Кабінет Міністрів України: структура, функції, порядок формування та взаємодії з іншими органами влади

Вищим органом в системі виконавчої влади в Україні є КМУ (ст. 113 Розділу 6 «КМУ. Ініші органи виконавчої влади»). Він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний та підзвітний ВРУ.

Структура КМУ складається:

· Прем’єр-міністр України;

· Віце-прем’єр-міністри: Міністр інфраструктури України, Віце-прем'єр-міністр України - Міністр соціальної політики України С.Л.Тигіпко

· Перший віце-прем'єр-міністр України - Міністр економічного розвитку і торгівлі України – Андрій Клюєв

· Міністри України / 13 міністрів

Мін.зак.справ

Мін.внутр.справ –

Мін.оборони –

Функції КМУ:

· Забезпечує суверенітет та економічну незалежність України;

· Здійснює внутрішню і зовнішню політику держави;

· Розробляє і реалізує загальнонаціональні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку держави;

· Здійснює заходи, спрямовані на забезпечення громадського порядку, національної безпеки;

· Організовує митну справу та забезпечує здійснення зовнішньо-економічної діяльності;

· Розробляє проект державного бюджету і забезпечує його виконання (після затвердження його парламентом);

· Забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, соціальної політики, політики у сфері освіти, науки, культури, охорони здоров’я, природокористування.

Порядок формування:

· Прем’єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу ВРУ (226 і більше депутатів);

· Персональний склад КМУ призначається Президентом за поданням Прем’єр-міністра України;

· Відставка Прем’єр-міністра України має наслідком відставку всього складу КМУ (ст. 115).

Взаємодія з іншими органами влади:

1. З Президентом України:

· Президент Призначає керівника уряду (як говорилось вище) та склад уряду за поданням прем’єр-міністра;

· Президент утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем’єр-міністра України міністрства, інші органи центральної влади;

· Президент скасовує акти КМУ;

· Акти Президента в багатьох випадках (ст. 106 КУ, наприклад, присвоєння Президентом вищих військових ангород, дипломатичних ранґів, утворення судів, призначення третини Конституційного Суду, рішення про надзвичайний стан і т.д.) скріплюються підписами Прем’єр-міністра України та міністра, відповідального за виконання акту;

· У разі дострокового припинення повноважень Президента виконання обов’язків покладається на Прем’єр-міністра України (за винятком повноважень, що передбачені пунктами 2, 6, 8. 10, 11, 12, 14, 15, 16, 22, 25, 27 ст. 106 КУ) /проілюструвати/.

2. З ВРУ:

· ВРУ надає згоду на призначення Президентом Прем’єр-міністра України;

· ВРУ розглядає і приймає рішення щодо схвалення Програми діяльності КМУ;

· Народні дупутати України мають право на сесії ВРУ звернутися із запитом до КМУ, який має бути розглянутим;

· ВРУ за пропозицією не менш 1/3 депутатів може розглянути питання про відповідальність КМУ та прийняти резолюцію недовіри КМУ більшістю голосів (за винятком: не більше 1 разу протягом 1 сесії або протягом року після схвалення Програми діяльності уряду).

3. З місцевими держадмінстраціями:

· Голови місцевих адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед КМУ, вони (голови адміністрацій) призначаються на посаду і звільняються Президентом за поданням КМУ;

· Місцеві адміністрації забезпечують виконання актів КМУ;

· Місцеві адміністрації забезпечують виконання і підготовку бюджетів, програми соціально-економічного та культурного розвитку, схвалені КМУ.

Отже, діяльність КМУ, окреслена КУ, є досить неефективною. По-перше, через вирішальний вплив Президента (який не несе політичної відповідальності за діяльність уряду) як на формувння, так на припинення повноважень КМУ. По-друге, резолюція недовіри уряду з боку парламенту не тягне за собою можливості розпуску парламенту Президентом (як у парламентськихї республіках, коли є урядові та парламентські кризи). По-третє, не чітко визначений партійний механізм формування уряду (коаліція). Саме тому назріла проблема політичної реформи у напрямку до парламентської моделі республіки.

4. Інститут президентства в Україні: етапи становлення. Порядок взаємодії з іншими органами влади.

Розвиток вічизняних президентських інституцій відбувається за такими етапами:

1) 1991-1995 рр. – закладення основ для функціонування напівпрезидентської системи правління;

Незважаючи на великий обсяг кадрових повноважень, Президент був позбавлений, певною мірою, права самостійно формувати уряд, оскільки рішення щодо призначення та звільнення Прем'єр-міністра мали дістати підтримку парламентської більшості. За згодою парламентарів Прези­дент призначав провідних міністрів.

За межі компетенції Президента було виведено судову владу. Так, обрання Верховного Суду, суддів обласних і Київського міського судів, призначення арбітрів Вищого арбітражного суду, арбітражних судів облас­тей і міста Києва, Генерального прокурора здійснювала Верховна Рада України. До речі, призначення Голови Служби безпеки України та Голови Національного банку відбувалося за погодженням з Верховною Радою.

Кульмінаційний момент у поглибленні суперечностей між Прези­дентом і Верховною Радою припадає на період 1993 р., і пов'язаний він із перебуванням на посаді Прем'єр-міністра Л. Кучми. Саме в цей час непорозуміння між Президентом і Верховною Радою посилилися ускладненням стосунків між Президентом і Прем'єр-міністром. Резуль­татом цієї боротьби стали владна криза наприкінці 1993 р. та позачер­гові вибори парламенту і Президента у 1994 р.

2) 1995-1996 рр. – наближення вітчизняного механізму до президентської форми правління згідно Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України від 8 червня 1995 року;

Відповідно до тексту Конституційного Договору (ст. 19) Президент був "главою держави і главою державної виконавчої влади". До неподільної компетенції Президента, як і за Конституцією 1978 р. із до­повненнями, належали сфери зовнішньої політики, національної без­пеки та оборони. Курсивом в тексті виділено ті повноваження Президента, які за Конституційним Догово­ром він виконував одноосібно, не узгоджуючи їх з Верховною Радою та Прем'єр-міністром.

До кадрових пов­новажень Президента України належали право призначати Прем'єр-міністра; право формувати уряд; право призначати та звільняти вище командування Збройних Сил; подання кандидатури для призна­чення Верховною Радою Голови Конституційного Суду; право призна­чати половину складу Конституційного Суду; право подавати канди­датури для призначення Верховною Радою на посади Голови Верховного Суду, Голови Вищого арбітражного суду, Голови Націо­нального банку України; призначення за поданням Міністерства юсти­ції суддів загальних та арбітражних судів; призначення та відкликання дипломатичних представників України в інших державах та міжна­родних організаціях; подання на розгляд Верховної Ради пропозицій щодо персонального складу Центральної виборчої комісії; звільнення з посад урядовців.

До політичних повноважень Президента належали: очолювання уряду та системи органів державної виконавчої влади; створення, реорганізація та ліквідація міністерств, відомств та інших органів державної виконавчої влади; скасування актів центральних та міс­цевих органів державної виконавчої влади; управління майном, що пе­ребуває у загальнодержавній власності; право очолювати Раду На­ціональної Безпеки; головнокомандування Збройними Силами; подання на розгляд парламенту проекту держбюджету; здійснення зовнішньої політики; право видавати укази; право законодавчої ініці­ативи; право вето; подання щорічних та позачергових доповідей до Верховної Ради; право звертатись із посланням до народу; право призначати всеукраїнський референдум.

Аналізуючи текст Конституційного Договору, М. Томенко, зокрема, зазначав, що за цим документом Україна фактично пере­творювалася на президентську республіку. Однак, збереження посади Прем'єр-міністра не вкладається у межі класичного президентського режиму, оскільки між президентом США та його кабінетом не існує ніяких проміжних ланок.

Стосовно України, то за Конституційним Договором, політична си­стема України отримала "сильного" Президента та "слабкого" Прем'єр-міністра.

3) 1996-2004 рр. – повернення до президентсько-парламентської форми;

Нова Конституція України формально виводить Президента України за межі виконавчої влади взагалі та уряду зокрема. За Консти­туцією, Президент є лише главою держави. Як глава держави Прези­дент виступає від її імені, гарантує державний суверенітет, територі­альну цілісність України, додержання Конституції, прав і свобод громадян. Крім того, як і раніше, Президент здійснює керівництво зов­нішньою політикою, представляє Україну у міжнародних відносинах, є Головнокомандувачем Збройних Сил України, очолює Раду Націо­нальної безпеки.

Формальне виведення Президента України за межі виконавчої влади ще не доводить того факту, що глава держави втрачає ре­альні важелі впливу на політичну систему. На нашу думку, Конститу­ція України надає великі можливості Президенту як представникові "інтересів всього народу" залишатися домінуючим елементом політич­ної системи України. Аналізуючи місце Президента у сучасному влад­ному механізмі, потрібно пам'ятати думку американського науковця Дж. Макгрегора, що сутність президентських інституцій визначається кадровими та політичними повноваженнями глави держави.

До кадрових повноважень Президента України за новою Консти­туцією належить право: призначати Прем'єр-міністра; звільняти Прем'єр-міністра; призначати членів Кабінету Міністрів, голів місцевих державних адміністрацій"; припиняти повноваження міністрів, керівни­ків інших центральних органів державної виконавчої влади, голів міс­цевих державних адміністрацій, призначати Генерального прокурора; право звільняти Генерального прокурора; призначати половину складу Ради НБУ; призначати Голову Антимонопольного комітету, Голову Фонду державного майна, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення; призначати половину складу Національної ради з питань телебачення та радіомовлення; призначати та звільняти вище командування Збройних Сил України; призначати третину складу Конституційного Суду; призначати та звільняти глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організа­ціях; пропонувати Верховній Раді кандидатуру для призначення на посаду Голови НБУ; пропонувати парламенту кандидатури для призна­чення членів Центральної виборчої комісії та ініціювати їх звільнення парламентом; формувати персональний склад РНБО України.

Відповідно до Конституції до політичних прерогатив Президента України належать такі повноваження, згруповані у шість блоків:

/ блок — Президент і народ:

1) право звертатися із посланнями до народу та зі щорічними і позачерговими (за вимогою Верховної Ради) посланнями до парла­менту;

// блок — Президент і законодавча діяльність:

2) право призначати всеукраїнський референдум щодо внесен­ня змін і поправок до Конституції, право проголошувати всеукраїнський референдум за народною ініціативою;

3) призначення позачергових виборів до Верховної Ради;

4) припинення повноважень Верховної Ради;

5) право підписувати закони;

6) право вето;

7) право законодавчої ініціативи;

8) право вимагати скликання позачергової сесії парламенту;

9) право ініціювати внесення поправок до Конституції;

10) право видавати укази з питань економічної реформи;

/// блок — Президент і виконавча влада:

11) право створювати, реорганізовувати та ліквідовувати мініс­терства та інші органи центральної виконавчої влади;

12) право скасовувати акти Кабінету Міністрів України та акти Ра­ди міністрів Автономної Республіки Крим;

13) Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом України;

IV блок — Президент і зовнішня політика та національна безпека:

14) Головнокомандувач Збройних Сил України;

15) право представляти країну у міжнародних відносинах, здійс­нювати керівництво зовнішньополітичною діяльністю, укладати між­державні угоди;

16) право приймати рішення про визнання іноземних держав;

17) Голова Ради національної безпеки і оборони України;

18) право приймати рішення про часткову або загальну мобілізацію;

19) право запроваджувати надзвичайний стан на території України*;

20) право оголошувати окремі місцевості зонами надзвичайної екологічної ситуації;

V блок — Президент і судова влада:

21) право створювати суди;

VI блок — Президент і допоміжні органи та служби:

22) право створювати для здійснення своїх повноважень кон­сультативні та інші допоміжні органи та служби.

Цими конституційними положеннями спростовується міф про "сильного" Прем'єр-міністра і "слабкого" Президента в межах режи­му, що начебто закладається новим Основним Законом. Прем'єр-міністр, якщо він бажає залишатися на посаді, має бути максимально лояльним до Президента, він змушений позбутися політичних амбіцій. У Франції відставку міністрів ініціює прем'єр-міністр, у нас же саме Президент України наділений абсолютною самостійністю щодо змін у виконавчій гілці влади. Яскравим прикладом такого становища Прем'єр-міністра в Україні є політична доля П. Лазаренка, який при всякій слушній нагоді наголошував, що він — не політик, а господар.

Стисло проаналізувавши коло повноважень Президента України за Конституцією, можна констатувати — Основний Закон створює пра­вове поле, згідно з яким глава держави залишається домінуючим еле­ментом вітчизняної політичної системи. Цьому навіть не заважає факт виведення Президента за межі виконавчої влади.

4) 2004 р. – прийняття Конституційної реформи, в якій йдеться про перехід України від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки /про це нижче, 5 питання/.

Отже, загальна логіка розвитку президентських інституцій в Україні мала наступний вигляд: президентсько-парламентська модель (1991 – 1995) – президентська модель (1995 – 1996) – президентсько-парламентська модель (1996 – 2004) – парламентсько-президентська модель (з 2004 р.).

Дата добавления: 2014-01-07