Лекція №1. Викладаючи курс цивільного процесуального права в університеті, часто усвідомлюю складність викладеного в підручниках та у лекціях матеріалу

ПЕРЕДМОВА

Викладаючи курс цивільного процесуального права в університеті, часто усвідомлюю складність викладеного в підручниках та у лекціях матеріалу. Не стільки його складність, скільки непідготовленість студентів (середньостатистичного за моєю статистикою студента) до сприйняття матеріалу підручників, лекцій у тому вигляді, в якому він викладений. Але якщо попередньо студентам пояснити, про що ми з ними говоритимемо, пояснити їм простими побутовими поняттями складні терміни, то рівень сприйняття ними матеріалу лекції та підручника підвищується. Тобто, якщо рухатися від навчального матеріалу у спрощеній формі до матеріалу у класичному його викладенні, студенти краще розуміють те, що я їм говорю. У такому разі відбувається розуміння замість «зазубрення» матеріалу. І таке розуміння потім стає основою професійного усвідомлення та відчуття права юристом, яке йому допомагає досить вільно та швидко приймати кваліфіковані, професійні рішення.

То ж суть цього спрощеного курсу лекцій полягає у спрощенні навчального матеріалу, який викладається в університетських аудиторіях. Розпочавши засвоєння певної теми прочитанням такої лекції, студент може розраховувати на більш цікаве та легке сприйняття основного матеріалу.

Цей курс буде корисним і тим фахівцям, які відчувають потребу у розумінні цивільного процесу на теоретичному рівні. Адже саме таке розуміння теорії дає можливість глибоко відчувати та розуміти власні практичні дії.

А ще цей курс буде викладено у такій формі, щоб він був зрозумілим не лише юристам і студентам юридичного факультету, а й іншим фахівцям, які бажають зрозуміти суть своїх дій.

Предмет і система цивільного процесуального права

Що таке цивільне процесуальне право?

Перш ніж говорити про поняття цивільного процесуального права (далі – ЦПП), слід дещо глибше пояснити, що таке право за своєю суттю. Право – це, по-перше, явище і, по-друге, явище соціальне, тобто таке, що виникає там, де є люди. Не одна людина, а певний соціум. Для того, щоб спілкуватися між собою, люди повинні домовитися, як це вони робитимуть: як вживатимуть слова, які дії вчинятимуть, як діятимуть для того, щоб здійснити свої власні наміри і не зашкодити здійсненню намірів інших. Не було би інших людей, то й домовлятися не довелося б. Наприклад, на безлюдному острові, де людина одна, немає з ким домовлятися про свою власну поведінку. Такий одинак не може зашкодити намірам інших людей, які б власні дії він не вчиняв, бо інших людей просто на острові немає.

Домовившись про існування певних правил поведінки, люди мають цим домовленостям надати певний обов’язковий характер. Що то були б за домовленості, якби їх не виконували? Наприклад, якби за договором купівлі-продажу покупець отримав товар, а оплачувати його відмовився б? Для того, щоб такої відмови не було, для того, щоб усі, хто вирішив вступити у ті чи інші відносини, що описані у відповідному правилі поведінки, бажав ці відносини не порушувати, необхідно, щоб це правило поведінки було забезпечено зовнішнім впливом на того, хто його не хоче виконувати. Відносини між людьми, які мають здійснюватися відповідно до певного правила поведінки, що є обов’язковим, називаються правовідносинами, а саме таке правило поведінки має назву норми права.

Така норма права, для того щоб нею бути, має бути забезпечена механізмом примусового її виконання на той випадок, якщо одна із сторін правовідносин виявить бажання її порушити. Держава, як апарат примусу, має втрутитися у правовідносини, в яких порушено права одного із суб’єктів, та захистити ці права, відновивши дію норми права. Наприклад, якщо покупець, отримавши товар від продавця, відмовляється цей товар оплатити, держава має вчинити певні дії щодо покупця, спрямовані на те, щоб примусити його виконати узятий на себе обов’язок.

Процес такого відновлення дії норми права – це також правовідносини. Це вже інші відносини, у які люди вступають, щоб захистити вже порушені свої права. Так як цей процес відновлення порушених прав здійснюється відповідно до притаманних йому норм права, ці норми права називаються процесуальними. Вони є відмінними від норм права, дія яких захищається, тому що вони регулюють саме ті правовідносини, які виникають в ході захисту інших правовідносин, їх відновлення відповідно до первісних домовленостей.

Норми права, які підлягають захисту є матеріальними, а норми права, за допомогою яких такий захист здійснюється, є процесуальними нормами права. Якщо ці останні норми об’єднати разом, отримаємо сукупність норм процесуального права. Якщо захисту підлягають правовідносини, врегульовані нормами цивільного права, то цілком логічно, що цей захист відбувається із застосовуванням норм цивільного процесуального права.

Процес захисту порушених правовідносин здійснюється не будь-ким, а державою, від імені якої виступає суд, що виступає таким собі посередником між суб’єктами правовідносин, наділеним владними повноваженнями. До речі у судовому процесі, зазвичай, беруть участь не лише суд і ті, хто спорить між собою, а й інші учасники, що допомагають правильно вирішити спір: свідки, секретар, експерт та інші.

Зрозумівши суть того, для чого необхідні норми процесуального права, можна дати визначення цивільного процесуального права, як певної галузі права. Це сукупність правових норм, що регулюють діяльність суду, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників цивільного процесу щодо здійснення правосуддя у цивільно-правових спорах та деяких інших справах, а також такі, що виникають у зв’язку із цією діяльністю, суспільні відносини щодо розгляду та вирішення зазначених категорій справ.

Що саме захищається у суді?

Кожна особа, яка вступає у правовідносини має певні права і інтереси. Ці права і інтереси підлягають захисту державою. Інакше сенсу в існуванні держави не існувало б. У романі Айн Ренд «Атлант розправляє плечі» один з персонажів говорить: «Я запрошую тебе у державу, де вся діяльність влади обмежується стінами суду». Основна функція держави – бути тим апаратом, тим механізмом, який гарантує своїм існуванням те, що правовідносини виникатимуть та існуватимуть відповідно до тих правил, які цією державою встановлені. А піддані держави та ті, хто знаходиться на її території, мають право розраховувати на те, що ці правила поведінки, тобто норми права, яких вони дотримуються самі, будуть дотримані й іншими. Принаймні держава це має гарантувати, тобто забезпечувати певним державним примусом.

Таке забезпечення здійснюється у тому числі й судами, як органами державної влади. Однак судді не ходять по вулицях, як поліцейські, і не шукають, де ж саме порушуються права, аби їх захистити. Вони сидять у будівлях, що йменуються судами, та чекають, поки до них хтось звернеться з проханням захистити його права та інтереси.

Захищати суди можуть ті права, які вже порушені, шляхом їх відновлення, а можуть й діяти на упередження. Наприклад, особа, яка бачить, що її ще не порушені права можуть бути порушені за певних обставин, або що ці права вона не зможе реалізувати, якщо не усунути певні перешкоди, може також звернутися до суду з проханням захистити її права від майбутніх ймовірних порушень. У такому разі ми говоримо про захист інтересів.

Яскравим прикладом захисту порушених прав і охорони інтересів у суді є процес розірвання шлюбу. Так, якщо чоловік і дружина вже більше не хочуть бути подружжям, однією сім’єю, навіть коли у них є діти, вони можуть разом звернутися до суду із спільною заявою про розірвання шлюбу. У цьому разі вони можуть домовитися між собою про те, як вони піклуватимуться про свою дитину у майбутньому після розірвання шлюбу. Така домовленість повинна бути оформлена договором про утримання дитини, а договір має бути засвідчений нотаріусом. Оскільки це відбувається без спору між подружжям, слід говорити, що права їх обох не є порушеними чи оспореними і вони у суді захищають своє непорушене право на майбутнє – право жити окремо, вчиняти певні дії незалежно один від одного. У цьому разі суд захищає охоронювані законом інтереси.

Якщо ж один з подружжя не згоден щодо того, що його дитина залишається з іншим, то у даному випадку виникає спір стосовно права цього подружжя виховувати дитину, та права іншого отримувати аліменти від першого на утримання дитини. У цьому разі слід говорити про те, що суд захищає порушені права.

Отже, у судах захисту підлягають як порушені права, так і охоронювані законом інтереси, тобто ще не порушені права.

Предмет та метод цивільного процесуального права, як критерії визначення самостійності галузі права.

Як вже було вказано вище, цивільне процесуальне право – це галузь права. Право ділиться на галузі, які слід відмежовувати одна від одної за певними ознаками, притаманними лише цій галузі. Для того, щоб пояснити, що таке цивільне процесуальне право, слід вказати на ті його ознаки, які характерні лише для нього та завдяки яким воно вирізняється на фоні інших галузей права. Такими ознаками є специфічний предмет і специфічний метод. Специфічність предмету і методу цивільного процесуального права і робить його цією галуззю права.

Предмет будь-якої галузі права – це те, на що впливає право, те, для чого воно й існує. А метод будь-якої галузі права – це спосіб впливу цієї галузі на свій предмет. Іншими словами предметом цивільного процесуального права є те, на що спрямована дія норм цивільного процесуального права, а методом є те, як саме ця дія спрямовується.

Як було вже сказано вище, право діє на певні суспільні відносини, які внаслідок такої дії стають правовідносинами. Цивільне процесуальне право впливає не на усі правовідносини, що виникають у державі, а лише на ті, заради регулювання яких воно й виникло. Так, предметом цивільного процесуального права є ті відносини, які виникають під час здійснення правосуддя, тобто під час захисту порушених прав та охоронюваних законом інтересів суб’єктів цих правовідносин. Цей предмет виникає лише тоді, коли певні матеріальні права особи порушені, або можуть бути порушені у майбутньому і ця особа звертається за таким захистом до суду. Наприклад, якщо усе той же покупець не оплатив придбаний товар і продавець вимагає від нього оплати, надсилаючи листи, претензії та вчиняючи інші дії, говорити про те, що виникли цивільні процесуальні правовідносини не можна. А от коли продавець, вичерпавши усі можливі способи захисту власного права на отримання оплати товару, вирішить звернутися до суду, такий продавець стане ініціатором виникнення цивільних процесуальних правовідносин, тобто предмета цивільного процесуального права. І з’являється цей предмет лише завдяки тому, що продавець подає у суд позовну заяву, і лише після вчинення ним цієї дії. У тому разі, коли продавець позовну заяву підготував, але до суду її не подав, не можна говорити й про виникнення цивільних процесуальних правовідносин. Іншими словами, поки у правовідносинах між покупцем і продавцем не з’явиться суд, ці правовідносини не стануть предметом цивільного процесуального права.

Отже, цивільне процесуальне право спрямовує свою дію на свій предмет – на цивільні процесуальні правовідносини. Спосіб, у який відбувається така дія, має назву метод цивільного процесуального права. Існує два основних методи впливу права на його предмет: імперативний і диспозитивний. Оскільки предметом права є правовідносини, а вони виникають між суб’єктами, то саме від того, яким методом право діє на ці правовідносини, можна говорити, рівноправні ці суб’єкти чи нерівноправні. Якщо такі суб’єкти нерівноправні, і один з них може нав’язувати певну поведінку іншому суб’єкту правовідносин поза волею останнього, то про рівноправність мова йти не може. Такий метод правового регулювання називається імперативним. Суд може зобов’язати відповідача прибути у судове засідання, або стягнути з нього грошові кошти, не запитуючи у нього згоди. У цьому разі проявляється імперативний характер методу правового регулювання цивільного процесуального права.

З іншого боку, позивач і відповідач, як суб’єкти правовідносин, що є предметом цивільного процесуального права, мають рівні права. Не слід їх вважати однаковими. Вони рівні. Це означає, що позивач і відповідач можуть з однаковою силою, хоча й різними шляхами, впливати на правовідносини, що між ними склалися. Позивач може подати позовну заяву до суду, а відповідач може подати до суду свої заперечення або зустрічний позов. Таке рівноправ’я сторін у цивільних правовідносинах є підставою говорити про існування диспозитивного методу впливу цивільного права на свій предмет.

Отже, цивільне процесуальне право впливає на власний предмет методом, що поєднує й імперативний, і диспозитивний характер. Отже, метод цивільного процесуального права є імперативно-диспозитивним.

Цивільне судочинство та його стадії.

Те, що відбувається у суді, ми називаємо здійсненням правосуддя. Незалежно від того, подобається воно нам чи ні, подобається нам результат такого правосуддя чи ні, суд вчиняє правосуддя. Іншими словами, суд вчиняє ряд дій відповідно до своїх повноважень, прав та обов’язків учасників судового процесу. Усі ці дії, що ґрунтуються навзаємопов’язаних цивільних процесуальних правах та обов’язках, поєднуються одним поняттям – «цивільне судочинство».

Отже, цивільне судочинство складається з відповідних процесуальних дій суду та учасників процесу. Але ці дії вчиняються судом не хаотично, не в будь-якому, а у суворому порядку (у чому також проявляється імперативний характер методу цивільного процесуального права).

Оскільки таких процесуальних дій законодавець передбачає велику кількість, крім того, враховуючи той факт, що у часі ці дії також мають вчинятися у певній черговості, щоб не втратити свій сенс, законодавець розділив їх на групи, які назвав стадіями цивільного судочинства. Та й логічно, оскільки, наприклад, не можна оскаржити рішення, яке суд ще не ухвалив по справі. Або не може бути розглянута справа за позовом, не прийнятим судом.

Розподіляючи усі процесуальні дії на певні стадії, законодавець відокремив ці стадії одна від одної за досить зручним критерієм: процесуальна мета. Саме досягнення такої процесуальної мети свідчить про те, що певна стадія закінчилася і настає нова стадія цивільного судочинства. Зазвичай, таких стадій виділяється сім.

Першою стадією цивільного судочинства є стадія відкриття провадження у справі. Її процесуальна мета полягає у вчиненні судом усіх процесуальних дій, спрямованих на те, щоб визначитися, чи може дана справа бути розглянута судом. Суддя вивчає позовну заяву, додані матеріали до неї та дає відповідь на просте запитання: чи вправі цей суд цю справу розглянути чи відкривати судове провадження. Якщо відповідь на це питання позитивна, то мета цієї стадії вважається досягнутою, і суд переходить до другої стадії: провадження у справі до судового розгляду. Метою цієї стадії є підготовка до якомога ефективнішого розгляду справи, вже прийнятої судом до свого розгляду на першій стадії. На цій другій стадії суд досліджує наявні докази не з точки зору їх суті, а з точки зору їх наявності та достатності, витребовує інші необхідні докази, викликає свідків, вчиняє інші дії, спрямовані на підготовку справи до слухання.

Після цієї стадії настає основна стадія судочинства – сам судовий розгляд. На цій стадії суд вирішує справу по суті. Ухвалення відповідного судового рішення є метою і водночас результатом стадії судового розгляду.

Зрозуміло, що у суді працюють кваліфіковані судді, але й вони можуть помилятися. Або ж самі сторони судового процесу можуть вважати, що суд помилився, ухваливши судове рішення не на їх користь. Для того щоб перевірити, чи є правильним судове рішення, чи є воно законним та обґрунтованим, існують дві наступні стадії: перегляд судових рішень в апеляційному порядку та перегляд судових рішень в касаційному порядку.

Якщо виходити з того, що суд, вирішуючи той чи інший спір, те чи інше питання повинен спочатку розібратися у справі а потім застосувати закон до тих відносин, які він встановив, тобто вчинити правосуддя, то різниця між апеляційним та касаційним переглядом полягає у тому, що апеляційний суд перевіряє рішення з точки зору того, чи правильно суд розібрався у справі та чи правильно він застосував норму права до встановлених правовідносин. Касаційний суд не розбирається у справі, він має виходити з того, що суд, ухвалюючи рішення, правильно розібрався в ситуації. Суд касаційної інстанції лише перевіряє чи правильно застосовано матеріальне право до відносин, встановлених судом, та чи не були порушені під час провадження норми процесуального права, тобто ті норми, відповідно до яких суд розбирався у справі та ухвалював рішення. Якщо ж касаційний суд встановить, що суд, який ухвалив рішення, не лише неправильно застосував матеріальне право, а й взагалі не розібрався у справі, то таке рішення буде скасовано, а справа направлена на новий розгляд, оскільки касаційний суд сам розглядати спір законом не уповноважений. Він уповноважений лише перевірити законність.

Остаточна крапка у перевірці судових рішень ставиться під час перегляду судових рішень Верховним Судом Україні. Для цього встановлюються виключне перелік підстав, відсутність яких робить цю стадію неможливою.

Зрозуміло, що, розглядаючи ту чи іншу справу, суд виходить з тих обставин, існування яких йому відомо. Але у цей час можуть існувати й інші обставини, про які і суд, і інші учасники процесу можуть дізнатися вже після того, як суд ухвалить рішення. Наприклад, продавець товару звертається з позовом про стягнення з покупця заборгованості за неоплачений товар і суд такий позов задовольняє і стягує заборгованість. А пізніше виявляється, що дружина покупця раніше передала кошти в оплату за цей товар дружині продавця, а та про це чоловікові просто забула сказати. Ця обставина є такою, що істотно вплинула би на рішення суду, якби була відома і самому суду, і учасниками процесу на час розгляду справи. Проте такого впливу не відбулося, оскільки ця обставина була виявлена вже після ухвалення рішення. Для того, щоб відновити справедливість існує ще одна стадія судочинства під назвою перегляд рішень і ухвал суду, які набрали законної сили у зв’язку з нововиявленими обставинами. Метою цієї стадії є врахування таких обставин та ухвалення нового судового рішення відповідно до обставин, що були виявлені пізніше.

Види цивільного судочинства.

У залежності від того, що саме захищає суд: вже порушені права особи, чи її інтереси від порушення в майбутньому, певні судові процедури втрачають свій сенс, а інші процедури навпаки набувають значення. Так, наприклад, якщо говорити про захист порушеного права, то слід визнати, що існує й той, хто це порушення вчинив. Між тим, чиє право порушено, та тим, хто це порушення вчинив, виникає спір. Розгляд такого спору ініціюється зверненням першої особи із відповідною вимогою до особи-порушника опосередковано через суд. Така вимога має назву позову, а оформляється вона у формі позовної заяви. Судочинство, у якому здійснюється розгляд позову, має назву позовного провадження. У цьому провадженні вирішується спір про право, про те, порушено воно чи не порушено, підлягає воно захисту чи не підлягає.

У разі ж звернення особи до суду із заявою про захист свого інтересу, який може бути порушеним, говорити про якийсь спір немає сенсу, так як відсутня особа – порушник. Наприклад, коли подружжя звертається до суду із спільною заявою про розірвання шлюбу за відсутності будь-якого спору між ними як стосовно такого розірвання шлюбу, так і стосовно утримання спільної дитини після розірвання шлюбу. У разі звернення особи до суду із заяви та за відсутності спору про право, яке порушено і підлягає захисту, слід говорити про так зване непозовне (безспірне) провадження. До таких видів провадження відносять, наприклад, окреме провадження, провадження по справах про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні та інші.

Дата добавления: 2014-01-07