховувати на протекцію чи підкуп). Якщо ж людина виконує свої чистогру-пові обов'язки — її права ніким не обмежуватимуться. Тобто, наприклад, бізнесом матиме право займатися той, хто виконува­тиме обов'язки, визначені законодавством щодо підприємницької дільності та діловою етикою.

В органічному суспільстві досягається рівновага між інте­ресами особистості й інтересами суспільства. Для виконання своєї соціальної функції кожна «чиста група» зацікавлена в яс­кравих творчих особистостях, причому особистостях вільних, адже свобода є обов'язковою умовою творчої і продуктивної праці. Тому, з одного боку, «чиста група» захищає природні інтереси своїх членів і підтримує їх у досконалому виконанні їхньої природовідповідної діяльності. З іншого боку, «чисті групи» є природними структурами, які становлять основу сус­пільного організму і, за самим визначенням, працюють на ін­тереси всієї спільноти.

Таким чином, «чисті групи» виступають посередниками між людьми і суспільством. А це забезпечує групову компетенцію у рамках творення суспільства соціальної гармонії.

Резюме

Кожна людина не може бути «ідеальною». З позиції сучасного менеджменту ця фраза звучить так: «Кожна людина не може бути компетентною в усіх, без виключення, питаннях».

Тобто, якщо менеджер вважає, що у його команді будь-який працівник може безпроблемно замінити іншого, він помиляється. Всі люди різні, і, відповідно, мають виконувати різні функції. При професійно організованій командній роботі потрібний пра­цівник виконує потрібні функції, які саме йому найбільше при­таманні. Ефект від такої організації є максимальним.

Гіпотезу щодо «некомпетентності» та аналіз її причин першим зробив професор Л. Дж. Пітер, яка в подальшому знайшла своє втілення у теорії «всезагальної некомпетентності». Питання не­компетентності у своїх роботах висвітлювали Г. Сковорода, Е. Сведенборг, В. Шмаков та інші, що спричинило виникнення традиційної концепції.

Для вирішення питання некомпетентності існують методи бо­ротьби з нею, основу якої становлять біблійні тези та класичні праксеологічні підходи, в рамках основних соціальних функцій і «чистих груп».

Як результат, кожна людина досягає свого рівня компетентно­сті. Іншими словами, рівень компетентності у кожної людини свій. Або: рівень компетентності однієї людини може бути рів­нем некомпетентності іншої.

Праксеологічний сенс даної теорії такий: кожна людина має займатися справою, яка притаманна саме їй. Лише за цієї умови вона досягне життєвого успіху. Особистий успіх окремої людини дасть змогу досягти рівноваги її інтересів та інтересів суспільст­ва, нації.

Дата добавления: 2014-01-07