Розвиток особистісно– орієнтованої педагогіки

Іван Вишенський, Петро Могила, Єпіфаній Славинецький, Феофан Прокопович, Мелетій Смотрицький та інші – це постаті, які своєю діяльністю зробили значний внесок у розвиток національної освіти. Виховання високих моральних якостей (чеснот) в учнях означало для них формування особистісних якостей і рис характеру, що є основою духовності та спонукальною силою дій, вчинків, поведінки.

Історична доба козаччини формувала цілісну, суверенну індивідуальність, повноцінну особистість – творця і володаря самобутніх скарбів духовності. Козацька духовність розглядається як історично сформована система духовних багатств лицарської верстви рідного народу, що й у своєму бутті, способі життя відобразила найвищі цінності його національної душі, характеру, світогляду, ідеології, моралі. Складовими козацької духовності є: козацька філософія, козацький світогляд, козацький характер, козацька естетика, козацька правосвідо, мість та ідеологія.

Згідно з козацькою філософією, найвищими цінностями є людина, народ і національна держава. Кожна людина – склдова частина народу, нації. Стійкість, цілісність, соборність нації залежить від того, чи усвідомлює кожен її представник необхідність згуртованості в міцну духовну спільноту. В козацькому світогляді провідними були ідеї Бога, України,Батьківщини, свободи й волі народу, збереження спадщини предків, їхньої духовності, переконання в торжестві правди тощо.

Висока шляхетність і порядність, кмітливість і дотепність, безкомпромісність і твердість у відстоюванні правди та справедливості, милосердя, братерська любов до друзів і товариства, вірність своєму обов'язку захищати рідну землю – ці та інші чесноти козаків є безцінним набутком українського національного характеру.

Виховуючи в молоді лицарську духовність, козацька педагогіка цілеспрямовано формувала в неї народотворчі якості: етнічну свідомість і самосвідомість, гідність і честь, патріотизм тощо. Козацькі виховні традиції допомагали формувати почуття взаємопідтримки, милосердя, привчали турбуватись один про одного, створювати такі громадські осередки, організації, які б об'єднували населення, спрямовували його зусилля на досягнення суспільно важливих цілей.

Моральні якості й риси людини (гуманність, патріотична свідомість, моральна та фізична досконалість тощо) формуються в процесі засвоєння духовних надбань людства як системи ідей, поглядів, переконань, звичаїв.

Національна педагогіка ґрунтується на ідейному багатстві слов’янських народів, тих морально,етичних цінностях, виховній мудрості, що знайшли відображення в педагогічній спадщині Михайла Ломоносова, Миколи Корфа, Єлизавети Водовозової, Костянтина Ушинського, Петра Лесгафта, Миколи Пирогова, Віктора Острогорського, Льва Толстого та інших.

Костянтин Дмитрович Ушинський (1824–1870 рр.) –обґрунтував необхідність тісного взаємозв'язку педагогіки з такими антропологічними науками, як психологія, анатомія і фізіологія, філософія, історія і логіка, з яких педагогіка черпає знання засобів, необхідних їй для досягнення цілей виховання, бо в них закладаються, зіставляються й обґрунтовуються факти і ті співвідношення фактів, з яких виявляються властивості предмета виховання, тобто людини.

Вчений,педагог розумів виховання як закономірний соціально,психологічний процес, у якому певну роль відіграють одвічні соціальні потяги людини – потреба у спілкуванні й здатність взаємного «магнетизування», морально,вольового впливу один на одного. «Причини такого морального магнетизування, – зазначає К.Д. Ушинський, – приховані глибоко в природі людини». До найголовніших компонентів виховання він відносив розумовий, моральний і фізичний розвиток особистості і розглядав їх у нерозривній єдності. К.Д. Ушинського, як і багатьох інших визначних педагогів, глибоко хвилювали питання, пов'язані з розвитком і формуванням людини як суспільної особистості. Видатний учений і педагог робить висновок, що в процесі формування людської особистості взаємодіють, з одного боку, органічна спадковість, що визначає її біологічний розвиток, а з другого, як головна й основна сила, – історична наступність.

Володіючи свідомою волею, людина спроможна вдосконалювати свою власну натуру. Навіть діставши у спадок природжені задатки поганих схильностей, навіть в умовах, коли зовнішнє середовище сприяє їх розвитку, людина, володіючи свідомістю й волею, спроможна «придушити в собі це успадковане зерно».

Не заперечуючи органічної спадковості, К.Д. Ушинський категорично заперечує можливість спадкової передачі знань, ідей, ідеалів, духовних прагнень. Підкреслюючи провідну роль виховання й велике значення середовища у формуванні людської особистості, К.Д. Ушинський не заперечував і того, що дитина має певні природні якості. Він писав: «Великий розум не переходить у спадщину, як і широка вченість або широкий досвід; хоч дитина й може одержати у спадщину щасливу і сильну нервову організацію, що сприятиме набуттю знань і утворенню великого розуму, але такий щасливий спадкоємець може скористатися своєю спадщиною, а може і зовсім не скористатися нею або змарнувати її на дрібниці».

Микола Іванович Пирогов (1810–1881 рр.) пропагандував ідею загальнолюдського виховання, що повинне підготувати до суспільного життя морально свідому людину, яка володіє широким розумовим кругозором. Критикуючи станово,кріпосну систему освіти, що існувала в Росії, М.І. Пирогов розробляє принципи діяльності нової школи: системність, послідовність у навчанні, спадкоємність між етапами навчання дитини в школі, завершеності освіти в умовах упровадження ступеневої освіти, а також визначає рівні освіти (елементарна дворічна школа, прогімназії, гімназіі).

Освіта й виховання мають відповідати національним, віковим та індивідуальним особливостям кожного вихованця.

Учням треба дозволити вибір предметів для навчання. А для цього батьки разом з учителями мають вивчати дітей, спостерігати за їхніми індивідуальними здібностями.

М.І. Пирогов постійно піклувався про вдосконалення методів навчання, свідомого сприймання учнями того чи іншого наукового питання, розвитку в них уваги. Він доходить висновку, що головним у навчанні дітей є не те, що їм повідомляють, а те, як викладають новий матеріал. Окрім того, навчання обов'язково має бути наочним.

Теоретична і практична діяльність Миколи Олександровича Корфа (1834–1883 рр.) мала великий вплив на розвиток початкового навчання в Росії та Україні. Метою діяльності початкової народної школи, за М.О. Корфом, є набуття учнями різнобічних гуманітарних і реальних знань, розвиток їхньої кмітливості, здібностей до самоосвіти, а також виховання в них патріотизму, працелюбності, дисциплінованості, справедливості і почуття братерства. Дійовим педагогічним засобом виховання і розвитку учнів, на думку педагога, є унаочнення. Воно дає конкретне, чітке уявлення про предмет навчання, робить його доступним дитячому розумінню, вчить дитину спостерігати, думати, правильно висловлювати свої думки. М.О. Корф постійно відстоював взаємозв'язок розвитку спостережливості, мислення і мовлення дитини. У шкільній практиці видатний методист ра,див застосовувати активні методи навчання, які забезпечують повноцінний розвиток учнів. Зокрема, він давав високу педагогічну оцінку бесіді, що збуджує думку школярів, розвиває їхню самостійність. Повідомлення нових знань педагог пропонував поєднувати з виконанням учнями різноманітних розвиваючих вправ. Це вправи на аналіз, зіставлення, протиставлення, класифікацію, узагальнення, інші вправи, які потребують самостійної дитячої творчості. М.О. Корф рекомендував ніколи не звільняти дітей від самостійних роздумів, розв'язання тих або інших питань чи виконання завдань творчого характеру.

Одне з центральних місць у педагогічних працях Петра Францовича Лесгафта (1837–1909 рр.) займає його вчення про суто «досконало,нормальну особистість», яку повинна формувати вся система виховання й освіти. Він намагався висвітлити причини, що заважають людині досягти духовного вдосконалення. Так, учений дійшов висновку, що повний розвиток усіх природних задатків, здібностей є можливим для кожної здорової людини, дитинство і юність якої проходять у нормальних умовах. Видатний педагог визначив умови розвитку особистості: «атмосфера любові», бо «людина повинна бути зачата в коханні, виношена й народжена в любові й усе своє дитинство провести в атмосфері любові та взаємної поваги людей; «високоморальний викладач, який учить дитину думати, мислити, бути правдивою, дотримуватися свого слова»; «регулярний, радісний, корисний труд у присутності дитини»; «виключення подразників із життя дитини: розкоші й бідності, надмірних ласощів, невпорядкованої їжі, тютюну, алкоголю, азартних ігор»; гармонійний розвиток усіх здібностей дитини; «відгородження дитини від аморальних людей». Визначаючи сьому умову, яка впливає на успішність розвитку дитини, вчений писав: «Вихователь повинен слідкувати за тим, щоб дитина бралася тільки за ті справи, які їй під силу. Інакше в дитині почнуть розвиватися лінощі тому, що пропаде цікавість до непосильної роботи. Разом з ростом і розвитком дитини заняття повинні ставати важчими й складнішими».

Згідно з концепцією «вільного виховання», автором якої був Лев Миколайович Толстой (1828–1910 рр.), розвиток дітей – процес самовільного розкриття їхніх якостей при обережній допомозі вчителя, що не має права «примусово» впливати на формування поглядів своїх вихованців. На його думку, діти народжуються без негативних якостей, ці якості формуються під впливом середовища і неправильного виховання.

Особистість дитини потрібно поважати й уміло розвивати її задатки та творчі здібності.

У педагогічній спадщині Л.М. Толстого чільне місце посідають думки про дидактичні принципи навчання. Він вважав, що урок як форма навчання і його зміст не повинні бути надто важкими для учнів, але й не дуже легкими; методом навчання має бути переважно бесіда, під час якої вчитель повинен розповідати цікаво, майстерно, художньою мовою. В центрі уваги вчителя повинні бути учні та їх інтереси; в поясненнях матеріалу на уроці слід менше вдаватися до абстракцій, а більше давати вражень і фактів; не допускати перевтоми учнів на уроці; використовувати наочність у навчанні. Кожний урок має бути значним кроком уперед у навчанні учнів; учитель повинен створювати сприятливі умови для навчання дітей, добиватися міцності їх знань, бути ентузіастом педагогічної справи. В педагогічному процесі, стверджував Л.М. Толстой, не повинно бути шаблону, муштри, трафарету, оскільки це процес творчий. У процесі навчання вчителеві треба зважати на життєвий досвід дітей, уважно вивчати їх індивідуальні та психологічні особливості, що потім стане важливим засобом для розвитку дитячих сил і здібностей.

Розуміючи, що педагогіка в своєму розвитку тісно пов'язана з існуючим ладом, із середовищем, де відбувається процес виховання, Л.М. Толстой впевнено ставив питання про педагогіку соціального середовища. Особливо підкреслював виховну роль домашнього середовища як одного з головних факторів, які впливають на формування особистості. Л.М. Толстой палко, щиро вимагав, щоб батьки по,новому, серйозно ставилися до виховання дітей. Тільки тоді, коли весь уклад сі, мейного життя буде ґрунтуватися на здорових засадах, стверджував він, можливе правильне виховання дітей.

Єлизавета Миколаївна Водовозова (1844–1923 рр.), послідовниця К.Д. Ушинського, зробила значний внесок у розвиток теорії дошкільного виховання, зазначаючи, що вихователь, виховання та навчання дитини впливають на розвиток її фізичних і розумових сил та здібностей. Вона вимагала від батьків і вихователів гуманного відношення до дітей. На її думку, виховання людини – жива, творча справа, тому без педагогічних знань, без самоосвіти, без любові до дітей воно буде малоуспішним.

Видатний педагог надавала великого значення рухливим іграм і рекомендувала широко використовувати їх у процесі виховання дітей. Вона розробила методику проведення рухли, вих ігор.

Спираючись на вчення КД. Ушинського, Є.М. Водовозова визначила й обґрунтувала психологічні основи розумового виховання дитини. Однією зі складових частин розумового виховання вона вважала своєчасний правильний розвиток органів чуття.

Є.М. Водовозова виступала проти передчасного навчання дітей грамоти, письма та іноземних мов. Однак великого значення вона надавала пробудженню в дитині самостійної думки. Педагог стверджувала, що цьому повинні сприяти різні заняття, бесіди, самостійний досвід дітей. Під час проведення занять діти знайомляться з ознаками предметів, спостерігають за ними, визначають їх колір, розмір тощо. Тобто діти вчаться спостерігати за предметами та явищами природи. Саме спостереження дають можливість розвивати здібності дітей, формувати навички мовлення.

Вагомим внеском в історію вітчизняної педагогічної думки щодо духовного розвитку особистості є спадщина видатних філософів, релігійних і громадських діячів, таких як Борис Грінченко, Михайло Драгоманов, Олександр Духнович, Пантелеймон Куліш, Григорій Сковорода, Іван Франко, Тарас Шевченко та інші.

Тарас Григорович Шевченко (1814–1861 рр.) вважав, що освіта повинна бути всебічною, сприяти гармонійному розвитку всіх здібностей людини. Т.Г. Шевченко був глибоко переконаний, що навіть фахова освіта повинна йти в парі з усім «розвитком внутрішнього, високоморального життя» («Художник»). Тарас Григорович вважав, що освіта – це не тільки сума знань, здобутих із різних джерел, а певний рівень громадських навичок, засвоєних особистістю, певний рівень її культурності.

Початкова освіта, в уявленні Тараса Григоровича Шевченка, повинна разом із грамотою давати достатнє коло загальноосвітніх знань, які допомагатимуть учням розуміти явища, свідомо визначати своє ставлення до них. Це була нова програма початкового навчання, світського у своїй основі навчання, визволеного з,під панування церкви, здатного розвивати свідомість школярів, їх інтерес до знань, виробляти в них більш,менш правильний погляд на світ.

Пізнання повинно давати насолоду, радість життя, підносити життєвий тонус, тим самим заохочувати людей до активної діяльності. В пізнанні природи Т.Г. Шевченко пропонує осягати красу, зони гармонії, взаємозв'язки явищ дійсно, сті. Він бачить невід'ємний зв'язок між наукою та мистецтвом, між навчанням та естетичним вихованням людини як частиною виховання розумового.

Ідею всебічно розвиненої особистості одним із перших в історії педагогічної думки України висунув видатний український філософ, письменник і просвітитель,гуманіст – Григорій Савич Сковорода (1722–1794 рр.).

Він розглядав людину як частину природи, нею народжувану, як «мікрокосм», що несе в собі закони «макрокосму», тобто життя світу в цілому. Навчання дітей на основі принципу природовідповідності було новим словом у педагогіці того часу. З погляду Г.С. Сковороди, кожна людина має посідати певне місце в суспільстві не за багатством чи знатністю, а за «сродністю», тобто відповідно до своїх природних задатків, що виявляються і розвиваються в процесі діяльності.

Метою виховання, на його думку, має бути підготовка «істинної», вільної людини, розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, людини, яка була б здатна жити й боротися.

Провідне значення Г.С. Сковорода надавав розумовій освіті, що допомагає людині шукати себе, розуміти навколишній світ і визнавати сутність щастя. Проте одного тільки розуму, одного тільки збагачення знаннями не досить, вважав Г.С. Сковорода, бо самі по собі знання ще не становлять доброчесності.

Засвоєння знань треба поєднувати з формуванням високих моральних якостей. Г.С. Сковорода підкреслював, що людину характеризують наявність таких моральних якостей: любов до Вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, почуття людської гідності та ін. Він наполегливо твердив: «ищите и обречуете», «дерзай и возмагай»,закликав розвивати свідому ініціативу, творче мислення, любов до знань, старанність і ретельність, прагнення «самовільно і доброхотно» вчитись. У процесі навчання треба, на його думку, враховувати нахили та здібності дітей, вікові й індивідуальні їх особливості, бо «обучатися к чему не рожден... есть нещастія путь».

Г.С. Сковорода високо цінував такі методи навчання, як лекція, розповідь, а особливо розмови і бесіди. Дуже важливо, писав він, щоб учні полюбили вчителя, бо «как пища, так и наука недействительна от нелюбимого».

Олександр Васильович Духнович (1803–1865 рр.) розрізняв такі фактори: «природа (натура), наука і звичай...». Усі ці фактори перебувають у тісній взаємозалежності і визначають суспільне й індивідуальне обличчя людини. Принцип природовідповідності в інтерпретації О.В. Духновича включає такі ідеї: саморозвиток, вдосконалення людини, визнання того, що в усіх людях загалом і в кожній людині зокрема закладено природні задатки; впевненість, що розвиток дитини відбувається за певними законами; вивчення вікових та індивідуальних особливостей дитини.

Важливим елементом педагогіки О.В. Духновича є вимога гармонійного розвитку особистості засобами розумового, морального та фізичного виховання. У процесі розумового виховання учнів треба озброювати певним колом знань, розвивати їх пізнавальні здібності. Ці знання мають стати в пригоді в майбутній практичній діяльності, бо освіта не самоціль і «лише тоді є корисною, коли вона служить нам засобом для добробуту».

О.В. Духнович вважав, що розумове виховання слід тісно пов'язувати з моральним, у процесі якого діти вчаться розрізняти в житті чесне й нечесне, наслідують у всьому високоморальних людей. Важливими завданнями морального виховання є також формування в учнів почуття патріотизму, таких якостей, як людяність, правдивість, дисциплінованість.

О.В. Духнович обґрунтував важливі дидактичні положення, викладені, головним чином, у його праці «Народная педагогия в пользу училищ й учителей сельских». Великого значення він надавав наочності в навчанні, радив використовувати різні натуральні речі, картини, малюнки, карти та ін.

Використання наочності в процесі навчання сприяє свідомому й успішному засвоєнню матеріалу, чого не можна досягти, якщо учні не розуміють предметів і явищ, які вони вивчають. Він також обґрунтовував принцип активності й визначав навчання як двосторонній процес активної діяльності вчителя та учнів. О.В. Духнович дав багато порад щодо того, як організувати навчальний процес, рекомендував, зокрема, практикувати на уроці групову роботу учнів, поділивши клас на три групи (учні середніх здібностей, найбільш здібні, найслабші). На вчителя покладалося завдання працювати з цими групами не тільки фронтально, а й диференційовано, щоб забезпечити належний інтелектуальний розвиток кожного учня.

У вихованні людини, на думку Михайло Петрович Драгоманова (1841–1895 рр.), значну роль відіграє взаємодія національного (що є формою вияву загальнолюдського) та космополітичного (вселюдського, гуманістичного). Він вважав, що основою духовного розвитку людства може бути тільки національна культура. М.П. Драгоманов визначав мову як ознаку нації та спосіб морального зв'язку між людьми. Тому вона може бути не лише засобом, але й змістом навчання, тобто матеріалом для розумового, морального й естетичного розвитку особистості. При цьому моральний розвиток досягається не зазубрюванням сентенцій, а вмінням аналізувати факти близького життя. Тим самим забезпечується й розумовий розвиток особистості.

Згідно з теорією національної освіти М.П. Драгоманова, початкова освіта рідною мовою є органічною основою для збагачення знань учнів іншими мовами й іншими культурами, безчого не може бути освіченої нації. Науковою основою педагогічної концепції є етнопсихологія, порівняльна філологія та герменевтичні питання філософії, зокрема проблема розуміння. Видатний учений писав, що повне розуміння полягає в тому, «щоб засвоїти й відчути образ, який обіймається словом».

Розуміння – означає наочне і живе засвоєння думки. Рідна мова є засобом розвитку естетичного почуття, моральної та національної свідомості.

На думку Бориса Дмитровича Грінченка (1863–1910 рр.), вміло організована та спрямована робота з книгою – найголовніше у формуванні дитячих уподобань, смаків і загальної ерудиції. Він вважав, що книга може сприяти моральному розвитку дитини або завдати їй шкоди. І саме читання книг разом із впливом всього навколишнього середовища допоможе сформувати світогляд дитини. Борис Грінченко наголошував на тому, що книга повинна бути пройнята ідеалами добра, правди, краси й гуманізму.

Поєднавши завдання письменника й педагога, Б.Д. Грін, ченко дбав і про естетичне виховання школярів. Твори, написані для них, повинні відповідати усталеним художнім смакам народу, щоб з самого початку читання дитячий розум звикав до правдивого й художнього в мистецтві, щоб розвивалися й удосконалювалися естетичні смаки. Хороший твір має будити в читача думку, розширювати його світогляд. Тому він повинен бути насамперед розумним.

Істотного значення надавав Б.Д. Грінченко використанню в процесі навчання такого важливого принципу, як історизм, що забезпечує системність майбутніх набутих знань і розуміння законів конкретної епохи. Одним із найголовніших принципів навчання педагог вважав систематизацію знань.

Петро Федорович Каптерєв (1849–1922 рр.) розглянув проблеми інтенсифікації розумових здібностей дітей раннього віку, визначив особливості суспільно_морального розвитку свідомості й поведінки особистості. Заслуговують на увагу рекомендації автора щодо фізичного й морального загартову, вання дитини. В «Дидактичних нарисах», відзначених золотою медаллю Петербурзького комітету письменності, вчений, педагог виклав теорію загальної освіти. У педагогічний обіг було введено поняття «педагогічний процес».

Виходячи з визнання антропології як однієї із загальних основ педагогіки, П.Ф. Каптерєв підкреслив факт існування різних видів діяльності – практичної і теоретичної. Визнаючи тісний зв'язок між теоретичною та практичною діяльністю, він виділяє діяльну (вольову) сторону в житті людини. Педагог зауважував, що розвиток вольової сфери людини не можна залишити поза увагою в процесі навчально,виховної роботи. Підтвердження власної ідеї загального розвитку людини П.Ф. Каптерєв пізніше знайшов у наукових працях Ч. Дарвіна і Г. Спенсера. «Де немає розвитку, там вихователю робити нічого», – так завершує він свої міркування.

Психолого,педагогічні проблеми, які вчений досліджував протягом свого життя, стали головними в його діяльності. Це проблеми формування світогляду, змісту освіти й методів навчання, розвитку і виховання розуму, волі і характеру.

На думку видатного педагога Тимофія Григоровича Лубенця (1855–1936 рр.), школа повинна приділяти велику увагу розвиткові розумових здібностей і моральних якостей у дітей, що вчаться, виховувати з них освічених людей, які вміють працювати і з повагою ставляться до людей праці. Він розглядав читання як засіб підвищення освітнього рівня людини й етичного виховання. Він указував на те, що мало навчити дитину читання, треба привчити до нього в школі і поза школою, вселити любов, звичку і «потребу у дійсно корисно, му читанні».

Школа повинна забезпечити моральне й патріотичне виховання підростаючого покоління. Він писав, що «основи моральності не ґрунтуються на одних знаннях; вони складають потребу душі, розвиваються й зміцнюються вихованням і прикладом». Розвиваючи принцип єдності виховання й навчання, Т.Г. Лубенець обґрунтовував роль педагога в моральному розвитку особистості дитини, вказуючи на необхідність урахування в навчально,виховному процесі в школі особливостей впливу на дитину навколишнього середовища.

На межі XIX – XX століть поступово закладалися основи тих концепцій і конкретних ідей, що визначили подальшу розробку зазначеної проблематики в педагогічній науці та практиці.

Світоглядний підхід педагогів кінця XIX – початку XX століть щодо розвитку гуманістичної педагогіки (Христина Алчевська, Петро Каптерєв, Тимофій Лубенець, Марія Грінченко та ін.) ґрунтувався на засадах свободи, ставлення до людини як до цілісної і неповтор, ної цінності, усвідомлення, що людина – не засіб, а мета суспільного й особистого розвитку.

Дата добавления: 2014-01-07