Мовознавство Давнього Риму

Мовознавство Давнього Риму не залишило оригіна­льних праць. Римські мовознавці переповідали погля­ди давньогрецьких учених. Заслуговують уваги праця «Про латинську мову» Марка-Теренція Варрона (116— 27 рр. до н. е.), де описано граматичну систему латинсь­кої мови за давньогрецькими зразками, та підручник ла­тинської мови Квінтпа-Реммія Палемона (І ст. до н. е.), де вперше подано впорядковану латинську граматич­ну термінологію, яка стала основою термінології су­часного мовознавства. Пізніше з'являються два варіан­ти (поширений і скорочений) граматики латинської мови Елія Доната (прибл. 350 р. н. е.) і найповніша граматика латинської мови Прісціана (прибл. 526— 527 рр. н. е.). Обидва підручники майстерно написані й служили 1000 років (аж до середньовіччя) в Європі як зразкові граматики латинської мови. За їх взірцем створювали граматики живих європейських мов.

Внесок римських мовознавців у граматичну теорію полягає в тому, що вони вивели з частин мови член (ар­тикль), якого немає в латинській мові, ввели вигук, від­крили новий відмінок — аблятив і числівники поділи­ли на кількісні та порядкові. Вивчаючи ораторське мис­тецтво, вони глибоко досліджували і стилістику на всіх мовних рівнях (фонетичному, морфологічному, лексико-семантичному, синтаксичному, а також на рівні тексту). Прикладом є підручник із красномовства «Institutio oratoria» («Ораторські настанови») Марка-Фабія Квінтіліана (прибл. 35 — 96 рр. н. е.).

Європейське мовознавство епохи середньовіччя і Відродження

Протягом VI—XII ст. у Західній Європі зусилля вчених були спрямовані переважно на засвоєння ла­тинської спадщини. Із зародженням і становленням схоластичної логіки граматику розглядали як допо­міжну дисципліну, яка служить суто практичним потребам оволодіння читанням і письмом. Вивчення граматики було цілком підпорядковане логіці, визна­но логіко-граматичні ідеї Арістотеля. Граматику Доната застосовували для тлумачення явищ інших мов. Лише з XIII ст., у передренесансний період, коли євро­пейські вчені ширше і глибше ознайомились із праця­ми Арістотеля, граматика стає частиною філософії, ключем до розуміння природи людського мислення. Формується концепція філософської граматики, яка протиставляється практичній граматиці. На основі логічних ідей у XIII ст. виникає логіко-граматична школа «модистів». Основою її концепції було розме­жування в мові трьох компонентів — речі, поняття, слова, яким відповідали три категорії модусів — мо­дуси існування, модуси поняття і модуси позначення. Основну увагу модистів було зосереджено на загаль­них способах позначення.

У XV—XVI ст., тобто в епоху Відродження з її культом Людини і Прекрасного, виникає зацікавлення культурними й науковими пошуками Давньої Греції, давньогрецькою мовою, згодом давньоєврейською, а та­кож живими національними мовами. Канонічні тексти Біблії почали перекладати з давньоєврейської (Старий

Заповіт) і давньогрецької (Новий Заповіт) на живі лі­тературні мови. З'являються граматики європейських мов — іспанської та італійської (XV ст.), французької, англійської, німецької (XVI ст.). В Італії, Іспанії, зго­дом у Франції та інших країнах Європи виникають академії, які досліджують мови з метою їх нормування. Водночас формуються самостійні мовознавчі традиції.

Розвиток мореплавства й торгівлі сприяв контак­там з різномовними країнами, що стимулювало укла­дання багатомовних словників. З'явилась ідея про мно­жинність мов і про можливість їх зіставного вивчення (дотепер мовознавці досліджували тільки свою мову). Іншими словами, закладалися основи зіставного ви­вчення мов, виявлення в них спільного й відмінного, що в свою чергу призвело до появи ідеї універсальної гра­матики.

У XVII ст. почалися пошуки універсальних влас­тивостей мови. Виникає ідея створення «всесвітньої мови», що вимагало виявлення властивостей реаль­них мов.

У царині філософії мови простежувалися три кон­цепції: емпірична Ф. Бекона, раціоналістська Р. Декар-та, науково-філософська Г.-В. Лейбніца.

Френсіс Бекон (1561—1626) за основу своєї концеп­ції філософської граматики взяв принципи індуктив­ного (емпіричного) методу пізнання. Він висунув ідею створення порівняльної граматики всіх мов, у якій бу­ли б відображені достоїнства й недоліки кожної з них. Шляхом домовленості можна було б створити спільну, єдину для всього людства мову, яка б увібрала в себе переваги всіх мов.

Рене Декарт (1596—1650) запропонував ідею ство­рення так званої філософської мови. Вона мала ввібра­ти таку сукупність понять, яка б дала змогу їй у резуль­таті формальних операцій за певним алгоритмом ви­водити нові знання. На його думку, всі поняття можна звести до порівняно невеликої кількості елементарних одиниць, тобто далі неподільних ідей, які піддаються обчисленню. Подібно до того, як можна за один день навчитися будь-якою чужою мовою називати числа до безконечності, так можна сконструювати всі слова. Та­ка мова повинна мати спрощену граматику (один спо­сіб відмінювання, дієвідмінювання, побудови слів без будь-яких винятків), щоб пересічна людина могла шви­дко оволодіти нею.

Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646—1716) мав на меті відшукати такий науковий метод, який дав би змогу збагнути сутність мислення і слугував би засо­бом наукового відкриття. Він виступив з ідеєю ство­рення універсальної символічної мови, близької до ло-гіко-філософських та математичних побудов. За основу цієї концепції взято тезу: всі складні ідеї є комбінація­ми простих. Ця мова, як проста система символів для вираження будь-якого знання, буде, на його думку, між­народною допоміжною мовою і служитиме знаряддям відкриття нових істин з уже відомих за певними фор­мальними правилами. Ідеї Лейбніца дали поштовх для розвитку символічної логіки і виявились корисними в математичній логіці та кібернетиці.

Мовознавство XVII ст. розвивалось двома шляха­ми — дедуктивним (створення універсальної грама­тики) та індуктивним (спроба виявити спільні влас­тивості наявних мов).

Найвідомішим зразком індуктивного й дедуктив­ного підходів була «Всезагальна раціональна грамати­ка» (1660), відома як граматика Пор-Рояля французь­ких філософа й логіка Антуана Арно (1612—1694) і граматиста й логіка Клода Лансло (1615—1695). Це перша спроба науково осмислити структуру й функ­ціонування мови, показати єдність усіх мов, побудува­ти всеосяжну граматичну систему на основі узагаль­нення фактів конкретних мов.

Теоретичною основою граматики Пор-Рояля є філосо­фія Декарта. Побудована вона за двома принципами: всезагальність і раціональність. Автори виходили з ідеї існування спільної логічної основи мови, від якої кон­кретні мови відхиляються тією чи іншою мірою. Через те вони вважали, що положення їхньої універсальної теорії незмінні й можуть застосовуватися до будь-якої мови, тобто не залежать від місця і часу.

Звичайно, автори не могли проаналізувати всі мови, хоча назвою книжки заявили про свій намір «встанови­ти раціональні основи, спільні для всіх мов, і головні відмінності, які в них трапляються». Ними проаналізо­вано тільки грецьку, латинську, давньоєврейську, фран­цузьку, італійську, іспанську, англійську й німецьку мо­ви. Загалом ця праця — не зіставна, не порівняльна, а логіко-типологічна граматика, завдання якої зводили­ся до виявлення спільних мовних принципів і співвід­ношення між категоріями мови та мислення. Проте вже сама ідея встановлення спільних властивостей людських мов була важливим кроком у розвитку лін­гвістичної думки.

У книжці багато оригінальних на той час ідей. Так, мова розглядається як знакова система, необмежена кі­лькість знаків якої породжується з обмеженої кількос­ті елементів — звукотипів (за сучасною терміноло­гією, фонем). Автори стверджують, що існують єдині фундаментальні правила функціонування граматичної структури. При цьому вони чітко розрізняють форма­льну і семантичну структуру речення (чого не розумі­ли лінгвісти навіть XIX і першої половини XX ст.). Більше того, вони дійшли до розуміння глибинних і поверхневих структур — положення, яке лише в наш час стали ефективно застосовувати в синтаксичних до­слідженнях. Відштовхуючись від поверхневих явищ, автори перейшли до опису глибинної семантики, яка не має прямих формальних відповідників. Так, речення Невидимий Бог створив видимий світ (в оригіналі це речення дане латинською мовою) складається з трьох суджень: 1) Бог невидимий; 2) Бог створив світ; 3) світ видимий. Ці судження є в нашій свідомості, але не виражені безпосередньо. Вартим уваги є положення про синонімію мовних виразів, один із яких є основ­ним, а інші — його варіантами. Як стверджує амери­канський мовознавець, засновник трансформаційно-породжувальної граматики Н. Хомський, ця думка є аналогом сучасної ідеї трансформаційних правил.

Отже, Арно і Лансло в XVII ст. виявили те, до чого прийшли лінгвісти лише наприкінці XX ст. їхня заслу­га в тому, що вони порушили кардинальні теоретичні проблеми, важливі як для загальної теорії мови, так і для пізнання співвідношення між категоріями мислен­ня та мови і для осягнення розумом механізмів, які керують моделями мовленнєвого акту.

З XVIII до початку XIX ст. граматика Пор-Рояля була дуже популярною. І лише з виникненням порів­няльно-історичного методу вона зазнала нищівної кри­тики. Нове зацікавлення нею з'явилося в 60-ті роки XX ст. Н. Хомський назвав Арно і Лансло своїми попе­редниками (у питанні про спільні для всіх мов «струк­тури думки»). За висловом сучасного американського мовознавця Дж. Лакоффа, «стара граматика, яка довго мала погану репутацію серед лінгвістів, недавно поно­вила свій престиж, що мала у свій час» (цит. за [Алпа­тов 1998: 51]). Деякі фахівці вважають, що саме з цієї граматики бере початок наукове дослідження мови й зародження загального мовознавства. З таким твердженням можна не погодитися, однак ніхто не запере­чить, що положення про мовний універсалізм і мовні універсали є одними з найсуттєвіших у сучасному мо­вознавстві.

Поступове накопичення протягом XVI—XVIII ст. багатого фактичного матеріалу різноманітних мов створило передумови для пошуків нових методів лін­гвістичних досліджень. У мовознавстві утверджу­ються принципи порівняння мов й історичного під­ходу до їх вивчення, що зумовило виникнення нової наукової парадигми — порівняльно-історичного мово­знавства.

Порівняльно-історичне мовознавство — один з основних напря­мів лінгвістики, головною метою якого є вивчення споріднених мов з допомогою порівняльно-історичного методу.

Передвісники порівняльно-історичного мовознавства

Новий напрям у мовознавстві ніколи не виникає спонтанно. Окремі ідеї, які лягають у його основу, можуть мати довгу історію, тривалий час «носитися в повітрі», визрівати. Не є винятком і порівняльно-істо­ричне мовознавство. Ще на початку XIV ст. італійсь­кий письменник Аліг'єрі Данте (1265—1321) у трактаті «Про народне красномовство» (1307—1308) писав про спільне походження італійської, провансальської та французької мов. У XVI ст. з'являється праця францу­зького вченого Гівельма Постеллуса (1510—1581) «Про спорідненість мов». Про подібність мов ідеться й у «Роз­праві про європейські мови» Юлія-Цезаря Скалігера (1484—1558). У XVII ст. уже сформувалось уявлення про спорідненість семітських (Етьєн Гішар, Йов Лудольф), германських (Ламберт Кате), романських (Франсуа Ренуар), слов'янських (Юрій Крижанич) мов. Особливе зна­чення для порівняльного вивчення мов мали видані Пилипом-Юханом фон Страленбергом у 1730 р. порівняль­ні таблиці мов Північної Європи і Північного Кавказу, завдяки чому було створено класифікацію уральських та алтайських мов, що також сприяло формуванню порівня­льного мовознавства. Вагома роль у цьому процесі нале­жить зібранням лексики різних мов, представленим у «Порівняльних словниках усіх мов та наріч» (1787— 1789) Петра Палласа й «Мітрідаті» (1806—1817) Иогана-Кристофа Аделунга та Йогана-Северина Фатера, що дава­ло змогу виділити спільну лексику мов, класифікувати мови за спорідненістю і передбачало порівняння мов.

Ідея історичного вивченйя мов Виразно проступає у праці німецького мовознавця Йогана-Готфріда Гердера (1774—1803) «Дослідження про походження мови» (опублікована в 1772 p.), де висловлено думку, що мова пов'язана з культурою народу, постійно розвивається і в процесі свого розвитку вдосконалюється. Вважають, що ця думка є підступом до майбутнього історичного мовознавства.

Однак справжнім поштовхом для зародження порі­вняльно-історичного мовознавства, яке передбачає син­тез порівняльного та історичного дослідження мов, ста­ло ознайомлення із санскритом. Перші відомості про санскрит у Європу стали надходити вже в XVI ст. (листи з Індії італійця Філіппо Сассеті, який прожив у Індії з 1583 до 1588 р.). Однак детальне ознайомлен­ня із санскритом почалось наприкінці XVIII ст. завдя­ки працям англійця Ульяма Джонса (1746—1794), який багато років прожив у Індії і вивчав індійську культуру. У 1786 р. він виступив у Королівському азі­атському товаристві (його нерідко називають Інститу­том східних культур) у Калькутті з доповіддю, в якій звернув увагу на регулярний збіг між формами санск­риту і латинської, грецької та англійської мов. На його думку, така велика кількість подібних збігів не може бути випадковістю, а, навпаки, є свідченням походження цих мов від одного спільного предка (прамови). Оскіль­ки санскрит серед названих мов — найстаріша мова, то, за твердженням Джонса, він і є цією прамовою.

Це знамените відкриття Джонса в 1808 р. підтвер­див німецький учений Фрідріх фон Шлегель (1772— 1829) у розвідці «Про мову і мудрість індійців». Він довів близькість санскриту до латинської, грецької, ні­мецької та перської мов як за лексичним складом, так і за граматичною структурою. Важливим є те, що Шле­гель уперше не тільки наголошував на ролі граматич­них елементів для встановлення мовної спорідненості, а й вказував на методологічну важливість порівняння форм дієвідмінювання. Як і Джонс, він уважав санскрит най­давнішою мовою, що нібито є прамовою розглянутих у його праці мов. Основною ідеєю цієї праці є думка про необхідність порівняльного дослідження мов. Уперше в мовознавстві тут вжито термін порівняльна граматика.

Сассеті, Джонс і Шлегель є лише передвісниками порівняльно-історичного мовознавства. Основи порів­няльно-історичного мовознавства було закладено в пе­ршій половині XIX ст.

Основоположники порівняльно-історичного мовознавства

Основоположниками порівняльно-історичного мово­знавства вважають німецьких учених Ф. Боппа, Я. Грімма, датчанина Р. Раска і росіянина О. Востокова.

У 1816 р. опубліковано працю Франца Боппа (1791—1867) «Про систему дієвідмінювання санскрит­ської мови у порівнянні з такою грецької, латинської, перської та германської мов», яка заклала підвалини порівняльно-історичного методу. У цій праці Бопп до­водить спорідненість санскриту з переліченими мова­ми. Його заслугою є те, що він уперше розробив загаль­ну теорію порівняльно-історичного дослідження мов на основі порівняння закінчень дієслів і дійшов висно­вку про систему їх відповідників у різних мовах. Уче­ний вважав, що на основі порівняння фактів живих і мертвих мов можна встановити їх первісний стан. Виводячи праформи, він пояснював явища однієї мови за допомогою фактів іншої. Це було новим у методоло­гії лінгвістичних досліджень. Свій метод Бопп апро­бував на матеріалі 45 залучених до дослідження мов. Він увів у лінгвістичний обіг поняття звукового закону і термін індоєвропейські мови (його попередники вжи­вали термін індогерманські мови).

Видатний швейцарський мовознавець Ф. де Соссюр так оцінив внесок Ф. Боппа до скарбниці світової лін­гвістики: «Заслуга Боппа полягає не в тому, що він від­крив спорідненість санскриту з деякими мовами Євро­пи й Азії, а в тому, що він зрозумів можливість побудо­ви самостійної науки, предметом якої є відношення споріднених мов між собою. Аналіз однієї мови на ос­нові іншої, пояснення форм однієї мови формами ін­шої — ось що було нового в роботі Боппа» [Соссюр 1977: 40]. А французький мовознавець А. Мейє писав: «Бопп відкрив порівняльну граматику в пошуках індо­європейської прамови подібно до Колумба, який від­крив Америку в пошуках шляху до Індії».

У 1818 р. вийшла праця датського мовознавця Рас­муса Раска (1787—1832) «Дослідження в галузі давньопівнічної мови, або Походження ісландської мови». У ній Раск доводить наявність споріднених зв'язків між ісландською, грецькою, латинською і балто-слов'янськими мовами та відсутність будь-яких ознак спорідненості між ісландською і такими мовами, як гренландська, баскська, фінська. Що стосується вико­ристання матеріалу для порівняльно-історичних дос­ліджень, то Раск указав на ненадійність лексичних відповідників, тому, на його думку, слід довіряти гра­матиці: у процесі взаємодії мов лексика може запози­чуватися, тоді як відмінкові форми і форми дієвідмі­нювання не запозичуються, а втрачаються. Звукові змі­ни в морфемах мають закономірний характер, через що фонетичні відповідники у споріднених мовах є регуляр­ними. Для порівняльно-історичних досліджень можна використовувати лише ту лексику, яка служить для по­значення найнеобхідніших понять.

Усі індоєвропейські мови, на думку Раска, походять від мертвої і незафіксованої фракійської мови, сліди якої зберегла давньогрецька мова. її й слід розглядати як реального предка індоєвропейських мов.

У 1819 р. з'явився перший том (із чотирьох) «Німецької граматики» Якоба Грімма (1785—1865). Зміст книжки виходить далеко за межі її назви. На­справді це перша порівняльно-історична граматика гер­манських мов. У ній автор акцентує на історичному під­ході до вивчення споріднених мов і ретельно описує граматичні форми германських мов та діалектів у їх історичному розвитку, починаючи з найдавніших писем­них пам'яток. Грімм першим сформулював конкретні закони звукових змін у мові, в тому числі відкрив за­кон пересунення приголосних, за яким система зімкне­них приголосних усіх германських мов змістилась на один ступінь: індоєвропейські [bh], [dh], [gh] змінились у германських мовах у [b], [d], [g]; індоєвропейські [b], fd], [g] — в германські [р], [t], [k], а індоєвропейські [р], [t]t M — в германські [f], [th], [h] (nop. лат. pater — нім. Vater, лат. cornu — нім. Horn, лат. duo — нім. zwei (із twei; див. англ. two). Це був перший зразок фонетичних законів, які є загальновизнаними в сучас­ній лінгвістиці. «Німецька граматика» Грімма мала помітний вплив на написання історії окремих індоєв­ропейських мов.

У 1820 р. відомий російський учений Олександр Христофорович Востоков (1781—1864) у «Розвідці про слов'янську мову» виявляє й доводить споріднені зв'язки між слов'янськими мовами. Це фактично пе­рша праця з історичної фонетики слов'янської групи індоєвропейських мов. її значення не тільки в конк­ретних висновках щодо слов'янських мов (історія слов'янських мов, стосунок давньоруської мови до ста­рослов'янської, польської та сербської), а й у визначен­ні методів історичного дослідження споріднених мов.

Так, практично одночасно в різних країнах було «відкрито» порівняльно-історичний метод досліджен­ня мов. Бопп на матеріалі відомих йому індоєвропей­ських мов, Раск на матеріалі ісландської, грецької, ла­тинської та балто-слов'янських мов, Грімм на матері­алі германських, а Востоков — слов'янських мов незалежно один від одного дійшли аналогічних, взає-модоповнювальних висновків щодо порівняльно-істо­ричного методу. За ними пішли інші вчені, які опра­цьовували принципи порівняльно-історичного дослі­дження різних груп індоєвропейської мовної родини. Зокрема, німецький учений Фрідріх-Крістіан Діц (1794—1876) створив порівняльно-історичну грама­тику романських мов. Він реконструював низку форм народної латини, не зафіксованих у писемних па­м'ятках. Згодом його реконструкції було підтвер­джено знайденими під час археологічних розкопок текстами, написаними народною латиною. Німецький мовознавець Йоган-Каспар Цейс (1806—1856) напи­сав порівняльно-історичну граматику кельтських мов, словенський лінгвіст Франко Міклошич (1813— 1891) — першу «Порівняльну граматику слов'янсь­ких мов» у трьох томах, яка вийшла німецькою мовою (перший том «Фонетика» з'явився в 1852 р., другий «Морфологія» — в 1856 р., третій «Синтаксис» — у 1874 р.).

Лінгвістичні погляди Вільгельма фон Гумбольдта

Відкриття порівняльно-історичного методу в мово­знавстві було могутнім поштовхом для лінгвістичної думки і відкрило широкі перспективи перед мовознав­ством.

Першим теоретиком у галузі мовознавства, який глибоко, по-філософськи осмислив багатий мовний ма­теріал і результати зроблених до нього наукових дослі­джень, був Вільгельм фон Гумбольдт (1767—1835), німецький учений з різноманітними інтересами (ціка­вився не тільки мовознавством, а й антропологією, ет­нографією, історією, філософією, естетикою) і з яскраво вираженим філософським складом розуму та праг­ненням до теоретичних узагальнень.

Гумбольдт здобув освіту у Франкфуртському (на Одері) і Геттінгенському університетах. Вивчав право, політику, історію. Працював дипломатом. Належав до передових верств прусської чиновницької аристокра­тії. Його близькими друзями були Гегель, Шиллер і Гете. У 1808—1810 рр. обіймав посаду міністра на­родної освіти Німеччини. У 1810 р. заснував Берлін­ський університет, який нині носить ім'я його та йо­го брата, природознавця й мандрівника Олександра фон Гумбольдта. В. Гумбольдт зробив вагомий вне­сок у філософію, естетику, юриспруденцію, літерату­рознавство. Однак найбільше він прислужився мово­знавству.

Коло лінгвістичних зацікавлень Гумбольдта надзви­чайно широке. Цьому сприяло знання багатьох мов — баскської, санскриту, китайської, семіто-хамітських, малайсько-полінезійських й індіанських. У своїх пра­цях використовував також матеріали давньоєгипетсь­кої, японської та інших мов. Найбільше його цікави­ли загальнотеоретичні й філософські проблеми мово­знавства.

Першою лінгвістичною розвідкою Гумбольдта була доповідь «Про порівняльне вивчення мов стосовно різ­них епох їх розвитку», виголошена в 1820 р. в Берлін­ській академії. У цій доповіді викладені ідеї стадіаль­ної концепції мови. Гумбольдт прагне виявити загаль­ні закономірності історичного розвитку мов світу. Усі мови світу він поділяє на чотири морфологічних типи: 1) мови кореневі; 2) аглютинативні; 3) інкорпоруючі; 4) флективні (перший, другий і четвертий типи було виділено до нього А. Шлегелем, а інкорпоруючий упер­ше виокремив Гумбольдт). Ці типи мов учений розгля­дає як відображення хронологічно послідовних етапів світового мовотворчого процесу, як перехід від нижчої до вищої, досконалішої форми. За ступенем розвитку мов можна судити про ступінь інтелектуального роз­витку народу: народ, «який більше від інших обдаро­ваний природою і який перебуває у сприятливіших умовах, порівняно з іншими, повинен отримати й най­досконалішу мову». І хоч нині останнє положення Гум­больдта (перехід кореневих мов у аглютинативні, а далі аглютинативних у флективні як найдосконаліші) вва­жають помилковим, сама ідея структурного зіставлен­ня мов стала основою нової мовознавчої дисципліни, яка успішно розвивається, — лінгвістичної типології. У XX ст. стадіальну теорію відродив і розвивав радян­ський мовознавець М. Я. Марр.

Відомими є невеликі розвідки Гумбольдта «Про буквене письмо та його зв'язок з будовою мови» (1824) і «Про двоїну» (1827). Найціннішою є його тритомна пра­ця «Про мову каві на острові Ява», яку вчений не встиг завершити. її було опубліковано посмертно в 1836— 1840 рр. У теоретичному вступі до неї «Про різнома­нітність будови людської мови та її вплив на духов­ний розвиток людства» Гумбольдт виклав свою теоре­тичну концепцію, свою філософію мови. Ця праця стала знаменитою і справила великий вплив на роз­виток мовознавства.

Філософська концепція мови Гумбольдта визнача­ється ідеями німецької класичної філософії (І. Кант, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф.-В. Шеллінг, Ф.-Г. Якобі). Провід­ною думкою концепції, її теоретико-методологічною ос­новою є антропологічний підхід до мови, за якого ви­вчення мови повинно здійснюватися в тісному зв'язку зі свідомістю і мисленням людини, її культурою та ду­ховним життям.

Услід за Кантом Гумбольдт розглядав свідомість як особливу першооснову, яка не залежить від матерії й розвивається за своїми законами. Застосовуючи це по­ложення до визначення мови, він пише: «Мова є душа в усій її сукупності. Вона розвивається за законами духа». Як мова загалом нерозривно пов'язана з люд­ською духовною силою, так кожна конкретна мова по­в'язана з духом народу — носія цієї мови. Мова — це зовнішній вияв духа народу: «мова народу є його дух, а дух народу є його мова, і важко уявити собі щось більш тотожне». Первинним є дух народу: «[...] ду­ховна сила є найбільш життєвою і самостійною пер­шоосновою, а мова залежить від неї». У той же час дух народу можна пізнати тільки через мову. Мова відо­бражає найсвоєрідніші й найтонші риси народного ду­ха, проникає в його таємниці.

Гумбольдт констатує нерозривність понять «мова» і «народ», «мова» і «культура». За його твердженням, мо­ва є надбанням окремого народу, а народ — це спіль­ність людей, що розмовляє однією мовою. Мова невід­дільна від культури. Вона тісно пов'язана з духовним розвитком людства, відображає розвиток культури. Мо­ва закладена в самій природі людини. Вона необхідна для розвитку її духовних сил і формування світогляду.

На противагу лінгвістам, які розглядали мову як технічний засіб вираження думки, Гумбольдт доводить, що мова і мислення тісно пов'язані між собою і що мова — це той орган, який творить думку. Отже, мис­лення не просто залежить від мови, а певною мірою зумовлюється кожною конкретною мовою; мови — ор­гани оригінального мислення націй.

Пізнання світу залежить від мови, оскільки вона не безпосередньо відображає світ, а інтерпретує його. Отже, в кожній мові закладено своє світобачення, і вона стає посередником між людиною та зовнішнім світом. Мо­ва ніби описує навколо людини зачароване коло, вийти з якого можливо лише вступивши в інше коло, тобто вивчивши іншу мову. «Вивчення іноземної мови, — за­уважує Гумбольдт, — можна було б через те порівняти з набуттям нової точки зору в колишньому світорозу­мінні; до певної міри так воно і є, тому що кожна мова утворює тканину, зіткану з понять та уявлень певної частини людства». Йдеться про те, що мови по-різному членують світ: те, що в одній мові охоплено одним сло­вом, в іншій розподіляється між двома словами, а ще в іншій не має словесного вираження й передається опи­сово словосполученням або реченням. Для Гумбольдта далеко не одне й те саме, коли мова використовує для поняття одне слово чи описовий зворот: «те, що в по­нятті представлене як єдність, не виявляється таким у виразі, і вся реальна дійсність окремого слова пропадає для поняття, якому не вистачає такого вираження». Це положення Гумбольдта донині викликає бурхливі су­перечки. Згодом його розвинули американські вчені Е. Сепір і Б. Уорф, які висунули гіпотезу лінгвальної відносності (її часто називають гіпотезою Сепіра — Уорфа). Про життєвість гумбольдтівського положення свід­чить той факт, що в наш час надзвичайно популярною в мовознавстві є проблема мовних картин світу.

Прогресивним є положення Гумбольдта про твор­чий характер мови. За своєю суттю мова є щось постій­не і водночас у кожний момент змінне. Формою існу­вання мови є розвиток. Мова — організм, який вічно себе породжує. Це жива діяльність людського духа, єдина енергія народу, яка виходить із глибин людської сутності й пронизує все її буття. Мову, згідно з Гумбо­льдтом, слід розглядати не як мертвий продукт (ergon), а як творчий процес, безперервну діяльність (energeia), що перетворює «звук у вираження думки».

Суперечність між незмінністю і змінністю мови Гум-больдт трактує так: «У кожен момент і в будь-який період свого розвитку мова [...] уявляється людині на відміну від усього вже пізнаного й продуманого нею — невичерпною скарбницею, в якій дух завжди може від­крити щось ще невідоме, а почуття — завжди по-ново­му сприйняти щось ще не відчуте [...]. Мова насичена переживаннями багатьох попередніх поколінь і збері­гає їх живе дихання, а покоління ті через звуки мате­ринської мови, які й для нас стають вираженням на­ших почуттів, пов'язані з нами національними й ро­динними зв'язками. Ця почасти стійкість, почасти змінність мови створює особливе відношення між мо­вою і поколінням, яке нею розмовляє».

Положення про динаміку мовного розвитку та зв'язок кожного стану мови з попереднім було реакці­єю на антиісторичну і механістичну концепцію мови XVII—XVIII ст., а також на логічні й універсалістські концепції, в тому числі граматику Пор-Рояля.

Після виходу аналізованої праці Гумбольдта жоден із теоретичних напрямів мовознавства не міг не брати до уваги розмежування ergon і energeia, тобто синхро­нії і діахронії.

Із цим положенням пов'язана ідея Гумбольдта про необхідність розрізнення мови й мовлення: «мова як сукупність її продуктів відрізняється від окремих ак­тів мовленнєвої діяльності». Учений вперше закликає вивчати живе народне мовлення.

Викликає зацікавленість і вчення Гумбольдта про форму в мові. Форма — це «постійне й однакове в дія­льності духа, взяте в усій сукупності своїх зв'язків і систематичності, що підносить членороздільний звук до вираження думки». Форма, а не матерія є сутністю мови. Усе в мові відображає її форму (і фонетика, і граматика, і лексика). Для виявлення форми мови не­обхідне її системне вивчення. Це положення Гумбольд­та згодом запозичив швейцарський мовознавець Ф. де Соссюр, у вченні якого воно трансформувалося в сенте­нцію «мова— це форма, а не субстанція».

Гумбольдт розрізняє зовнішню (звукову, граматичну тощо) і внутрішню форми. Внутрішня форма мови — це сукупність шляхів, способів та прийомів (своєрідний механізм, інтелектуальна модель), за допомогою яких позамовний зміст передається зовнішніми звуковими засобами. Іншими словами, це спосіб, яким категорії мислення об'єктивізуються в мові. Внутрішня форма є своєрідною для кожної мови і виявляється та втілю­ється в зовнішній формі. Своєрідність внутрішньої фор­ми кожної мови проступає як у членуванні лексикою світу, так і в системі граматичних категорій і в непо­вторних структурах усіх мовних рівнів.

Внутрішня форма є головною в мові порівняно із зовнішньою. Вона, по-перше, відрізняє одну мову від ін­шої (внутрішня форма кожної мови є неповторною); по-друге, фіксує особливості національного світобачен­ня. Поняття внутрішньої форми згодом творчо вико­ристав український мовознавець О. Потебня щодо сло­ва. Під внутрішньою формою він розумів відображені в етимології слова певні ознаки.

У зв'язку із внутрішньою формою Гумбольдт торка­ється проблеми значення й смислу слова. Слово не є прямою назвою предмета, а позначенням того, як той предмет був осмислений мовотворчим актом у конкрет­ний момент винаходу слова, тобто словом позначається особливе бачення предмета, а не сам предмет. Цим і пояснюється різноманіття виразів для одного й того самого предмета. Так, у санскриті, де слона називають то таким, який двічі п'є, то двозубим, то одноруким, ко­жен раз розуміючи один і той самий предмет, трьома номенами позначені три різні поняття.

Варті уваги типологічні ідеї Гумбольдта. На його дум­ку, форми багатьох мов у найбільш загальному можуть збігатися. Це пояснюється подібністю органів мовлення та спільними (однаковими) законами мислення, які не залежать від етнічної належності людей. Від етносів залежить те, як у їхніх мовах реалізуються загальні за­кони мислення. Тому Гумбольдт не сприймає дедуктив-ності всезагальної граматики, яка підходить до вивчен­ня конкретних мов від готових логічних схем. Грама­тики конкретних мов, за його переконанням, повинні будуватися на індуктивній основі.

Мову Гумбольдт розглядає як «напружене» живе ціле, сукупність протилежних і взаємопередбачуваних першооснов, які перебувають у динамічній рівновазі. У мові він помітив такі антиномії: мови і мислення, мови і мовлення, стійкості і змінності, об'єктивного і суб'єк­тивного, індивідуального і колективного та ін.

Отже, з появою праць Гумбольдта настав новий етап у розвитку мовознавства. Учений створив струнку й цілісну лінгвістичну концепцію, теоретично обґрунту­вав статус порівняльно-історичного мовознавства, за­клав основи загального й теоретичного мовознавства. Його по праву вважають основоположником цих наук. Наукова творчість Гумбольдта справила глибокий вплив на розвиток лінгвістики. На проголошених ним теоре­тичних положеннях ґрунтуються різні сучасні напря­ми у мовознавстві: соціолінгвістика, менталінгвістика, етнолінгвістика, антрополінгвістика та ін.

Натуралістичний (біологічний) напрям у порівняльно-історичному мовознавстві

Першим напрямом, який виник у надрах порівня­льно-історичного мовознавства, був натуралізм.

Натуралізм — напрям, який поширював принципи і методи природ­ничих наук на вивчення мови і мовленнєвої діяльності.

Виникнення натуралістичної школи зумовлене бурх­ливим розвитком у середині XIX ст. природничих наук. Основоположником натуралізму став німець­кий мовознавець Август Шлейхер (1821—1868) — професор Єнського університету. Основними праця­ми Шлейхера є «Мови Європи в систематичному огля­ді» (1850), «Морфологія церковнослов'янської мови» (1852), «Про морфологію мови» (1859), «Підручник ли­товської мови» з хрестоматією і словником (1856— 1857), «Порівняльно-історичні дослідження» (1848), «Німецька мова» (1860), «Компендіум порівняльної граматики індоєвропейських мов» (1861).

Натуралістична концепція мови найповніше і най­чіткіше викладена у працях «Теорія Дарвіна і мово­знавство» (1863) і «Значення мови для природної істо­рії людини» (1865). У них у концентрованому вигляді подано теоретичні погляди Шлейхера, в яких синтезо­вано ідеї Боппа, Гумбольдта і Дарвіна.

Шлейхер вважає, що «встановлені Дарвіном для ви­дів тварин і рослин закони можуть бути застосовані в головних своїх рисах до організмів мов». Цю тезу автор підкріплює окремими положеннями. Так, зокрема, він переносить запозичену з біологічної систематики класи­фікацію рослин і тварин (рід, вид, підвид, різновид, осо­бина) на класифікацію мов. Роду відповідає прамова, виду — мова певного етносу, підвиду — діалект, різно­виду — говірка, особині — мовлення окремих людей.

Розвиток мови, за Шлейхером, відбувається за за­конами, які не мають винятків (поняття законів розвит­ку мови вперше ввів у мовознавство саме Шлейхер). Учений переносить на мову закон мінливості видів і закон боротьби за існування. На його думку, в мово­знавстві навіть легше, ніж у природознавстві, просте­жити зміну мов, установити походження нових форм із колишніх, оскільки є давні пам'ятки писемності, які засвідчують факти мов, що існували більше двох тися­чоліть тому (санскрит, давньолатинська та ін.). Як весь органічний світ розвивався з одноклітинних організ­мів, так само й мови світу беруть свій початок від най­простіших мов. Відмінності між мовами зумовлені від­мінностями життєвих умов народів, які користуються тією чи іншою мовою.

Положення Дарвіна про боротьбу за існування в рослинному і тваринному світі, згідно з яким вижива­ють найпристосованіші, найжиттєздатніші види, знахо­дить своє підтвердження на матеріалі історії мов: «у теперішній період життя людства переможцями у бо­ротьбі за існування виявляються переважно мови індо­європейського племені; поширення їх безперервно три­ває, тоді як багато інших мов уже витіснено».

Оскільки мова — це природний організм, то люди­на безсила суттєво щось змінити в ній, так само як не може змінити будову людського організму.

Життя мови, за переконанням Шлейхера, складаєть­ся з двох періодів: доісторичного та історичного (цю тезу вчений запозичив у Гегеля). У доісторичному пе­ріоді мова розвивається від простої до складної, збага­чується новими формами (тут Шлейхер іде за Гумбольдтом, який стверджував, що всі вищі форми мови ви­никли з простіших: аглютинативні з ізолюючих, а флективні з аглютинативних). В історичному періоді відбувається регрес, розпад мови (звуки «зношуються», зникає багатство форм, простежується тенденція до спрощення). Це період старіння і поступового вмирання мови. Цим твердженням Шлейхер заперечує Гумбольдту, який вважав, що мова постійно вдосконалюєть­ся. Він, як і романтики, стверджував, що морфологічно складні давні класичні мови (санскрит, давньогрецька, латинська) були найдосконалішими. Ця концепція ґрунтувалася на матеріалі індоєвропейських мов, які змінювалися від синтетизму до аналітизму.

Морфологічні типи мов, на думку Шлейхера, відпо­відають різним епохам у розвитку землі: кристал — кореневі (ізолюючі) мови, рослинний світ — аглютина­тивні мови, тваринний світ — флективні мови.

Під впливом природничих наук Шлейхер створив свою теорію родовідного дерева. Його заслугою є те, що він чітко сформував поняття індоєвропейської прамо­ви, тобто мови, від якої походять усі індоєвропейські мови. Такою мовою він цілком резонно вважав не сан­скрит, як вважали до нього, а мову, яка існувала до появи писемності і зникла, але яку на основі живих мов та пам'яток писемності мертвих мов можна рекон­струювати. Санскрит, слушно доводить він, не індоєв­ропейська прамова, а найстаріша представниця індоєв­ропейської родини мов. Згідно з його теорією родовід­ного дерева колись єдина мова (прамова) внаслідок розселення мовців по різних територіях розпалася на частини, а ті частини в свою чергу розпадалися далі.

Тепер теорію родо­відного дерева синтезували з теорією хвиль Й. Шмідта, за якою індоєвропейська мова існувала на великій тери­торії, не була єдиною, а складалася з низки діалектів. Нові мовні явища, що виникали на певній території, поширювались, як хвилі від кинутого у воду каменя.

Шлейхер вважав: що далі на схід живе народ, то більш давньою є його мова, а що далі на захід, то менше давніх рис і більше новоутворень вона має.

Для Шлейхера індоєвропейська мова була цілком реальною. Метою компаративних досліджень він вва­жав реконструкцію індоєвропейської прамови. Реконструюючи на основі фонетичних законів праформи, він настільки був упевнений, що відтворює реальну прамову, що навіть написав цією «мовою» байку «Вівця і коні». Компаративісти наступних поколінь, знаючи про індоєвропейську мову значно більше, ніж Шлейхер, ніколи не пробували повторити його експе­римент. Сучасні вчені вважають, що поки що немає процедури синхронізації реконструйованих праформ (реконструйовані праформи можуть стосуватися різ­них епох існування прамови). Та й прамова не була однорідною, а складалася з діалектів і говірок. Зреш­тою, реконструювати можна те, що має залишки (сліди) в сучасних мовах, а те, що зникло, реконструювати не­можливо.

Шлейхер, на відміну від інших лінгвістів, розрізняв мовознавство і філологію. Мовознавство відносив до природничих наук, а філологію — до історичних. Мо­вознавця він порівнював із ботаніком (вивчає все, що є в мові), а філолога (літератора) — із садівником (до­глядає за мовою, культивує все краще в ній).

Натуралістичну концепцію мови, крім Шлейхера, розвивали німецькі вчені Моріц-Карл Рапп (1803— 1883), який написав праці «Фізіологія мови» (1840), «Порівняльна граматика як природнича наука» (1852); Макс Мюллер (1823—1900), відомий своїми «Лекціями з науки про мову» (1861), в яких дуже спрощено трак­тував мовну діяльність («Мозок виділяє думку, як печінка виділяє жовч»), та американський лінгвіст Вільям-Дуайт Уїтні (1827—1894), який у 1875 р. опуб­лікував дослідження «Життя і ріст мови».

Натуралістична концепція, зокрема ідеї Шлейхера, справили вплив на компаративістів наступного поко­ління — молодограматиків, які сприйняли його поло­ження про розвиток мови, в тому числі поняття мовно­го закону, однак відмовилися від стадіальної теорії та від ідеї «розпаду» мов.

У мовознавстві залишилися сформульовані Шлейхером принципи порівняльно-історичного досліджен­ня, концепція родовідного дерева, робочі прийоми ре­конструкції праформ, зокрема позначення зірочкою (*) незасвідчених реконструйованих форм (їх стали вико­ристовувати всі компаративісти). Інші положення, зо­крема пояснення причин розвитку мови тільки біоло­гічними чинниками, характеристика індоєвропейських мов як найдосконаліших, відрив розвитку мов від істо­рії суспільства, зазнали критики. Адже мову не можна прирівнювати до організму, який народжується, росте, розвивається, старіє і вмирає. Смерть мов має не біоло­гічний, а соціальний та історичний характер. Як зазна­чив О. Потебня, «організм живе самостійно, а слово тіль­ки в устах людини». Мова може загинути тільки разом із народом — її носієм.

Психологічний напрям

Під впливом ідей Гумбольдта й у зв'язку з інтен­сивним розвитком психології в середині XIX ст. виник психологічний напрям у мовознавстві.

Психологічний напрям — сукупність течій, шкіл, концепцій, які роз­глядають мову як феномен психологічного стану і діяльності люди­ни чи народу.

У цьому напрямі одразу виокремилися дві концеп­ції — індивідуального психологізму і колективного психологізму. Обидві концепції спираються на ідеї Гум­больдта, який, з одного боку, пропагував індивідуаль­но-психологічний підхід до тлумачення мовних явищ, ратував за врахування фактора людської особистості, індивідуальної психіки, а з іншого, говорячи про зага­льнолюдський розум, мислення духа, стверджував, що об'єднувальна функція свідомості виробляється колек­тивно у процесі спільної життєдіяльності, в якій мова відіграє вирішальну роль. Представники індивідуаль­ного психологізму досліджували психологію мовлен­ня, тобто психічні процеси, пов'язані з мовленнєвими актами, а представники колективного психологізму — психологію мови, тобто психологічні закономірності, що виявляються в системі мови і в її історичному роз­витку. Непоодинокими були намагання синтезувати ці дві концепції й розглядати мову і як специфічний ви­яв психології народу, і як особливий механізм уяв­лень у душі окремої людини.

Психологізм характерний для порівняльно-історич­ного мовознавства всієї другої половини XIX ст. Усі психологічні течії в мовознавстві об'єднані розглядом мови як феномену психологічного стану й діяльності людини або народу, різко негативним ставленням до логічної школи в мовознавстві й акцентуванням на провідній ролі психології в поясненні мовних проце­сів. У своїх працях психологісти наголошують на не­відповідності логічних і лінгвальних категорій, що є свід­ченням розриву з традиціями логічної (раціональної) граматики, і на приматі ідеально-психічних категорій над матеріально-мовними. Лінгвістичний аналіз нерід­ко підміняли психологічним, якоюсь мірою позбавляю-чи лінгвістику власного предмета. Психологізм, таким чином, став методологічною базою мовознавства.

Психологізм характерний для праць таких учених XIX ст., як Ф. Бенеке, Г. Лотце, Г. Штейнталь, М. Лацарус, О. Потебня, В. Вундт, К. Бюлер та ін. Своєрідно розвивали психологізм і представники молодограма­тичного напряму в мовознавстві.

Основоположником психологізму в науці про мо­ву вважають Гей мана Штейнталя (1823—1899) — професора Берлінського університету, послідовника ідей В. Гумбольдта і психолога Й.-Ф. Гербарта. У Гербарта Штейнталь запозичив так звану асоціатив­ну психологію, згідно з якою вся діяльність людської свідомості зводиться до саморуху уявлень, що керуєть­ся законами асиміляції (поєднання і закріплення тотож­них або близьких уявлень), апперцепції (залежність нового сприйняття від маси попередніх уявлень у свідо­мості індивіда) й асоціації (встановлення зв'язків між уявленнями за подібністю, контрастом, суміжністю то­що). Виходячи із законів руху уявлень, Штейнталь на­магався пояснити утворення й розвиток мови і мислен­ня в індивіда. Ті самі закони, на його думку, спричинили походження й розвиток мови в суспільстві.

Свою психологічну концепцію мови Штейнталь ви­клав у працях: «Граматика, логіка і психологія, їх принципи і взаємовідношення» (1855), «Вступ до пси­хології та мовознавства» (1871), «Походження мови» (1851), «Класифікація мов як розвиток мовної ідеї» (1850), «Характеристика найважливіших типів будови мов» (1860), «Філософія мови» (1858), «Філософія, істо­рія і психологія та їх взаємовідношення» (1863).

Психологічну концепцію Штейнталя можна звести до таких найголовніших ідей:

1) мовознавство належить до психологічних наук, оскільки мовлення — це духовна діяльність;

2) предметом мовознавства є мова як об'єкт психоло­гічного спостереження. Мова — це «вираження усвідом­лених внутрішніх, психологічних і духовних рухів, ста­нів і відношень за допомогою артикульованих звуків»;

3) «народний дух» знаходить своє відображення в моралі, звичаях, вчинках, традиціях, фольклорі, але найбільше у мові, тому мовознавство «є найкращим вступом до психології народу»;

4) проблеми сутності й походження мови є ідентич­ними, позаяк мова постійно й однаковим способом по­роджується душею людини;

5) слід розрізняти предметне (логічне) і мовне мис­лення. Предметне мислення — це уявлення про пред­мети і явища об'єктивного світу. Мовне мислення — уявлення, вичленені зі сфери предметного мислення. Отримане уявлення — це внутрішня форма. Мовне мис­лення пов'язане з «мовною свідомістю»;

6) мова як психічне явище не виключає її залежно­сті від суспільства. В індивіда виникають психічні утворення, комплекси уявлень, які без впливу інших людей не виникли б або виникли б дуже пізно.

Філософія мови Штейнталя є реакцією на логічну граматику XIX ст. і натуралізм Шлейхера. Логічна концепція мови була представлена працями німецько­го вченого Карла Беккера (1775—1849), особливо його розвідкою «Організм мови» (1841), де найповніше ви­кладено авторську теорію логічної граматики. Зробив­ши критичний аналіз цієї праці, Штейнталь доводить, Що слово і поняття, речення і судження, граматичні ка­тегорії і логічні категорії не є тотожними: «категорії мови і логіки несумісні і так само мало можуть співвід­носитися між собою, як поняття кола і червоного». Не-сприйняття логічної концепції мови спричинило замі­ну деяких традиційних мовознавчих термінів новими, наприклад, психологічний суб'єкт, психологічний пре­дикат тощо.

У 1860 р. Штейнталь із Лацарусом заснували «Журнал психології народів і мовознавства», в якому популяризували свої психологічні погляди на мову. Зо­крема доводили, що мова — предмет психологічного спо­стереження. Позаяк існує два розділи психології — ін­дивідуальна психологія і психологія народів, то можна стверджувати про психіку суспільства — народну пси­хологію. Завдання народної психології, чи психології народів, — дослідження специфічних «способів життя і форм діяльності духа» в різних народів. Через мовні явища дослідники прагнули осягнути «закони духовно­го життя в націях, у політичних, соціальних і релігійних спільнотах і встановити зв'язки типів мови з типами мислення й духовної культури народів, тобто закладали основи нової науки — етнопсихології.

Вагомий внесок в етнопсихологію початку XX ст. зробив Вільгельм Вундт (1832—1920) — німецький фі­лософ і психолог, який написав 10-томну працю «Пси­хологія народів. Дослідження законів розвитку мови, міфів і звичаїв» (1900—1920). Це перший спеціаліст-психолог (не мовознавець!), який вивчав мову, її сут­ність, механізм функціонування й розвитку. Психологію він вважав основною філософською наукою. Емпірична база будь-якого наукового пізнання, на його думку, — психічний процес, який є предметом психології.

Вундт створив свою систему народної (соціальної) психології. її об'єктом є мова, міфи, звичаї, що, за його переконанням, відповідає трьом видам психічних про­цесів — уявленням, почуттям і волі. Мова — першоос­нова поезії та науки, міфи — релігії, звичаї — моралі. Індивідуальну психологію Гербарта замінив власною во­люнтаристською: замість спільності уявлень, про яку говорили Штейнталь і Лацарус, використовував поняття спільності імпульсивних вольових дій.

Із психологічних позицій він пояснював походжен­ня мови, розвиток структурних типів мов, а також такі суто мовні явища, як типи речень, порядок слів у речен­ні тощо. Оригінальним є його твердження, що психоло­гічною основою утворення речення є не поєднання уяв­лень в одне ціле, як вважали до нього, а, навпаки, їх розщеплення (розкладення).

Видатним представником психологічного напряму в слов'янському мовознавстві є Олександр Опанасович Потебня (1835—1891) — український мовозна­вець, засновник Харківської лінгвістичної школи, ви­значна фігура у світовій лінгвістиці, теоретик у мово­знавстві, рівних якому не було в Російській імперії. Крім мовознавства він досліджував проблеми філосо­фії, літературознавства, фольклору.

Усе життя Потебні пов'язане з Харківським універси­тетом, де він навчався і працював. Як лінгвіст, він вивчав проблеми загального мовознавства, фонетики, морфології, синтаксису, семасіології, діалектології слов'янських мов та порівняльно-історичної граматики індоєвропейських мов. Надзвичайно багато уваги приділив дослідженню мови художніх творів і взаємозв'язків мови й мистецтва.

Істотний вплив на Потебню справили ідеї Гумбольдта, якого він вважав геніальним провісником нової тео­рії мови, зокрема його теорії мистецтва й науки як явищ людської свідомості, що розвиваються в мові. Ба­гато в чому він був послідовником Штейнталя, особливо в поглядах щодо зближення порівняльно-історичного методу із психологізмом.

До найважливіших праць Потебні належать «Дум­ка і мова» (1862), «Мова і народність» (1895), «Про на­ціоналізм» (1905), «Із записок з руської граматики» в чотирьох томах (т. 1—2, 1874; т. З, 1899; т. 4, 1941), «До історії звуків руської мови» (1873—1886), «Замітки про малоруське наріччя» (1866), «З лекцій із теорії сло­весності» (1894), «Із записок з теорії словесності», «Сло­во о полку Ігоревім. Текст і примітки» (1878), «Пояс­нення малоросійських і споріднених народних пісень» у двох томах (1883—1887), «Про деякі символи в сло­в'янській народній поезії» (1860).

У науковій діяльності Потебні виділяють два періо­ди: перший (1860—1865) — дослідження мови у зв'яз­ку з опрацюванням філософсько-психологічної теорії мови, яка ґрунтується на ідеях Гумбольдта і Штейнта­ля; другий (1865—1891) — дослідження фонетики, гра­матики, діалектології слов'янських мов і психології словесно-художньої творчості (Потебню вважають тво­рцем лінгвістичної поетики).

У праці «Думка і мова» Потебня досліджує питання про взаємозв'язок мови і мислення.

Услід за Гумбольдтом він доводить, що «поезія і проза, мистецтво й наука є явищами мови», що мова — це не раз назавжди сформований факт, а діяльність, яка має великі можливості розвитку: «мова є засобом не виражати вже готову думку, а створювати її [...], вона є не відображенням сформованого світогляду, а осно­вою його формування». Говорячи про нерозривний зв'язок мови і мислення, Потебня водночас протесту­вав проти підпорядкування граматики логіці, яке «[...] призводить до змішування й ототожнення та­ких явищ мови, які є різними, якщо приступити до спостереження з однією упередженою думкою про те, що апріорність у спостережних науках, як мовознав­ство, дуже небезпечна». Мовознавча концепція По­тебні підкреслено психологічна.

Потебня розвинув положення Гумбольдта про те, що «всяке розуміння є нерозуміння». Почуту фразу кожен розуміє не зовсім так (у такому обсязі), як той, хто її вимовив. Це розуміння залежить від життєвого досві­ду, інтелектуального розвитку, психічних особливостей індивіда тощо. Як ілюстрацію до цієї думки Потебня наводить «Silentium» І. А. Тютчева:

Молчи, скрывайся и таи И чувства, и мечты свои!.. Как сердцу высказать себя? Другому как понять тебя? Поймет ли он, как ты живешь? Мысль изреченная есть ложь. Взрывая, возмутишь ключи — Питайся ими — и молчи!

Деякі вчені в цьому твердженні Потебні вбачали «суб'єктивно-ідеалістичне розуміння слова», перебіль­шення розуміння по-своєму. Однак насправді мовозна­вець лише констатує, що різні люди, розуміючи вислов­лене (почуте) в основному однаково, вкладають у нього свої семантичні нюанси. Це підтверджують сучасні асоціативні експерименти.

Мова, зазначає Потебня, пов'язана з мисленням, од­нак сфера мови не збігається зі сферою думки. На зорі людства думка відставала від мови, на середньому етапі розвитку людства вони розвивалися паралельно, а на третьому етапі (етапі абстрактності) думка покидає мову як таку, що не задовольняє її вимог. Саме цим, вваэкас Потебня, можна пояснити, що думка художника, скульптора, музиканта реалізується не у слові, а думка математика втілюється в умовних знаках.

При утворенні слова наявне вже враження зазнає нових змін, ніби вдруге (повторно) сприймається. Це друге сприйняття називається апперцепцією. У кожно­му слові дія думки полягає у порівнянні двох мислених комплексів — пізнаваного і раніше пізнаного. Спільне між пізнаваним і пізнаним є тим третім, що служитиме основою для нової номіна­ції. Отже, сам процес пізнання є процесом порівняння.

Потебня творчо переосмислив поняття внутрішньої форми Гумбольдта, звузивши його до конкретного, але більш визначеного поняття внутрішньої форми слова. У кожному слові, за Потебнею, можна виділити суб'єк­тивне й об'єктивне. Наприклад, суб'єктивним для сло­ва стіл будуть форми стола, матеріал, із якого він зроб­лений тощо, а для слова вікно — різні форми, рами, різновид скла тощо. Якщо вилучити суб'єктивне, то в слові залишаться звук (зовнішня форма) і етимологіч­не значення (об'єктивне, внутрішня форма). Так, внут­рішньою формою для слова стіл є постелене, а для сло­ва вікно — те, через що дивляться. «Слово, — продов­жує Потебня, — власне, виражає не всю думку, яка приймається за його зміст, а тільки одну її ознаку. Об­раз стола може мати багато ознак, але слово стіл озна­чає тільки постелене».

Усе сказане про слово стосується й будь-якого тво­ру мистецтва. Так, у скульптурі Феміди, яка символізує правосуддя, зовнішньою формою є матеріал, з якого во­на зроблена, а внутрішньою — пов'язка на очах, терези і меч. Символізм мови — поезія, втрата внутрішньої форми — проза. У мові відбувається постійна зміна поетичного і прозаїчного мислення. Багато слів із утраченою внутрішньою формою набувають нового значення, і для цього нового значення з попереднього буде взято уявлення, образ. Учення про внутрішню фор­му слова глибоко вкорінилося у світовій лінгвістичній традиції.

Цікавим є вчення Потебні про «згущення думки», тобто зведення різноманітних явищ до порівняно неве­ликої кількості знаків чи образів, що особливо яскраво ілюструють байки і прислів'я: образ байки завжди сто­сується багатьох осіб і ситуацій; це саме можна сказа­ти й про прислів'я. У слові згущення думки є його при­родним станом (воно майже завжди співвідноситься з багатьма денотатами).

Розглядаючи план змісту слова, Потебня дійшов висновку, що потрібно розрізняти ближче і дальше зна­чення слова. Ближче значення слова — значення, спі­льне для всіх мовців, воно містить лише ту інформацію, яка потрібна для звичайного спілкування. Дальше зна­чення містить енциклопедичні знання. «Очевидно, мо­вознавство, — зазначає автор, — не відхиляючись від досягнень своїх цілей, розглядає значення слів тільки до певної межі. Так як говориться про всілякі речі, то без згаданого обмеження мовознавство містило б у со­бі, крім свого незаперечного змісту, про який не мір­кує жодна інша наука, ще зміст усіх інших наук. На­приклад, говорячи про значення слова дерево, ми по­винні би перейти в галузь ботаніки, а з приводу слова причина або причинового сполучника — трактувати про причинність у світі. Але справа в тому, що під значен­ням слова взагалі розуміються дві різні речі, з яких одну, що підлягає віданню мовознавства, назвемо ближ­чим, іншу, що становить предмет інших наук, — даль­шим значенням слова. Тільки одне ближче значення становить дійсний зміст думки під час вимо­ви слова».

Виходячи з того, що слово живе тільки в мовленні, де воно відповідає одному акту думки, тобто має лише одне значення, Потебня заперечує існування полісемії. Найменша зміна у значенні слова робить його іншим словом. Тому немає полісемії, а є тільки омонімія.

Вагомий внесок Потебні в граматичну теорію. Він опрацював теорію граматичної форми і граматичної категорії, вчення про частини мови, теоретичні пи­тання синтаксису. Заклав основи акцентології слов'янських мов. Учений не тільки закликав вивча­ти мовні факти в системних зв'язках і в історичній перспективі, а й довів, що мова є системою, яка перебу­ває у постійному розвитку.

Досліджував Потебня і питання взаємозв'язків ет­носу і мови, дво- і багатомовності, долю націй і мов. Засуджуючи денаціоналізацію, трактуючи її як спід­лення, стверджував, що всі мови мають право на віль­ний розвиток і функціонування.

Підсумовуючи все сказане про психологічний на­прям у мовознавстві, слід зазначити, що українська школа психологізму багато в чому розходилася з німе­цькою. Так, Потебня наголошував на специфічних ри­сах граматики, її формальних властивостях, а Штейн-таль і Вундт акцентували на психологічному аспекті, намагаючись виявити скоріше мову в психології, ніж психологію в мові.

Психологічний напрям у мовознавстві справив по­мітний вплив на розвиток науки про мову, зокрема на появу молодограматизму, представники якого сприйня­ли ідеї про психологічну природу мови, але відкинули етнопсихологію, як наукову фікцію, вважаючи єдиною реальністю для лінгвіста індивідуальне мовлення.

Ідеї психологізму живлять лінгвістику до нашого часу. Так, у 50-ті роки XX ст. виникла психолінгвісти­ка. Психолінгвістичні ідеї пронизують теорії неогумбольдтіанців і є вагомим компонентом таких сучасних дисциплін, як етнолінгвістика (особливо в її відгалу­женні — етнопсихолінгвістиці), соціолінгвістика (нині існує така стикова наука, як соціопсихолінгвістика), генеративна (породжувальна) граматика і когнітивна лінгвістика.

Молодограматизм

У становленні й розвитку порівняльно-історичного мовознавства розрізняють три етапи:

1) початковий, пов'язаний із діяльністю Боппа, Грімма, Раска та Гумбольдта, який отримав назву роман­тичного;

2) натуралістичний, пов'язаний з ученням Шлейхера та його послідовників;

3) молодограматичний, що виник у 70-ті роки XIX ст.

На перших двох етапах досліджувалися глобальні філософські проблеми, спостерігалося прагнення до ши­роких узагальнень. Для третього етапу, в основі яко­го – філософія позитивізму, характерна відмова від розгляду не підкріплених фактичним матеріалом «вічних проблем» науки. Завданням ученого стало спостереження, реєстрація і первинне узагальнення фак­тів. Був визнаним тільки індуктивний метод. Усе ін­ше вважали метафізикою. Саме тому такі питання мо­вознавства, як мова і «дух народу», походження мови, стадіальність у розвитку мов (єдність глотогонічного процесу), мовні універсали, типологічна класифікація мов, вважали ненауковими. Залишився порівняльно-історичний метод, але його метою вже не була реконс­трукція прамови.

Молодограматизм — напрям у порівняльно-історичному мовознав­стві, мета якого — дослідження живих мов, які нібито розвиваються за суворими, що не знають винятків, законами.

Зародження молодограматизму пов'язане з науко­вою діяльністю вчених Лейпцизького університету Ав­густа Лескіна (1840—1916), Карла Бругмана (1849— 1919), Германа Остгофа (1847—1909), Германа Пауля (1846—1921), Бертольда Дельбрюка (1842—1922). Зго­дом до них приєднались датські дослідники Карл Вернер (1846—1896), Вільгельм Томсен (1842—1927), нор­вежець Софус Бугге (1833—1907), француз Мішель Бреаль (1832—1915), італієць Граціадно-Ізая Асколі (1829—1907), росіянин Пилип Фортунатов (1848— 1914), американець Вільям-Дуайт Уїтні (1827—1894) та ін. Молодограматизм став світовим напрямом у мо­вознавстві. Сам термін молодограматики був спочат­ку іронічною назвою, яку дав представникам Лейп­цизької школи німецький філолог Фрідріх Царнке (1825—1891) за їхнє завзяття, молодечий запал і на­віть задерикуватість, з якими вони «нападали» на стар­ше покоління мовознавців. Один із основоположників цього напряму К. Бругман обернув цю іронічну назву на символ нової лінгвістичної школи, і з часом вона стала лінгвістичним терміном.

Становлення молодограматизму зумовлене внутріш­німи чинниками розвитку мовознавства, пошуком шляхів подолання кризи, в якій опинилася компарати­вістика 60-х років XIX ст. (йдеться насамперед про за­перечення глотогонічної теорії Гумбольдта і критику ідеалізованої прамови Шлейхера та його теорії двох етапів розвитку мови). Молодограматики прагнули уточнити основні принципи та завдання науки про мо­ву й удосконалити методику лінгвістичного досліджен­ня. Молодограматична течія остаточно оформилася у 80-х роках XIX ст. і була панівною протягом 50 років.

Основні ідеї молодограматизму викладені у «Перед­мові» Остгофа й Бругмана до першого тому «Морфоло­гічних досліджень у галузі індоєвропейських мов», яка вийшла 1878 р. і стала маніфестом молодограматиків, а також у працях Пауля «Принципи історії мови» (1880) та Дельбрюка «Вступ до вивчення мови. З істо­рії й методології порівняльного мовознавства» (1880) і «Основні питання дослідження мови» (1901).

Одним із основних теоретичних положень моло­дограматиків є трактування мови як продукту психофі­зичної діяльності. Мовлення, на їхній погляд, має два аспекти: психічний і фізичний. Тому для дослідження ролі психічних механізмів у звукових змінах і утво­реннях за аналогією необхідно залучити психологію. Лінгвістичний психологізм — важлива частина мето­дології молодограматиків. Слід зазначити, що моло­дограматики не сприйняли етнопсихологію Лацаруса і Штейнталя, а побудували свою концепцію на так зва­ному індивідуальному психологізмі. На думку Пауля, в дійсності існує лише індивідуальна психологія. По­няття, що виражаються мовою, виникають у надрах душі індивіда і ніде більше. Усі мовні зміни також відбуваються у звичайній мовленнєвій діяльності ін­дивіда: «будь-яка мовна творчість завжди індивідуа­льна», «жодних мов, крім індивідуальних, не існує», а те, що звичайно називають загальнонародною мовою, «є просто абстракцією, яка не має відповідника в реальній дійсності», і «на світі стільки ж окремих мов, скільки індивідів» (Пауль). Звідси заклик молодограматиків вивчати «людину, яка говорить».

Другою складовою частиною методології молодограматизму є історизм як єдино можливий науковий підхід. «Дехто, — пише Пауль, — заперечуючи мені, вказував, що, крім історичного, існує ще й інший спосіб наукового вивчення мови. Ніяк не можу погодитися з цим [...]. Таким чином, мені загалом невідомо, як мож­на з успіхом розмірковувати про мову, не добуваючи відомостей про її історичне становлення».

Молодограматики вважали необхідним вивчення живих мов і діалектів, які, на їхню думку, легше, ніж мертві давні мови, піддаються спостереженню і, відпові­дно, в них легше простежити закономірності розвитку мови. Реконструкція індоєвропейської прамови, за їх оцінкою, — несерйозне заняття, оскільки, по-перше, індоєвропейська прамова не представляла єдності, яка демонструється в реконструкціях (складалася з різних діалектів), і, по-друге, вона мала тривалий історичний розвиток, через що її неможливо реконструювати у вигляді єдиного горизонтального зрі­зу (іншими словами, реконструйовані форми можуть належати до різних історичних епох). Виходячи з цих положень, Остгоф і Бругман роблять такий висновок: «[...] тільки той компаративіст-мовознавець, який по­кине душну, повну туманних гіпотез атмосферу майс­терні, де куються індоєвропейські праформи, і вийде на свіже повітря реальної дійсності та сучасності [...], тільки такий учений зможе досягти правильного розу­міння характеру життя й перетворення мовних форм і виробити ті методичні принципи, без яких у дослі­дженнях з історії мови взагалі не можна досягти до­стовірних результатів і без яких проникнення в пері­оди дописемної історії мов подібне до плавання морем без компаса». Мовознавство, за переконанням моло­дограматиків, повинно оперувати фактами, істина яких точно встановлена, і, отже, стати точною наукою. Однак всупереч своїм заявам вони нерідко займались рекон­струкцією прамови.

Молодограматики, акцентуючи на історичному ас­пекті дослідження мови, історію мовних явищ розгляда­ли ізольовано, несистемно. Такий підхід до вивчення мовних фактів, що отримав назву «атомізму», згодом ін­терпретували як недолік концепції молодограматизму.

Важливим аспектом у концепції молодограматизму є питання методів історичного вивчення процесів роз­витку мови, які зводилися до двох процедур: 1) встано­влення новоутворень за аналогією, яка ґрунтується на психічних явищах асоціації, і 2) розкриття фонетичних законів, що зумовлені фізіологічними чинниками.

Фонетичні закони молодограматиків — це ще одне з їхніх прагнень перетворити лінгвістику на точну, законоположну науку. Фонетичні закони, за переконанням Остгофа і Бругмана, мають певні причини і не знають винятків, тому поняття спонтанних змін є умовним (та­ким воно є доти, поки не встановлено причину). Однак фонетичні закони слід відрізняти від законів природи. Оскільки мова функціонує в мовленні людей, то, відпо­відно, фонетичні закони нал

Дата добавления: 2014-01-07