Лекція 1. Становлення та розвиток соціології глобальних процесів

Основні категорії соціології глобальних процесів. Глобалізація, глобальність, глобалізм. Глобальність як буттєва визначеність глобалізації (соціальна статика) і глобалізації як процесу (соціальна динаміка). Глобалізм як ідеологія панування світового ринку та складова ідеології неолібералізму. Глобалізація як об’єктивна реальність сучасного життя. Становлення і розбудова предмету соціології глобальних процесів. Глобалістика як галузь наукового знання. Міждисциплінарні можливості дослідження глобалізації. Особливості соціологічного підходу по вивчення та аналізу глобальних процесів. Етапи глобалізації. Основні етапи теоретичного осмислення глобалізації. Основні питання соціології глобальних процесів. Рівні та виміри глобалізації. Глобальні проблеми сучасності.

«До сьогодні, - пише антрополог Пітер Уорслі, - людського суспільства як цілого не існувало, маючи на увазі, те, що лише нещодавно стало можливим реально говорити про формування соціальних взаємозв’язків, що охопили всю планету. Світ став єдиною системою в результаті посилення відносин. Глобалізацію соціальних мереж слід, перш за все розуміти як перетворення простору і часу сучасного існування. Іншими словами, наше життя сьогодні значно мірою залежить від дій, подій тієї соціальної реальності, в якій проходить наше повсякденне життя.

На сьогодні під глобалізацією розуміють іноді принципово різні речі: загальний хід історичного дослідження, процес гомогенізації світу, зростаючу взаємозалежність, поглиблення соціальних зв’язків тощо.

Термін «глобалізація» став одним з ключових слів сучасності. Одні вважають його наслідком «суміші геостратегічних землетрусів і соціальних, економічних, технологічних, культурних та етнічних факторів» (А.Кінг та Б.Шнайдер), другі роблять наголос на потенційних і реальних можливостях інформаційних технологій реструктурувати суспільство (X.Моулана), треті уявляють майбутній світ у вигляді «глобального села», де інформаційне повідомлення глибоко детермінується мас-медіа (М.Маклюєн).

На думку одного з авторів «Енциклопедії постмодернізму» В.Морера із США цей термін виник у 70-х роках минулого століття у літературі з менеджменту і бізнесу для позначення нових стратегій світового виробництва та розподілу; в суспільні науки, вважає цей автор, він увійшов через географію і соціологію, а в гуманітарні - через антропологію та культурні дослідження.

На пріоритетність своїх прав на термін «глобалізація» претендують також й економісти, які звернули увагу на факт формування єдиного світового ринку, зокрема американець Т.Левітт, який в «Гарвард бізнес ревю» 1983 р. надрукував статтю про феномен злиття ринків окремих продуктів, що виробляються крупними транснаціональними корпораціями (ТНК). Розширив це поняття японець К.Оме, який розглядав світову економіку в контексті взаємного впливу трьох силових центрів: ЄС, США і Японії, а також домінування на світовій економічній арені «глобальних фірм».

Проблеми глобалізації (без використання цього терміна) ще в 60-х роках XX ст. досліджувалися насамперед у галузі екології і технологічних дисциплін. Згодом процеси, пов'язані з глобалізацією, пов'язувалися з такими термінами, як «постмодернізм», «постіндустріальна епоха», «техноглобалізм», «епоха інформаційної революції» тощо. Приєдналися до цієї проблематики і соціологи. Одним з перших використав цей термін американський дослідник Р.Робертсон, який вивчав проблеми соціальної теорії і глобальної культури саме в контексті глобалізації. А питанням глобальної соціальної політики присвятили увагу, зокрема, британські вчені Б.Дікон, М.Халс та П.Стабс.

Виокремлюють кілька підходів у дослідженні суті глобалізації. В одних дослідженнях акцентується на економічних аспектах, у других - на формуванні єдиного інформаційного простору, у третіх - на проблемах культури, в четвертих - на питаннях, пов'язаних із розвитком загальносвітових стандартів в усіх галузях суспільного життя тощо.

Глобальна економіка характеризується потужними транскордонними пересуваннями фінансів і робочої сили, розвитком транснаціональних корпорацій та банків, формуванням єдиного ринкового господарства, в якому відбувається значне зростання масштабів виробництва, забезпечується динамічне розповсюдження товарів, послуг, ресурсів, технологій, ідей і реалізація їх у найсприятливіших умовах.

У політичній сфері міжнародний контекст глобалізації розглядається у зв'язку із зменшенням повноважень і ролі в міжнародних відносинах держав-націй і одночасним зростанням впливу міжнародних урядових, неурядових і транснаціональних організацій.

Глобальна комунікація у вигляді супутникового телебачення та Інтернету кардинально змінює зміст географічних понять у контексті адміністративно-територіального устрою та міждержавних кордонів.

Радикальні зміни засобів ділового спілкування, обміну економічною, фінансовою, іншими видами інформації створюють умови для оперативного й ефективного вирішення виробничих, науково-технічних і бізнесових питань як всередині країни, так і за її межами.

У культурно-духовній сфері світ перетворюється на «глобальне село», в якому формується глобальна спільнота, глобальна громадська думка, що завдяки посередництву і підсиленню засобами масової комунікації все більше починає впливати на дії урядів і міжнародних інституцій, згаданих вище.

Отже, в рамках концепції гомогенізації і універсалізації світу дослідження ведуться насамперед в контексті глобального села, себто глобального уряду та «вестернізації» світу.

І тут варто звернути особливу увагу на проблеми нав'язування західних норм і цінностей з боку лідерів глобалізації.

В інформаційній та культурній сферах, зокрема, це проявляється в реалізації концепцій медіа-імперіалізму та культурного імперіалізму, які критично розглядаються Г. Шиллером та його колегами. З їхньої точки зору комунікаційна діяльність, керована інтересами ТНК, призводить до негативних системних явищ в інформаційно-культурній сфері у світовому масштабі. Іншої точки зору дотримується Дж. Томлінсон, який заперечує однозначність і передбачуваність ідеологічних ефектів медіа-імперіалізму. Але те, що ця проблема існує, здається, вже не заперечує ніхто.

Окрім того, варто згадати і соціологічний чинник глобалізації, який проявляється через ослаблення ролі традицій, соціальних зв'язків, подолання національної обмеженості, що сприяє мобільності людей в територіальному, духовному і психологічному аспектах і реалізується зрештою через міжнародну міграцію.

Екологічний чинник детермінує об'єднання зусиль світового співтовариства, консолідацію ресурсів і координацію дій у сфері екології, проблеми якої виходять далеко за межі національних кордонів.

Це, так би мовити, галузеві підходи в дослідженні глобалі-заційної проблематики. А з точки зору загальнофілософського підходу, сформульованого французом Б. Баді, глобалізація розглядається: по-перше, як постійний історичний процес, що розвивається; по-друге, як процес гомогенізації та універсалізації світу; по-третє, як транскордонні процеси взаємодії.

Заслуговує на увагу вивчення і аналіз проблем глобалізації в контексті розгляду її як останньої фази розвитку капіталізму. З точки зору Р. Харше, капіталізм, що є достатньо інтернаціональною системою, розглядається в довгостроковій перспективі як глобальне явище. Капіталізм і глобалізація в цьому аспекті дуже пов'язані між собою, оскільки глобалізація, окрім всього іншого, передбачає й формування світової свідомості в цілому.

Проте в науковому середовищі яскраво проявляється неоднозначність у дослідженні й оцінці глобалізації, зокрема в контексті інтерпретації її наслідків.

З одного боку, глобалізація торує шлях до формування єдиного світу у формі метадержави з єдиною світовою економікою, культурою тощо. У цьому випадку глобалізація веде до втрати багатоманітності світу, певної асиміляції.

З другого боку, глобалізація розглядається як формування цілісної системи самобутніх суб'єктів світового порядку, зв'язки між якими є такими, що взаємно доповнюють, а не руйнують самі суб'єкти - частини системи.

Наприклад, О. Вебер характеризує глобалізацію як «втягування більшої частини людства в єдину систему фінансово-економічних, суспільно-політичних і культурних зв'язків на основі найсучасніших засобів інформатики і телекомунікацій».

Ґрунтуючись на дослідженні останніх підходів, російський вчений Е.Азроянц вважає глобалізацію цільовою функцією історичного процесу, що розглядається як розвиток соціальної системи, спрямований на досягнення її максимальної цілісності.

На думку цього вченого, процес глобалізації в часі ділиться на певні етапи, характерні форми яких дозволяють виокремити таку типологію глобалізації: родову, племінну, етнічну, давньоімперську, монархічну, колоніальну, національну та інтернаціональну.

За версією Е.Азроянца, глобалізація - мета історичного процесу; інтеграція і дезінтеграція - тенденції, які визначають її динаміку; інтернаціоналізація - сучасний етап глобалізації.

А.Петров вважає, що глобалізація не означає виникнення гомогенного світового суспільства, а є процесом, який створює транснаціональні зв'язки і простори і водночас надає нового значення локальним культурам. Локальне розглядається ним як найважливіший аспект глобального, а глобалізація - як «інформаційна стиковка, з'єднання, синтез, тісні зв'язки різних культур, їхня взаємна толерантність».

Семіотичний підтекст у глобалізації вбачає С.Удовік, який розуміє під глобалізацією становлення і гармонізацію багатомірного і багаторівневого світу, який взаємопов'язаний в одних вимірах і гетерогенний в інших.

На відміну від нього, американський дослідник Дж.Най визначає глобалізацію досить стисло, як «зростання світових мереж взаємозалежності».

Нігерієць Клод Ейк, наприклад, розглядав глобалізацію як поширення процесів, практик і структур у просторі, особливо в національному, до глобальних масштабів. Головний феномен глобалізації, на його думку, полягає в незаперечній капіталістичній експансії, в її завоюваннях і підпорядкуванні інших способів виробництва й обігу, а також у гегемонізації її цінностей у світовому масштабі.

Л.Сморгунов розуміє під глобалізацією тенденцію економічного, соціального, політичного і культурного розвитку, яка виникає на перетині таких процесів, як «американізація», контрколонізація, екологізація, космізація та інформатизація. Остання, до речі, розглядається ним в контексті умовності політичного та науково-технічного розмежування держав у сучасному світі.

Характерними є також висловлювання македонської дослідниці Б.Ванковської, яка свідчить, що в її країні глобалізація - це ще одна назва для процесу створення «нового світового порядку», в якому Македонія теж бере участь. Це стало догмою, новою ідеологією, які, на думку тамтешньої правлячої еліти, не повинні піддаватися сумніву... «Глобалізація, яка, як передбачалося, сповістить про кінець держав, перетворилася на вихваляння однієї держави. Для багатьох аналітиків глобалізація - це просто інший термін на позначення гегемонії США у світі... За таких умов глобалізація набуває найвульгарніших форм, зокрема, стає нав'язаною гомогенізацією на міжнародному рівні.

Отже, ми з вами пересвідчилися, що проблеми і процеси глобалізації дуже строкато і неоднозначно оцінюються дослідниками. Це, своєю чергою, ставить перед сучасною наукою завдання подальшої класифікації її етапів та якісних параметрів, що характеризують сутність глобалізаційних перетворень в усіх сферах суспільного життя.

На нашу думку, глобалізацію потрібно розглядати як історичний процес від часу створення держав як таких поза просторовими і часовими межами, а не як феномен виключно кінця XX - початку XXI ст.

І тут можна погодитися з російським дослідником А.Уткіним, який вважає, що перша революційна (але не перша взагалі) хвиля глобалізації заполонила світ на рубежі XIX і XX ст. внаслідок бурхливого розвитку міжнародної торгівлі і завдяки появі пароплава, телефону і конвеєра. Теоретики першої хвилі глобалізації Р.Кобден, Дж.Брайт, Н.Ейнджел були переконані, що вільна торгівля стимулюватиме всесвітнє економічне зростання і взаємозалежність країн. Остання, своєю чергою, унеможливить конфлікти між країнами, а гарантом першої хвилі глобалізації має виступати Велика Британія, яка на той час здійснювала фізичний контроль над морськими комунікаціями і забезпечувала стабільність міжнародних фінансових розрахунків через фунт стерлінгів і Англійський банк.

Перша світова війна довела передчасність таких розрахунків, зафіксувавши примат геополітики і страху перед взаємною залежністю над вигодами глобалізації.

У 30-ті роки XX ст. процес глобалізації почав набирати обертів. Успіхи капіталізму пов'язуються з теорією Дж.Кейнса, яка робила ставку на здатність держави регулювати економічні і соціальні процеси в країнах світу. З посиленням глобалізації кейнсіанство здає позиції ліберально-монетаристській моделі М.Фрідмена, оскільки, на думку Ю.Пахомова, «глобальні чинники дедалі виразніше переважали внутрішні, насамперед соціальні, що істотно обмежувало спроможність держав контролювати внутрішню ситуацію.

Друге відродження глобалізації відбулося наприкінці 70-х років XX ст на основі кардинальних змін в інформатиці, телекомунікаціях і дигіталізації, які сприяли економічному зростанню. Капітал почав виходити з під контролю національних урядів, а транснаціональні корпорації (ТНК) і транснаціональні банки (ТНБ) з легкістю почали перетинати кордони і нав'язувати свою волю населенню малорозвинених країн.

Звичайно, від цього потерпають і високорозвинені країни Заходу, але оскільки ТНК базуються саме в них, справжніми жертвами варіанту глобалізації економіки стають країни без конкурентних переваг, тобто малорозвинені країни.

Якщо основою першого сучасного етапу глобалізації виступала глобальна Британська імперія, то на другому етапі сучасної глобалізації домінуючим чинником стали США та американський долар.

Але не варто обмежуватися аналізом лише економічної сфери суспільства, оскільки обмін соціокультурними та іншими цінностями, соціальним досвідом є не менш важливим для суспільного прогресу, ніж досвід господарювання.

Загалом науково-технічний прогрес, особливо в галузі комунікацій, постійно сприяє зростанню глобалізації, взаємозалежності світу, створює підґрунтя для формування єдиної світової системи економічних, політичних, соціокультурних зв'язків. Останнім часом ці процеси інтенсифікувалися внаслідок бурхливого розвитку інформаційно-комунікаційних технологій.

Підсумовуючи, мусимо зазначити, що генеза і феномен глобалізації ще не зовсім зрозумілі ні пересічним громадянам, ні науковцям, ні фахівцям з паблік рилейшнз, яким доручено цю глобалізацію «розкручувати» в мас-медіа.

З одного боку, глобалізація - це, певною мірою, віртуальний феномен (економічний, політичний, лінгвістичний), а з другого - реальність, об'єктивний історичний процес.

Відтак дослідження інформаційно-комунікаційних проблем суспільства, що глобалізується, набувають особливої актуальності і потребують розробки особливих методів управління глобальною, регіональними та національними комунікаційними моделями.

Навіть у кількісній оцінці цього явища не простежується одностайності. Американський економіст А. Керні на основі досліджень стверджує, наприклад, що на початку XXI ст. найбільш глобалізованими стали такі країни, як Сингапур, Голландія, Швеція, Швейцарія. А США посіли в «шкалі глобалізації» тільки 12 місце, Китай - 53.

Така диспозиція стає очевидною, якщо за основні критерії глобалізованості приймати не розмір національних господарств (ВВП) і частку їх у світовій економіці, а подушний дохід чи рівень економічної інтеграції, де провідні позиції посідає, наприклад, Ірландія. Інший результат можна одержати, якщо за критерій взяти розвиток інформаційних технологій. У цьому разі лідером стане, безумовно, США.

Одні автори виступають радикальними (ідеологічними) адептами глобалізації, стверджуючи, що сама система національних держав добігає власного кінця. Інші вчені, які виступають з традиційних позицій, просто не бажають бачити зміни, які відбуваються в світі, наголошуючи, зокрема, що «світопорядок, утворений у 40-х роках XX ст., й досі володіє потенціалом розвитку. Завдання полягає не в тому, щоб намагатися будувати нову його конструкцію, а в тому, щоб ствердити і поновити стару».

Полярні точки зору на глобалізацію безперечно є вразливими, що тим не менше аніяк не знижає значущості самої проблеми. З одного боку, радикально-ідеологічні декларації про всесвітню глобалізацію можуть дискредитувати реальну проблему. З другого - очевидне небажання бачити реальні зміни в сучасному світовому господарстві не повинне відкидати резони тих, хто є виразником настільки ж радикально-ідеологічних аргументів про те, що домінуючою тенденцією майбутнього є політична фрагментація світу і нео-автаркізація світової економіки.

Наголосимо на тому, що, незважаючи на те, що глобалізація відбувається за дещо іншою сценарною картою, ніж було визначено її ідеологічною платформою, тим не менш абсолютно очевидно і реально (перш за все, як загальний вектор розвитку світу) свого роду рівнодіюча різноманітних сил та тенденцій. Вона все сильніше визначає досить важливий і впливовий клас політичних і інших процесів на різних рівнях, а також формує нові інститути і міжнародні режими.

Поряд з цим глобалізація в сучасному світі є не лінійним та рівномірним процесом. У феномені сучасної глобалізації простежується, зокрема, множина неоднозначних, у тому числі негативних, моментів.

Перш за все, глобалізація виявилася не настільки універсальною, як це уявлялося раніш (тобто, тим процесом, що охоплює, з одного боку, усі країни і регіони, а з другого - усі галузі: економіку, соціальні відносини, культуру тощо). Саме тому абсолютно необґрунтованим є твердження про географічну глобальність ринків. Так країни світового центру залишаються орієнтованими на внутрішній ринок. У США майже 90 % працюючих зайняті в економіці та сфері послуг, які орієнтовані на задоволення потреб власного споживання. В трьох найважливіших економічних блоках: США, ЄС та Японії експортується лише 12 % ВВП.

НАЙБІЛЬШ ГЛОБАЛІЗОВАНІ КРАЇНИ

Економічна інтеграція	Персональні контакти	Рівень розвитку технологій	Залучення до світової політики
1. Сингапур 2. Ірландія 3. Панама 4. Малайзія 5. Нідерланди 6. Угорщина 7. Хорватія 8. Словаччина 9. Швейцарія 10. Австрія …. 39. Україна …. 46. Російська Федерація … 62. Японія	1. Швейцарія 2. Ірландія 3. Сингапур 4. Чехія 5. Австрія 6. Хорватія 7. Данія 8. Канада 9. Ізраїль 10. Швеція …. 41. Україна …. 53. Російська Федерація … 62. Іран	1. США 2. Канада 3. Нова Зеландія 4. Австралія 5. Данія 6. Фінляндія 7. Швейцарія 8. Нідерланди 9. Швеція 10. Великобританія …. 42. Російська Федерація … 45. Україна … 65. Бангладеш	1. Португалія 2. Австрія 3. Франція 4. Надерланди 5. Великобританія 6. Італія 7. Словаччина 8. Німеччина 9. Греція 10. Канада … 36. Російська Федерація … 41. Україна … 62. Тайвань

Таким чином вплив глобалізації поширюється на групу країн, які вступили до постіндустріальної епохи розвитку і намагаються обмежити власні економічні зв’язки з іншим світом, претендуючи на статус самодостатності за винятком ресурсно-енергетичного забезпечення власних економічних систем.

Не охопленими глобалізацією залишилися Африка, майже вся Латинська Америка, увесь Близький Схід (за винятком Ізраїлю), значні простори Азії. Велика кількість країн, через ті чи інші причини залишилася на периферії глобальних процесів. Ця дисгармонія розвитку, в свою чергу, породжує нові виклики та загрози світу: так, наприклад, відбувається масова міграція населення до більш стабільних і сприятливих в економічному плані регіонів, об’єднання низькорозвинутих країн, розвиток у них неконтрольованих конфліктів тощо. Результатом стає поява «нових незадоволених»: з одного боку, за лінією «Північ-Південь», з другого - за лінією стратифікації населення в розвинутих країнах, де формується, в першу чергу з числа іммігрантів, неінтегрований до соціальної системи новий нижчий клас.

Навіть палкі прибічники неоліберальної моделі глобалізації фактично визнають, що вона не створює гомогенної системи держав.

Якщо розглядати галузеву специфіку глобальних процесів, то найбільшої активності останні набули на міжнародному ринку капіталів, а не товарів і послуг. Це в свою чергу може провокувати чи різко поглиблювати фінансові кризи, і, як наслідок, політичну нестабільність. В цьому зв’язку Дж. Сорос правильно зазначав, що «замість простого пасивного віддзеркалення дійсності фінансові ринки активно формують реальність, яку вони, в свою чергу, і віддзеркалюють».

По-друге, неоглобалізація є не настільки гомогенною (тобто тією, що має єдині, перш за все європейські та американські норми, стандарти, цінності) Навіть загальна «зовнішня оболонка» в різних культурах практично завжди має власне наповнення, оскільки культурні архетипи змінюються досить повільно, а нерідко й чинять активний опір зовнішньому тиску. В результаті нові елементи доповнюють старі, вживлюючись до традиційних стереотипів, створюючи досить своєрідні симбіози. Ці культурні симбіози, які узгоджують архаїку і модерн (постмодерн), також є досить неоднозначними, суперечливими, іноді навіть створюючи бар’єри на шляху до глобального порозуміння.

З іншого боку, слід мати на увазі, що далеко не завжди одержує поширення саме західна «зовнішня оболонка» культури. Існує і зворотний процес, який, проте, є не настільки всеосяжним і руйнівним.

На особливу увагу заслуговує ще одна ознака глобалізації, яка пов’язана з тим, що предметом праці стає, в першу чергу, знання, а об’єктом - свідомість. Таким чином виникає ситуація, коли глобалізація пояснюється з позицій інтересів тільки провідних західних країн. Але проведення до життя цих інтересів розвиває процеси, які набувають насправді глобального масштабу, чинячи вплив на периферію - об’єкт глобалізації.

Найбільш відверто тезу про глобалізацію як всесвітню експансію західного лібералізму показав в 1989 р. американський соціолог Френсіс Фукуяма в статті «Кінець історії». Він зазначив, що рушійна сила процесу глобалізації, як це було завжди в історії - етноцентризм сильних. У зв’язку з цим непозбавленим логіки є твердження про те, що ідеї Фукуями викликали значне зростання націоналістичних антизахідних настроїв.

Почали з’являтися і публікації, зміст яких не вписується у оголошену «глобалізацією» тезу про універсалізацію культур. Серед таких публікацій виділяється аргументацією стаття німецького юриста Фрідріха фон Халема. Автор виводить складності порозуміння між християнськими країнами Заходу і державами ісламсько-буддистського Сходу з юридичної форми відносин Бога і людини в католіцизмі, що була ще розробленою Тертулліаном. Автор пише про «Абендланд», території країн Західної Європи, де панує римське правове і політичне мислення. Він вказує на докорінну різницю Заходу і Сходу, яка полягає, зокрема, в тому, що в межах «Абендланда» фактор влади є витісненим з суспільного життя фактором права. За його думкою, через слабку розробку міжнародного права у міждержавних відносинах досі переважає влада. Все це викликає безліч непорозумінь у контактах Заходу і Сходу, аж до різного розуміння суті одних і тих саме явищ. Отже, висновком Халема є теза про те, що «глобалізація» всіх сторін життя поза «Абендландом» передбачає прийняття західного правового мислення.

Фінансові потоки, які є ознакою технологічної експансії західної цивілізації, що надходять до відсталих регіонів світу мають стимулювати наукове, технологічне і культурне зростання країн, що розвиваються. Проте, практично будь-які технології, котрі виникають у ході розвитку цивілізації, є продуктом певного типу мислення, яке реалізується в межах певної культури. Будь-яке штучне втілення способів виробництва в середовище, яке не є пристосованим для цього, може дати лише частковий результат. При цьому якість культурного середовища обов’язково буде зазнавати певних змін, вектор яких може бути спрямований не в позитивному руслі. Слід відмітити, що саме вади цивілізації, своєрідний наочний фон «прогресу», найчастіше і сприймаються як сам прогрес. Окрім того, досягнення в сфері нових і новітніх технологій практично завжди використовують як підґрунтя попередні розробки в цих галузях. Якщо регіон, що зазнав експансії нових технологій, мав аналогічні виробничі традиції раніш, проблема стає не настільки гострою.

З часом культурне середовище адаптується до умов, які змінилися, виникають нові традиції, що не будуть вступати в антагоністичні суперечки зі старими, і регіон вийде на новий виток розвитку.

Яскравим прикладом щодо цього може слугувати Японія і низка інших країн Південно-Східної Азії. Вони чудово адаптувалися до нових технологічних інформаційних реалій, зберігаючи при цьому власну культуру і самобутність. Якщо регіон, що зазнав технологічної експансії західної цивілізації, не мав подібних традицій (Африка), або ці традиції відрізнялися від запропонованих як взірець (Росія), ситуація стає досить напруженою і призводить до загострення соціальних конфліктів.

Незважаючи на виникнення нових видів виробництв і приведення до оптимального рівня традиційної виробничої структури, наслідки такої технологічної експансії можуть бути катастрофічними, тому що її первинна настанова спрямована не на розвиток регіону в цілому, а на одержання доступу до його ресурсної складової. Розвиток у даному сенсі набуває статусу непрямого ефекту з усіма негативними наслідками. Отже, завдяки прогресу в галузі технологій на межі вимирання опиняються цілі етнічні групи (малі народи Крайньої Півночі, багаточисельні етнічні групи в басейні Амазонки тощо).

Серед умов і чинників глобалізації слід виокремити:

- створення та розвиток транснаціональних корпорацій (Siemens, IBM, Nokia, Toyota, Hyundai, Ford, Opel та ін.);

- міжнародні банки, страхові кампанії й інші провідні фінансові організації (Міжнародний валютний фонд, Світовий банк тощо);

- глобальні торгові мережі;

- комп’ютерна революція;

- глобальна переорієнтація культури.

Глобалізація в її сьогоднішньому вигляді означає також і консервацію соціально-економічного укладу, який, за визначенням і за внутрішньою глибинною суттю, поділяє суспільство на багатих та бідних, на власників капіталу, засобів виробництва і тих, хто може запропонувати тільки працю і інтелектуальні можливості, а отже на еліту і плебс.

Так званий «середній клас» - є досить умовною, розпливчастою ідеологемою, оскільки, по-перше, ніхто не може назвати межі, які визначають належність до нього, і, по-друге, на його внутрішньому рівні існує також власна майнова диференціація.

У духовному надбанні людства домінуючими є дві головні цінності - індивідуальна свобода і соціальна справедливість. В умовах рабовласництва і феодалізму боротьба за досягнення цих цінностей йшла в основному в одному руслі, оскільки багатство досягалося і утримувалося за допомогою позаекономічного примусу, тобто насильства. Зараз, за умов формальної рівності можливостей, що поширюється на володіння засобами виробництва, перебування на тому чи іншому щаблі майнових сходів визначається наявністю особистих якостей, які в свою чергу не є залежними від самого індивідууму, а виникають завдяки сліпій грі сил природи. Воно є також наслідком соціального походження, а то і просто - долі, випадкового збігу обставин. Отже постає питання: чи можна вважати таку систему суспільним ідеалом, який відповідає віковим сподіванням людини і формує стандарти справедливості й моралі.

Якщо припустити, що світовий порядок, який склався, досягає оптимальних параметрів, то це говорить не просто про кризу цивілізації, а про кризу соціальної стадії розвитку людства. Відомий перуанський економіст Ернандо де Сото так говорить про це в праці «Загадки капіталу»: «Капіталізм виступає як єдиний здійснений шлях розумної організації сучасного суспільства», але «…момент його найбільшого тріумфу є і моментом його кризи». Зміст кризи - нездатність «справжнього капіталізму» прижитися на світовій периферії.

По-третє, глобалізація є не настільки «прямолінійною» (тобто тим процесом, що розвивається тільки в одному напрямі й не припускає «зиґзаґів» і регресів), як це уявлялося у 60-х роках XX ст.

По-четверте, стає дедалі очевиднішим і те, що, як визнає на сьогодні більшість дослідників, на відміну від різноманітних ілюзій (типу «всесвітнього федералістського уряду») глобалізація не означає, що держави розчиняться чи втратять власний суверенітет.

Зробивши свого роду «прозорими» кордони національних держав, глобалізація вивела на авансцену загальнопланетарного масштабу цілу плеяду нових діючих осіб, котрі мають власні інтереси і цілі. Це й екологічні, і правозахисні рухи, і транснаціональні корпорації, і терористичні організації, впритул до окремих політичних, релігійних й інших лідерів. Іншими словами, глобалізація різко нарощує обсяг людської маси, втягнутою до міжнародних відносин, і робить традиційну дипломатію лише одним з механізмів міжнародного спілкування, врегулювання спірних питань, політичного менеджменту.

Як наслідок, сучасна картина світу є вкрай складною у порівнянні з минулим століттям, коли на світовій арені фактично діяли лише кілька десятків національних держав і міждержавних організацій. У нових діючих осіб, особливо з урахуванням технологічного рівня розвитку світу, з’явилися можливості реалізовувати власні вузькокорпоративні цілі, що породжує нові загрози політичного тероризму.

Саме тому очевидною стає необхідність трансформацій традиційних функцій держави в умовах нових глобальних реалій. В цьому зв’язку конче потрібно визначити характер адаптації держав, міжнародних інститутів і корпорацій до спектру викликів, які породжуються глобалізацією, включаючи появу все більш швидких і потенційно вибухонебезпечних фінансових потоків, транснаціоналізму і посилення нерівності як на внутрішньодержавному, так і на позадержавному рівнях.

Оскільки проблема поки що не піддається розв’язанню, виникають сумніви в тому, що глобалізація насправді є магістральною і довготерміновою тенденцією розвитку світу. Іноді висуваються гіпотези, які наголошують на ймовірності виникнення нової світової економічної кризи, наслідком якого буде кінець глобалізації і перехід світу до економічної автономізації регіонів. На наш погляд, помилка, якої припускаються прибічники такої точки зору, в тому, що вони сприймають глобалізацію такою, якою її бачили у 70-80-х рр. XX ст., а саме - як всеосяжний універсальний процес. Насправді процес розвитку є набагато складнішим. Глобалізація, підкреслимо, є лише загальним вектором світового розвитку. Елементи регресу і автономізації можна побачити також і в конкретному регіоні чи конкретному історичному періоді.

Визначена сукупність неоднозначних і суперечливих моментів протікання процесів глобальних трансформацій дозволяє говорити про наявність системи критики глобалізації, яка вже представлена сталими американською і європейською школами.

Ключовою проблемою у визначенні історичних меж і часових відтинків глобалізації є проблема дефінітивно-методологічного плану. Її зміст є предметом низки дискусійних питань, серед яких головними є: співвідношення понять глобалізація і інтернаціоналізація, глобалізація і інтеграція, визначення форм і результатів глобальних трансформацій і, нарешті, принципове питання - що становить системну сутність самого терміна «глобалізація». Існує безліч різноманітних підходів, теоретичних конфігурацій, які пропонують інструментарій пізнання глобальних проблем, розкривають їх зміст і, відповідно, презентують певні часові орієнтири глобалізації.

Перша концепція має найбільш широкого визнання в працях Р.Робертсона, М.Уотерса, Г.Терборна, Ф.Броделя, Л.Туроу, А.Маслоу, Г.Дилигенського, Ю.Красіна, Ю.Пахомова та ін.

Рис. 1. Агрегована декомпозиція загальних теоретичних підходів щодо визначення часових меж глобалізації

Так Р.Робертсон і М.Уотерс вважають, що глобалізація є тривалим історичним процесом, і її початок відносять до рубежу XV-XVI ст., а Г.Терборн виділяє в історії принаймні шість хвиль глобалізації, найраннішою з яких він вважає експансію світових релігій у III-VII ст. н. е.

Позиція західних вчених знаходить визнання серед деяких російських науковців. Російський вчений Г.Померанц, (як і Г.Дилигенський) взагалі поставив під сумнів історичну винятковість явища «глобалізація». «…У ІІ тисячолітті до Р. Х. володарі-завойовники почали називати себе царями чотирьох сторін світу, - зазначає Померанц. - З тих пір можна говорити про початок глобалізації». Автор веде читача по «сходинках глобалізації», по етапах укрупнення «соціальних одиниць, що були пов’язані єдиною владою і єдиною вірою». До форм глобалізації автор відносить монотеїзм і схожі процеси, які відбувалися в «інших цивілізаційних вимірах». Далі, зазначає Г.Померанц, виникає імперсько-конфесіональна глобалізація, де кожна імперія претендувала на власний проект світового устрою. Мусульманський проект поступився колоніально-торговельним зв’язкам з домінуванням християнської Європи. Наступною формою стала індустріальна глобалізація, що супроводжувалася «концертом національних держав», накопиченням індустріальної моці, матеріальних багатств. Нарешті, за думкою Г.Померанца, «на перший план вийшло знання, що давало безпосередню вигоду..., знання, що розширяло душу, відступило на другий план». Відбувся деякий «внутрішній занепад», який, як вважає автор, і породив сьогоднішній ступінь глобалізації - електронно-фінансовий. Відповідно до такого підходу глобалізація є всього лише історичним явищем, що постійно супроводжує історію людства і приймає на різних етапах розвитку техніки і соціуму різноманітні форми.

Рис. 2. Узагальнена схема етапів глобалізації з точки зору прибічників першої концепції

У працях інших вчених форми глобалізації ще більш уточнюються. До них відносять еллінізм, «три Рими», Арабські халіфати, Великі географічні відкриття тощо. А американський професор У.Мінголо, навпаки, трактує глобалізацію всього лише як третій етап тисячолітньої трансформації. Перший - розпад колоніальної системи, а другий - розпад соціалістичної системи.

О. Білорус, критикуючи прибічників «архаїчної глобалізації», виділяє низку критичних періодів її особливого прискорення:

― перший етап - створення імперій на основі торговельних інтересів, симбіозу держави і релігії (Рим, Візантія, Китай, Київська Русь);

― другий етап - період великих географічних відкриттів і створення економічних імперій і перших глобальних корпорацій (ХV ст.);

― третій етап - промислова революція (Європа, XVIII ст.) і формування міжнародних ринків;

― четвертий етап - епоха світових війн ХХ ст. (1914-1918, 1939-1945), 1948-1989 (холодна економічна світова війна);

― п’ятий етап - інформаційна революція (починаючи з другої половини ХХ ст.).

Попередні наукові позиції знаходять, хоча і непряму, підтримку в працях російського вченого Ю. Красіна, який одночасно презентує її в новому ракурсі, інтерпретуючи глобалізацію як антиномічний процес, представлений протилежними тенденціями інтеграції. Він, зокрема, стверджує: «...в сучасних трактуваннях глобалізації... спостерігається явний перекіс в оцінках двох тенденцій на бік переоцінки значущості інтеграції світової спільноти і недооцінки його плюралізації».

Аргументація прибічників першої концепції є логічною з погляду на глобалізацію як процес, що трансформував певні сфери світового простору. За думкою Ф. Броделя, розмір світового простору залежить від історичного сприйняття часу. Для Середземномор’я, наприклад, істотними глобальними подіями виступали тільки ті, які були безпосередньо пов’язані з басейном цього моря. Але поступово часовий центр змістився на північ Європи. Саме тому, як вважає Ф. Бродель, у кожну історичну епоху глобалізатори, в міру власних зусиль, намагаються освоїти світ у відомих для них межах, а отже, кожен часовий проміжок світового розвитку характеризується власним рівнем глобалізації.

Окрім того, як вважає Г. Померанц, суттєвим аргументом на користь «архаїчності глобального розвитку» може бути і той факт, що на всіх сходинках глобалізації системоутворюючими суб’єктами завжди виступали сильні «соціальні одиниці, які були пов’язані єдиною владою і єдиною вірою. Іншими словами, це були ті суб’єкти, зовнішня політика яких могла бути інструментом організації всієї спільноти «соціальних одиниць за допомогою дипломатичних чи воєнних заходів. При цьому було зовсім несуттєвим - проводилась така політика в умовах багатополярного світу чи за умов очевидного домінування єдиного «центру влади». Адже і «ступень глобалізації», зазначає Г. Померанц, що демонструється на початку ХХІ ст., не суперечить викладеній вище аргументації: світ глобалізується десятком індустріально розвинутих країн, ТНК і міжнародними організаціями, що були створені за їх ініціативою, тоді як решта держав або пристосовуються до обставин, що пропонуються ззовні, або залишається осторонь глобальних трансформацій.

Найбільш послідовними прибічниками другої концепції є такі вчені: К.Омае, Т.Левітт, Ф.Фукуяма, А.Вебер, А.Неклесса, В.Кузнєцов, В.Ядов, Д.Лук’яненко, О.Білорус, А.Гальчинський, А.Геєць та ін. Вони піддають критиці концепцію «архаїчної глобалізації», вважаючи виділення її форм у минулому явним анахронізмом, пояснюючи його появу тим, що контингентний зсув світової економіки покликав до життя не тільки наслідки, але, як це не дивно, власні передумови. Передислокація фокусу уваги науковців на зростаючі обсяги міжнародних торговельних операцій, діяльність ТНК і міжнародних організацій, планетарні комунікаційні мережі та мультикультуралізм створила новий предмет дослідження. Інтенсивність тенденцій розвитку світових економічних відносин після контингентного зсуву привернула до них увагу і спричинила проведення ретельної реконструкції (а насправді побудови за аналогією) їх у минулому, виділення фаз і передумов глобалізації, поєднуючи до логічної послідовності різнорідні події і тенденції минулого, що були розділені десятиліттями і навіть століттями, і ті, що зазвичай були мало значущими для життя сучасників.

Крім того, слід враховувати, що самі системоутворюючі одиниці - імперії (якщо починати розгляд фаз глобалізації з подій І тисячоліття) мали спорадичний характер виникнення, з часом розпадалися і зникали зі світової арени, а світові економічні відносини відігравали допоміжну роль, були натуральними, локально-замкненими.

Через власну інтенсивність і розгортання як на макросоціальному, так і на мікросоціальному рівнях глобалізація, за думкою А.Вебера, виступає явним контрастом у порівнянні з попередніми процесами. Тому моделі, які створюються теоретиками глобалізації, є непридатними для аналізу тенденцій віддаленого минулого. Визначення цих тенденцій як глобалізаційних є антиісторичним, оскільки надає явищу властивостей такого масштабу, який не був йому притаманний - інтенсивність і всеосяжність, а також робить позбавленим змісту саме поняття глобалізації. Такий висновок має досить просту аргументацію, що виражається логічним правилом, зміст якого передається фразою: «Чим більшим є обсяг поняття, тим несуттєвішим є його зміст». Якщо йти за Робертсоном, Уотерсом і, тим більше, Терборном і вважати глобалізацією будь-які міжнародні, міжкультурні контакти і географічні відкриття європейців, починаючи з XV, а тим більше з ІІІ ст., тоді поняття «глобалізація» охоплює все, що завгодно, і одночасно нічого конкретного. Ототожнення різномасштабних і різноякісних явищ, вважає В.Кузнєцов, перетворює «глобалізацію» з конкретного наукового поняття, яке розкриває специфічність сучасних процесів, в абстрактне зазначення на тривіальний факт переміщення індивідів і результатів їх діяльності по планеті.

Критиці піддаються також і спроби представників першої концепції визначити засновників глобалізаційних теорій. Наприклад, О.Іанні і М.Уотерс початок дискурсу глобалізації пов’язують з працями О.Конта, К.Маркса й інших класиків соціології. Це, з точки зору В.Ядова, є також антинауковим. Досліджуючи соціокультурні зрушення ХХ ст., можна розвести предметні галузі теоретичних пошуків класиків і сучасних дослідників, позначивши їх, відповідно, поняттями «інтернаціоналізація» і «глобалізація». Інтернаціоналізацією, на думку представників «другої концепції», логічно називати поглиблення системних економічних і політичних зв’язків на рівні національних інститутів (держав, міждержавних, неурядових, але національного масштабу організацій), поряд з континентальним поширенням інститутів промислового/буржуазного суспільства, що було помічене ще в ХІХ ст. і стало предметом дослідження класичних теорій розвитку. Ключовим словом під час дослідження ранньоіндустріальної і індустріальної цивілізації (впритул до 60-х рр. ХХ ст.) було слово, що позначало поняття «національний»: національний ринок, національне господарство, національний суверенітет, війни між національними державами та їх союзами тощо. Це дозволяло будувати класичні економічні, соціологічні, культурологічні теорії та концепції, значною мірою відволікаючись від власне глобальних процесів.

Проте ця характеристика все ж таки не є достатньою для теоретико-практичного узагальнення сучасних процесів, які якісно відрізняються від попередніх стадій інтернаціоналізації. Статистика свідчить, що в першій половині ХХ ст. виник різкий контраст між плавністю розвитку попередніх тенденцій і хвилеподібною динамікою наступних. Цей контраст кількісних параметрів вказує на перехід від інтернаціоналізації до власне глобалізації. До поняття глобалізації, на думку А.Неклесси, логічно включати як безпрецендентну інтенсифікацію процесів інтерна­ціоналізації до такого ступеню, що вони виступають безпосередніми факторами змін соціальної організації на субнаціональному рівні, так і інтенсифікацію транснаціональних міжіндивідуальних і міжгрупових взаємодій.

Таким чином, уже хоча б через різність предмета таких класиків економіки, як Маркс чи Кант слід вважати попередниками, а не засновниками теорії глобалізації. Крім того, класичні теорії суспільного розвитку за логічною структурою принципово відрізняються від теорій глобалізації.

Третю концепцію необхідно розглядати в контексті попередньої. За цією концепцією пропонується виділяти два етапи глобалізації - протоглобальний і сучасний - етап ліберальної глобалізації.

Не суперечить цьому підходу і класифікація Організації економічного співробітництва і розвитку, за якою пропонується розрізняти три етапи процесу глобалізації:

― інтернаціоналізація (починаючи з середини XIX ст.), що відповідає розвитку експортних потоків (протоглобальна фаза світового розвитку);

― транснаціоналізація (особливо з початку 1945 р.), яка пов’язана зі стрімким зростанням потоків ПЗІ;

― глобалізація (починаючи з 1980-х рр.).

Ототожнюючи глобалізацію з розвитком міжнародних торговельно-економічних зв’язків, зі зростанням фінансової взаємозалежності національних господарств, деякі дослідники дійшли висновку, що з 70-х р. XIX ст. до 1913 р. (початок протоглобальної стадії) ступінь економічної взаємозалежності індустріальних країн за багатьма з цих параметрів був не нижчим, аніж наприкінці XX століття.

На протоглобальному етапі, вважають прибічники третьої концепції, світ вступив до активної фази взаємозближення на основі активізації розвитку торговельних і інвестиційних відносин у глобальному масштабі завдяки новітнім досягненням науки і техніки. Британія з власними морським, індустріальним і фінансовим потенціалами стала гарантом цієї першої хвилі глобалізації, здійснюючи контроль над головними артеріями перевезень товарів, забезпечуючи за допомогою фунта стерлінгів і Англійського банку стабільність міжнародних фінансових розрахунків. Трансатлантичний кабель (1866 р.) скоротив час передання інформації між Лондоном і Нью-Йорком з тижня в тисячу разів, а телефон - до кількох хвилин.

Ідеологами глобалізації перших десятиліть стали Р. Кобден і Дж. Брайт, які висунули тезу про те, що вільна торгівля незворотньо підштовхне всесвітнє економічне зростання і завдяки небаченому процвітанню, що буде засноване на взаємозалежності, народи позбудуться конфліктних ситуацій. Узагальнюючи пошуки попередників, Й. Шумпетер у своїй класичній праці «Капіталізм, соціалізм і демократія» виклав ідею «творчої деструкції» - постійної заміни менш ефективних способів виробництва більш ефективними. Таким чином одержала розвиток думка про головну особливість часу, зміст якої полягав у заміні традиційних способів розвитку підприємства на інноваційні.

Ідея сприятливого впливу глобалізації на схильне до конфліктів світове середовище одержала втілення в книзі Н. Ейнджела «Велика ілюзія» (1909 р.). В ній за п’ять років до початку Першої світової війни автор доводив неможливість глобальних конфліктів, оскільки світ набув економічної взаємозалежності: до 1914 р. Британія і Німеччина (основні зовнішньополітичні антагоністи) були другими за значимістю торговельними партнерами між собою, і це при тому, що на зовнішню торгівлю Британії і Німеччини припадало 52 і 38 % їх ВНП відповідно. Америка, Британія, Німеччина, Франція, стверджував Ейнджел, втрачають схильність до ведення війн: «Як може сучасне життя з переважанням могутньої індустріальної активності, зі зменшенням значення мілітаризму звернутися до мілітаризму знов, руйнуючи плоди миру?».

Серпень 1914 р. показав всю необґрунтованість твердження про незворотність глобального зближення націй. Перша світова війна призупинила процес зростання економічної, інформаційної, комунікаційної взаємозалежності. Вигоди глобалізації поступилися геополітичним розрахункам. 1914-1945 рр. були періодом фактичної автаркії основних світових виробників.

Семидесятирічний період між початком Першої світової війни і закінченням «холодної війни», вважає А. Уткін, був проміжним періодом між першим і другим періодами глобалізації. Лише в останні десятиріччя ХХ ст. після двох світових воєн, великої депресії і багаточисельних соціальних експериментів, що призвели до протистояння систем, ліберальний економічний порядок, створений у ХІХ ст., став відроджуватися у світовій практиці.

Друге народження (чи відродження) глобалізації почалося наприкінці 1970-х рр. на основі безпрецендентної революції інформаційної, телекомунікаційної і цифрової технологій. «Смерть» простору стала важливим фактором, що змінив світ між двома фазами, двома періодами глобалізації. На початку 1980-х рр. керівники потужних економічних відомств, що розташовані в столиці США, - Міністерство фінансів, МВФ і Світовий банк досягли згоди про те, що головною перешкодою для економічного розвитку є митні та інші бар’єри на шляху світової торгівлі. Глобальною метою постав процес руйнації цих бар’єрів. Так сформувався «Вашингтонський консенсус», який відкрив двері глобалізації ліберального типу.

Четверта концепція «глобалізації як деякої позачасової властивості, що іманентно притаманна світовому суспільству» обґрунтована в термінах філософської науки в працях та доповідях російських вчених Е. Азроянца та М. Чешкова.

Головним завданням власної концепції Е. Азроянц вважає зближення трьох попередніх. У них він вбачає дві ключові розбіжності: одна - у визначенні часових параметрів глобалізації, друга - в трактовці самого поняття, яке може розумітися або як тенденція, або як наслідок (продукт) ряду тенденцій.

Якщо глобалізація є тенденцією, вважає Е. Азроянц, це неминуче призводить до нав’язування поряд з нею інших тенденцій, яким властивий інший характер, а результат їх взаємодії повинен знайти певне вираження. На сьогодні реальний зміст такого результату залишається невизначеним. В іншому випадку, коли глобалізація уявляється як результат існуючих тенденцій, наводиться лише їх перелік. Для усунення таких розбіжностей, вважає Е. Азроянц, необхідно відповісти на два запитання: що є глобальним (тобто цілим, його частинами, структурою), і в якому відношенні знаходяться поняття «інтеграція» і «глобалізація»: поглинається одне поняття другим або вони є рівнозначними?.

Вихідним моментом власної аргументації Е. Азроянц вважає той факт, що історичний процес інтегрує у власних формах і характері всю гамму тенденцій, що виникають і зникають, дивовижно переплітаючись між собою. Таким чином процес і тенденція узгоджуються як ціле і частка, а відтак, процес, на думку Е. Азроянца, за своїм характером є антиномічним, а тенденція - гомономічною.

Отже, історичний процес, який можна представити як розвиток соціальної системи, спрямований на досягнення межової її цілісності. Саме таку цільову функцію історичного процесу російський вчений і пропонує назвати глобалізацією. Антиномічність історичного процесу може бути представлена двома класами - тенденціями інтеграційного характеру і тенденціями дезінтеграційними. Ці два класи тенденцій можна уявити наступним чином:

Таким чином, процес глобалізації за часом розподіляється на певні етапи, характерні форми яких дозволяють розрізняти їх як історичні типи, щаблі. Не претендуючи на повноту і завершеність, у числі таких типів можна назвати глобалізацію: родову, племінну, етнічну, давньоімперську, монархічну, колоніальну, національну та інтернаціональну. Глобалізація є метою історичного прогресу, інтеграція і дезінтеграція є тенденціями, що визначають його динаміку, інтернаціоналізація є сучасним етапом глобалізації. Такий підхід передбачає розгляд глобалізації не як стратегії, що ставить за мету досягнення гомогенності, а як найважливіше джерело різноманітності - збирання до цілого різноманітних складових. При цьому різноманітність є не тенденцією, а результатом, що визначає життєспроможність системи, який не можна ототожнювати з дезорганізацією і хаосом.

Сучасна глобалізація і сама глобальність є фрагментарними як за методами, способам пізнання, так і за різноманітними іпостасями цивілізаційного процесу. Кожному напряму історичного процесу і соціально-політичної діяльності притаманні власні ступінь, рівень просування. Так, Е.Азроянц пропонує деякий перелік параметрів, що диференціюють глобалізацію за напрямами діяльності, в межах яких є можливим давати оцінку ступеню інтеграції історичного суб’єкту в метапростір. У числі таких параметрів він виділяє наступні: природній, економічний, політичний, технологічний, культурний, комунікаційний, демографічний.

На альтернативність позиції Е.Азроянца претендують погляди Ю.Шишкова - прибічника іншої концепції глобалізації. Він вбачає у глобалізації явище, яке, по-перше, виникає на певному часовому рубежі, а саме наприкінці XX ст., і, по-друге, належить переважно до сфери економіки.

З нашої точки зору, за наявності розбіжностей між названими двома підходами до визначення глобалізації немає нездоланної межі. З одного боку, Ю. В. Шишков розглядає глобалізацію як певний етап загального процесу розвитку світової економіки, який став закономірним продуктом усієї попередньої її історії.

З другого боку, і Е.Азроянц, характеризуючи сучасну стадію еволюції Мегасоціуму, говорить про необхідність «визначити ознаки, за якими можна оцінити ступінь принципової новизни змін, які відбуваються в системі, зокрема, її структурі». (Щоправда, на відміну від того, як це є загальновизнаним серед економістів, він називає дану стадію не глобалізацією, а інтернаціоналізацією). Таким чином, як Е.Азроянц, так і Ю.Шишков визнають як наявність універсальної властивості людського соціуму, що полягає у постійному посиленні взаємних зв’язків і залежностей, так і виникнення, приблизно з 1980-х рр. XX ст., якісно нового етапу розвитку світової цивілізації - глобального.

Наведені чотири концепції часового простору глобалізації безперечно мають сенс у більшій чи меншій мірі, причому кожна з них не позбавлена слабких місць і кожна може бути критикованою. Перша концепція «архаїчної глобалізації» є однобічною (розглядає або релігійний, або культурний, або геополітичний аспект цього процесу) і демонструє готовність надати рис глобальності будь-якій більш-менш значущій історичній події. Друга концепція абсолютно відкидає ідею про можливу циклічність світового економічного розвитку. Третя концепція теж частково не витримує критики через наявність певних суперечностей у пропонованому двоетапному розмежуванні глобальних процесів. По-перше, більшість економічних подій кінця ХІХ - початку ХХ ст. не набула всесвітніх масштабів. По-друге, глобальні проблеми не вважалися настільки гострими. По-третє, процеси цього періоду зближували держави, а не людей. Найбільш логічною, на наш погляд, є концепція Е. Азроянца, хоча він демонструє дещо нетрадиційний підхід до категоріального апарату.

Глобалізація економіки, на нашу думку, є не просто продовженням і прискоренням багатовікового процесу інтернаціоналізації, не просто розширенням сфери його дії, а процесом переходу світового економічного простору до якісно нового стану. Глобалізацією нерідко називають зростання економічної відкритості країн, лібералізацію торгівлі, міжнародних переміщень капіталу тощо. Це поняття використовується і як синонім міжнародної інтеграції. Така термінологічна плутанина призводить до серйозних концептуальних помилок, наприклад, у питанні визначення історичного періоду виникнення глобальних процесів, який, у свою чергу, і визначає той чи інший зміст цього поняття.

З нашої точки зору, для того щоб розібратися з історичними кордонами глобалізації, слід чітко визначити основні категорії, що часто ототожнюються з нею, тобто побудувати понятійний ряд «інтернаціоналізація - регіоналізація - єдиний і цілісний світ - глобалізація», який проводить межу між схожими, але методологічно різними поняттями. Процеси, що відображаються подібним рядом, поєднані тим, що всі вони за суттю реалізують вихід множини раніш внутрішньокраїнових процесів за межі кордонів окремо взятої держави. Розбіжності ж полягають в умовах

і часі виникнення відповідних явищ, в їхньому змісті, конкретних і соціально-історичних функціях, у масштабах, глибині та інтенсивності, в наборі суб’єктів, а також у безпосередніх і довготермінових результатах цих процесів.

Інтернаціоналізація є в принципі універсальною за суб’єктами і простором, які охоплюються нею, хоча і не обов’язково втягує до сфери власного впливу всіх чи навіть більшу частину учасників міжнародної економіки. В деяких випадках вона здатна досягати (і досягала) таких масштабів. Але найчастіше і ефективніше цей процес демонструє розвиток на локальному рівні і/чи як супроводження окремих сфер, видів, напрямів діяльності. Інтернаціоналізація як явище повинна була історично з’явитися досить рано - за суттю одночасно з появою перших чітко оформлених соціально-териториальних структур. Головна її функція - забезпечення стійких міжнародних зв’язків у реально функціонуючій світовій економічній системі.

Інтернаціоналізація, на наш погляд, є поступовим взаємопроникненням технологічних і культурних стандартів, яке проте не захоплює державного суверенітету. Національні кордони перетворюються як би на напівпрозорі перегородки. Важливий для розуміння сутності інтернаціоналізації акцент зроблено, на наш погляд, Н. Косолапим: «Інтернаціоналізація передбачає вихід чогось раніш суто внутрішнього за початкові межі чи об’єднання дій декількох суб’єктів світової економіки, політики навколо спільних завдань, цілей, виду діяльності...».

Інтернаціоналізація є історико-еволюційною підготовкою глобалізації, в операційному сенсі - прямим і безпосередньо попереднім процесом останньої, яка не могла б виникнути, якби їй не передували масштабні, довготермінові та всеохоплюючі процеси інтернаціоналізації, які підготували матеріальне, когнітивне, політичне підґрунтя глобалізації. Якщо явище інтернаціоналізації різних видів діяльності, відносин, процесів обміну і розвитку існує стільки, скільки самі міжнародні відносини, то глобалізація як явище оформилася у другій половині XX століття. Причому суб’єктом глобалізації, як і в разі з інтернаціоналізацією є, в принципі, увесь спектр суб’єктів сучасної економіки, політики, міжнародного життя.

Регіоналізація часто розглядається як характерна ознака світової економіки кінця XX століття. Але такий процес як фактор державотворення спостерігався ще в Середньовіччя. Це підтверджує тезу про те, що історія являє собою послідовність циклів «стягування» і руйнування держав, інших суб’єктів світової економіки, а регіоналізація є однією з форм стадій «стягування», сутність якої - у формуванні нових, більш великих інтеграцій (соціально-територіальних систем) - союзів, конфедерацій тощо на основі та завдяки розвитку інтенсивних і глибоких для свого часу інтернаціональних зв’язків.

Єдиний і цілісний світ теж, найімовірніше, не є породженням XX ст., в якихось формах він засвідчував себе і раніш. Єдність і цілісність світу не є якістю, що набувається моментально. На шляху до цього можливі різні етапи і ступені досягнення. Крім того, єдність і цілісність світу, що об’єктивно утворюються, можуть тривалий час не сприйматися сучасниками як такі, що існують, і, навпаки, сприйняття світу як цілісності може залишати позаду реалії. Єдина і цілісна система є якістю не тільки світу, а й цивілізацій, які відіграють в ньому провідну роль, ознака їх духовної і/чи матеріальної екстравертності. Такий світ, як і регіоналізація - це можливий, але не кінцевий результат розвитку процесів інтернаціоналізації в різні історичні епохи, результат, що періодично переглядається з тим, щоб бути відтвореним на нових витках історичної спіралі.

Глобалізація принципово відрізняється від інтернаціоналізації тим, що провокує нівелювання національних кордонів, підриває підґрунтя національного суверенітету, закладає фундамент деякої нової, глобальної спільноти. За умов володіння багатьма спільними рисами, глобалізація і інтернаціоналізація є все ж таки якісно різними процесами. На наш погляд, з певної точки зору їх можна розглядати як стадії, що наслідують одна другу. Проте, судячи з того, що ми знаємо про глобалізацію, це є якісно новим рівнем економічного розвитку у новій площині. Країни, що розвиваються в полі інтернаціоналізації і глобалізації, знаходяться як би в різних діапазонах. Звичайно, що між інтернаціоналізацією і глобалізацією немає нездоланного бар’єру. Якщо прийняти точку зору, що акцентує увагу не на стадіальній, а на якісній розбіжності, то можна погодитися з таким відомим дослідником як В.Рамзес, який стверджує, що «глобалізація виглядає, скоріше, категорією - конкурентом інтернаціоналізації, десь скоріше її антитезою, ніж її логічним продовженням, розвитком, хоча наочні прояви глобалізаційного процесу...мають місця і в ході інтернаціоналізації, що виділяється посиленням взаємозалежності окремих держав».

Але все це є лише верхівкою явища глобалізації, в основі якої лежить єдність вищої стадії розвитку капіталістичних відносин, техносфери як найвищого матеріального результату еволюції капіталізму і процесів функціональної стратифікації держав, які почалися ще в XX столітті.

«Стягування» світу до єдиного, хоча і суперечливого, позначеного значною кількістю вибухонебезпечних проблем і конфліктів цілого, одним з наслідків обов’язково матиме становлення принципово нового типу (на додаток до історично давно існуючих внутрішньокраїнових і міжнародних) відносин - внутрішньоглобальних. Тканину їх утворюють міждержавні відносини, проте владна вертикаль внутрішньоглобальних відносин буде формуватися навколо найбільш дієвих у практичному плані держав, їх союзів і інтеграцій, а також міжнародних організацій.

З цієї причини світ першої треті XXI ст. не може бути адекватно сприйнятим і описаним за допомогою таких традиційних і найбільш вживаних моделей зовнішньої політики, як «політичний реалізм» чи «геополітика». Він передбачає не пошук оптимального для даної держави балансу зовнішніх сил, які фокусуються на ньому, а вбудову всіх без винятку країн у неформальну ієрархію суб’єктів міжнародних (а тим самим і внутрішньоглобальних) відносин, що тільки-но починає утворюватися, і більш офіційну (але теж лише таку, що тільки-но починає формуватися) вертикаль глобальних владних і міжнародно-правових зв’язків.

Отже, питання визначення історичних меж глобалізації, здавалось би, тепер одержує чітку ясну відповідь: початок глобалізації слід вбачати в подіях останніх десятиріч ХХ ст. Проте на заваді остаточному висновку стає ще одна проблема.

Якщо попередні до глобалізації етапи економічного розвитку, як уже зазначалося, прийнято трактувати діахронно, як зміну стадій чи подій, просторово розділених кордонами суверенних держав, то з початком епохи глобалізації таке розуміння історії людства змінилося синхронним баченням, яке фіксує події одночасно, не розділяючи їх простором і часом. Глобалізація прийшла на зміну модернізації, яка була стадіальною теорією історії. Сама ж глобалізація зосереджена на інтеграції в реальному часі. Її зміст складає та революція в технології засобів зв’язку, яка скасовує історичний час, а до певної міри і простір. Теоретично віднині будь-яка країна, незважаючи на специфіку власної історії, може скористатися економічними перевагами, які відкриваються перед нею у разі лібералізації певних секторів господарства.

І глобалізація, і модернізація є телеологічними: вони відмовляються від ідеї про циклічність історії і ґрунтуються на теорії про те, що майбутнє не повторює минуле і що зараз відбувається формування нової глобалізаційної ери. Але питання про телеологічність чи циклічність історії залишається відкритим.

Дата добавления: 2014-01-07