Диференційна психологія

Дослідження психічних явищ орієнтувалося спочатку на поняття і методи наук про фізичний світ. Тому головним вектором експериментального пошуку були загальні закономірності психічних процесів. Тим часом з якнайдавніших часів соціальна практика примушувала людський розум виділяти в психологічному вигляді оточуючих людей перш за все ті ознаки, які відрізняють одного індивіда від іншого. Перехід від емпіричного вирішення цього життєво важливого питання до його розробки за допомогою експериментальних і математичних методів привів до утворення спеціальної галузі знання — диференціальної психології. Її предмет — індивідуальні відмінності між людьми або групами людей, об'єднаних за якою-небудь ознакою (або сукупності ознак).

Проблема, про яку йде мова, споконвіку привертала увагу філософів, моралістів, художників, лікарів, педагогів. У Стародавній Греції улюблений учень Арістотеля, «батько ботаніки» Теофраст, накидав живі і влучні описи різних типів людей в трактаті «Етичні характери», що користувався великим успіхом протягом багатьох століть. Тонкі спостереження містилися у висловах мислителів XVI —XVIII ст., особливо Монтея («Досліди», 1580), Лабрюкера («Характери Теофраста», 1688), Ларошфуко («Сентенції і максими про мораль», 1665) і ін. Віднести їх твори до історії наукової психології можна лише умовності.

Спроби перейти від життєвої мудрості до наукового знання, що містилися у вченнях про темпераменти і про здібності (Хуан Уартс), зіграли свою прогресивну роль. Але тільки з упровадженням в психологію експерименту і появою нових критеріїв науковості її уявлень створюються передумови для зародження відповідних цим критеріям знань про індивідуальні відмінності між людьми. Підкреслимо, що диференційно-психологічне вивчення людини зовсім не було простим логічним розвитком експериментально-психологічного. Воно складалося під впливом запитів практики, спочатку медичної і педагогічної, а потім і індустріальної. У системі самого Вундта вчення про індивідуальну психологію відсутнє, оскільки передбачалося, що всяка експериментальна психологія і є індивідуальна (на відміну від «психології народів», в якій експериментальний метод нібито непридатний). Але вже у перших учнів Вундта — Крепеліна, Кеттела й інших — зароджується установка на переорієнтацію експерименту, на його додаток до індивідуальних особливостей людей.

Е. Крепелін (1856—1926) переніс експериментально-психологічні методи в психіатричну клініку. Якийсь час він працював в Росії, де створив в Дерпському університеті при психіатричній клініці лабораторію типу вундтівської, Надалі нею керував російський психіатр і психолог В. Ф. Чиж (1855 — 1936). Клініка і спонукала Крепеліна змінити спрямованість експерименту, підпорядкувати його задачі з'ясування індивідуальних ознак і способів їх поєднання в цілісні картини душевного життя, відрізняючі одну людину від іншої. Цю задачу він висунув в статті «Психологічний досвід в психіатрії».

У ті ж роки з'являється інша стаття про індивідуальну психологію, авторами якої були французькі учені Віні та Анрі. Альфред Біне (1857—1912), за освітою лікар, в співпраці з неврологом Шарко провів експериментальне дослідження осіб, що володіють здатністю запам'ятовувати великі числа. Відмінності між ними тлумачили як підтвердження запропонованого Шарко розділення типів пам'яті на зоровий, слуховий і руховий. До такого розділення він прийшов, спираючись на клінічний матеріал, а також на вчення, що вже склалося тоді, про локалізацію сенсорних функцій в різних ділянках мозку.

У 1897 р. в «Огляді психіатрії», що виходив під редакцією Бєхтєрєва, була опублікована стаття молодого лікаря Лазурського «Сучасний стан індивідуальної психології». У ній розглядалися перші досягнення цієї науки, метою якої вважалося дослідження того, «як видозмінюються душевні властивості у різних людей і які типи створюють вони в своїх поєднаннях».

У 1900 р. вийшла робота В. Штерна «Про психологію індивідуальних відмінностей (ідеї про диференційну психологію)». Відтоді й пішов термін «диференційна психологія». Штерн, проте, строго обмежував предмет цієї галузі психології аналізом окремих сторін особистості, відхиляючи як типологічний підхід, так і вивчення особистості в цілому.

У роботах Крепеліна, Біне, Анрі, Шарко, Лазурського, Штерна зароджувалася нова дисципліна, відмінна і від експериментальної психології, і від культурно-історичної. У ній експериментальний метод застосовувався до об'єкту, що не цікавив вундтівську школу. Паралельно з новим напрямом в експериментальному вивченні психіки складалися інші (відмінні від фехнеровськіх) прийоми додавання математичних методів до психології індивіда. Заслуга їх розробки належить Гальтону.

Невичерпно винахідливий розум Гальтона породив безліч новаторських ідей в різних галузях — від метеорології до антропології. У психології його заслуга полягала у створенні техніки вивчення індивідуальних відмінностей, і перш за все упровадженні статистичного методу. Мислення Гальтона формувалося в загальному руслі експериментально-психологічних напрямів, що складаються тоді. Вивчаючи пороги чутливості, асоціації і інше, він вніс ряд удосконалень і нових прийомів, серед яких можна відзначити винахід спеціального свистка для визначення верхнього порогу слухових відчуттів (Гальтонів свисток), винахід пристосування м'язів для оцінки відчуття і ін.

У всіх дослідах Гальтона цікавив абсолютно незвичайний у той час аспект — генетична (спадкова) основа індивідуальних відмінностей між випробову-ваними. Саме цей інтерес спонукав його винаходити експериментальні моделі та плани. Він запропонував, зокрема, так званий метод близнят з метою з'ясувати співвідношення між спадковістю і зовнішніми впливами. Для вивчення уяви Гальтон придумав спеціальний запитальник. Досліджуваному давалося завдання уявити певний об'єкт, а потім відповісти на питання про особливості виниклих у нього уявлень, зіставити ці уявлення із сприйняттями відносно їх яскравості, визначеності. І тут Гальтона цікавила перш за все спадкова обумовленість знайдених відмінностей: як, наприклад, схожість образів у братів і сестер. На індивідуальні відмінності натрапляли і багато експериментаторів (у роботах по психофізиці та ін.). Вони розглядали їх, проте, як варіанти загального закону, які повинні знівелювати, щоб одержати його в «чистому вигляді» (як, наприклад, формула Фехнера). Гальтон шукав спосіб, що дозволяє математично описати закономірність, якій підпорядковуються самі індивідуальні варіації. Як методичне знаряддя він використовував статистику.

Ще в молодості Гальтон вивчив роботи одного з творців сучасної статистики — бельгійця Адольфа Кетле (1796 — 1874). У книзі «Соціальна фізика» (1835), що справила глибоке враження на розум сучасників і викликала гострі суперечки, Кетле, спираючись на теорію вірогідності, показав, що її формули дозволяють знайти підлеглість поведінки людей деяким закономірностям. Аналізуючи статистичний матеріал, він одержав постійні величини, що дають кількісну характеристику таких людських актів, як вступ до шлюбу, самогубства та ін. Ці акти вважалися довільними. Тепер же з'ясовувалася відома регулярність їх здійснення. Супротивники концепції довільних актів сприйняли «соціальну фізику» Кетле як свідчення правоти своїх поглядів. Сам Кетле виходив в інтерпретації одержаних результатів з ідеї «середньої людини», типово буржуазної по своїй класовій суті. Він припускав існування одвічної людської природи як свого роду ідеалу, від якого люди відхиляються відповідно нормальній кривій вірогідності. Саме тому середня величина є найчастішою. За законом Гауса-Лапласа божественна мудрість все врівноважує як у фізичному світі, так і в морально-інтелектуальному.

Хоча концепція Кетле була нерозривно пов'язана з властивим буржуазному світогляду метафізичним підходом до суспільних явищ, вона вносила ряд нових моментів. Якщо середнє число є постійним, то за ним повинна стояти реальність, зіставлена з фізичною (метеорологія), завдяки чому стає можливим передбачати явища на основі статистичних законів. Для пізнання ж цих законів безнадійно вивчати кожного індивіда окремо. Об'єктом вивчення поведінки повинні бути великі маси людей, а методом — варіаційна статистика. Кетле встановив, як розподіляються різні відхилення від середньої величини, показавши, що, чим таке відхилення більше, тим воно зустрічається рідше, причому цьому можна дати точне математичне вираження.

У 1869 р. вийшла книга Гальтона «Спадковий геній». У ній давався статистичний аналіз біографічних фактів і висловлювався ряд дотепних міркувань на користь приналежності закону Кетле до розподілу здібностей. Подібно тому, як люди середнього зросту складають найпоширенішу групу, а вищого зросту зустрічаються тим рідше, чим частіше вони відхиляються від норми, так само, вважав Гальтон, люди відхиляються від середньої величини і відносно розумових здібностей. Але чим детермінувати ці відхилення? Кетле пояснював їх «грою випадку». Гальтон же під впливом дарвінізму стверджував, що вони чітко визначаються чинником спадковості.

Ми зустрічаємося тут з ще одним напрямом думки, що виник у психології під впливом еволюційної теорії. Принцип пристосування до середовища був одним з аспектів цієї теорії, але в ній був і інший аспект — принцип природного відбору, в свою чергу припускаючий дію механізму спадковості. Пристосування виду досягається за рахунок генетичних варіацій індивідуальних форм.

Під впливом цього загальнобіологічного підходу Гальтон висуває положення про те, що індивідуальні відмінності психологічного порядку, подібно відмінностям тілесним, можуть бути пояснені тільки в категоріях вчення про спадковість. Позитивне значення цього висновку полягало у тому, що висувалася нова важлива проблема — проблема генетичних передумов розвитку психічних здібностей. Завдавався ще один удар по концепціях, що протиставляли тілесні якості людини душевним.

Але біологічна детерміація не є для людей ні єдиною, ні тим більше визначальною. Гальтон же відкидав якісь інші істотні причини. Вивчивши і статистично обробивши величезний біографічний матеріал, що стосується споріднених зв'язків видатних осіб Англії, Гальтон стверджував, що висока обдарованість визначається ступенем і характером спорідненості. З чотирьох дітей, наприклад, шанс стати талановитим, за підрахунками Гальтона, є тільки у одного.

Для вивчення питання про походження розумових якостей Гальтон використовував разом з біографічним методом анкетний. Він розіслав найбільшим англійським ученим грунтовну анкету, за матеріалами якої була написана монографія «Англійські люди науки: їх природа і виховання» (1874). І знову вирішальна роль приписувалася спадковості, вплив же зовнішніх умов, виховання вважався незначним, а іноді й негативним.

До анкетного вивчення індивідуальних відмінностей було приєднане експериментальне. На Міжнародній виставці в Лондоні в 1884 р. Гальтон організував антропометричну лабораторію (надалі переведену в Південно-Кенсингтонський музей в Лондоні). Через неї пройшло понад 9 тис. досліджуваних, у яких вимірювалися разом із зростом, вагою і т.д. різні види чутливості, ВР й інші сенсомоторні якості. Пояснення результатів залишалося незмінним: спадковість зумовлює ці якості з такою ж невідворотністю, з якою вона зумовлює зріст і вагу тіла або колір очей. Ця ж ідея лейтмотивом проходить через інші роботи Гальтона, опубліковані під загальним заголовком «Дослідження про людські здібності та їх розвиток» (1883).

Проте аналіз індивідуальних відмінностей не був для Гальтона самоціллю. Він підпорядковував його реакційній соціально-політичній доктрині. Діагностика варіацій в психологічних якостях людей розглядалася як засіб і передумова відбору найбільш пристосованих. Проголошувалося, що людський рід може бути поліпшений тим же шляхом, яким виводиться нова порода собак і коней, тобто за допомогою відповідних шлюбів протягом ряду поколінь.

Цей напрям одержав ім'я «євгеніка». Її задачу Гальтон вбачав у тому, щоб «сприяти розмноженню рас найбільш здатних мислити і підійматися по ступенях високої благотворної цивілізації, замість того, щоб по помилковому інстинкту надавати допомоги слабким і затримувати розмноження сильних і енергійних осіб». Так помилковий погляд на детерміацію психічних здібностей ставав знаряддям расистської ідеології.

Зіставивши уявлення Кетле і Гальтона, можна прослідкувати зрушення, що відбулися в буржуазному світогляді. Для Кетле, що виступив в першій половині століття, ідеалом була «середня людина», для Гальтона — «супермен» — сильна особа, відібрана шляхом розмноження тих, хто найрізкіше відхиляється від середнього рівня у бік високої обдарованості. Насувалася епоха імперіалізму, що різко загострювала антагоністичні суперечності між капіталом і робочим класом, між колоніальними імперіями і народами, що поневолять. Наростаюча ворожість буржуазії до суспільного прогресу одержала яскравий вираз в гальтонівському проекті розвитку цивілізації шляхом штучного відбору. Ті, що не мали доступу до благ цивілізації народні маси (позбавлені тим самим умов для розвитку здібностей) бракувалися як біологічно неповноцінні. Статистичне і експериментальне дослідження психічних якостей людини підкорялося антигуманістичній доктрині.

Проте не слід ототожнювати конкретно-наукові досягнення цього дослідження з політичною концепцією, для якої їх намагалися пристосувати. Прийоми варіаційної статистики, розроблені Гальтоном, озброювали психо-логію важливим методичним засобом. Серед цих прийомів найперспективнішим виявився метод вираховування коефіцієнта кореляції між змінними. Цей метод, вдосконалений англійським математиком Пірсоном та іншими послідовниками Гальтона, вніс у психологічну науку цінні математичні методики, в результаті використання яких виник факторний аналіз.

Гальтон переслідував своїми роботами певну соціально-політичну мету. Але практика буржуазного суспільства вимагала вирішувати злободенніші питання, ніж удосконалення людського роду. Зростання промисловості, залучення у виробничий процес великих мас людей, необхідність їх навчання, створення кваліфікованих кадрів і найраціональнішого використання техніки, що швидко розвивалася, — все це спонукало звернутися до проблеми здібностей з іншої точки зору.

Задача відбору людей не в цілях створення породистого потомства, а в цілях витягання максимального економічного ефекту, дала могутній поштовх диференціальній психології. Ідея тестів і статистичні прийоми, запропоновані Гальтоном, починають застосовуватися для вирішення нових питань. Особливо активний інтерес до вивчення індивідуальних відмінностей проявляли психологи в Сполучених Штатах: тут промисловий прогрес йшов прискореним темпом і американська буржуазія не скупилася на підтримку починів, що обіцяють безпосередню практичну вигоду.

Істотна чисельна перевага американських психологічних лабораторій над лабораторіями в інших країнах була обумовлена вірою, що широко розповсюдилася, в можливість використовувати досягнення психології для вирішення практичних проблем. У Західній Європі об'єктом практичного додатку психологічних висновків стала переважно галузь навчання, де також відбувалися зміни, викликані економічним розвитком капіталістичних країн.

Незадоволений тим, що Вундт ігнорував проблему індивідуальних відмінностей, молодий американський психолог Кеттел покинув лейпцігську лабораторію і переїхав до Гальтона. З особливим ентузіазмом він сприйняв його прийоми визначення індивідуально-психологічних якостей і статистичної обробки результатів.

Гальтон називав випробування, що проводилися в його антропометричній лабораторії, розумовими тестами. Цей термін набув незабаром на Заході популярність, як ніяке інше психологічне поняття. Він увійшов до широкого вжитку після статті Кеттела «Розумові тести і вимірювання», опублікованій в 1890 р. з післямовою Галіона. «Психологія, — писав Кетел, — не зможе стати міцною і точною, як фізичні науки, якщо не базуватиметься на експерименті та вимірюванні. Крок в цьому напрямку може бути зроблений шляхом застосування серії розумових тестів до великої кількості індивідів. Результати можуть мати значну наукову цінність у відкритті постійності психічних процесів, їх взаємозалежності та змін в різних обставинах». Таким чином, статистичний підхід — застосування серії тестів до великої кількості індивідів — висувався як засіб перетворення психології в точну науку. Разом з суто науковою цінністю такого підходу Кеттел підкреслював і його можливе практичне значення відносно вправ, способу життя і вказівок на хворобу.

Ніяких згадок про генетичну програму відбору найбільш обдарованих, заради якої Гальтон придумував розумові тести, у статті Кеттела не містилося. Разом з тим в ній висловлювалося припущення про те, що «наукова і практична цінність таких тестів могла б значно зрости, якби була прийнята одноманітна система, з тим щоб визначення, одержані в різний час і в різних місцях, можна було порівняти й об'єднати». Практика тестологічної роботи примусила незабаром реалізувати цю думку.

Кеттел запропонував як зразок 50 тестів, що включали різного роду вимірювання чутливості, ВР, часу, що витрачається на назву кольорів, кількості звуків, відтворених після одноразового прослуховування, і ін. Повернувшись в США, негайно почав застосовувати тести у влаштованій ним при Колумбійському університеті лабораторії (1891). Майже одночасно інші американські лабораторії також починають застосовувати метод тестів, що незабаром затьмарив всі інші. Не пройшло і декількох років, як виникла необхідність організувати спеціальні координаційні центри.

У 1895 — 1896 рр. в США були створені два національні комітети, покликані об'єднати зусилля тестологів і додати загальний напрям тим, що з'являлися як гриби після дощу, тестологічним роботам. У конструюванні тестів беруть активну участь Біне, Еббінгауз, Штерн, Торндайк, Мюнстерберг, Р. Мюллер, Ієркс і багато інших психологів з різних країн.

Тести використовуються для потреб школи, медицини, виробництва. Удосконалюється техніка обробки даних про індивідуальні відмінності і кореляції між ними.

Англійський психолог Спірмен, займаючись цією технікою, дійшов висновку, що в тих випадках, коли є позитивна кореляція між тестами на різні здібності (наприклад, математичні і літературні), ними вимірюється деякий генеральний фактор. Він позначив його буквою О (від англ. — загальний). Крім фактора, загального для всіх видів діяльності, в кожному з них виявляється специфічний фактор, властивий тільки даному виду. Навколо цього висновку йшли тривалі дискусії. Багато психологів відкинули існування загального фактора, припустивши, що і він може бути розкладений на дещо інших фактори.

Як тести використовувалися спочатку звичні експериментально-психологічні випробування. Формою вони схожі на прийоми лабораторного дослідження, але значення їх було принципово іншим. Завданням експерименту було з'ясування залежності психічного акту від зовнішніх і внутрішніх подразників і фізіологічних механізмів, тривалості ВР — від внутрішніх операцій (розрізнення, вибору, установки), запам'ятовування — від частоти і розподілу повторень і т.ін. Експеримент своєю методологічною передумовою має постулат причинності. Експериментатора цікавить детермінаційна залежність спостережуваних факторів від провокуючих їх причин. Він випробовує набір умов, щоб встановити, функцією яких змінних є даний феномен.

При тестуванні на відміну від експериментування психолог фіксує, що люди роблять, не варіюючи умов їх діяльності. Він змінює одержані результати за допомогою деякого критерію, реєструючи кількісні варіації. Тут змінними є індивідуальні відмінності.

Диференціальна психологія із самого початку складалася як кількісна дисципліна, що вивчає не каузальну (причинну), а стохастичну (вірогідність) закономірність. Це, проте, ще не дає підстав вважати її менш важливим або менш перспективним напрямом, ніж психологія експериментальна. Статистична закономірність дозволяє передбачати явища внаслідок того, що зв'язки вірогідності властиві самій природі речей, а не привносяться в неї довільними операціями розуму. Але таблиці, графіки, формули самі по собі німі. Вони набувають конкретного значення, коли математичні величини співвідносяться з реальністю, в психології — з психічною реальністю.

Переходячи від стохастичних моделей до каузальних пояснень, диференціальна психологія також вимушена прийняти деякі припущення про природу, характер і підставу того, що вимірюється. Гальтон вважав, що індивідуальні варіації детерміновані еволюційно-біологічним потенціалом випробовуваних. Закони індивідуальної психології тлумачилися тим самим як відтворення загальнобіологічних законів спадковості. Це трактування міцно укорінялося в західноєвропейській і американській психології. Вона домінує в ній і понині. Концепція генетично фіксованого інтелекту лягла в основу тестології. І тоді зразу ж вся техніка застосування тестів та їх статистичного аналізу набула певну ідейну спрямованість, підкорялася реакційній доктрині про генетичну приреченість психологічних відмінностей між людьми.

Не поліпшила в принципі положення й інша концепція, з якої виходив А. Біне, автор найпопулярнішої системи тестів. До Біне, як правило, тестувалися відмінності в сенсомоторних якостях — чутливості, швидкості реакції і т.ін. Але практика вимагала інформації про «вищі» психічні функції, що позначаються звично термінами «розум», «інтелект». Адже саме ці функції перш за все забезпечують набуття знань і успішне виконання складної пристосовної діяльності.

У відзначеній вище статті Біне і Анрі про індивідуальну психологію (1896) не тільки висловлювалася незадоволеність методиками, що застосовувалися в німецьких психологічних лабораторіях, але й підкреслювалася необхідність знайти об'єктивну основу для визначення рівня інтелекту. Незабаром педагогічна практика додала актуальності експериментальній розробці цього питання. Біне одержав в 1904 р. завдання зайнятися ним у зв'язку із створенням спеціальних шкіл для розумово неповноцінних дітей. Вимагалося відділити дітей, здібних до навчання, але ледачих, і неохочих вчитися, від страждаючих природженими дефектами.

Біне у співпраці з Симоном провів серію експериментів по вивченню уваги, пам'яті, мислення у дітей різного віку (починаючи від трьох років). Проведені на багатьох досліджуваних (і тим самим підлеглі статистичним критеріям), ці експерименти перетворилися на тести і стали розглядатися як засіб визначення рівня розумового розвитку. В результаті тестологічний рух набув нового напрямку, що дуже швидко став пануючим. Індивідуальні відмінності випробовувалися вже не самі по собі, а щодо вікового ряду. Було встановлено, як корелюють з цим рядом завдання зростаючого ступеня труднощі. Для кожної з його градацій підбиралися певні тести. Вони вважалися відповідними даному віковому ступеню, якщо виявлялися дуже легкими для більшості дітей старшого віку і дуже важкими для більшості дітей попереднього віку.

Біне і Симон кілька разів переглядали винайдену ними шкалу. Вони прагнули усунути всі завдання, які вимагали спеціального навчання. Інакше кажучи, вони виходили з припущення про те, що розумовий розвиток як такий представляє процес, незалежний від навчання. Цей розвиток мислився як дозрівання, що відбувається за загальними принципами біологічної зміни організму в різні фази його існування.

Якщо після Гальтона тестологія набула причинної основи концепцію генетично фіксованого інтелекту, то після Біне вона базувалася на концепції біологічно детермінованого розвитку в онтогенезі. Обидві точки зору були проявом загальної методологічної лінії, що склалася в результаті трактування психічної детерміації як особливого варіанту детерміації біологічної.

Ми вже говорили про те, що фактор спадковості, введений в психологічну теорію Гальтоном, збагатив її новою проблемою, реальне значення якої може заперечувати тільки той, хто вважає психіку незалежною від тіла суттю. Те ж саме слід сказати про фактор дозрівання. Питання про його співвідношення з розвитком є одним з основних при вивченні психіки в онтогенетичному плані. Але роль обох вказаних факторів не можуть бути адекватно осмислені в лоні помилкової методології при помилковому розумінні детерміації психічних явищ. Про це свідчить вся історія тестологічного руху. Нагадаємо, що первинне завдання, яке вирішував Біне, полягало в тому, щоб знайти об'єктивний критерій для розмежування дітей, що нормально розвиваються, від нездібних до навчання через дефекти розвитку. Ці дефекти через розуміння розвитку як дозрівання відносилися за рахунок органічних причин.

Якщо дитина справлялася із завданнями, виконуваними більшістю її однолітків, вона вважалася нормальною. Але у ряді випадків ці завдання виявлялися для неї або дуже легкими, або непосильними. Це спонукало ввести поняття про розумовий вік на відміну від хронологічного віку. Їх неспівпадіння вважалося показником або розумової відсталості, або обдарованості. В. Штерн в 1911 р. назвав їх співвідношення коефіцієнтом інтелекту (IQ). Цей коефіцієнт виходить від розподілу розумового віку на фізичний і множення одержаного результату на 100. Якщо, наприклад, дитина в 10 років має МА 15, то його IQ складає 1,50.

Однією з догм тестології стало положення про константну IQ, тобто про те, що впродовж всього онтогенезу істотних змін в рівні інтелекту не відбувається. Дитина відстає від інших дітей або перевершує їх незалежно від зовнішніх дій і виховання. Така догма була прямим виразом віри в біологічну приреченість розвитку психіки. Її дотримувався, зокрема, Термен, що провів сумісно із співробітниками Станфордського університету обширну роботу по перевірці і стандартизації тестів. Видозмінивши шкалу Біне-Симона, він запропонував в 1916 р. новий варіант, що увійшов до історії під ім'ям Біне-Станфордської шкали. Вона була популярна в США протягом двох десятиліть.

Спрямованість тестології на оперативне вирішення практичних задач зумовила її швидке і широке розповсюдження. Процедура вимірювання інтелекту сприймалася як засіб, що дозволяє на основі даних психології, а не суто емпірично підійти до питань навчання, профвідбору, оцінки досягнень і т.ін. Низьке IQ розглядалося як показник необхідності навчати дитину в спеціальній школі. У високому IQ вбачали підставу, щоб направити дитину в школу для обдарованих.

Г. Мюнстерберг (1863 — 1916) запропонував тести для профорієнтації і профвідбору, які створювалися наступним чином: спершу вони перевірялися на групі робітників, що досягли кращих результатів, а потім їх проходили люди, що приймаються на роботу. Очевидно, що передумовою цієї процедури служила ідея кореляції між психічними структурами, необхідними для успішного виконання діяльності, і тими структурами, завдяки яким досліджуваний справляється з тестами. Кореляція ж могла бути достовірною тільки статистично. Природа структур залишалася загадковою.

Тести на профпридатність вимагали випробування інших якостей, ніж тести на розумовий розвиток. Разом з суто вербальними завданнями, заснованими на операції словесними символами, з'являються мануальні (ручні) тести. Масовий характер тестування спонукав перейти від індивідуальних тестів до групових. Великим заходом американських психологів стало тестування 1 750 000 новобранців у першу світову війну (під час другої світової війни в США тестам піддали близько 20 млн. військовослужбовців).

Тестологія була могутнім і пануючим, але не єдиним, перебігом диференціальної психології. Робилися пошуки інших рішень проблеми індивідуальних відмінностей. Російський психолог А.Ф. Лазурській дійшов висновку про необхідність трактувати цю проблему з позицій наукової характерології. Він вважав аналітичне завдання хоча і важливою, але підготовчої для досягнення основної мети індивідуальної психології — «побудувати людину з її схильностей», а також скласти можливо повну природну класифікацію характерів.

Незадоволеність лабораторно-експериментальними методами для реалізації цього задуму спонукала Лазурського шукати інші підходи. Він виступав за природний експеримент, при якому навмисне втручання в життя людини поєднується з природною і порівняно простою обстановкою досвіду. Завдяки цьому досліджуються не окремі психічні процеси, як це звичайно робилося, а психічні функції і особистість в цілому. У курсі лекцій «Загальна й експериментальна психологія» (1912) Лазурській стверджував, що темперамент і характер складають ендопсихічну, природжену сторону особистості. Інша сторона — екзопсихічна — характеризує ставлення людини до навколишньої дійсності.

Введення категорії ставлення було кроком вперед в порівнянні з механістичним уявленням, згідно якому дії середовища на організм відбуваються по типу зовнішніх поштовхів. Адже саме таке уявлення домінувало тоді в диференційній психології, що не знала ніяких інших чинників, окрім спадковості і механістичності середовища.

Іншому російському ученому, Р.І. Россолімо (1860—1928), належить ідея кількісної оцінки інгредієнтів душевного життя з метою відтворення її індивідуально своєрідного профілю у здорової або хворої особистості. Россолімо виділив одинадцять психічних процесів, які в свою чергу розбивалися на п'ять груп: увага, воля, сприйнятливість, запам'ятовування, асоціативні процеси (уява і мислення). По кожному з цих процесів давалося десять завдань, залежно від виконання яких «сила» процесу оцінювалася за десятибальною шкалою, тобто досліджуваний одержував вищу оцінку, якщо відповідав правильно на всі десять питань. Сума позитивних відповідей відзначалася відповідною точкою графіка: з'єднання крапок давало «психологічний профіль» індивіда.

Завдання варіювалися по категоріях досліджуваних (для дітей, дорослих інтелігентних і дорослих неінтелігентних). Россолімо пропонував також формулу перекладу профілів з графічної мови на арифметичну. Він указував, що запропонований ним метод дозволить розробити питання про типи психічних індівідуальностей, про розумову відсталість, про діагностику хворобливих симптомів у галузі психіки та ін. «Психологічні профілі» Россолімо, що з'явилися в 1910 р., були перекладені німецькою мовою і викликали інтерес в Західній Європі і США. По своїх ідейних позиціях Россолімо був близький до тестологів. Проте його концепції було властиве чуже тестуванню прагнення до цілісної оцінки особистості, «до синтетичного способу зображення її сильних і слабких сторін», як справедливо відзначає французький історик психології М. Реклін.

Питання на семінар:

1. Основні теорії в галузі соціальної та вікової психології.

2. Зародження та розвиток диференційної та етнопсихології.

Питання на самостійну роботу:

1. Педологія і вікова психологія – взаємовплив і взаємозв’язок.

2. Зародження та розвиток диференційної психології.

3. Розвиток соціальної психології.

4. Розвиток етнопсихології.

Література:

1. Роменець В. А., Маноха І. П. Історія психології ХХ століття: Навч. посібник / Вст. ст. В. О.Титаренка. Т. М. Титаренко. Вид. 2–ге, стереотип. — К.: Либідь, 2003 — 992 с.; іл.

2. Исторический путь психологии: прошлое, настоящее, будуще // Сб. тезисов Международной конференции. — М. 1992. — 184 c.

3. Кант И. Критика чистого разума ∕ Соч. в 6 т. — М.: Мысль, 1964. — 294 с.

4. Леонтьев А. Н. Избранные психологические произведения. — М.: «Педагогика». 1983. — 392 с.

5. Локк Д. Избранные философские произведения: В 2 т. — М.: Норма. 1966. — 530 с.

6. Нариси з історії вітчизняної психології ХІХ ст.: У 2 т.∕ за ред. Г. С. Костюка. — К.: Рад. Школа. 1955. — 260 с.

7. Павлов І. П. Умовний рефлекс ∕ Вибрані твори ∕. — К.: АН УРСР. 1949. — 403 с.

8. Петровский А. В., Ярошевский М. Г. История и теория психологии. — Ростов Н ∕ Д.: Изд. «Феникс». 1996. Т. 1, 2. — 416 с.

9. Петровский А. В., Ярошевский М. Г. Основы теоретической психологии. — М.: Изд. Инфра-М, 1997. — 528 с.

10. Потебня А. А. Слово и миф. — М. Правда. 1989. — 282 с.

11. Рубинштейн С. Л. Принципы и пути развития психологии. — М.: Изд. Академии наук СССР. 1959. — 426 с.

12. Челпанов Г. И. Мозг и душа. — М.: Изд.9. 1912. — 336 с.

13. Ярошевский М. Г. История психологии. — М.: Академия. 1996. — 416 с.

14. Ярошевский М. Г. Психологія ХХ століття. Учеб. пособие — М. Изд. центр «Академия». 1994. — 416 с.

Дата добавления: 2014-01-07