Предмет римського цивільного права

Вивчення історії держави і права кожного народу неможливе ізольовано від історії розвитку самого суспільства - розвитку виробництва, політичних подій, культури, релігії та ін. Усі сторони історії народу тісно переплітаються між собою і щоб глибоко вивчити предмет, треба охопити всі ці зв'язки та опосередкування.

Римське право в історії людства посідає виняткове місце. Воно пережило народ, який його створив, вийшло далеко за межі Риму і епохи, в яку було створено, а зародилося в далеких глибинах часу, коли Рим був ще невеличкою общиною, що нічим не вирізнялася серед багатьох подібних їй общин в Італії.

Як і увесь нескладний спосіб життя тогочасного римського народу, римське право являло собою нерозвинену, в багатьох випадках архаїчну систему, пронизану патріархальним і вузьконаціональним характером. І якщо б воно залишалося на цій стадії, то, безперечно, давним-давно було б загублене в архівах історії.

Проте доля вела Рим до іншого майбутнього. Борючись за своє існування, маленька римська община поступово зростає, поглинаючи сусідні общини, щораз міцнішає в своїй внутрішній організації. Територія Римської держави дедалі збільшується, поширюючись на всю Італію, а згодом - Грецію, Іспанію та інші країни. Римська держава стала, за тодішніми уявленнями, світовою державою, яка об'єднала під своєю владою майже весь тодішній культурний світ. Разом з тим суттєво змінюється внутрішня організація Римської держави і суспільства. Поступово руйнується старий патріархальний лад, примітивне натуральне господарство змінюється більш складними економічними відносинами.

Ще до появи Риму на побережжі Середземного моря відбувався жвавий міжнародний торговий обмін. Рим неминуче втягується в цей міжнародний оборот і, перетворюючись у центр політичного життя світу, він разом з тим стає також центром світового торгового обороту. На його території безперервно встановлюються нескінченні ділові відносини, в яких беруть участь представники різних країн. Зрозуміло, що виникла потреба в правовому врегулюванні цих відносин, проте старе римське цивільне право для цієї мети не було придатне - потрібне було нове право, вільне від будь-яких місцевих та національних особливостей і яке могло б однаково задовольняти римлянина й грека, єгиптянина і галла. Потрібне було не національне право, а право всесвітнє, універсальне.

І саме римське право проймається таким началом універсальності. Воно вбирає в себе ті звичаї міжнародного обороту, які до нього віками вироблялися у міжнародних зносинах, воно надає їм юридичну ясність та міцність. Так виникло те римське право, яке згодом стало загальним правом усього стародавнього світу. Отже, по суті, творцем цього права був увесь світ. Рим же став лише тим лаборантом, який переробив розсіяні звичаї міжнародного обороту і звів їх у напрочуд за своєю стрункістю єдине ціле.

Слід, однак, зазначити, що римляни ще в стародавні часи поділили сферу правових відносин і приписів на дві великі основні галузі права: право публічне і право приватне. Оскільки в житті і науці доводиться щораз стикатися з цими сферами, потрібно мати уявлення про поділ римського права на ці дві галузі та про засади такого поділу.

Класичне розмежування публічного і приватного права дав відомий римський юрист Ульпіан (кінець II - поч. III ст. н.е.), яке перейшло у наступні століття.

Він зазначає: " Публічне право є те, яке торкається положень держави;

приватне - стосується користі окремих осіб".

Оскільки кількість галузей за даним поділом скорочується лише до двох, кожна з них тим самим стає дуже широкою і об'єднує в собі по декілька галузей та інститутів права. Зокрема, до публічного права римляни відносили норми, які визначають будову держави, її органів, компетенцію установ і службових осіб, акти, які виражають владний характер держави, наприклад акти, що передбачають покарання злочинців, стягування податків, та ін. Ульпіан вказує також, що до складу публічного права входять норми, які стосуються святинь, жерців, магістратів. Цей перелік, звичайно, не є вичерпним. У багатьох випадках публічне право розумілося римськими юристами як взагалі норми,що мали обов'язкову силу і не могли змінюватися шляхом погодження приватних осіб.

До приватного права відносили норми речового, спадкового, сімейного, зобов'язального права (всі вони здебільшого являють собою галузь цивільного права). У Римській державі до приватного права відносили норми, які закріплювали право власності і правове становище певних категорій осіб. Норми приватного права фактично мають не категоричний, а диспозитивний характер. Це означає, що приватне право надає певну автономію, певний простір для сторін, які вступають у правові відносини. Людина може захищати свої права або відмовитися від захисту. Вона може подати позов до суду, а може цього і не робити. А це означає, що зміст договору визначається вільним міркуванням сторін. Ще в законах XII таблиць зазначалося: "Якщо особа здійснює договір позики чи набуває у власність якусь річ, то її словесні розпорядження нехай будуть правом". Проте ця приватна автономія мала свої межі, визначені тими ж нормами цивільного права. Наприклад, римському громадянину уповноваженою нормою було надано право скласти заповіт і вказати у ньому, кого він хоче мати своїм спадкоємцем, але якщо цей громадянин таким правом не скористався, диспозитивна норма вказує, хто закликається до спадкування.

Отже, критерієм розмежування публічного і приватного права, на думку Ульпіана, є характер інтересів. Право, яке захищає інтереси держави, є публічне право, а якщо воно захищає інтереси приватних осіб, то це право приватне.

Треба зазначити, що,

по-перше, критерій цього розподілу досить умовний, чітко невизначений;

по-друге, лінія поділу на приватне і публічне право, не є постійною на різних етапах розвитку суспільно-державної організації.

На ранніх етапах державної організації сфера приватноправових відносин була ширшою і охоплювала більшу частину тих відносин, які з часом незаперечно стали частиною публічно-правових.

В історії Стародавнього Риму це можна простежити на прикладі окремих видів правопорушень. У стародавню епоху держава не втручалася в ту сферу, яка становить тепер кримінальне право, внаслідок чого у стародавньому римському праві крадіжки відносилися не до публічного, а до приватного права. Помста здійснювалася самим потерпілим або його родичами. Штраф встановлювався і стягувався за власною ініціативою потерпілого і за порядком звичайного цивільного позову через суд. Поступово держава починає частково регулювати ці відносини у примусовому порядку, відсторонювати приватну волю, а згодом усі ці справи відносять до виняткової юрисдикції держави.

Такий стан зберігався здебільшого і на феодальній стадії суспільно-державного розвитку. Наприклад, коли барон, рицар чи боярин мав функції державного володаря в своєму маєтку (збір податків, суд над селянами та ін.), то, зрозуміло, що відносини між публічною і приватною сферами були зовсім інші, ніж у пізніші часи. І сфера державного, судового та фінансового права в даному випадку значною мірою належить не до публічних, а до приватноправових відносин.

Важливо пам'ятати, що лінія поділу на приватне і публічне право залежить від засад побудови суспільства, а отже, рухлива. І в наш час вона не стоїть на місці, маючи в багатьох державах тенденцію ще більш поширити сферу публічно-правову за рахунок приватноправової. Суспільна організація колишнього Радянського Союзу та інших соціалістичних країн може служити в цьому переконливим прикладом. Так у сферу публічного права переходять норми, які регулюють відносини найму і використання робочої сили, та ін.

З'ясувавши загалом питання розмежування публічного й приватного права і визначивши характерні риси його в різні епохи, треба мати на увазі, що норми приватного права стосуються насамперед окремих громадян та їх інтересів, тоді як норми публічного права найперше визначають устрій самої суспільної організації.

Труднощі у визначенні точної межі між правом приватним і правом публічним зумовлюються як тим, що кожний окремий громадянин є членом суспільної організації, діє в межах, визначених цією організацією, так і тим, що сама суспільна організація складається з окремих громадян, тісно з ними взаємопов'язана, й існує для задоволення та охорони їхніх інтересів. Та й самі правові норми виражають інтереси певного класу, соціальної групи або всього народу, а тим більше норми, які відносяться до права власності і спадкування, в яких публічний інтерес виражений більш яскраво, ніж в нормах, що регулюють порядок користування святинями, громадськими дорогами і ріками.

Незважаючи на всі складнощі, поділ римського права на публічне і приватне виявився настільки вдалим, що навіть тепер він зберігся в багатьох країнах світу.

У подальшому доля цих двох галузей римського права склалася неоднаково. Римське публічне право не пережило Римської держави, від нього залишилися лише деякі терміни. І, навпаки, римське приватне право, як уже було зазначено, пережило епоху свого створення і вийшло далеко за межі Риму. Воно відіграло значну роль у розвитку цивільного права в середні віки та в Новий час і лягло в основу законодавства багатьох західноєвропейських країн шляхом прямого запозичення або прийняття його принципів, про що мова йтиме у наступних розділах.

Споконвічне і найдавніше право Риму було цивільне право - jus civile. Це система національно-римських правових норм, які застосовувалися тільки до римських громадян (civis). Оскільки українська мова зберегла римську термінологію, то звідси і назва галузі - цивільне право.

Предметом регулювання цивільного права з самого початку його виникнення і в наступні епохи є майнові відносини, які складаються у сфері матеріального виробництва, подальшого обороту товарів, будівництва різних об'єктів, їх ремонту, в сфері побуту і обслуговування тощо. Саме в цих сферах виробництва і побуту зайнята значна частина людей. А коли взяти до уваги ще договір купівлі-продажу, який здійснює кожна людина щодня і неодноразово, то стане зрозуміло, яке велике значення в житті кожної особи, кожної організації і суспільства в цілому має цивільне право. Воно є юридичною основою матеріального забезпечення життєдіяльності людей. Саме цією обставиною пояснюється велика увага до цивільного права з найдавніших часів. Тому юрист, який не володіє досконало цивільним правом, де б він не працював, не може вважатися кваліфікованим спеціалістом.

Однак варто застерегти, що поняття сучасного цивільного права не відповідає поняттю цивільного права (jus civile) в Стародавньому Римі. Сучасне цивільне право можна визначити як систему правових норм, що регулюють усі майнові і пов'язані з ними не майнові відносини між людьми методами рівності сторін. Такому розумінню сучасного цивільного права в Римі відповідало три існуючих (діючих) системи:

jus civile - цивільне право;

jus gentium - право народів;

Дата добавления: 2014-01-07