Школа естетичного ідеалізму

На початку XX ст. виникла нова течія в мовознавс­тві, яка отримала назву «Школа естетичного ідеалізму».

Школа естетичного ідеалізму — мовознавчий напрям, представ­ники якого виступали із критикою молодограматизмуз позицій так званої естетичної філософії мови і розглядали мову як творчу діяль­ність індивіда.

Естетичною названа тому, що естетика в цій школі оголошена «альфою і омегою» мовознавства, а ідеаліс­тами йменували себе самі представники цієї мовознав­чої течії.

Засновником Школи естетичного ідеалізму є німе­цький учений Карл Фосслер (1872—1949) — професор Мюнхенського університету, знавець романських мов і літератур, автор досліджень творчості Жана Расіна, Жана Лафонтена, Фелікса Лопе де Веги, Аліг'єрі Данте та ін.

Найвизначнішими мовознавчими працями Фоссле-ра є «Позитивізм й ідеалізм у мовознавстві» (опублі­кована в 1904 р., вважається його програмним дослі­дженням), «Мова як творчість і як розвиток» (1905), «Дух і культура в мові» (1925), «Культура і мова Фран­ції» (1923; тут автор застосовує свої теоретичні прин­ципи до дослідження історії конкретної мови).

Лінгвістична концепція Фосслера ґрунтується на філософії мови Гумбольдта, поглядах італійського фі­лософа й естетика Бенедетто Кроче й ідеалістичній фі­лософії Гегеля.

Фосслер виступив із різкою критикою молодограматизму. Молодограматиків він називає позитивіста­ми, а представників своєї школи (Е. Лерха, Л. Шпітцера, X. Харцфельда, X. Райнфельдера, В. Клемперера та ін.) — ідеалістами. Учений зазначає, що під цими термінами слід розуміти не різні філософські системи, а два напрями в методах пізнання. Ідеалізм як творче, на його думку, начало протиставляється механіцизму (позитивізму) як науковій задубілості й обмеженості. Якщо позитивісти — це вчені, які найближчою метою вважають точний опис наявних фактів, то ідеалісти прагнуть до встановлення причинового зв'язку між яви­щами, тобто є діалектиками. Ученому, на думку Фоссле-ра, не можна обмежуватися описом фактів. Він мусить розв'язувати важливі проблеми, порушені Гумбольдтом.

Фосслер вважає мовознавство історичною наукою. Услід за Гумбольдтом мову визначає як «вираження духа». Закони розвитку мови пропонує вивчати не ав­тономно, а як вияв «діяльності духа», що знаходить своє вираження в мовній експресії. Тому мовознавець повинен досліджувати механізм мовної експресії. Фос­слер, як і Гумбольдт, розглядає проблему причин мов­ного розвитку і творчого характеру мови. Однак деякі положення Гумбольдта гіпертрофуються, внаслідок чо­го концепція мови стає однобічною, звуженою.

Ще одним складником фосслерівської концепції ста­ло вчення італійського естетика й філософа Бенедетто Кроче (1866—1952), який у своїй праці «Естетика як наука про вираження і як загальна лінгвістика» (1902) висловив такі думки: 1) мовленнєвий акт є творчим актом, що зближує мову з мистецтвом; 2) мовознавство й естетика мають один і той самий об'єкт дослідження, тому філософія мови і філософія мистецтва — одне й те саме; 3) лінгвістика є складовою частиною загальної естетики; 4) лінгвістика, як і естетика, не має нічого спільного з логічним пізнанням і повинна ґрунтува­тися на інтуїтивному пізнанні.

Відштовхуючись від цих положень Кроче, Фосслер стверджує, що нове мовознавство повинно забезпечити суто естетичний і естетико-історичний розгляд мови. Як і Кроче, основною функцією мови він вважає естетичну і закликає саме з цього погляду вивчати мову. До того ж, на його думку, насамперед слід досліджувати творчий акт індивіда, тобто говоріння, бо «будь-яка зміна й роз­виток мови в кінцевому підсумку є продуктом смаку або естетичного чуття мовця» і «сама можливість і сам факт здійснення такої зміни зумовлені глибоко прихо­ваним, майже непомітним естетичним механізмом».

Мовні цінності, наголошує Фосслер, творять вибрані особистості. Як шедеври мистецтва створюються окре­мими людьми (Данте, Шекспір, Гете, Рафаель тощо), так і кожен мовний вираз створений індивідом. Отже, «за своєю суттю будь-який мовний вираз є індивідуально-духовною творчістю, а мова загалом — виявом націо­нального характеру через геніальну особистість». Прав­да, тут же Фосслер зауважує, що розвиток мови прохо­дить через індивідуальну мовну творчість за умови, коли інші індивіди її сприймуть. Саме в цьому розу­мінні мова стає «колективною творчістю». Отже, у про­цесі розвитку мови діють дві сили: творча особистість й інертна маса, яка наслідує й повторює створене особи­стістю, приймає або відхиляє новації, вживає, зберігає й поширює їх.

Згідно з Фосслером мовознавством у справжньому значенні цього слова є тільки стилістика, бо лише вона вивчає реальність у мові — індивідуальну духовну твор­чість. Стилістика охоплює всю лінгвістику. Фонетика, морфологія, синтаксис і лексикологія «повинні повністю розчинитися в естетичному розгляді мови». Мовознавс­тво є складовою частиною естетики. Зважаючи на це, мову слід розглядати від більших до дрібніших оди­ниць (виходячи зі стилістики, через синтаксис — до морфології та фонетики). Зворотний порядок аналізу провокує «хибний причиновий зв'язок». Слід зауважи­ти, що Фосслер заперечує самостійний і узагальню-вальний характер слова, вважаючи, що з кожним твор­чим актом людина вкладає в слово неповторний зміст, надає йому своєрідного естетичного забарвлення. Це цілком узгоджується з іншим твердженням щодо мо­ви: узагальненої (абстрактної) мови не існує.

Як і Кроче, Фосслер різко протиставляє мовознавст­во і логіку: «мова не має логічної природи і не може бути піддана логічному розгляду»; «поняттями можна мислити, а не говорити»; у мові маємо справу з уявлен­нями (враженнями, образами), а не з поняттями.

Отже, Фосслер виступає за перетворення лінгвісти­ки на інструмент внутрішнього світу людини, тобто на інструмент дослідження творчих аспектів людської мови. Його заслуга в тому, що він поставив перед мово­знавством нові завдання: лінгвістичне вивчення стилі­стики, дослідження співвідношення мови письменни­ків і загальнонародної мови та зв'язку історії культу­ри з розвитком мови.

Істотним недоліком наукової концепції Фосслера є гіпертрофія естетичної функції мови, недооцінка суспі­льного чинника, ототожнення історії розвитку мови з історією мистецтва, а мовознавства зі стилістикою, ві­дірваність мови від мислення.

Школа естетичного ідеалізму довго була популярною і сприймалась багатьма вченими як альтернатива порівня­льно-історичному мовознавству. Із 30-40-х років XX ст. втратила популярність, хоч існувала до середини XX ст.

Дата добавления: 2014-01-07